Тієї ночі дон Педро спав неспокійно.
Стороннє око цього б не помітило, бо широка грудна клітина дона, як завжди ритмічно здіймалась і опускалась. Серце працювало рівно і потужно, гонячи насичену кримським квасородом кров по всьому міцному тілу сплячого дона. Рівномірне дихання відлунювало від стін велетенської спальної кімнати, заставляючи ледь дрижати повітря. Пауза, коливання, пауза, коливання, — ось і все, що порушувало нічну тишу.
Але, поки фізичне тіло розслаблено відпочивало, душа дона Педро переживала яскраві події.
… Він стояв високо, на скелястому, у формі півмісяця, виступі, зробивши собі своєрідний відпочинок. Він вдихав з насолодою свіже гірське повітря. Проміння грайливого сонця пустотливо світило йому в обличчя і дон мружився, наче вдоволений кіт.
Та раптом, чийсь різкий верескливий голос вивів його з цього стану нірвани.
— Я вб’ю тебе, доне! Чуєш? Я доберусь до тебе і вб’ю тебе!
Збентежений дон глянув собі під ноги. Там, чіпляючись за виступи дерлась, наче рухлива мавпочка, чиясь темна фігура. Грішним ділом дону привиділось, що то квапиться до нього колишня дружина, досить енергійної пані, бо кому б іще у голову прийшло так поспішно і цілеспрямовано караскатись до верху, не звертаючи уваги на вщент закривавлені пальці, та збиті ноги?
Та збентеження дона стало ще більшим, коли мавпочка почала наближатися ближче. Її обличчя так перекривило від люті, що його годі було розпізнати. Та все-таки щось знайоме у рисах відчувалось. Ні, не мавпи людиноподібної. Це було хоч і спотворене злобою, але все ж таки жіноче обличчя.
Не вірячи своїм очам, дон скоріш автоматичним, аніж осмисленим рухом поліз до внутрішньої, що біля серця, кишені піджака.
Через мить він підносив до очей фотографію жінки, якою захоплювався останнім часом. Переводячи погляд зі світлини на псевдо-мавпочку, потрясіння дона зростало. Невже ця перекошена фурія, що виконує акробатичні етюди була…є… є володаркою його мрій?
—Неможливо, — вирвалося у дона.
Але хіба сон має у своєму словнику таке слово? Сон — це могутній чародій, якому ні в чому не має обмежень.
Тому, володарка-мавпочка продовжувала викрикувати брудні прокльони, не забуваючи при цьому з наснагою просуватись догори.
Розхристана, у подертій, але зі звабливим декольте сукні, мрія дона нарешті почала брати останній приступ.
— Люба, — лагідно мовив дон, звертаючись до пальців з обдертим до м’яса манікюром, що чіпляючись за приступок, з’явились біля його ніг. — Люба, вертайтеся назад. Тут немає місця для двох.
Дон трохи кривив душею. Вільне місце було. Але по-перше дон понад усе любив комфорт, а по-друге не збирався вислуховувати прокльони, хай навіть і з вуст своєї таємної музи.
Між двох розчепірених п’ятірній вигулькнула скуйовджена голова. Налиті кривавою каламуттю очі люто зиркнули на дона. Та дон Педро у своєму житті бачив щось і по-страшніше, за лютих поглядів.
Він всміхнувся. Дещо картинно витяг з кишені плаского портсигара, тонкими аристократичними пальцями дістав з нього папіроску, закрив кришку. Постукав багатозначно папіроскою по золотавому корпусу і недбало пхнув її у кутик рота.
— Повертайтеся назад, люба, киш-киш! — дон недбалим рухом пометеляв їй долонею, вказуючи напрямок киш-кишу.
Потім, щоб надати обличчю жінки лагідності та бодай хоч якогось флеру, пустив у нього хмаринку диму, в надії, що, можливо, через тютюновий туман риси любого афронту набудуть колишньої м’якості. Дон був естетом навіть уві сні.
Але та лише хрипко закашляла, давлячись від духу невинної травички, наче була чортом, що ненароком хапонув ладану.
Воронячим карканням кашель луною прокотився по горам, створюючи деякий дисонанс з величною тишею мовчазних гордовитих скель.
— Це я буду тут! Я! Я одна, а ти загинеш! Присягаюсь, що вб’ю тебе!
Цей монотонний повтор присяги, хоч і був густо здобрений різнобарвними прийменниками, почав вже трохи набридати дону. Тим більш, що нестримана пасія все ж таки умудрилася видряпатися і тепер, ледь стримуючи дрижаки у колінах (від надмірного викиду адреналіну, як подумки відмітив дон), намагалася вхопити дона за лацкани.
Дон відступив до монолітної стіни, ухиляючись від близького контакту. Йому зовсім не всміхалось, щоб пані замацала брудними руками його світлого піджака.
Мить повагавшись, він все ж таки обережно схопив даму за зап’ястки, намагаючись вдержати її на відстані від себе. Та дама, з ревом ведмедя - шатуна, рвалася до нього, як навіжена. Гидливий дон відчайдушно намагався спинити її спроби наблизитися.
— Я вб’ю тебе! — знову заголосила фурія вирячивши на дона божевільні очі.
Роздратований дон щосили відштовхнув її від себе.
Падала вона мовчки. Перекинувшись в повітрі три чи чотири рази, швидко віддалялася, перетворюючись знову на кумедну мавпочку. Потім її тіло впало на біле каміння і вона нарешті завмерла і більше не ворушилася. Її поза нагадала дону Педро малюнок вітрувіанської людини Леонардо да Вінчі…
Він розчулено глянув униз на темне, розпластане п’ятикутником тіло, потім узяв фотоапарат, що висів за плечем і зробив декілька знімків. На пам’ять.
Чорне на білому, подумав дон Педро. Інь та Ян. І його знову охопило почуття безмежної гармонії світу.
