Хвилин п’ять і водій і Чет мовчать. Потім вже, коли мчать мостом через Дніпро, водій питає:
- Ти Чет?
- Що?
- Ти Четвер Загорулько?
- Так.
- А якого біса в жіночому одязі?
- Так сталося.
- Я ж випадково зупинився, коли побачив, що тебе менти трусять. Навіть не подумав, що то ти.
- А ти - Бумбара?
- Хто?
- Бумбара.
- Бубамара.
- Було написано на асьці - Бумбара.
- То, мабуть, я помилився. Я завжди помиляюся, коли пишу. Така вада мозку, завжди помиляюся на письмі.
- Хто ти?
- Бубамара.
- І в паспорті так написано?
- Ні, по паспорту я Владюша Бар-Кончалаба.
- Хто?
- Владюша Бар-Кончалаба. Письменник з Сум.
- Я теж з Сум.
- А чому не кажеш, що теж письменник? – сміється водій.
- Ну, письменник. Ти знаєш, що відбувається?
- Не все.
- Розкажи.
- Зараз приїдемо до мене додому, там і поговоримо.
Вони приїхали хвилин за десять. Вийшли з машини, зайшли в під’їзд панельної дев’ятиповерхівки, поїхали ліфтом. Вже в квартирі Чет попросив одяг.
- А то мені в цьому не зручно. – він соромився у жіночому.
- Зараз.
Владюша дав Чету одяг.
- Повинно налізти. – Владюша був трохи вищий за Чета, а комплекції приблизно такої ж. – Їсти хочеш?
- Якщо можна, чаю гарячого.
- Зробимо.
Чет перевдягнувся, умився і скоро вже сидів, пив чай.
- Та не поспішай ти так, гарячий же! – засміявся Владюша.
- Розповідай, що відбувається.
- Я розповім, але спочатку в мене є прохання.
- Яке? – дивується Чет, бо що у нього можна зараз попросити, коли він голий і босий, у розшуку!
- Напиши оповідання про мене.
Чет дивиться на господаря. Той серйозний. Не жартує і не знущається.
- Що зробити?
- Просто невеличке оповідання. На сторінку не більше. Без всяких там вихилясів. Про те, як Владюша Бар-Кончалаба став відомим письменником і йому дзвонять видавництва з пропозиціями видавати його твори.
- Ти дійсно письменник?
- Так.
- Тоді чому сам не напишеш?
- Слухай, я ж тебе виручив? – питає Владюша.
- Так.
- Виручи і ти мене. Будь-ласка.
- Чим я тебе виручу?
- Просто напиши оповідання. Невеличке, на сторінку.
- А можна хоча б щось з твого прочитати? – каже Чет. – Ну, просто знати, як ти пишеш.
- Боїшся, що я гівно, а не письменник? Правильно, треба перевіряти. Зараз. – Владюша підводиться, приносить цілий стос роздруківок на білому папері, скріпленому пластмасовими пружинами. – Ткни пальцем, вибери щось.
Чет вибирає одну з саморобних цих книг. Владюша дивиться її.
- Ось, невеличке оповідання. – протягує Чету. Той починає читати. Десь шість сторінок, управляється за десять хвилин.
- І що? – питає Владюша.
- Непогано. – каже Чет.
- Не гівно?
- Ні.
- Тоді напиши, що я прошу.
- Але навіщо?
- Будь ласка.
- Ну добре.
- Зараз ноут принесу. – Владюша приносить на кухню лептоп, вмикає його. – Ось.
Чет сидить перед екраном.
- Та не думай ти! Просто напиши і все!
Чет починає клацати по клавіатурі. Спочатку непевно, а потім все швидше і швидше. За двадцять хвилин оповідання готово. Дивне оповідання, без початку і кінця.
- О, те що треба. – каже Владюша. Зберігає документ, чомусь назвавши його «Мрії збуваються». – Ну, все, ти свою справу зробив, тепер моя черга. Питай, що тобі цікаво?
- Де Міра?
- Хіба не в морзі?
- Ні! – Чет швидко розповідає свою історію.
- А, ось як! – киває Владюша. – А я думав, що це вони вбили її, щоб підставити тебе!
- Хто вони?
- S.S.A.
- Навіщо їм підставляти мене?
