Оксана Глущик – студентка другого курсу театрального інституту, майбутня актриса, 20 років. Готова на все заради мистецтва.
Іван Рябий – студент однокурсник Оксани, 23 роки. Інфантильний юнак, схожий на античного героя.
Віра Олегівна Чижкова, серед студентів - Чижик – 43-літня красуня, яка виглядає значно молодше свого віку. Бездітна. Відома актриса, викладачка акторської майстерності в театральному інституті.
Левко Пилипович Чижков – чоловік Віри Олегівни, відомий художник, 57 років. Доволі гарний, веселий та добродушний чолов’яга.
Катерина Глущик – мама Оксанки, 42 років. Трохи змарніла, інертна та флегматична жінка. Домогосподарка.
Максим Князів – чоловік Катерини, батько Оксани, 42 роки. Гарний чоловік. Виглядає значно молодшим від дружини. Завжди зі смаком одягнений та модно зачесаний.
Бабця Галя – бабця Оксанки, мати Катерини.
Студенти
Манікюрниця Маша – недалека особа з далекоглядними планами.
Картина перша
Надвечір’я. Вітальня, що вирізняється доволі простим але функціональним інтер’єром. На круглий скляний стіл бабуся складає білизну в купки. Катерина Іванівна та манікюрниця, яка робить їй нарощені нігті, сидять за невеличким журнальним столиком в іншому кутку кімнати. Працює телевізор. Транслюють відомий серіал іноземного виробництва.
Манікюрниця (працює й час від часу кидає погляд на екран): Ви лишень погляньте, як бездарно вони грають…
Катерина: Ви так вважаєте?
Манікюрниця: Знаєте, як я ото зіграла б? (дивиться на здивовану Катерину і не знає, як продовжити)… Я б…Я… Краще!!! От і все!!! Я б зіграла краще.
Катерина (посміхається): Вам лише здається, що то просто…
Бабуся (зі свого кутка): Це не професія, а бозна-що… Кривляння й брехня (з-під окулярів строго дивиться на Катерину).
Катерина (до матері): Мамо! Займайся своїми справами. (пояснює манікюрниці) Насправді, то титанічний труд…Акторами не народжуються, ними стають. (сумно) Усе б віддала за те, щоб повернути час… (хоче ще щось розповісти, та не встигає, бо манікюрниця її перебиває).
Манікюрниця (задумливо): Могла б і я стати артисткою… (бачить посмішку на обличчі Катерини) Думаєте, брешу? (точить-пилить нігті). У школі мені так і казали: «Ну, ти, Машко, артістка!». Де який концерт, чи там сценки – я перша…
Катерина (іронічно): То чого ж не йшли вчитись, коли такий талант мали?
Манікюрниця:(зітхає) Заміж в десятому класі вистрибнула. Відразу народила… Тоді оце (тицяє зневажливо пилкою в ніготь Катерині).
Катерина (співчутливо): Вам ще й зараз не пізно, якщо хист є… Скільки вам? Двадцять п’ять? Шість?
Манікюрниця (з погордою): Двадцять два!
Катерина: Вступайте до інституту, навчайтесь....
Бабуся (проходячи повз них): Краще не треба. Від того, що ви робите користі більше…
Манікюрниця (не зважаючи на слова старої звертається до Катерини): А не можна так, щоб не вчитись? Ну, бувають же самородки?
Катерина (втративши інтерес до розмови): Бувають, та дуже рідко.
Катерина перемикає канали телевізора вільною рукою. Натрапляє на відомий старий фільм. Дивляться усі.
Манікюрниця (відірвавшись від телевізора після перших слів акторів): Їй-бо, я краще зіграла б. Я вам кажу.
Бабуся (заглядаючи з-за плеча манікюрниці): От, вправно ви свою справу робите. Відразу видно – професіонал.
Катерина: Може мене навчите? (дивлячись на матір) Почну гроші заробляти, щоб сім*ю прогодувати.
Манікюрниця (довго дивиться то на Катерину, то на бабу, як на божевільних): Та ви що? Думаєте, ото взяв, та й пилиш? Я три місяці на курси ходила. (подумала, почесала пилкою потилицю) Цьому дуже важко навчитись… Не кожному вдається…(пилить так, що Катерина в якусь мить зойкає та відриває руку від манікюрниці) Отак, задумаєшся – можеш і до крові допилитись…(продовжує пиляти) Чи відріжеш зайве…
Бабуся: О боже!
