В День Матері з присвятою своїй мамі, всім матерям, бабусям, майбутнім мамам України!
Там, де панує цілий рік зима, де в холодних водах крижані айсберги зустрічаються набагато частіше, аніж живі істоти, мешкає собі звичайна дружна сім'я блакитних китів: тато Китович, мама Китуся й синок Китенко. Тато Китович, гоноровий і статечний пан, розпочинав свій ранок зазвичай зі смачного сніданку. Помірно велика порція смачнющого криля (це такі манюсінькі рачки) – близько пів тонни і останні домашні новини від дружини про бешкети й вигадки сина. Після сніданку ранкова прогулянка і обов'язкові щоденні перемовини з братом-китом. Брат жив зовсім поруч, плавником подати. Щось біля 300 км від них. Тож перегукуватися на такій «незначній» відстані для велета блакитного кита зовсім не важко. Китович довідувався від брата про останні новини в морському світі , зокрема про міграцію айсбергів, напевно єдині творіння, що завдають стільки клопоту китам. Інколи цілі китячі сім'ї попадають через свою нерозважливість до них у пастку. Це ті бідолахи, які не зважають на застереження Китової пошти. От така повітряна лінія й існує для уникнення різноманітних прикрих випадків.
Мама Китуся займалася виховуванням свого бешкетника сина.
- В кого ти такий?- бідкалася мама,- Он в інших, діти як діти. Розважливі, спокійні, гонорові. Такими і мають бути північні блакитні кити. А ти? Вертлявий, надто цікавий.Все біля крижин трешся. Так і поранитися недовго. Бачив, в батька твого всі боки в ранах, а все вони – крижини. Та найжахливіше - твої приятелі. Та де ж це бачено, майбутній володар океанських глибин і миршаві чайки та неотесані моржі!
Малий Китович не зважав на мамині слова. Ну що з ним може трапитися? Він майже володар цього океану. Його всі поважають, а може просто бояться. Для себе вирішив, що коли сонце поверне на ніч, вирушить з чайками в мандри, аж до екватора. Вода там тепла, кажуть, мов молоко мами. Криги взагалі немає. А замість снігу на берегах цілий рік ростуь зелені водорості-дерева. Ух! Швидше б. Мамі краще нічого не знати, бо не відпустить. І чого це батьки у нього такі обмежені? Зовсім подорожувати не люблять. Он родичі найближчі, сірі кити, без пуття мандрують. А нам далі Японського моря зась. Та він ненадовго, не забариться – тільки краєчком ока глипне і назад. А що – він зуміє. Ось ці заледвеплаваючі чайки так далеко забредають, то хіба велет блакитний кит не зможе.
І ось одного дня малий Китович зник.
Коли Китуся вранці прокинулась, то відчула серцем - щось не так. Малого Китовича не було на місці. А тут як на зло чоловік подався в гості до брата. Вона обнишпорила кожну крижинку, прочесала кожний сантиметр у воді і все на марно. Цілий день шукала сина, гукала його, розпитувала інших китів – дарма. Наступного дня до пошуків приєдналися сусіди-кити.Тим часом повернувся з гостин Китович. Розпачу його не було меж. Та він розумів, хто може знати напевне. От моржі вибовкали йому, що бачили Китенка в доволі галасливій компанії чайок, які весело гелготали: «До екватора! До екватора». Дивним було те, що пересування молодого кита, не запримітила всюдисуща Китова пошта.
Та це виявилося тимчасовим, на жаль.Через тиждень прийшла вістка по Китовій пошті. Біля берегів Південної Канади китобоями був виловлений мертвий молодий блакитний кит в дивній компанії чайок.
О, як ридала китяча родина, оплакуючи юного Китенка. Тужлива пісня лунала над крижаними водами Барінгового моря, сягаючи верхівки Північного сяйва. Найбільше тужив батько Китович.
Не плакала лишень Китуся. Її син живий і він повернеться – промовляло серце матері.
Прийшов жовтень. Все частіше кити попадали в крижані пастки, калічачи об гострі краї свої тіла. Небезпека, що крига може вкрити все море, зростала. Як тоді дихати? Їжі також ставало все менше. Отже, наступала пора міграції до Японського моря. Китуся відмовилася відпливати. Вірила - її син живий. Вона буде його чекати. Старший Китович мусив відправлятися разом зі всіма, бо єдиний знав досконало вірний маршрут міграції і бездоганно вмів орієнтуватися в водяному світі звуків. Був певен, що то з горя в дружини такі химерики. Китова пошта не помиляється!
Кити відпливли на зимівлю і Китуся залишилася одна.
Йшли дні, складаючись в ночі. От і місяць минув, другий, третій… Китуся ждала. Кожний свій ранок починала з пісні, зовучи додому сина.
Молодий блакитний кит викинувся на піщаний берег тропічного пляжу біля берегів Каліфорнії. Люди його врятували. Худий, голодний, виснажений, все тіло в ранах. Відмовлявся від їжі і просто танув на очах. Лишень цілими днями тужливо дивився на океан, бо плисти на північ не було сили.
- Якщо ми йому не допоможемо, він загине, – вирішили люди.
Від берегів Каліфорнії відчалив величезний корабель з незвичним пасажиром на борту. Судно перевозило на північ блакитного кита. Випустили красеня біля Берингового моря. Та швидкість з якою дременув від корабля подалі «знесилений» кит всіх вразила.
Китуся дивилася на південь. Зима закінчилася. Залишивши на її тілі безліч ран від крижин. Незабаром повернеться зі зимівлі родина. І раптом вона побачила в далині високі струмені води, які піднімалися над океаном. Вона впізнала того, хто так по-особливому вмів це робити. Це був її син. Він повернувся.
На кораблі люди зачудовано спостерігали за дивним танцем двох морських велетнів.
-Та от за ким він тужив. За коханою, – сказав молодий вчений, захопливо спостерігаючи з палуби корабля за радістю велетнів.
- Ні, друже! Він ще надто молодий. Це не його дружина. Бачиш навколо порожньо – жодного кита. Ще не вернули з міграції. Будь певен – то його мати і вона чекала на нього. А він знав, що вона буде чекати. Мама завжди залишається мамою, найвірнішим і найвідданішим другом.
І раптом над морем залунала пісня. Молодий кит співав. Та була це не сумна жаліслива пісня, а радісна і така глибока, мов той океан під ними.
- Капітане! - озвався юнак – Ви казали, що у вас супутниковий зв'язок?
- Звичайно. Маєш комусь терміново зателефонувати?
-Так. Маю. Мамі.
Небо, земля, океан і люди зачудовано слухали прекрасну пісню блакитного кита, пісню для мами.
