Розділ 5
у якому виявляється, що іграшки теж можуть говорити
- Хто це говорить? – запитав Дмитрик.
- Як хто? Невже не можна зрозуміти?
З полиці, де лежали іграшки, зістрибнув іграшковий котик Мурко. Він був невеличкий, з великими очима, коричневого кольору із жовтими плямами. А ще в нього були довгі вуса, що стирчали в різні сторони. Він пройшовся по кімнаті туди-сюди і зупинився перед Дмитриком і Марійкою.
- Мур - мяв! Це ж я, котик Мурко. Найкращий котик у світі!
- Справді-справді! - висунув носа з під ліжка іграшковий песик Сірко. За мить він опинився поряд із Мурком.
- Хтось мене засунув під ліжко, - бурчав песик Сірко.
«Ой! Це ж я закинув Сірка під ліжко! - подумав Дмитрик. – прикро ж як!»
- А .. хіба ви розмовляєте? – запитала Марійка, яка довго не могла прийти до тями.
- Ми? Звісно ж так. Напевно. А що ми це робимо?
- Розмовляємо, – підтвердив котик Мурко.
- Але ж ви – іграшки!
- Іграшки. Та чому б іграшкам не розмовляти, особливо сьогодні! Правильно я кажу, друзі?
-Правильно! – закричали з усіх сторін.
Дмитрик і Марійка здивовано дивились як їхня кімната поволі почала оживати. Коротка мить – і на полицях прокинулись ляльки Агата і Даринка, весело всміхнувся Годинник, одразу почав шикуватись загін солдат на чолі із паном Генералом, застрибала Синя Киця, загуркотів Барабан, загурчали Блакитна Машина і Жовтий Літачок, почали водити хоровод брати –олівці, одразу зібрались до купи Пазли і утворили яскраву картинку, на якій була намальовані Попелюшка і Принц. Диво на цьому не закінчилось. Попелюшка і Принц зробили крок вперед і постали перед усіма. Вони почали танцювати.
Почали прокидатись й інші іграшки, яких у кімнаті було - ой як багацько!
Дмитрик і Марійка заціпеніло дивились на те, що відбувалось у кімнаті.
Ось загін солдат із паном Генералом спустився з полиці на стіл, зі столу на стілець, із стільця на ліжко. Пан Генерал хутко віддавав накази:
- Загін, стій!
Сам Генерал розвернувся і став якраз біля Дмитрика.
- Пане Головнокомандуючий, доповідаю. Армію найхоробріших вояків зібрано. Всі вояки готові йти на пошуки чарівної квітки, хворих немає, невмілих немає, відсутні – є відсутніми. Слухаюсь ваших наказів.
Ляльки Агата і Даринка теж не мовчали.
Лялька Агата підбігла до Марійка і почала щебетати:
- Ой, Марійка, якби ти знала, як ми скучили за тобою, все так сумно без тебе!
- Так, Марійка, - говорила лялька Даринка. – Ми теж готові йти з тобою, хоча нам і дуже страшно, ми боїмося темряви і песика Сірка, а пан Генерал такий файний. Військові нам взагалі подобаються. Зараз ми позбираємо нашу косметику, візьмемо каструльки, сковорідки, чашки..
- І фен, - підказала лялька Агата.
- Так, і фен. Щоб наше волосся не стирчало в різні сторони, як вуса котика Мурка.
- Не бачу в цьому нічого поганого, мур-мяв, - невдоволено промовив котик Мурко.
- А ще треба взяти з собою ліжко..
- І подушку...
-І ковдру....
- Дві ковдри.
- І дві подушки.
- І два ліжка.
- Тоді і два фени.
- Тихо, - наказав пан Генерал. – Не треба ані фенів, ані подушок, ані ковдр і особливо ліжок. Ну, хіба що каструлю.. багато каструль. І чашок. І ложку. Одну - і велику. Ні, багато - і малих. Ні, багато – великих, а одну найбільшу. І зброї треба багацько, щоб оборонятись, гар-ма-ати, гвин-ті-і-вки, та-а-нки.. е-е-е..
- Ло-о-жку! - підказав хтось із вояків.
- І ложку! Що? Хто сказав, хто насмілився? Ложка – то не зброя.
- То таємна зброя, – знову хтось підказав.
- Що? Хто це знову сказав, хто знову насмілився?
- Неймовірно! – тихенько звернувся Дмитрик до Марійки, - вони всі такі кумедні, а я і не знав, що наші іграшки такі балакучі.
- Ага, – кивнула Марійка.