Манікюрниця (продовжує): Нє (хитає головою), то робота не для кожного… (знову втупилась в телевізор, не перестаючи пиляти) Лише для обдарованих…(простягає руку до телевізора) Ну, ти подиви. Вилупила очі, як та сова… Ну, аж злість бере. Я б краще зіграла, їй богу.
До кімнати влітає Оксанка. Вона повернулась з інституту. Цілує маму в тім’я. На ходу, роздягаючись, бере ротом млинця з бабусиних рук, якого стара миттю винесла з кухні. Кидає в куток величезну сумку. Дзвонить по стаціонарному телефону.
Оксана (пританцьовуючи): Ірцю! Давай перенесемо на дев’ять? (схоплюється) Я не можу… Кажу – не мо-жу.
Бабця тим часом підносить їй три сукні на вішалках. Показує Оксані одну за одною, очікуючи її схвального відгуку.
Оксана (до бабці): Зелену…(в слухавку) Що? Не тобі кажу… То я сукню вибирала. (передражнюючи того, хто на іншому кінці дроту) Так – зелену… Ні, давай, я в зеленій. Ні – я… Я, я, я!!! Гаразд… Ти перемогла… Ба! (кричить до старої, яка уже почала прасувати зелену сукню) Іншу давай!
Катерина (до матері, яка не реагує на слова Оксани): Ма! Іншу сукню Оксані!
Бабця (до онуки): Яку?
Оксана (затуляє слухавку долонею): Та цю саму… (махає вільною рукою на знак згоди) То я так, граю…
Бабуся (плює на праску): Грає вона…
Катерина (до манікюрниці, яка складає свої речі, аби йти): Дякую, Машо, наступного разу, як завжди.
Манікюрниця йде. Бабуся, полишаючи праску зачиняє за нею двері.
Бабуся (до Катерини): Ти бачиш, що з Оксанкою робить той інститут?
Катерина (сидить і дивиться на стіну): Вимкнути телевізор?
Бабуся сама вимикає телевізор, а потому й праску. Відносить зелену шовкову сукню Оксанці, яка все ще висить на телефоні.
Бабуся (до Катерини): Та що ж це вона весь час із себе робить когось іншого? (натягає окуляри та бере товстого блокнота до рук) Я, як психіатр зі стажем…
Катерина (підхоплюючи): …роботи сорок років заявляю офіційно… (вона встає та обнімає маму, сміючись) Усе буде добре, мамо. (наказово до Оксани) Оксано! Кидай телефона.
Оксана (в слухавку): …Рябий покликав на побачення. Так дивно себе вів. Соромився. Уявляєш?... (сміється стиха) Каже, поговорити потрібно. Серйозно… (до матері, яка підійшла до Оксани) Ще хвилиночку. (в слухавку) Ми ж одне одного на першому курсі терпіти не могли. А тепер щось там зароджується…
Бабуся (до дочки): Чуєш, Катю, каже, зароджується щось у неї. (прислухається до розмови)
Оксана (по телефону): … Віра Олегівна на «мастярі» почала показувати, як вживатись у роль… Уявляєш? Ти ж бачила нашу з Ванькою сцену…(посміхається) А той епізод де ми цілуємось?.. Так! Саме на прикладі цієї сцени Чижик усе показувала… Жуть! Ні, класно! Я-я-я-к вони поцілувались. Легенько, але так – б-р-р-р-р. Аж мурашки по спині… (посміхається) Тоді Іван здуру, як схопить її… Вона таку любов зіграла, що ой-ой… Велика актриса… (дивиться на маму і бабусю, які вже відкрито слухають її розповідь) Позавчора бачила її у «Чайці». Суперово!!! Ну, добре бувай. До зустрічі. (зиркає на рідних) Не маю часу… Потім розкажеш…(кладе слухавку, звертається до бабусі, піднімаючи брови) Що цікавого почули?
Бабуся (до Катерини): Ти бачиш? (до онуки) Викладачки зі студентами цілуються?
Оксана (сміючись): Бабуню, то ж етюд такий. Чижик… Ой, Віра Олегівна показувала, як правильно грати справжнє кохання.
Бабуся: А без цілунків не можна? Ми з твоїм дідусем…
Катерина (продовжуючи): …поцілувались вперше, коли народилась твоя мама…
Оксана (продовжуючи): … а до того навіть не торкались один одного …
Оксана стрибає навколо бабусі, щипаючи та лоскочучи її. Тоді вмикає програвач. Співає Джо Кокер «Unchain my heart». Оксана танцює, граціозно вигинаючись усім юним тілом. До неї долучається Катерина, яка тримає трохи на віддалі свої розчепірені пальці з ще не висохлим остаточно манікюром. Насамкінець вони беруть до себе в танок бабусю, яка вправно повторює сексуальні рухи молодших.