- Щоб впливати. Але бачиш, вони пішли іншим шляхом. Вони замінили Міру біороботом. Зараз, щось таке здається було. – Владюша лізе у лептоп, щось там шукає.
- Що було?
- Ага, ось! Це роман «Моя ведуча». Там головним героям прислали дівчат-біороботів, щоб відволікти від головної цілі. Пам’ятаєш?
- Ну так, це ж мій роман! – кривиться Чет. Він написав вже стільки романів, що пам’ятати всі їх сюжетні перипетії просто неможливо.
- Ті дівчата займалися коханням з хлопцями і під час цього вводили у член наркотики, щоб виробити залежність. В тебе щось подібне було?
- Так. – Чет розгублено киває головою. – Я потім спав ніч, як убитий і так мені важко було чекати вечора, коли Міра вже прийде!
- Ну ось бачиш! – посміхається Владюша.
- Що?
- Все сходиться!
- Що сходиться? Я нічого не розумію!
- Вони намагалися контролювати тебе шляхом біоробота, яким замінили твою Міру.
- Навіщо їм контролювати мене?
- Бо від тебе залежить все їх життя.
- Що? – Чет ображено дивиться на Владюшу. – Ти смієшся?
- Ні.
- Як від мене може залежати життя корпорації? Що це за маячня! Про що ти кажеш?
- Я кажу, як є. А ти не кричи.
- Слухай, але я ж не ідіот, щоб таке мені вішати на вуха!
- Я нічого не вішаю, я кажу, як є. Ти знаєш, що таке цей S.S.A.?
- Корпорація, кажуть дуже могутня.
- А знаєш, як розшифровується їх назва?
- Ні.
- «Сраки Сумщіни Асошіейшен». – переможно каже Владюша. А якщо читати з права на ліво, то буде ass, тобто срака англійською.
- Що?
- Пам’ятаєш таку назву, «Сраки Сумщини»?
- Так, це була вигадана компанія в одному з моїх романів.
- Ось-ось.
- Що? – кривиться Чет, він ледь не плаче, він нічого не розуміє.
- То, що ти володієш особливим даром.
- Як це?
- Так це. Те, що ти вигадуєш і про що пишеш, воно втілюється у життя.
Чет дивиться на Владюшу. Потім каже:
- Це не смішно.
- А я і не сміюся.
- Тоді навіщо кажеш ці дурниці?
- Це не дурниці, а правда. Ти вигадав колись ті «Сраки Сумщини» і ось вони є. Вигадав колись про підміну живих людей біороботами і ось, будь-ласка. Здається у тебе був і оцей епізод, що головного героя везуть у багажнику за місто, щоб вбити, а потім аварія і він дивом тікає від вбивць. Не пам’ятаю з якого це роману, але щось таке було.
- Це з «Помилочки».
- Так, точно, з «Помилочки»! – киває головою Владюша. - Або ось Міра.
- Що Міра? – аж кричить Чет.
- Тихіше! – шипить Владюша. - Тут тонкі стіни.
- Що Міра?
- Пам’ятаєш роман «Дике поле»?
- Так.
- Як звали там головну героїню?
- Міра.
- І вона була худенька білявка з кучерами і гострим носиком. Так?
- Так. – киває Чет.
- І ти не здивувався, коли зустрів її в своєму житті?
- До чого ти ведеш? – дратується Чет.
- До того, що Міра прийшла сюди теж з твоїх романів.
- Не може бути! Вона жива, вона справжня!
- А я і не кажу, що вона не жива. Те, що приходить з твоїх романів, воно справжнє. І Міра така сама.
- Я не вигадував її! Я просто зустрів!
- Та не кричи ти! Згадай, у Міри з роману була родимка на пальці. Так?
- Так.
- А у Міри з життя?
- Це просто збіг!
- Слухай, а чи не забагато збігів? Одне і теж ім’я, схожа всіма рисами, навіть характером, навіть родимкою на пальці! І ти дійсно віриш, що це просто збіг?
Чет мовчить, важко дихає, дивиться в підлогу. Так проходить кілька хвилин.
- Але я ж поганий письменник!
- Я знаю. – погоджується Владюша. - Я прочитав мабуть що усі твої твори. Ти непоганий ремісник, але як творець ти – нуль.
- Тоді як я може перетворювати писанину на життя? Є багато кращих за мене письменників!
