Спекотне пообіднє сонце шкварило немилосердно, перетворюючи асфальт на чорну смердючу багнюку, витискало з людських тіл останні краплі вологи. Біля виїзду з міського автовокзалу скупчилась довга колонна транспорту – великі червоні ікаруси, в’юнкі, іноземного виробництва, маршрутки, старенькі пазики. Поміж ними затесалося й декілька легківок – два-три таксі та одна «міліціянтка». Люди – і водії, й пасажири, – були злими, знервованими, липкими від поту в переповнених, задушливих салонах.
Запилюжений автобус «Донецьк–Яремче» нетерпляче бурмотів двигуном. Йому кортіло скоріше рушити з місця, вперед, на захід, намотуючи колесами сіру шурхітливу стрічку дороги. Автобус любив свою роботу і поважав колег. Дзеркальцем заднього огляду він пустив сонячного зайчика в бік симпатичної жовтої маршрутки, що примостилася поряд у черзі на виїзд. Гарненька, – промайнуло десь в глибині його механічного мозку.
– Вы знаете, эта страна меня всегда удивляла. Ведь у них нет даже минимального понятия о том, что такое народ, государство, родина. Здесь же никогда этого не было. У них одна идеология – «моя хата скраю».
– Да-да, вы, конечно, правы. Что они могут знать о том, как управлять могучей индустриальной базой, которая досталась им в наследство от Советского Союза? Ведь эти украинские селяне просто невежи, и всё тут.
– Просто возмутительно, как здешняя власть пытается навязывать эту наивную «мову» коренному русскоязычному населению. И ещё продвигают этих своих галицких фашистов в национальные герои… Позор.
– Да уж, бандеровцы. Что и говорить…
Двоє пасажирів на сусідніх кріслах, – інтелігентного вигляду сивобородий дідок, схожий на університетського професора, і нестара ще, добре вдягнена пані – примовкли, замислившись над чимось своїм. Хлопчина років семи-восьми на вигляд, що примостився на колінах жінки, відверто нудьгував.
– Бабушка, ты же обещала, что уже скоро…
– Ну потерпи, Сашенька, милый. Как вы думаете, к вечеру доедем?
– Наверняка. А вы где остановитесь?
– У родственников. Там племянница моя живёт с мужем.
– Даа, хорошие здесь места …
– Но пробки такие же, как и у нас…
Обоє змучено зітхнули. Малий припав обличчям до скла, роздивляючись довкола.
У жовтій маршрутці, що стояла навпроти автобуса, на повну потужність галасувала місцева радіостанція. Кароокий, виголений на лисо чоловік знічев’я ковтнув трохи мінералки і лагідно торкнувся плеча маленької дівчинки в світлому лляному сарафані.
– Оксанко, соку не хочеш? А, може, мандаринку?
Дитина заперечно хитнула кучерявою голівкою. В кишені чоловіка завібрував телефон.
– Алло... Привіт, мамуню… Ми вже скоро, ще десь години зо дві… Ні, Галина залишилася вдома… У мене? Все гаразд… Я ж казав, що ті москалі досить нормальні, якщо до них підхід знайти… Правда, останні пару днів посеред їхніх териконів ми з хлопцями вже не витримували… Ти ж знаєш, спочатку по всякому було, а потім якось притерлися…
Оксанка тим часом зацікавлено роздивлялася великий червоний автобус за вікном. Він був значно вищий за їхню маршрутку, переповнений пасажирами. Поміж дорослими стурбованими обличчями вона раптом помітила руденького хлопчину, якому, напевно, було так само нудно, як і їй.
Дитячі погляди зустрілись. Оксанка широко посміхнулась незнайомцеві. Той зненацька зашарівся й буквально прилип до вікна.
Елегантна пані й собі визирнула надвір, зацікавившись, на що так захоплено видивляється її онук.
– Ой, Сашенька, смотри, какая хорошенькая девочка тебе улыбается. Помаши ей ручкой, помаши, не стесняйся…
– Как они счастливы, наши дети… – зітхнув сивобородий пан, схожий на університетського професора.
Хлопчик обома руками привітно помахав Оксанці. Дівчинка у відповідь енергійно затріпотіла долонькою.
– Слухай, ма, ти не повіриш… Наша Оксанка вже фліртує з хлопцями, можеш уявити? – кароокий чоловік вдоволено засміявся, невміло пригладив неслухняні кучері донечки.
Тим часом пробка поволі розсмокталася, вимушена стоянка закінчилась. Машини спроквола рушили з місця, деякий час йшли пліч-опліч, але Оксанка вже не бачила рудої чуприни Сашка у вікні червоного ікаруса. Потім маршрути автобусів розійшлися остаточно, вони набрали швидкості і зникли за поворотами, – кожен за своїм…