Вони не помічають, як до кімнати заходить чоловік. Це батько Оксани. Він зручно вмощується в кріслі й споглядає. Коли музика закінчується, починає аплодувати.
Максим: Ну й дівок маю! Браво!
Оксана: Тато! (кидається йому на шию. Отримує від батька купюру. Задоволена скаче до своєї кімнати)
Катерина (до матері): Будемо вечеряти. (до чоловіка) Чого так довго?
Максим (без емоцій): Робота, любонько, робота… (хоче поцілувати дружину)
Катерина (сумно): Я знаю…
Максим: От і добре.
Катерина (встає): Я знаю, що ти намислив мене покинути… Можеш йти… Мені все одно… Втомилась.
Максим (трохи подумав): От і добре.
Катерина (потирає голову у скронях): Оксані скажемо, що … то… тимчасово.
Оксана (виходить з кімнати): Ви, як діти. Не потрібно мені нічого казати. Хочете розбігтись - розбігайтесь. (цілує по черзі тата й маму та, наспівуючи, йде на кухню до бабусі)
Максим (дивиться їй услід): От і добре.
Катерина (стомлено): От і добре.
Картина друга
Вечірній парк. На лавці сидить Оксана в довгій зеленій сукні. Вона помітно нервує. Поглядає на годинника. Невдовзі до неї підходить Іван .
Оксана (манірно закидає одну ногу на іншу): А де квіти?
Іван (лякливо): У мене не було грошей…
Оксана (голосно сміється): Дурненький, то я жартую. Відпрацьовую входження в образ жінки-вамп.
Іван: Жінки чого?
Оксана: Рокової жінки, дурненький…
Іван (серйозно): Не звертайся до мене так, ніби я кошеня.
Оксана (змінює манеру поведінки. Вдає з себе сором’язливу): Добре, кошеням буду я…(кліпає повіками)
Іван: Оксано! Давай без цих штучок…театральних.
Оксана (виймає з сумки пачку цигарок): Давай без штучок. (говорить низьким голосом та простягає хлопцеві цигарку)
Іван: Відколи це ти курити почала?
Оксана (нахабно): Відсьогодні…(підпалює цигарку. В неї помітно тремтять руки) У мене батьки розлучаються…(піднімає ноги на лавку й обхоплює коліна руками) Придурки!!!…
Іван (вдає безтурботність): Не переймайся, усе минеться…
Оксана (осудливо): Ми ж домовились без театральщини. Тобі це не личить.
Іван (зітхає): Кепські справи…
Вони декілька хвилин сидять мовчки. Іван тримає в руках незапалену цигарку.
Оксана (отямилась): Вань, говори, що хотів.
Іван (надто пафосно): Оксано!!! ( відкашлюється й простіше) Оксано…
Оксана (відверто-ніжно): Не хвилюйся, я все зрозумію.
Іван (опановує себе): Ти колись закохувалась?
Оксана мовчить, розмірковує.
Іван: Ми з тобою друзі?
Оксана: Друзі?
Іван: Мені здається, що з тобою можна ділитись найсокровеннішим. Я довго думав… вирішив сказати… Бо вважаю тебе другом… Ти ж мені розказала, що турбує тебе…
Оксана: ЩО турбує мене?
Іван: Батьки…
Оксана: Запам’ятай, мене нічого не турбує… (строго) Нікому не кажи про мої проблеми.
Іван (жартома): От бачиш. Ми з тобою пов’язані. Я нікому не скажу про твоє, а ти нікому про моє.
Оксана (опускає ноги): Так… Довго починаєш…(плескає долонями по колінах) Закохався?
Іван: Ти така прямолінійна. Я так не можу, на жаль…(повторює Оксанин жест) Закохався.
Оксана (мрійливо): Ну, і чого тут соромитись, дурненький… (згадує, що не має так називати хлопця) Вибач… (пригортається до нього) Я давно чекала, що ти мені скажеш щось подібне. А ти все соромився.
Іван (ніяковіє): То ти знала?
Оксана: Здогадувалась. З того часу, як ми почали в парі працювати. Я все бачила. Відчувала.
