Вона йшла. Її волосся ритмічно здригалось під те, що влітало в мої вуха. Так, це була музика. Її дихання було рівним, а рука – гакоподібною. Руки при ході смикались нерівномірно, наче в косаря з розладом вестибулярного агрегату. Вона несла Її. Так, це була сумочка. Перекособочений шатуннно-руховий апарат свідчив про досягнення в галузі сколіозу. Грудна клітка була добряче ввігнута і думаю не одного мене цікавило запитання: ‘Ну де ж все-таки в неї влізаються легені???’ кожен крок її був глибоко прорахований, наче ця ділянка тротуару була підло замінована сусідами-тварюками. Ця істота рухалась, наче циркуль(пам’ятаєте, як в дитинстві ми брали його за голову і по-черзі перебирали ніжками). Це був єдино можливий спосіб пересування цього тіла, бо на тлі таких диспропорцій ніжки здавалися неправильними, атрофованими відростками, нашвидкуруч пришитими до того, що колись розпізнавали як тулуб(це ще до другої епохи потлустіння в період ранньої огрядності). Так, це була пенсіонерка Маша, котра йшла із широко розставленими ногами за велінням, напевно, самої природи. В мозку, пробиваючись через важкі металеві акорди, жебонить ангельський голос дівчини з Evanescence. Він пробивається крізь пласти звивин, перемащених підливою сірої речовини, сірість якої свідчить про посередність суб’єкта. Отож він проходить через всі ці тельбухи черепної порожнини і доходить до мого усвідомлення. ‘Що ж, непоганий початок чудового дня!!’, - подумав я.
-‘Ще б пак!’, - сказав той, що в мені сидів. Його загребущі мертвецькі руки стискали мою плоть…зсередини, а язик лоскотав мені мозок. Так, у мене вселився біс щойно я дав десятку і поцілував по-синівському в чоло стареньку в метро, яка безнадійно співала українських пісень.