- Є. Навіть я кращий з тебе, а хто там мене знає? Але в тебе є дар. Не знаю, чому так, але так. Як казала Фаїна Раневська «Талант, як прищ, скочити може на кожному». Ось цей дар, він вискочив на тобі. Ти пишеш херню, ледь варту того паперу, на якому вона написана, але все, що ти написав, стає життям. Принаймні багато з того. Стали життям і «Сраки Сумщини». Вони замаскувалися за латиною, стали швидко рости, підминаючи під себе всіх. Якось дізналися про тебе і зрозуміли, що їх успіх залежить від контролю над тобою. Бо ти напишеш, що вони збанкрутували і вони збанкрутують. Щоб контролювати тебе, вони підмінили Міру.
- А чого просто не вбили мене, щоб я не написав зайвого?
- Це ризик. А що як з твоє смертю знищиться і все те, що ти вигадав? Ніхто не знає наслідків твоєї смерті, то вони вирішили діяти обережно. Але не змогли все врахувати. Коли ти втік, вони почали шукати тебе. Майже знайшли. Та тобі пощастило зі мною.
- А ти, ти справжній? – питає Чет. Владюша сміється.
- Довго думав, що так. Але нещодавно прочитав один з твоїх ранніх романів. І там є другорядним героєм є письменник Владюша Бар-Кончалаба, якого ніхто не хоче видавати. Ось так.
- Тобто ти теж моя вигадка? – дивується Чет.
- Так. Тільки я дуже розумна вигадка, вигадка, яка зрозуміла, що відбувається.
- І як це тобі вдалося? – питає Чет.
- Та як. – задоволено посміхається Владюша. - Я ж теж пишу, вже років дванадцять, багато пишу. Не так багато, як ти, але по кілька романів чи збірників оповідань на рік роблю. Тільки їх не друкують. От зовсім. Я непогано пишу, ти сам читав. Принаймні, пишу краще багатьох, кого видають, а мені, як пороблено. У видавництвах наче і зацікавлення проявляють, а тільки справа дійде до друку, як все руйнується. То видавництво збанкрутує, то ще щось. Всі знайомі колеги дивуються, що от Владюша ж непогано пише, а досі жодної книги. Я самотужки видав одну свою, так досі борги повертаю, бо наклад так і не розійшовся. А видавництва все не хочуть і дивитися в мій бік. Якесь лайно видають, а мене – ні. Я навіть підлаштуватися намагався і сам лайно почав писати, але жодного результату. Я вже і кидав писати, але не можу без цього. Знову писав, сподівався пробити стіну, та марно. Коли в Сумах з’явився S.S.A. Не було їх, не було, а тут як виникли і прихопили все місто. Почали гівно збирати і викурювати з нього іридій.
- Серйозно? – дивується Чет. – Це ж як у мене в романі!
- А я про що! Коли почали вони встановлювати електронні замки на сраки, я згадав, що десь про таке чув. З Сум втік, оселився в Києві, тут потроху курив зі свого гівна іридій, на життя вистачало. А сам все шукав, де ж я таке читав. Майже випадково натрапив на твій роман.
- Він же підписаний був не мною.
- Я ж цього не знав. Там на обкладинці стояло «Владислав Івченко».
- Немає ніякого Івченка, під цим прізвищем видають мої роботи і ще кількох літературних негрів.
- Та я теж зрозумів, що справа не чиста. Бо з одних романів цього Івченка майже все збувалося, а з інших геть нічого. Ну тоді пішов у видавництво, забухав там з одним дядею і він розповів, що ті романи, які мене цікавили писав ти, тобто Чет Загорулько. Я почав тебе шукати, знайшов, збирався підійти поговорити. Коли вмикаю телевізор, а там про тебе розповідають, що ти - вбивця. Але я не повірив. Знайшов твою пошту, написав і…
Дзвонить телефон. Владюша підхоплюється у небувалому захваті.
- Вже дзвонять! Пішла мазута! – вмикає гучний зв’язок. – Алло!
- А це квартира Дягтеренко? – питає якийсь неприємний жіночий голос.
- Ні! Це квартира Бар-Кончалаби! – дратується Владюша і перериває зв’язок. – От фігня! Не вийшло. Ну, нічого, ще подзвонять!
- Хто?
- Видавництва!
- Ти думаєш, що я ото написав і тобі подзвонять видавництва? – дивується Чет. Він думав, що сам дурень, але ж он бач, ще більш наївні є.