Іван: Раніше мені не вдавалась роль, бо сам ніколи не кохав. Думав, що то якісь сюсі-мусі. А потім… репетиції…щось усередині заворушилось… і Віра так… вона… така…я не міг… вона… (хлопець нервує).
Оксана (запалюючись): Вона найкраща! Ти бачив її в «Чайці» (Оксана зіскакує з лави й гордовито проходить повз парубка, кидаючи на нього спопеляючі погляди. Вона імітує гру улюбленої актриси та наставниці) Яке проникнення в образ, який професіоналізм…Вона мене надихає... Пам’ятаєш, які ми були дурнуваті на першому курсі? Я…Я…(Оксана жестикулює руками)
Іван (хапає Оксану за руку): Як добре, що я тобі усе розповів.
Оксана (продовжує про викладачку): Вона така молода… Уявляєш, їй стільки ж років, як моїй мамі (думає) Ні, мабуть, навіть більше. Але моя мама уже жіночка, а Чижик – богиня. Я колись бачила її чоловіка. (вона скорчила гримасу) Такий плюгавенький…
Іван (фальцетом): Чоловіка?
Оксана (сміється) Ого, які високі ноти береш! А чого ти так здивувався? У нашої Віри є чоловік - відомий успішний художник. Ти мав би його по телику бачити. Частенько з ним інтерв’ю показують. Як на мене, він надто старий для неї…
Іван (до себе): Про чоловіка я й не подумав.
Оксана: Ти про що?
Іван (задумливо): Про кохання…
Оксана (здивовано): Про наше кохання?
Іван дивиться на Оксану, не розуміє про що вона говорить.
Іван: Про яке НАШЕ кохання?
Оксана (все ще весело) Ти ж мені щойно казав, що закохався в мене… (на останніх словах Оксана починає розуміти, що до чого) Чи не в мене?..( прикладає руку до рота) Віра?!!! Іване, Чижик? Ти втюрився в сорокарічну бабу?
Іван (намагається її заспокоїти): Ти ж сама щойно казала…
Оксана (набундючилась): Усі думають, що вони там індивідуально працюють. А вона, виявляється, молоденьких у себе закохує…
Іван: Перестань, Оксано, вона тут ні до чого… Чижик нічого не знає. Я лише тобі сказав…
Оксана (радісно-заінтиговано): Нерозділене кохання? Ти кохаєш, а вона ні?
Іван: Спочатку я так і думав. А тепер відчуваю, що це взаємне.
Оксана: Дурненький. Хто вона, а хто ти? (тоді трохи замислившись) Але ж, як ви цілувались…
Іван: Так і я ж про те.
Оксана (згадує): Тепер ясно, як божий день, що вона тебе любить. Адже так неможливо зіграти. (дівчина зіскакує з місця, ходить навколо лави, розмахує руками) Я он граю-граю, з себе можна сказати виходжу, а так не виходить… (плескає долонею об долоню).
Іван (не може зрозуміти мотивацію дівчини): Ти на мене сердишся?
Оксана (махає на нього рукою): Йди ти… Добре, що я не встигла втріскатись у тебе…
Іван (з полегшенням): Ти мій найкращий друг.
Оксана: І ти мій. (простягає хлопцеві руку)
Вони обнімаються по-дружньому, поплескують один одного по спині.
Оксана (вигукує): Чоловік!
Іван: Чоловік? (озирається довкола)
Оксана: У вас на заваді стоїть її чоловік.
Іван (задумливо): Можливо…
Оксана: Я тобі допоможу… (Посміхається загадково, виймає люстерко. Підморгує сама собі) Маю деякі міркування.
Іван: Розкажи.
Оксана: Секрет. (дає щигля хлопцеві)
Він відповідає їй тим же. Вони граючись б’ються, щипаються, дають один одному копняків.. Оксана тікає, Іван біжить за нею, розмахуючи її сумкою.
Картина третя
Квартира Віри Олегівни. Вранішнє сонце кидає своє світло на вази з безліччю квітів. На стінах картини. Фортепіано. Тихо грає класична музика з програвача. Мугикаючи їй в такт, виходить чоловік Віри Олегівни - Левко Пилипович. Його щоки в піні. Вийшов з ванної кімнати. Збирається голитись. На шиї рушник. Він шукає щось по шухлядах. Лунає дзвоник у двері. Левко Пилипович квапиться до них. Відчиняє. В дверях стоїть дівчина. Це Оксана. Вона трохи не схожа на себе. Ніби більш юна. Туго заплетена коса, рясненька спідничка в ромашки. Вона сором’язливо посміхається та мне в руках полу жакетика, переминаючись з ноги на ногу.
