- Що трапилося? – аж кричить Олег, коли трохи віддаляється від місця подій.
- Він їх перестріляв. – майже шепоче Іра.
- Навіщо?
Чет сидить, як скам’янілий, не може і головою кивнути. Не розуміє, що відбулося. Знову, як тоді, коли біг сходами, чи коли тікав з нічного клубу. Наче щось увімкнулося. Пам’ятає свій переляк, майже паніку, коли той чорний окликнув. Відчуття, що все пропало, коли він йшов до них. Яке ж приниження, попастися у жіночому одягу! Це ще приплетуть, що збочинець! Він встиг це подумати, а потім наче пірнув кудись. А коли прийшов до тями, то вже сидів у машині Олега.
- Навіщо ти почав стріляти? – криком питає Олег.
- Вони вирахували нас. – пояснює Іра, яка час від часу здивовано дивиться на Чета. - Там один був, він запідозрив, підійшов подивитися документи, а Чет почав стріляти і всіх поклав.
- Їх там було не менше десятка!
- Він з двох рук стріляв.
- І ти будеш казати, що ніколи не тримав у руках зброї? – аж кричить Олег. – Чого мовчиш? Відповідай!
- Мені немає чого сказати. – Чет стинає плечима, він розгублений і здивований.
- Ти тільки-но поклав десятеро людей!
- Я не знаю, що зі мною трапилося.
- Може ти і ту дівчину вбив, не знаючи, що з тобою робиться? – зло питає Олег, щоб дошкулити, щоб вивести Чета з його прострації.
- Я не вбивав її! То був робот! – прокидається Чет. – Не вбивав!
- Ага, робот! Ти думаєш, що якщо патякати якісь нісенітниці, то тобі повірять?
- Я не вбивав Міру! Не вбивав! І я знайду її! Знайду! Вона жива! Я знаю це!
- Звідки?
- Якби вона померла, моє б серце розірвалося! – каже Чет і на очах його починають виблискувати сльози.
- Ну ти дебіл! Ти ж сам розповідаєш, що кілька місяців жив з роботом і нічого не відчував! А тепер верзеш про серце!
- Зупини машину! – кричить Чет.
- Що?
- Зупини машину!
- Не буду! – відповідає криком на крик Олег.
Чет відчуває у кишені плащу важкість. Лізе туди і дістає пістолет.
- Зупини машину, я сказав! – наставляє пістолет на Олега.
- Звідки у тебе пістолет? – дивується Іра.
- Тихо, тихо, я не можу зараз зупинитися, тут перехрестя. За світлофором, добре? – зовсім іншим голосом каже Олег.
- Добре. – погоджується Чет.
- Звідки в тебе пістолет? – знову питає Іра.
- Не знаю.
Коли запалюється зелене, Олег проїздить за перехрестя, зупиняється. Чет сидить, не рухається.
- Я зупинився, що далі?
- Відвези мене до «Арсенальної». – нарешті каже Чет.
- Слухай, я що тобі таксист?
- Потім я піду і роби, що хочеш.
- На твоєму місці я б не ліз у метро.
- Не твоя справа, поїхали.
- Добре. Тільки сховай пістолет. У Києві погані дороги. Ще попаду в яму, а ти знесеш мені голову, як у кіно «Кримінальне чтиво».
- Їдь давай.
Кілька разів то Іра, то Олег намагаються почати розмову з Четом, але він не відповідає. Дивиться на годинник біля водія. Вже майже шоста, чекати недовго. Біля «Арсенальної» виходить, заходить на станцію, спускається на перон, потім повертається. Виходить, іде до скверу. Там сідає на лаву спочатку далеко від Верховної Ради. Поруч сидять прихильники якоїсь секти, які протестують проти дій китайського уряду. Починається дощ, вони сидять під ним у дивовижних позах, схожі на велетенські гриби. Чет піднімає капюшон плащу. Розуміє, що виглядає дивно, жінка, що сидить під дощем. Підводиться, йде. Кросівки жмуть. Намагається йти неквапливо, сподівається, що його хода схожа на ходу жінки з хворими ногами.