- Звісно! – упевнено каже Владюша. – Все, що ти напишеш – збувається. Ось ти написав про мене, що Владюша Бар-Кончалаба був провінційним письменником, якого не хотіли видавати. І все, це як вирок. Ніяка собака не хотіла видавати. Але зараз все зміниться!
- Щось мало віриться. – сумнівається Чет.
- Зуб даю! – каже Владюша.
- Слухай, а чого ти тоді не попросив, що я написав наче ти мільйонер? Навіщо тобі ті видавництва? – питає Чет.
Владюша робить серйозну мармизу.
- Розумієш, я не хочу халяви.
- Що?
- Бо думаю, що за кожну халяву рано чи пізно доводиться таки платити. А тут же я лише попросив про те, чого давно вартий. Я ж серйозно займаюся літературою, вже скільки років, все пишу і пишу. У мене ані родини, ані друзів, нічого! Я все поставив на свій літературний проект, але накладене тобою прокляття не пускало мене до слави і хоч якихось грошей. Ось тепер прокляття знято і все буде нормально!
- Може тебе Нобелівським лауреатом зробити? – жартує Чет.
- Ні! Я ж кажу, мені чужого не треба. Я реально оцінюю власні здібності. До Нобелівки мені як до місяця рачки. Не треба. – цілком серйозно бубонить Владюша.
Чет киває головою. Він таки не вірить словам Владюші. Вони то багато що пояснюють, але по-перше, як зрозуміти, що він, Чет Загорулько, другорядний письменник, зненацька став володарем цього дару перетворювати написане на дійсність. А по-друге, Четові дуже неприємно думати, що він вигадав Міру. Він же завжди думав, що це чудо кохання, що Міра через своє велике серце покохала його, відчувши близькі собі людину. А якщо повірити Владюші, то виявляється, що у неї не було іншого виходу. Чет створив її і Чет примусив покохати її. Ні, так не може бути! Це огидно.
Чет хитає головою, він не згоден. Коли дзвонить телефон. Владюша підбігає, моргає Чету, знову вмикає гучний зв’язок.
- Алло.
- Доброго дня. Це видавництво «Фоліо». Нам потрібен Владюша Бар-Кончалаба. – каже твердий жіночий голос.
- Я слухаю вас.
- Ми зацікавилися вашими творами. Хочемо видати їх. Коли можна з вами зустрітися?
- Ой, не знаю. – якось байдуже тягне Владюша і підморгує Чету. – Я в найближчий час не планував їхати до Харкова…
- Вам не потрібно їхати! Наш співробітник готовий зустрітися з вами у Києві.
- У Києві? Ну добре, давайте тоді десь наприкінці тижня.
- Ні, ні! Ми зацікавлені якомога швидше підписати контракт. Хочемо встигнути видати ваші книжки до Львівського форуму видавців.
- Мої книжки? Тобто ви хочете видати кілька моїх книжок? – начебто дивується Владюша, а сам ледь не репається від сміху і задоволення.
- Так! Ми знаємо, що у вас досить великий доробок, то ми плануємо випустити цілу серію «Владюша Бар-Кончалаба». Десь з десяти книжок.
- Цікаво. Я ж скільки років слав вам свої твори і вони вам не підходили, а тепер ось…
- У нас змінився редактор, який вів сучасну українську літературу. Новий редактор сказав, що ви нам підходите. – чеканить жінка залізним голосом.
- Ну добре, давайте тоді зустрінемося завтра.
Владюша пропонує якусь кав’ярню в центрі, з видавництва просять узяти паспорт і копію ідентифікаційного коду.
- Ти бачиш! Бачиш! Прорвало! – кричить Владюша, коли кладе слухавку. Чет дивиться на нього і не вірить. – Давай вип’ємо!
Владюша приносить чарки, наливає коньяк.
- Будьмо!
Випивають, Чет сидить, щось собі думає. Потім підводиться.
- Ти куди?
- Мені треба повернути Міру.
- І як це ти плануєш зробити? – питає Владюша.
- Не знаю.
- Хочеш почути мій план? – Владюша розпливається у хитрій посмішці.
- В тебе є план?
- Так.
- І який? – недовірливо питає Чет.
- Треба узяти офіс S.S.A. штурмом.