Оксана (тоненьким голоском): Я до Віри Олегівни.
Левко Пилипович (показує на свої щоки) Зайдіть, будь-ласка… (зачиняє двері) Зачекайте, я зараз… (йде до ванної кімнати, звідти чути голос) А Вірочки сьогодні не буде. Поїхала з виставою. Ви готуєтесь вступати до інституту? (питає вже наближаючись до дівчини)
Оксана (вдаючи розпач): Я…Я…Я хотіла з нею проконсультуватись…
Левко Пилипович: З приводу чого? (пропонує дівчині стілець) Не дивуйтесь, що я цікавлюся. Сиджу тут цілісінькими днями. Малюю. Хочеться подекуди поспілкуватись. (всаджується навпроти дівчини, підпирає скроню рукою й розглядає Оксану)
Оксана: Я … можливо…(робить вигляд, що соромиться) піду. Я піду, коли Віри Олегівни немає…
Левко Пилипович (встає зі стільця): Шкода. Хотілось з вами поплескати язиком трохи. Ну, якщо ні, то – ні. (розводить руками)
Оксана повільно йде до дверей. Шукає очима, за що б зачепитись, аби залишитись. Бачить на піаніно величезну коробку з цукерками.
Оксана (опустила очки, вказує на коробку): Така гарна коробка… (кладе до ротика вказівний пальчик) Можна пригоститись?
Левко Пилипович (радісно): Звичайно! Віра їх не їсть, (потай) береже фігуру. Мені не можна (поплескує себе по круглому животику) Печінка, знаєте. (подає коробку Оксані, а сам йде на кухню) Зараз будемо чай пити…
Оксана (голосно) Мене звати Оксана. (бере цукерку, до себе тихенько) Я також фігуру бережу, (зітхає) та доведеться їсти, щоб не виходити з запропонованих обставин…
Левко Пилипович (з кухні): Лев.
Оксана (корчить гримасу. Говорить лагідно) А далі?
Левко (задоволено): Пи-ли-пович.
Оксана: Лев Пилипович (посміхається)
Левко Пилипович вносить в кімнату китайську тацю з гарненьким чайним сервізиком на ньому. Сам чоловік уже в іншій сорочці. На шиї краватка-метелик.
Левко Пилипович: Ви занадто юна, аби мене називати по імені. Але якщо ви просто Оксана, тоді я Лев. А якщо я Левко Пилипович, то ви, Оксана…?
Оксана: Максимівна.
Левко (вишукано): Оксано Максимівно, прошу до столу.
Оксана: Дякую вам, Левко Пилипович!
Оксана вдає великосвітську даму. Левко підігрує їй. Він з професійною насолодою задивляється на фактурну дівчину.
Левко Пилипович: Вас потрібно писати, Оксано. Обіцяйте мені, що після чаю ви дозволите мені зробити декілька портретних ескізів з натури.
Оксана (кокетує): Ви такий люб’язний, що відмовити вам було б великою помилкою.
Левко Пилипович (цілує ручку дівчині): Ви пийте-їжте. Я зараз.
Він йде в іншу кімнату, притягає звідти мольберт і усі художні причандалля. Поки Оксана робить вигляд, що насолоджується цукерками та роздивляється вітальню, художник робить нашвидкуруч декілька замальовок.
Оксана: А Віру Олегівну ви малювали?
Левко Пилипович (не надто переймається бесідою. Вся його увага на мольберті): Ду-у-уже дав-но.
Оксана: Чому?
Левко Пилипович: Розумієте, дитинко ( він вдивляється в Оксану і у свій ескіз, щось там поправляє)… для того, аби хотілось малювати, потрібно мати натхнення. А воно, зараза, летить лише на щось нове….
Оксана: Як кохання?
Левко (вдивляється в дівчину): Як кохання…
Оксана підходить до мольберту.
Оксана: Гарно. Не думала, що я така красуня.
Левко Пилипович: Зазвичай художник прикрашає модель. Але не в цьому випадку. (він зупиняє свій погляд на обличчі дівчини)
Оксана: Вибачте. Я на хвилинку (йде до вбиральні).
Левко Пилипович натхненно малює. За декілька хвилин Оксана заходить до кімнати. Волосся розпущене по плечах. Вона зняла піджачок і залишилась в кокетливій блакитній маєчці.