Таким сапом проходить аж до оглядового майданчика на Лівий берег. Там зустрічає кількох відчайдушних туристів, які промокли до нитки, то вже не лякаються дощу. Просять їх сфотографувати. Чет їх клацає, вже коли відходить, то чує розмову про вбивцю, якого шукають. Кажуть, що він вже втік з країни. Чет заходить за Мариїнський палац, там у сквері бачить літній майданчик. Майже пустий. Сідає у одному з наметів, купує пляшку пива, щоб згаяти час. Потім думає, що буде виглядати неприродно, якщо жінка у віці буди пити пиво з горла. Купує ще і пластиковий стаканчик. Вже коли допиває, приходить компанія молоді, мокрої та п’яної. Купують ще пива, яке зовсім не гріє по цій погоді. Чет підводиться і прямує у туалет. Невеличка кабінка, у якій він ледь вміщується. Задирає спідницю, мочиться. У цей момент двері відкриваються. Чет їх зачинив, але п’яний молодик зірвав засув. Чет ошелешено повертається, молодик здивовано дивиться на нього. Потім уходить.
Чет виходить і швиденько йде в парк. Але молодь біжить за ним.
- А ну стояти, підор!
Вони настигають Чета, оточують, починають штовхати.
- Що, підоре! По парашам шустаєш! Відсмоктати хочеш? А ти у мене відсмокчи! Давай! Ротище у тебе великий! Може двох відразу обслужиш! Ну! – вони штовхають його все сильніше. Обступили, регочуть, плюються на нього. Чет розгубився, він не знає, що робити, він намагається їх заспокоїти, але його голос тільки збуджує молодь – Педріло! Готуй губки! Мудак!
- А ну стояти! – де і беруться двоє міліціонерів у темно-синіх плащах. Молодь бачить їх і починає відступати.
- Підор! Ми підора спіймали! По туалетах лазив, приставав до нас! – кричать молодики.
- А ну пішли звідси! – командують міліціонери. Вони знають, що з підора можна струсити більше грошей, чим з цих п’яних дурнів. Молодь тікає.
- Ну що, порушуємо? – звертається один з міліціонерів до Чета.
- Я просто йшов. – каже він.
- Йшов? У жіночому одязі? Документи є?
Чет хитає головою, що ні.
- А гроші? А ну, вивертай кишені, муділо!
Міліціонери штовхають його гумовими кийками, які дістали з-під плащів.
- Давай-давай! Швидше!
- Ось все що, є. – Чет віддає їм.
- Їбать, що це за копійки? – обурюються міліціонери. – Вдома гроші є?
- Ні.
- Ти хочеш, щоб ми тебе заарештували, а потім всі твої родичі і знайомі дізналися, що ти у жіночому одягу ходиш смоктати члени?
- Я не смокчу, я…
- Нам насрати чим ти там займаєшся! Ти повинен на заплатити! Розумієш?
- В мене немає грошей, чесне слово… - починає Чет, його б’ють кийками, валять на мокрий асфальт, обличчям у калюжу, заламують руки, одягають наручники, починають обшукувати.
- Ні хера собі! – скрикує один з міліціонерів, коли знаходить в кишені Четового плащу пістолет.
- Що?
- Ти подивися!
- Ах ти ж суко! Озброєний ходиш!
- Зачекай! Тільки-но орієнтировка була!
- Точно! Шукали бабу з пістолетом!
- Це він!
- Це той, якого шукають чорні!
- У відділок його!
Хапають Чета, ведуть, він намагається опиратися, але його б’ють. Міліціонери збуджені, аж пританцьовують на місці. Спіймали таку дичину! Вбивцю, озброєного! За такого премію дадуть!
- Слухай. – каже один з міліціянтів, який аж зупиняється.
- Що? – дивується товариш.
