Я їхав в тролейбусі після виснажливого дня. Свідомість роз’їдали гіркі роздуми про власну слабкодухість яку раз по раз проявляв протягом дня. Зранку не наважився зробити зауваження гопу в тролейбусі який смалив так, що аж виїдало ніздрі, виправдовуючись перед собою дуже залізно-бетонними аргументами; по обіді мов відлюдник до посиніння чекав сприятливого моменту, щоб вставити свої 5 копійок не перебиваючи співрозмовників, які, схоже, чхали на таке саме шанобливе ставлення до мене. А ввечері я вже сам рив себе під корінь за те, що згаяв такий чудовий день, не зробив жодного зусилля волі вартого уваги, не вчинив жодного подвигу і ні разу не переміг себе. Отож сьогодні я був середньостатистичною мізерністю, посередністю яка пливе за течією і скоріше за все буде доживати віку із дітьми у 3-кімнатній хрущовці. Відчуття не з приємних, – презирство до самого себе.
Я спіймав її погляд у шибці тролейбуса, де на дзеркалі ночі вляглося її відображення. Силует ледь помітно посміхнувся, завваживши, що я попалив контору. Перевів погляд на неї, сидючу на кріслі із влягнутими на сумочці, ненатрудженими міщанськими руками – а й справді: в кутики рота злякано забилася полохлива усмішка. Мені теж стає трішки ніяково і я, згадуючи дитинство, сам починаю швидко-швидко кліпати, очі – сльозитися, а погляд – розгублено метатися не знаходячи за що б вчепитися, адже по-справжньому хочеться дивитися тільки на неї. Думки в голові починають суєтитися наче родичі перед Великоднем: ‘ чи вона помітила, що я на неї задивляюся? Як я виглядаю? Спокійно, тримайся пристойно…не червоній як неповнолітнє дівчисько!!!! Чи по дурному буде, якщо я зараз підійду, - вона ж напевне буде сприймати мене як пришелепкуватого!! О Боже!!, таки почервонів, придурок!!! Це комедия, вона певно зараз регоче десь глибоко всередині із того, як я по-дурному поводжуся!!!! Господи, куди діти очі? Вони мене видають.’
Перебитий і декілька разів поскладаний, зашрамований під самісіньке отово(воно ж око) та вкритий маленьким волосинками, ніс свіжозапханого пасажира цілковито перемикає мою увагу. ‘чоловіче!!! Та із носом такої конструкції сміливо можна позувати для абстракціоністів. Такий шнобель воістину моментально абстрагує від усього на світі. Товстелезна багатокалорійна думка про форму носа і про можливе його застосування наштовхує на такі глибокі роздуми, що інші думки сміливо тупцюють до виходу з голови’, - думаю я. Вона знов вихопила мій погляд із вирію блудливого ковзання по групці смердючих, але блягородних пасажирів, які із гидливими і вульгарними усмішками помпували в себе тепле,і як на мене, чомусь неприродного кольору ,пиво. Про їхню блЯгородність свідчили їхні ‘бля’ та городське походження.
‘Поки товстий схудне, то худий здохне’,- саркастично подумав кондуктор, що теліпався наді мною, наче шмата повісивши на трубі своє зголодніле і зреброване тільце. Ця думка була просто випалена на його буденно-фанерних зіницях, що розпинали приперте до вікна,опецькувате тіло, чиї ноги наче горді колони стирчали із-під 150-ти кілограмів небитої ваги, а захланний рот втелющував у себе слизьку сосиску невідомого походження. На селі після війни такими кабанчиками орали город не тільки собі, а й близьким родичам.
Дівчина із грайливими знову проблисками в очах наново простромила мене поглядом і щоки мої почали стікати кров’ю, показуючи на люди тільки несміливий рум’янець. ‘Мій дід сказав би: ‘зашарівся бахур’ якби був представником сільської ентелігенції, а так як був собі звичайним алкоголіком то й казав: ‘по пиво, бля!! Бігом!!! ’ від цієї думки мої губи затремтіли і понеслися вгору та вбоки, демонструючи світові всю фешенебельність і кривизну моїх білосніжних зубів. ………краще б я не посміхався!!!! Із виразу обличчя, по якому були розмазані переляк і здивування, я зрозумів, що дівчина на пару з друзями-бобрами шокована комплектацією моєї ротової порожнини. Я відвернувся до вікна і довго вдивлявся в дзеркало ночі. Наші погляди зустрілися у відображеннях протилежних вікон тролейбуса, які ніч перетворила в напівпрозорі дзеркала, де випадково надцятого понеділка закохалися два силуети.