- Ти жартуєш? – кривиться Чет і з подивом помічає, що Владюша серйозний.
- Ні, не жартую, зовсім не жартую.
- Там сидять охоронці, кілька десятків озброєних людей! Що я проти них зроблю!
- Ну, тобі не треба применшувати ані власні здібності, ані охорону. Згадай, як ти поклав охоронців біля під’їзду.
- Це було випадково!
- А я думаю, що ні. Згадай своє оповідання «Фальшивий обранець»! Пам’ятаєш, там головний герой, звичайний письменник, міг перевтілюватися у справжнього бойовика, який дуже добре стріляв і бився.
- І що?
- Я так розумію, що ти писав те оповідання, маючи себе на увазі. То в тобі є здібності бійця. Тільки їх треба розвинути. Сідай за комп’ютер і пиши, що ти стріляєш без промаху, а ось тебе кулі минають.
- Це смішно!
- Ані трохи! Пиши. А потім підберемо тобі команду.
- Яку команду?
- Справжніх шибайголів, щоб ви рознесли той S.S.A. вщент. Ці гівнюки зробили з сумчан рабів і вони заслуговують лише смерті.
- Які шибайголови, я не розумію про що ти і…
Дзвонить телефон.
- О, ще одні. – посміхається Владюша. – Зачекай.
Біжить до телефону.
- Алло.
- Владюша? – питає чоловічій голос.
- А хто вам потрібен?
- Мені потрібен Владюша Бар-Кончалаба.
- Я слухаю вас.
- Я представник видавництва «Факт», мені на очі потрапили деякі ваші твори і я хотів би зустрітися з вами, щоб обговорити їх публікацію окремою книгою.
- Одною книгою? – дивується Владюша.
- Так, одною.
- Ні, це мене не цікавить.
- Чому? – дивується видавець.
- Тільки-но ваші конкуренти запропонували мені видання десяти моїх книг. Розумієте, що в такому випадку одна мене мало цікавить.
- Одна, це перший крок. Про інші, ми можемо поговорити, коли зустрінемося. Я готовий приїхати хоч сьогодні.
- Ні, сьогодні я зайнятий.
- Ну тоді завтра.
- Завтра у мене зустріч з вашими конкурентами.
- Давайте після неї.
- Домовилися.
Владюша говорить назву кав’ярні.
- Ти бачиш, ти бачиш, що твориться! – він наливає ще по чарці.
- Зачекай, розкажи про свій план, а потім вже пий. Що за шибайголови? – каже Чет.
- Ну як, у твоїх романах часто-густо траплялися герої. Зібрати кількох і разом з ними піти на штурм офісу. Просто самому тобі буде важко, там же насправді не менше сотні бійців охороняє.
Чет дивиться Владюші в очі і бачить, що той зовсім не жартує.
- Це маячня!
- Зовсім ні. Просто треба вибрати надійних. Наприклад отого колишнього солдата з роману «Одного разу під Охтиркою». Він же стріляє з обох рук, слідопит ще той, колишній розвідник. Думаю, що згодиться нам.
- Ну так. – Чет згадує, як вигадував того хлопця. - Ще той боєць.
- Записуй, Солдата. – наказує Владюша. – Далі, можна узяти Білу Вбивцю. Пам’ятаєш, з роману «Краса, що несе смерть». Вона спеціаліст по замовним вбивствам, має досвід штурму будівель, стріляє відмінно, ще й володіє холодною зброєю.
- Ага. – Чет згадує Білу вбивцю. Тендітну і смертельну. – Вона дуже небезпечна.
- Далі можна узяти Звірослава Клінкова, головного героя «Двох пальців прокурора». Такий бугай, згодиться для проведення допитів, якщо це знадобиться.
- Слухай, ти знаєш моїх героїв, краще аніж я! – дивується Чет.
- Я ж перечитав всі твої твори! До того ж я теж твій герой, нехай і другорядний. Беремо Клінкова? – питає Владюша.
- Ні, в повісті «На морі» він став інвалідом.
- Так ми його візьмемо з «Двох пальців прокурора», коли він ще був здоровий!
- Ні. – крутить головою Чет. – Не хочу мати справ з робітниками прокуратури.
- Ну добре. Тоді давай Жоржа Бураченко з «Життя по-справжньому».
- Він же журналіст!
- Той що? Він добре стріляє, має неабиякий досвід.
