Безголові
І знову я бачу цей жахливий сон. Біжу по сільській дорозі, вимощеній камінням, десь за обрій сідає багряне сонце і поперед мене біжить моя тінь. Довкола пахне сіном і молоком, я закриваю очі і втягую крізь ніздрі цей неймовірний аромат тяжкої праці та свободи. Раптом роблю непевний крок, стопа вдаряється об гостре каміння і я починаю падати. В останній момент мені вдається втримати рівновагу і з моїх плечей злітає голова. Перед очима все пливе, наче я злітаю. Не одразу розумію, що голова вже не прикріплена до тіла, та коли вона починає перевертатися у повітрі наче м’яч, бачу своє обезголовлене тіло, яке заносить ногу для наступного кроку. Я досі відчуваю це тіло, від жаху спиною сироти. Руки невпевнено тягнуться за головою, щоб вхопити її на льоту. Голова виявляється гарячою на дотик, наче її щойно вийняли з окропу. Вона обпікає мені руки і вони підкидають її знову вгору. Все знову перевертається перед очима з неймовірною швидкістю, мене нудить. В цей момент у моєму сні камера від’їжджає кудись вгору і вбік. Я бачу себе чиїмись чужими очима. Ситуація здається смішною і гидкою одночасно. Безголове тіло хапається за голову, підкидає її вгору і продовжує бігти. Голова парує, її справді хтось проварив. Ось руки вхопилися за край шиї, який стирчить із низу голови, і потягнули до плечей. Та голова наче застрягла у повітрі. Руки відірвали від голови клапті вареного м’яса і шкіри, а голова вже не падає, продовжує летіти вгору. Руки не можуть її вхопити, тільки зривають з неї шматки шкіри.
Нарешті я прокинувся. Боже, як боляче, хочу вмерти. Потрібно припиняти пити. Банально і смішно. Відкриваю очі. Шок. Перед очима якась трава. Обмацую голову та замість неї тільки подушка. Трясця, сон був віщим, я знову загубив свою голову. Напевно вона відвалилася вночі, коли я повертався додому. Я, мабуть, заснув, голова впала десь коло під’їзду і закотилася у кущі, а ноги на автопілоті добрели до ліжка. Хоч таке зі мною сталося не вперше, все рівно неприємно. А який запах, це що лайно? Невже я вляпався? Якщо так, то від цієї голови доведеться відмовитися, а прикро, вона багато думала, хоч і пила до дідька.
Кричати марно, повітря все одно не пройде крізь голосові зв’язки, тому намацую телефон, кілька натисків і на екрані з’являється текст написаний шрифтом Бройля для сліпих:
- Вас вітає компанія «Добрий ранок», диспетчерська, чим можу допомогти?
- Борислав Нестатний, - представився я. – Втратив голову.
- Ваша адреса?
- Вулиця Коломира Нечутного, сімдесят другий будинок, квартира п’ятнадцять, заїзд від інфекційної лікарні.
- Є припущення де ви могли її загубити? Чи може бажаєте отримати нову?
- Найімовірніше коло під’їзду. Бачу траву, схоже на газон коло мого будинку. Якщо не зможете знайти голову до шостої вечора, везіть нову.
Далі йду на кухню, знаходжу в холодильнику шприци з глюкозою. Вправні руки намацують вену і я снідаю чи то обідаю, судячи зі стрілок годинника на стіні. Приймаю душ, збираюся, виходжу на двір. По дорозі в під’їзді наштовхуюся на непевні руки. Кілька людей теж залишилися без голови.
Переступаючи докори сумління, сідаю за кермо автомобіля. Якась скотина винесла із авта магнітолу і навігатор, без якого я безголовий, як без рук. Доведеться їхати громадським транспортом разом із народним бидлом.
Навпомацки добираюся до зупинки. Як же це робиться, згадую студентські роки, коли ми всіляко намагалися обманути кондуктора в трамваях і тролейбусах. Під ногами дрижить тротуар, отже під’їхав трамвай, заходжу і чекаю, рахую зупинки. Згодом хтось ловить мене за руку і починає смикати. Мабуть, кондуктор, просить грошей. Виймаю купюру, протягую і розумію, що кондуктор також без голови, бо долоню мою шукає навпомацки. Раніше за таке виганяли з роботи. Як це з’явитися на роботу без голови? Піднімаю руку на рівень очей і знаходжу тільки плечі. Сьогодні ж субота, вчора гульбанив не один я. Як влучно було б зараз дати собі ляпаса по лобі та не судилося. Дехто взагалі без голови ходить роками, хтось не має грошей на страхування, а комусь вона взагалі не потрібна.
Під’їжджаю до своєї зупинки, проходжу в будівлю компанії, пробираюся у свій кабінет. Люди торкаються мене, вітаються, декого навіть впізнаю. Жваво триває робота, всі бігають. Сідаю в крісло і намагаюся розгледіти те місце, де лежить голова. До запаху лайна вже звик, навіть не помічаю його. Намагаюся щоками зрушити голову з місця, не виходить. Радили мені носити кліпсу з радіомаячком, та така послуга коштувала надто дорого та й коли голова з кліпсою загубилася, кліпса відпала і голову шукали старими методами.
Що ж вчора було? Корпоратив… Жахлива подія. Юні співробітниці готові спати з ким завгодно задля кращої посади і молоді хлопчики від них не відстають. В повітрі літає нестерпна атмосфера всезагальної ненависті й відрази, а на обличчях привітні усмішки, здається, що можна почути, як тріщать від натуги щоки, розведені в усмішці. В голові проноситься спалах. Чиясь секретарка напівгола витанцьовує на столі… Ми разом з шефом стріляємо корками від шампанського в портрет президента… Хтось смокче в мене в туалеті (сподіваюся, що це була жінка)… Гедбол! Ми кидалися головами! І тут я починаю нервово набирати номер телефону «Доброго ранку», згадуючи, як моя голова вилетіла у вікно. Добре, що в гедбол ми грали у фойє на першому поверсі. В запасі залишається ще година.
- Борислав Нестатний, я згадав де загубив голову…
Через п’ятнадцять хвилин чую звуки шукача, а ще через кілька хвилин я бачу своє тіло в кріслі. Санітари кріплять голову, гример наносить макіяж. Проходжу в студію, загоряються лампи, годинник на стіні відраховує останні хвилини. Режисер дає останні настанови, вмикається камера. В оселях багатьох сімей спалахують телевізори і термінали Бройля.
- Доброго вечора. В ефірі суботні новини. Сьогодні у випуску…
А в голові думка: «як добре, що є кому подбати про наші голови».