- Послухайте! – звернувся вже до іграшок Дмитрик. – Шановне товариство!
Всі іграшки замовчали.
- Шановні іграшки! Нам звичайно приємно, що ви готові з нами піти на пошуки чарівної квітки, але в мене є така пропозиція: ви залишаєтесь у кімнаті, щоб зберігати та охороняти її до нашого приходу. За відповідального ми попросимо бути....- Дмитрик уважно подивився на іграшкову громаду, зазирнув у очі пану Генералу, і урочисто промовив:
- Пана Годинника.
- Ой! – здивовано пролунало у тиші.
- А ляльки Агата і Даринка приготують усім чай, - додала Марійка. – Приготуєте?
- Приготуємо! – радісно закричали ляльки. – З малиною.
Дмитрик раптом зашепотів:
- А зараз ми попросимо вас поводитись тихо, щоб у кімнату не зайшли батьки, добре?
- Добре.
- Ну що, пішли? – звернувся Дмитрик до Марійки.
- Пішли.
-Дмитрику та Марійка! Щасливої дороги! – прошепотіли пан Годинник і ляльки Агата і Даринка, пан Генерал та його загін солдат, Синя Киця і Барабан, Блакитна Машина і Жовтий Літачок, брати –олівці і Попелюшка із Принцом. Побажали щасливої дороги й інші мешканці кімнати.
Дмитрик підхопив рюкзака, закинув його на плечі і разом із Марійкою навшпиньки, щоб батьки не почули, вийшли із кімнати, так само тихо і непомітно дістались до передпокою, обережно взулись і вийшли із квартири. Ще якась мить – Дмитрик і Марійка опинились на вулиці, перед будинком.
Розділ 6
У якому виявляється хто сидів у рюкзаку, а також відбувається знайомство із ліхтариком Світлячком
На вулиці, як не дивно, дуже темно не було. Можливо, тому що місяць весело усміхався, а зірочки зачаровано миготіли, зовсім, як гірлянди на новорічній ялинці. Можливо, тому що поряд із будинком стояв стовп, на якому сяяв ліхтар, а можливо і просто тому, що ця ніч була лагідною, незвичайною та чарівною.
- Куди ми підемо? – запитала Марійка.
Дмитрик задумався. Треба ж, тільки їхня мандрівочка почалась, а вже виявилось - вони навіть не знають, що робити. Як це він не подумав раніше? Але щоб не показати себе зовсім вже розгубленим, Дмитрик промовив:
- Зараз, я подумаю.
Але на жаль слушної думки все не було і не було. Крім того, почав заважати рюкзак. Тільки зараз Дмитрик звернув увагу, що він тисне на плечі, наче тягне його до землі. Раптом Дмитрик і Марійка почули:
-Посунься! Мені тісно.
- Це мені тісно. Убери свого хвоста.
- То не мій хвіст, а твій!
- Що це? – здивувалась Марійка.
- Тихо ти, зараз нас почують.
- Це тебе почують, а мене –ні!
- Здається я знаю, хто це! – здогадався Дмитрик, і щоб перевірити свою здогадку, обережно зняв зі спини рюкзака та поклав його перед собою.
-Вилазьте.
- Я ж казав, що почують, – хтось зітхнув у рюкзаку.
Перед Дмитриком і Марійкою з’явилась голова песика Сірка, ще трохи і він вискочив із рюкзака, за ним виліз і котик Мурко.
- Куди це ви зібрались? – cуворо поцікавився Дмитрик.
- Ми тут випадково...
- Ага, – розсміялась Марійка. – А хто буде охороняти нашу кімнату?
- Пан Генерал із вояками, – із готовністю відповів песик Сірко.
- Справді-справді, - підтвердив котик Мурко.
-Ну, гаразд, - погодився Дмитрик, - підете з нами.
- Ура! –закричали котик Мурко і песик Сірко.
- Але якщо ви будете чемними і слухняними!
- Звісно будемо.
- Справді-справді!
- Дмитрику, а куди нам треба йти? – поцікавився котик Мурко.
- Ну... – Дмитрик знову задумався. Що ж робити? Де ж може бути та чарівна квітка? І раптом згадав: хрущ Жужа, який так несподівано з’явився у них в кімнаті, трішки розповідав про чарівну квітку, то напевно, він знає, де вона росте?
- Послухайте, нам треба знайти хруща Жужу!!
- Хруща Жужу? – закричали друзі Дмитрика.
- Саме так, він нам підкаже.
- Правильно, – зраділа Марійка.
- Але ж де нам шукати хруща Жужу?