- Ні, не треба ЗМІ. Може вистачить двох?
- Ні, Дюма задав планку, що повинно бути мінімум чотири. Потрібен ще один. О, а давай козака Сірка з «Українського героя»!
- Так він же супергерой.
- Ну, так це те, що нам і потрібно! Його не беруть кулі, він вміє літати і багато інших корисних здібностей! Все, беремо Сірка! Він же…
Дзвонить телефон.
- О, це мене! – каже Владюша і вмикає гучний зв’язок, щоб і Чет був свідком його тріумфу. – Алло.
Чутно, як балакають англійською. Чет в цій мові не великий знавець, але й він розбирає дивно промовлене «Владюша Бар-Кончалаба». Сам Владюша, щось бекає і мекає, врешті решт дає свій адрес електронної пошти.
- Вони пошукають перекладача і почнуть зі мною переговори. Це велике американське видавництво! – аж кричить Владюша. Наливає ще коньяку. – Давай! За мою наполегливість і твій дар!
- Зачекай, я хочу все обдумати про напад. Що ми будемо робити і коли.
- Я думаю, що всі деталі краще обговорити вже з хлопцями. Вони досвідчені, зможуть щось порадити. Єдине, що обов’язково зміни погоду.
- Тобто?
- Ну, оці дощі вже набридли. Напиши, що буде сонячна погода, жодної хмарки.
- Я що, можу і на погоду впливати?
- Можеш, в тебе ж дар. – посміхається Владюша.
Чет замислюється, щось думає, потім згадує:
- В нас немає зброї.
- То зроби, щоб була. Сідай за комп’ютер і починай писати оповідання про те, як твій загін готується до нападу на офіс S.S.A. Тільки пиши коротко, тут тобі не будуть платити за обсяг.
- Оповідання про напад? – перепитує Чет.
- Так! Причому можеш не дуже то слідкувати за правдоподібністю. Бери бика за роги! «У двері постукали і в квартиру зайшов Солдат». Десь так, потім швиденько і всіх інших приведеш. Потім підготовити план нападу і завтра в бій. Тільки напиши, щоб вулиця біля офісу була пуста. Навіщо нам зайві жертви?
- Як пуста? Це ж центр Києва, там завжди повно народу.
- Слухай, ти просто напиши і все. А ще, не забудь про зброю. І боєприпаси. Починай.
Чет сідає за лептоп, потроху набирає текст. Владюша розмовляє по телефону, видавництва дзвонять і дзвонять. Потім вмикає телевізор. Про випадок в парку ані слова. Наче два міліціонери і не загинули. А ось про перестрілку у жилому кварталі, де загинули бійці охоронної фірми, ось про це балакають.
- Бачиш, як ти їх поклав! – кричить Владюша.
- Але чому у сквері менти мене схопили, як лошка?
- Бо в тобі живе дві особистості. Не забудь написати в оповіданні, що особистість бійця в тобі почала переважати.
- А що, я можу змінювати і себе?
- Хлопче, ти можеш змінювати світ, чого б це ти не міг змінювати себе! Що ти, закінчуєш уже?
- Та зараз.
- Про зброю не забудь. Кілька ящиків різної.
- Добре.
Знову дзвонить телефон. Владюша розмовляє з черговим видавництвом, потім сідає біля Чета.
- Вони пропонують мені промо-тур Україною! Двадцять міст! – каже він і зітхає, наче від щастя.
- Бачу, ти радий? – каже Чет.
- Ну так, я ж так мріяв поспілкуватися з читачами! Розумієш, я ще трохи і артист, люблю бути на сцені, люблю відчувати погляди глядачів, поглинати і випромінювати енергетику! Це як наркотик. У Сумах, поки S.S.A. не почали там господарювати, я виступав у аматорському театрі. Робили вистави, досить непогані. Люди аплодували. Це класно. А ще ж у мене багато творів, які дуже добре можна екранізувати. Я мріяв про прорив у кіно, думаю зараз це теж вийде! Я стільки років чекав цього! І ось воно сталося!
У двері дзвонять. Чет підхоплюється.
- Ти когось чекаєш?
- Та заспокойся, це мабуть вже хлопці починають сходитися. Ти про кого першим написав?
- Про Солдата.
- Ну то значить він.
Владюша поспішає до дверей і сам не знає, кого там побачить.
(Далі буде)
