День минає. Як і наше життя. Мені вже двадцять п’ять. Та й ти не пасеш задніх. Тридцять один. Тридцять один. Чи це початок? Чи початок кінця?
Ми зустрілися просто. Я ніколи не любила проявляти емоцій на людях. Ти знаєш. Твоє авто зупинилося біля будинку моїх батьків. Тоді була неділя, ми обідали разом. Я, батьки і брат. Знаючи, що ти приїдеш, все-одно була стривожена, коли це сталося. Ти зайшов на подвір’я, зразу ж побачила з тераси, в руках вино – для моїх мами-тата. Вони завше тебе любили, мені здається, що досі не вибачили, що тоді відмовила тобі. Але це було цілих три роки тому! Ти розумієш? Я лише рік перед тим закінчила університет, вірила, що зможу змінити світ. Ти ж знаєш, яка я амбітна. А тут, одруження, діти. Це не входило в мої плани. Тоді тебе запросили на роботу. Далеко. Але це був шанс втекти від мене. Ти, зрештою, так і вчинив. Рік ми нічого не знали одне про одного. Я вдавала байдужість, а ти тамував біль. А потім приїхав на вакації додому. І подзвонив. Зустрілися. Тепер ми зустрічаємося кожного разу, коли повертаєшся. Більше ніякого зв’язку, ані листів, ані дзвінків поміж тим.
Ти зайшов у будинок. Початок травня, в сусідів зацвіла яблуня. Привітався, а потім ми всі пили вино на терасі. Опускалися сумерки, з далекого озерця чулося кумкання жаб, певно, на дощ. Малий бігав, зачіпав тебе, він завше прагнув твоєї уваги. Ти взяв його на коліна. Я подумала, що ми вже могли б сидіти отак зі своїм сином.
Тоді вирішили піти. Попрощалися з батьками. Вони також не розуміли, що між нами. Ніхто не розумів, мабуть, і ми теж. Ти вже оце втретє приїжджаєш в травні. Може між нами травень? Все відбувається майже як завжди, як в попередні рази. Ми згадуємо. Згадуємо все. Деталі. Запахи. Образи. Місця. Події. Відновлюємо їх в своїй пам’яті. Щоб все як тоді, до того як ти дав мені натяк на позбавлення свободи, хоча зараз все видається по-іншому. Ці три роки зробили мене дорослою. В цей час були інші. Але ти тяжів наді мною. Як ідея фікс. Як незримий меч. В кожному доторку я шукала твого доторку, в кожному цілунку прагла тебе.
Отже, пити каву. Не люблю її. Але вип’ю з тобою. Якщо багато молока і цукру, то вона мені приємна. «Купол», колишнє Засвіття. Кінець світу, його край. Значить, з тобою хоч на край світу. Займемо улюблений столик біля вікна. Таки збирається на грозу. Шумить молоде листя, з каштанових квіток-свічечок опадають пелюстки, вітер підхоплює їх і зносить вниз, загортаючи попри тротуарні бордюри. З вікна видніється клапоть дороги, яка веде до Цитаделі і стіна Осоленіуму. Таємничі години перед бурею викликають з небуття тіней, хтозна, чи зараз попри мури бастеї не блукають вояки часів Першої світової чи то погани, наші давніші предки, які залишили тут випадково знайденого дерев’яного божка. А в архівах бібліотеки всі герої пожовклих сторінок танцюють ритуальні танці, чи справляють урочисті бали. Але ми тут. Ми захищені стінами. Ми – вдвох. Твоє коліно під столом торкається випадкового мого. Я завмираю. Завмираю в очікуванні майбутньої ласки і вже не випадкових, а зумисних доторків. «Купол». Так ніби ми прийшли до старосвітської тітки, що дала притулок для молодих коханців аби намилувалися одне одним, але в межах пристойності, під її пильним оком. Розмова наша повільна. Трохи нудна. Бо ми говоримо більше очима. Окрім того ця передгрозова лінь і розніженість. Просто сидіти і дивитися у вікно. Приносять каву. У напівтемряві, лампи приглушені абажурами, мереживні скатертини, що звисають зі столів, кидають чудні тіні. На нас дивляться пані і панове з чорно-білих фотографій. Я думаю про те, як вони всі готувалися до цього поважного випадку – фотографування. Жінки вбирали найкращі сукні, припудрювали обличчя, чоловіки – ретельно голилися і чистили до блиску черевики. Настрій, певно, був у всіх піднесений як на свято. Шкода, що знимкування зараз таке доступне і позбавлене від того урочистості та шарму.
