"Він чекає на мене. Так приємно думати, що хтось на тебе чекає... " Я вже вийшла з дому. Хвилин так через 10 буду біля станції метро, а потім сяду на підземний потяг і полечу до нього на швидкості, що я би ніколи не розвинула своїми ніжками. А так би хотілось. Тільки уявити собі, як іде дівчина (ще й на підборах), а її ноги так швидко переставляються, і здається, що в неї три ноги.
Плеєр у вухах продовжує жалітись на тяжку долю, співаючи щось про розбите сереце і муки кохання. Я багато чула історій про це, але мої стосунки з Ярославом ніяк не схожі на жахливі розповіді. Він добрий, чуйний, щедрий... І зрештою, кохає мене, а це - найголовніше! Інколи я замислююсь про майбутнє і мені дуже сумно уявляти, що ми можемо надалі не бути разом... Тоді відчуваю розгубленість і одразу починаю змінювати думки на щось менш важке для сприйняття.
От уже я зайняла своє місце у вагоні і чекаю поки двері зачиняться, а відстань між мною і ним почне зкорочуватися...Цікаво, а чи часто він думає про мене? Хочу спитати, але завжди боюся, що він ніколи не робить цього. Тоді все, що було до того не матиме ніякого сенсу. Не буду питати. Просто подивлюсь в очі і спробую побачить там відповідь... Він скаже, що кохає мене, а я буду мріяти, що думає він про мене постійно. Хіба не можна? Це ж лише мрії...
Ще одна зупиночка... Ще зовсім малий відрізок часу і я відчую його дотик... Всміхаюсь, а всі люди навколо насторожено дивляться . Хай дивляться, головне, що я уявляю його, а отже не сама собі радію. Витягну поки навушники, щоб не втрачити жодної хвилини зустрічі на вітер. Нарешті. Виходжу з вагону, прямую до нашого постійного місця зустрічі. Дивно, але його немає. На годиннику ще без 3 хвилин часу зустрічі, а тому хвилювання зовсім слабе... Чому ж серце так тіпається? "Все добре! Він же ще не запізнюється, просто я прийшла раніше... Де мої носові хустинки? Ні, не збираюсь плакати! Просто вітер подув сильний, сльози виступили на очах. Все було аж занадто добре до цього часу. Яка я дурна! Але з іншого боку, навіть, якщо він не хоче цієї зустрічі, то мав би написати або сказати хоч щоь... Не встиг? Я просто чекаю. Все добре... "
Пройшло 15 хвилин після наміченого часу. "Чому так? Страшна пробка на дорозі, важлива зустріч, черга в магазині... Ще є багато варіантів". От стою придумую... "НЛО? Ха-ха-ха... На голову налазить лише одна версія – він підло кинув мене, бо в усіх інших випадках можна було б хоча б подзвонити. Я вперта, сама його не наберу... А якщо щось страшне. Аварія чи інше... Як дивно мої почуття до нього перекочуються від злості і ненависті до розуміння і жалю. Сподіваюсь на краще. Що таке 20 хвилин? Хоч от погода зовсім змінилася... Чудово - почав накрапати дощ... Якщо я піду, то залишу місце зустрічі і не дочекаюсь його..."
Треба було брати парасолю, але я сподівалась, що дощ не застане мене... Такі великі краплі. Одна, друга повільно скочуються по щоці... Теплі... Вже немає різниці почнеться сильний дощ чи ні: всеодно щоки вже мокрі, а очі червоні. Навіть хочеться сильної зливи. Щоб вона злила з мене це почуття ненависті і розгубленності... Що мені думати... Переборола я вже впертість – подзвонила, але почула слова «ваш абонент...»... Це вже зовсім не смішно.
Повільно наростає інтенсивність накрапання і ось те, чого я хотіла – дощ. Гарний, насправді, дуже добрий, одразу освіжає, змішується зі сльозами і перехожі вже більше не звертають увагу на мої розгублені очі... Повільно йду назад, тихенько, наче зовсім не маю сил пересуватись... Бо все ще маю надію.
Хтось біжить через перехрестя..." Невже?" Ближче.. "О, будь ласка!" Пішохідний перехід... "Так це він! Він все пояснить..." Такий потік машин, а дощ, як із відра. Усмішка на його обличчі. Я теж починаю бігти... Серце гупає! Дивні звуки, скрежет автомбільних шин... Цього не може бути! Казки не закінчується так раптово... Ні! Його обличчя на тротуарі... Яка червона кров... Все втрачає сенс..." Навіщо жити? Він виживе? Все буде добре! Чи не так?" Підбігаю до нього, знаходиться якийсь перехожий, що знається на медицині. Очі не мають блиску... Така несправжня поза тіла. А дощ все змиває, наче допомагає бистріше пережити страшні хвилини... Питаю, що з ним. Немає відповіді. Чоловік дістає телефон, набирає, мабуть, швидку... "Та що з ним? Серце б’ється?"
Сувора відповідь – ні..." Ні? Я кинусь під машину! Нащо жити? Згадувати? Лише спогади? Страшний удар..." Повільно йду до переповненої машинами траси. "Кидатись чи ні? Я вагаюсь... Його немає, то... Але ж у нас не одне життя на двох! Кожен сам вирішує.... Переповнена емоціями... Жити так важко... Не можу більше терпіти вантажу, покладеного на плечі. Просто кидаюсь... Я не бачу нас разом, а це розриває моє серце..."
Стаття в газеті: «Вчора, об 11.35 відбулась страшна і не до кінця зрозуміла трагедія. На перехресті С. дівчина К. раптово почала кричати і вигукувати щось накшталт: «Його немає! Немає! Зник! З мого життя, з життя...», як свідчать перехожі. Йшов дощ і дівчина бігала від одної людини до іншої, питаючи: «Його серце б’ється?». Розгублені люди відповідали, що не знають, аж поки один чоловік не сказав «ні». Дівчина закам’яніла, повільно підійшла до дороги. А вже через секунду кинулась просто під машини, що мчались по трасі. Перехожі просто були у шоці. Багатьом знадобилась психологічна допомога і заспокійливе від швидкої, що прибула за мить. Дівчину врятувати не вдалось. Жахливість трагедії полягає ще й у тому, що приблизно о 10 того ж дня у під’їзді власного дому зірвався і впав вниз шахти ліфт, в якому саме знаходився хлопець К. – Я. Дівчина про трагедію знати нічого не могла, бо лише під кінець того самого дня вдалось впізнати тіло хлопця...Батьки обох загиблих з сумом зізнаються, що смерть забрала лише одного, а любов просто не мала права їх розлучати...»