Левко Пилипович (компліментарно): Так значно краще.
Оксана підходить до нього зі спини, шепоче на вухо.
Оксана (еротично): Не хочете намалювати мене оголеною?
Левко Пилипович (сам не свій): Оксаночко, що це ви робите?
Оксана (зухвало): Роблю те, що хочу. (обходить Левка, стає до нього обличчям, сміється звабливим сміхом. Починає повільно піднімати маєчку) Творіть, поки дозволяю…
Левко Пилипович (тремтить): Дякую за таку можливість…
Оксана (роздягається): Зарано дякувати. Пізніше подякуєте. (закопилює губку, вдаючи пристрасть).
Левко Пилипович намагається щось там малювати, але Оксана наближається впритул до нього. Він не в силах відігнати від себе молоду оголену красуню. Вона горнеться до чоловіка, виймає з руки олівець, кидає кудись в бік, та прикладається до Левка Пилиповича в пристрасному цілункові. Левко Пилипович підхоплює дівчину на руки й несе в іншу кімнату. Тоді вибігає, на ходу розстібуючи сорочку, робить голосніше музику та повертається до юнки.
Картина четверта
Театральний інститут. Авдиторія. Йде навчальний тренінг з фехтування. Оксана вправно фехтує з подругою-однокурсницею. На задньому плані Іван з хлопцями. Декілька пар інших студентів. Вони одягнені в тренувальні трико.
Оксана (робить випад): На чоловіків потрібно… (знову випад) наступати…
Подруга (відступаючи підскоком): Але ж, то їхній привілей…(піднімає руку з рапірою)
Оксана (спиняється на прохання напарниці): А ми значить маємо сидіти й скніти, чекаючи, доки вони дозріють до того, щоб нас завоювати? (захекалась. п’є з пляшечки воду)
Подруга (перемотує руку еластичним бинтом): Коли ти встигаєш ще й про таке думати. Тут немає хвилинки, аби текст вивчити.... Весь час заняття-тренінги, заняття-тренінги.
Оксана: А я практикую в умовах, наближених до реальних. (підморгує подрузі) Тренінги на живих істотах. (зненацька починає атаку)
Подруга (відбивається, але врешті-решт здається): Ап! (піднімає руку з рапірою).
Оксана кидає рапіру й, шкандибаючи, йде до низенької лавки біля стіни. Там знімає взуття й масує ногу. До неї підходить Іван.
Іван: Оксано, якась ти сама не своя. Що сталось?
Оксана: Нічого не сталося. (їй боляче) Чого причепився. Йди – відвойовуй своє кохання.
Іван: Чого ти сердишся, не розумію? Два дні, як дурна тиняєшся інститутом. Мене уникаєш. Гавкаєш на всіх. Щось в сім’ї?
Оксана (відчужено): У мене все гаразд, Іване. (пошепки) Що там у вас? (наголошує на останнє слово)
Іван (посміхається, чеше потилицю): Ти знаєш, Оксано, я здається трохи той… Перегнув палицю.
Оксана (зацікавлено): Тобто?
Іван: (посміхаючись) Ну, з тим коханням до (понижує голос) Чижика. (сміється) Так запалився грою, що вигадав собі закоханість. (сміється)
Оксана (гнівно): Як вигадав? А Чижик?
Іван: Вона мене й витверезила… Сміялась… Я їй зізнався. А вона сміялась. Каже: «Бачиш, Йванку, що таке театр. Театр – це не гра, це - життя». Тепер я зрозумів. (відчайдушно) Оксано, аби зіграти кохання, потрібно закохатись чи принаймні примусити себе закохатись. По справжньому, розумієш?..Тоді й глядач буде в цьому впевнений. А коли просто вдаєш….
Оксана (довго щось обмірковує): То ви уже все вирішили? Без мене?
Іван: А до чого тут ти?
Оксана: Ми ж друзі, забув?
Іван: Ми друзі.
Оксана (раптово змінюється , зривається з місця, замахується на хлопця кулаками. Він її стримує): Заради тебе я…Я…(кричить, тоді оглядається, понижує голос до шепотіння) Я… переспала… з Левком.
Іван: Як це заради мене? (пауза) З яким Левком?
Оксана (хапаючись за голову): З чоловіком Чижика.
Іван: Навіщо?
Оксана (скаженіє): От, придурок! (пояснює з їдкою іронією) Він би її покинув і ви були б разом.