- А чорні ж обіцяли мільйон за нього.
- Що?
- Цілий мільйон!
- Бляха-муха! Точно! Я сам по телевізору вчора бачив! Мільйон!
Вони починають важко дихати і так само думати. Вміщати у себе мільйон.
- Хлопці, не треба. – каже Чет. – Не віддавайте мене чорним.
- Завали їбало! – кричать йому менти хором.
- Треба знайти їх телефон.
- Зараз подзвоню Сашку.
Один з ментів дзвонить по мобілці.
- Алло, Сашко, це я, а ну подивися швиденько в інтернеті оту новину, що там вбивцю шукають. Так, того, який собак постріляв. Тільки швидко.
Міліціонери чекають і важко дихають. Хоч зовсім не жарко, але на їх обличчях виступає піт. А може то краплі дощу, який все ніяк не скінчиться. Чету здається, що він чує стукіт знервованих міліцейських сердець.
- Так! Що? Семерих вбив, чотирьох поранив! Ніхуя собі! Кажи телефон! Васька запам’ятовуй! Нічого, потім розповім!
Міліціянти дзвонять.
- Алло! Ми спіймали його! Ми хочемо мільйон! Готівкою! Тут же! Ми з міліції, з нами краще не жартувати! Де ми? У парку, між «Динамо» і Верховною Радою! Тільки щоб гроші були з вами! Мільйон!
Потім стоять і важко дихають.
- Їбанутися! – каже один.
- Я квартиру куплю. – каже інший. - Зараз вони подешевшали. Куплю квартиру. Заманався у гуртожитку жити.
- А я, а я кафе відкрию.
- Кафе?
- Ага, жінка у мене знає що і як, досить їй на дядю робити, хай на себе робить.
- Мільйон!
- Охеріти!
- Мільйон!
- Це пиздець!
Вони штовхають один одного і регочуть, як божевільні. Чет намагається втекти, але вони його легко наздоганяють, валять, б’ють, але не сильно.
- Щоб не попсувати товарний вигляд. – жартує один з ментів.
За кілька хвилин приїздить машина. Чорний мерс. З нього виходить кілька чорних у довгих плащах, оглядаються серед дощу.
- Іди за грошима, а потім я його відпущу. – каже один з ментів. Але їх вже помітили ідуть до них.
- Доброго дня. – каже один з чорних, мабуть старший.
- Доброго. Ось він. Тільки гроші вперед. – кажуть менти.
- Спочатку треба його подивитися. – каже чорний, світить Чету ліхтариком в обличчя. – Здається те, що треба.
Менти радісно посміхаються.
- Гроші вперед.
- Принесіть їм гроші. – наказує командир чорних. Відвертається від ментів, потім повертається і стріляє. Менти падають з кулями у лобі. Пострілів не чутно, на пістолеті глушник. – Узяли цього і поїхали! Викличте бригаду, щоб прибрали жмуриків!
Чет намагається пручатися, але його легко тягнуть до машини.
- Ми його взяли. – доповідає старший. – За десять хвилин будемо.
Чета кидають у багажник. Машина зривається з місця, несеться униз, до Європейської. На одному з крутих поворотів колеса починають плисти мокрим асфальтом, водій вивертає кермо, утримує машину, але попереду припаркований мікроавтобус. «Мерс» на швидкості врізається у нього, машину перевертає, вона кілька разів перекочується через дах, аж поки не застигає на боку. Тиша. Потім удари. Відкривається кришка багажнику, звідти випадає Чет. У нього руки в наручниках і розбите обличчя. Ледь підводиться і шкандибає сам не знає куди. Метрів п’ятдесят, коли біля нього запиняється машина. Відкриваються двері.
- Сідай, швидше! – кричить якийсь хлопець. – Давай!
Чет дивиться, вагається.
- Хочеш до чорних?
Чет не хоче, то гепається на переднє сидіння, водій зачиняє за ним двері і машина їде геть. (Далі буде)