- Ой! Не знаю... – розгубився Дмитрик.
- Хто це шукає мого друга хруща Жужу? – пролунав звідкись зверху чийсь хриплий, але приємний голос.
Мандрівники роззирнулися і побачили неподалік від себе усміхненого дядечка. Він виглядав таким радісним, що його широка усмішка освітлювала все навкруги. Дядечко був високий, у капелюсі, із довгими руками і ногами. Найбільше незнайомець був схожий на ліхтарний стовп, який раптом почав говорити, і не просто говорити, але й робити це так гарно, що здавалось він все життя тільки це й робив.
- Хто шукає мого друга хруща Жужу? - весело повторив незнайомець.
- Ми шукаємо...- зробив крок вперед Дмитрик.
- Ми? Хто ми?
- Дмитрик, Марійка, Мурко та Сірко, - проторохтіла Марійка.
- Дмитрик, Марійка, Мурко та Сірко! Це ж треба! Ви напевно друзі хруща Жужи?
- Друзі!
- Дуже приємно, друзі хруща Жужи! Я теж друг хруща Жужи! Виходить, ви і мої друзі?
- Виходить – так!
- Гарно ж як! Чудово ж як! В мене стільки нових друзів!
- Вибачте, а як вас звати? – чемно поцікавилась Марійка.
- Ой! – затулив рота широкими долонями дядечко. - Ой! Мені ж соромно...який я нечема! Мене звуть ліхтарик Світлячок. Я виконую відповідальну роботу - освітлюю доріжку біля вашого будинку. Щоб ввечері всі могли вільно ходити.
- А ми і не знали, що ви вмієте розмовляти!
- Ну, знаєте, не було якось слушної нагоди. І вас не було. Я розмовляв хіба що із хрущем Жужею.
- Ліхтарику Світлячку, а ти нам не підкажеш, де можна знайти твого друга?
- Хруща Жужу? Аякже, звісно знаю, в Королівстві Співучих Хрущів.
- А де розміщується Королівство Співучих Хрущів?
- Де воно розміщується? – задумався ліхтарик Світлячок. - Ну, десь поблизу Каштанового Лісу, за районом Хмарочосів.
- А це... далеко?
- Чесно кажучи, я там не був, на власні очі не бачив. Тільки зі слів хруща Жужи знаю. Ми з ним гарно товаришували, він частенько прилітав до мене і співав мені свої чарівні пісні, ой, як було гарно! А вам навіщо потрібен хрущ Жужа?
- Розумієш, ліхтарику, переказують, ніби в літню ніч перед Іваном Купалом цвіте чарівна квітка папороті ...
- А Купальська ніч теж є чарівною.
- Цієї ночі блукають лісами та полями, стежками та доріжками усілякі незвичайні сили.
-А лісове зілля набуває цілющих властивостей, якоїсь таємної сили і може служити певним справам!
- А хто знайде цю чарівну квітку папороті, і зірве її, той усе на світі знатиме, дістане без труднощів усі скарби, матиме чудодійну силу!
- Як цікаво! Але ж навіщо вам скарби?
- Щоб допомогти дідусеві Саві, бо він захворів, – сумно пояснила Марійка.
- Співчуваю, – кивнув головою Світлячок. – Що ж, думаю можна вам допомогти у цій скрутній ситуації, але, як ви вночі знайдете королівство Співучих Хрущів? Тут теж треба подумати.. зараз, ось придумав, я піду з вами!
- З нами? – дивувався котик Мурко. - Ото чудасія, невже можливе таке диво?
- Хо-хо! А можливо, щоб іграшкові котик і песик розмовляли і поводилися, як люди?
- Це справжнє диво! – розсміявся песик Сірко. – Не знаю, як для котиків, але песикам це не властиве!
- Дивіться! – промовив ліхтарик Світлячок, усміхнувся, напружився і раптом підняв одну ногу, раз – зробив крок вперед. Два – підняв ще одну, три -зробив крок. Найцікавіше, що він, як і раніше, сяяв, даруючи навкруги світло.
- Неймовірно!
- Із ліхтариком Світлячком ми точно знайдемо чарівну квітку!
- Не знаю, як щодо чарівної квітки, а от Королівство Співучих Хрущів ми пошукаємо. Та й прогуляюсь, знаєте, як давно я мріяв пройтися вулицями міста, розгледіти всілякі цікаві місця. Може б десь і залишився, якщо сподобається, звісно.
Після цих слів ліхтарик Світлячок розвернувся і впевнено пішов по доріжці.
Друзі не стали відставати і рушили за ним.