Іван (встає й дивиться на Оксану): Дурепа набита. (ображено) А я ще планував з тобою щось більше мати, ніж дружбу.
Оксана (простягаючи руки до Івана голосно декламує): Рідний, коханий, не покидай мене, я без тебе пропаду.
Вона падає на підлогу, заливається слізьми. Іван стоїть посередині зали, розставивши руки й озираючись на всі боки. Студенти оточили Оксану й намагаються зрозуміти, що сталося.
Іван (перелякано): Оксано, отямся. Що ти робиш?
Оксана (кричить, звертаючись до всіх): Заради тебе, я віддала свою невинність старому. (плаче, заламує руки)
Іван (намагається підняти Оксану): Оксано, перестань?
Оксана (піднімає заплакане обличчя й заходиться сміхом): Дурненькі, ой-ой-ой, дурні… Чого витріщились? Ха-ха-ха… Подивились би на себе…Та ж я репетирувала…
Студенти хором зітхають, аплодують та продовжують фехтувати.
Іван (обнімає подругу): Ти будеш великою актрисою, Оксано.
Оксана (шморгає носом): Я вже велика актриса, Іване.
Картина п’ята
Квартира Віри Олегівни. Вона сидить у кріслі та роздивляється великі аркуші з малюнками чоловіка. Час від часу п’є з келиха. Кімнатою з кутка в куток ходить, заклавши руки за спину Левко Пилипович. Він хоче ввімкнути музику.
Віра Олегівна (наказово, поставленим голосом): Не треба!
Левко Пилипович (жестикулює): Вона казала, що…
Віра Олегівна (холодно): Не має значення, що казала ВОНА. Головне, що робив ТИ.
Левко Пилипович (виходить з себе): Я ж тобі не дорікаю твоїм захопленням.
Віра Олегівна (театрально сміється, закидаючи голову): То дорікни! Спробуй!
Левко Пилипович: Віро, навіщо ці сцени?
Віра Олегівна: Сцен не буде. Йди. (широкий жест правою рукою)
Левко Пилипович: Куди ж я піду, Віро?
Віра Олегівна: Йди до неї (тицяє пальцем у ватман й підкидає малюнок).
Левко Пилипович (підхоплює папір): Ти добре розумієш…
Віра Олегівна (стомлено й тихо): Льово! Давай по-чесному. Я з тобою вже давно не хочу жити. Ти це знаєш. Тепер і ти зі мною не хочеш. То у чім справа?
Левко Пилипович: Віронько, голубонько, якщо я буду знати, що ти не мститимешся моїй дівчинці…
Віра Олегівна (дуже просто): Не мели дурниць, Левко. Чого б це я їй мстилась? (замислюється).
Левко Пилипович: Віруню! (цілує їй ручки) Нам усім потрібно зібратись і поговорити. Аби не було ніяких двомовностей, образ чи скандалів. Потрібно розкласти усе на свої місця…Відкрити карти…Залишитися друзями, та й жити далі…Тим паче, що ти не проти… В тебе ж цей (кривиться), як його там…
Віра Олегівна (перебиває чоловіка, масуючи собі шию): Добре, я з нею поговорю…А ти поговориш з ним…
Левко Пилипович (одягаючись): Я зараз…Ми швиденько…Зараз… (вибігає).
Віра Олегівна проводжає його поглядом. Коли двері за ним зачинились починає танцювати навколо столу. Бере вазу з квітами й притискає її до грудей.
Віра Олегівна (в дзеркало): Нарешті… Добре усе склалося… Не могла Левкові перша зізнатись. І от маєш. Він від мене йде. (Заливається сміхом. Щось згадує, підходить до телефону, дзвонить)
Віра Олегівна (у слухавку): Максе! Ми з Левком розлучаємось…(сміється) Не зовсім так. Він завів собі пасію…Молоденьку… Ха-ха, трохи молодшу, ніж я…Зараз приведе її знайомити зі мною. Ні, не бачила. Лише на малюнках його. Ти ж знаєш, як він малює. (піднімає один з малюнків, роздивляється) Тіло її, обличчя на моє схоже… Тут лише ескізи…(з натяком) Але натура оголена…Я його прямо запитала…Він зізнався… Приходь і ти, якщо вже таке збіговисько планується…Перезнайомимось…Зараз же і йди… Цілую…Чекаю…
Віра Олегівна вмикає на програвачі Джо Кокера «Unchain my heart» і починає танцювати. Тоді бере халата та йде до ванної кімнати.