Вдаряють в шибку перші краплини. Великі і повні. Видно людей, які пробігають до найближчих прихистків або ж відкривають парасолі. Ми сидимо безмовно ще деякий час. Чашки вже пусті. Злива шумить і піниться, нагадує швидку ріку, яка жене свої води в невідомість. Ти просиш рахунок. Не знаю, чому вирішив йти саме в час найбільшої негоди. Але не перечу тобі. Біжимо до автомобіля. Ти тримаєш над нашими головами літню куртку, хоча вона заледве чи рятує від цього всеохоплюючого дощу. Машина приймає своєрідним затишком, затишком порятунку. По твоїй скроні стікають краплі. Нарешті доторкаюся до твого обличчя. Витираю краплини. Це торкання таке довгождане. Ти цілуєш мене, квапливо і сильно, ніби вибачаєшся, що не зробив цього раніше. Авто оповите пеленою дощу, довкола нічого не видно, лише сірі струмки і кольорові відблиски вулиці в них. Ми цілуємося. Тепер вже довго. Нестримно. Пристрасно. Потім ще сидимо деякий час, ти тримаєш мою руку. Ми ніби засоромленні цим виявом почуттів. Хоча в дійсності ми звикаємо до присутності одне одного, до посягання на приватний простір, до цієї любові, яка народжується чи то воскресає кожного травня. Що травня я не розумію як прожила без тебе квітень, а перед квітнем березень, а перед березнем лютий… Як я витримувала всі дощі, морози, спеки, падолисти? Але ти їдеш і цей біль втрати потрохи зникає.
Дощ вщухає. Вже геть стемніло. Вулиці пусті. Швидкі дощові річечки стікають в простори каналізації і, можливо, десь там під землею зустрічаються з таємничою річкою нашого міста. Я бачила її поза містом, там вона втрачає свій шарм, всього лише брудний заболочений потік, а тут вона Річка, яка існує, але яку ніхто не бачив.
Ти рушаєш. Пропоную їхати до мене, але нічого не кажучи, їдеш в іншому напрямку. Певно, як завжди, знімаєш на цей час квартиру. Я навіть знаю методу, за якою ти обираєш ці тимчасові житла. Вона пов’язана зі мною. Я завжди хотіла спробувати пожити в різних місцях, на інших вулицях, в інших будинках. Ми вже знаємо як це - жити на Привокзальній. Ранки там зустрічали нас стукотом трамваїв і голосами торгівців овочами, віддаленим звуком поїздів. На першому поверсі того будинку розміщувалася пияцька забігайлівка, де вже з самого ранку чоловіки причащалися горілкою. Вона пахла рибою, курочками на грилі і пивом. Ми виходили ближче до обідньої пори, щоб купити овочів, потім з них робили салати і жарили картоплю. Іншого року ти потішив мене однією з бічних вулиць Личаківської, в безпосередній близькості до Шевченківського гаю. Там ще жили шумні сусіди, які голосно вмикали музику, але зате ми майже весь день провели в гаю, засмагали на призьбі старої двохсотлітньої хати, ти цілував мої розігріті сонцем плечі і щось шепотів про минуле.
Це було найкраще, що ти міг зробити для мене. Квартира на Підзамчі. З неї видно МІЙ будинок. Цю перлину витонченості. Будинок, який не має жодного однакового вікна. Будинок, що збудували собі брати з прізвищем мого улюбленого письменника – Шульц.
Знову захмарилося. Коли ми зайшли в двері під’їзду, об асфальт вдарилися перші краплі нового дощу.
Ніч - лагідна. Наші любощі набули іншого змісту. Вони розмірені. Повільніші. Ніби прагнемо запам’ятати кожну хвилю, насолодитися і розтягнути це на цілу вічність.
Ранок – в плетених кріслах, «Під клепсидрою» або ж просто в «Дзизі». Ти їдеш через два дні. Хмари розійшлися, несміливо над містом світить сонце.