Невдовзі до квартири заходить Левко Пилипович з Оксаною. Він тягне дівчину за руку.
Оксана (опирається): Навіщо ти мене сюди привів, Льово? (у ванній плюскає вода) Вона тут?!! (панікує, хоче тікати).
Левко Пилипович (міцно тримає Оксану): Віра не проти, Оксанко.
Оксана (пошепки, дивлячись у бік ванної): Що значить не проти? Ти їй розказав про нас? (в сторону) Придурок! (з викликом до Левка) А вона знає, хто я така?
Левко Пилипович: Їй немає ніякої різниці, хто ти. (вдивляється в Оксану) А хто ти?
Оксана (робить круглі очі): Левко, дурненький, я її учениця. (жестикулює) Вона викладає майстерність на моєму курсі. Ми знайомі. Я не хочу …
Левко Пилипович (сам до себе): Вона роздивлялась малюнки, на яких ти зображена…Але нічого не сказала…
Оксана (єхидно): Бо на тих малюнках – не я, а лише твоя фантазія щодо мене…
Левко Пилипович: Чого ти мені раніше не сказала? (відкинув руку Оксани, яка потягнулась до нього) І не називай мене дурненьким.
Оксана (вдавано-загадково): Я хотіла бути для тебе таємницею.
Левко Пилипович (нервово): Облиш цей театр… (обнімає її за плечі, заспокійливо): Це не має значення зараз. Все вбудеться. (голосно) Віро!
Оксана здригається й хоче втекти.
Голос Віри Олегівни: Зараз вийду.
Оксана (пошепки благально): Левко Пилипович, давай не будемо. Мені ніяково. Я піду. Та й до чого це все? Я вас все-рівно…не ко…хаю.
Левко Пилипович (відпускає дівчину): Як не кохаєш? А навіщо ж? Навіщо? (мало не плаче).
Оксана (нахабно): Розумієш, Льовочко, я відпрацьовую характери…
Левко Пилипович (вбік): С-с-сука!
Оксана (задоволено): Оце я розумію!!!… То, я побігла?…Гуд-бай, Льовочко!(хоче його поцілувати)
Левко Пилипович (сичить): Ти розбила мою сім*ю. Моя дружина йде до іншого.
Оксана: От і добре. (повертається, аби йти. ЇЇ спиняє дзвінок у двері).
Левко Пилипович рукою вказує Оксані сісти в крісло, а сам відчиняє двері. Оксана не бачить, хто там, але чує про що йдеться. Вона весь час нервово поглядає в бік ванної.
Чоловічий голос (повільно): Я до Віри Олегівни…
Левко: Зрозуміло. Проходьте.
Голос (вдавано весело): На скільки я розумію, ви - чоловік.
Левко (дратуючись): До якоїсь міри…
Голос (заспокійливо): Маю надію, що битись не будемо. Ми ж цивілізовані дорослі люди.
Левко: Тоді будемо знайомитись. Проходьте.
Чоловік проходить до вітальні. У цей час з інших дверей до вітальні заходить Віра Олегівна. Оксана, прикривається малюнком і біжить до дверей. Наштовхується на чоловіка. Усі говорять разом.
Віра Олегівна: Оксано?!!
Чоловік: Оксано?!!
Оксана: Тато?!!
Віра Олегівна: Тато? Оксано, це – твій тато???
Левко Пилипович першим зрозумі, що до чого. Він починає беззвучно реготати, хапаючись за живіт.
Левко Пилипович (саркастично): Знайомтесь: (вказуючи на Оксану рукою) Оксана.
Максим хоче вдарити Левка Пилиповича, але той відскакує і продовжує.
Левко Пилипович: Прошу усіх знайомитись, панове. Без зайвих церемоній… (дивиться на дружину) Театр - справа колективна, кажеш? (заходиться сміхом)
Віра Олегівна нервово посміхається, Максим обхопив голову обома руками й дивиться в підлогу. Оксанка прикрила рот долонею, зиркаючи на татка. За хвилину вони автоматично всідаються у крісла, які стоять недалеко від кожного. Левко Пилипович, пританцьовуючи, наливає всім в келихи випивки з бару. Роздає, вкладаючи в руки. Вмикає на всю гучність музику, стає за мольбертом.
Віра, Оксана та Максим пригублюють з келихів, дивлячись один на одного в німій сцені. Левко Пилипович шпарко замальовує історичний момент, відходячи й наближаючись до мольберта. Час від часу і собі попиває з келиха.
