Мері завела Джона у свою каюту. Це була та сама пишна і світла, дорога і простора каюта першого класу, але розставлена по-іншому. Тут було дві кімнати і своя убиральня, що з’єднувалися арочними дверними прорізами, більше меблів. Де-не-де стояли гарні свічники, а в окремих місцях розташовувалися висячі зимні сади. Усе це створювало елегантну та близьку до домашньої атмосферу.
–Проходь, проходь! – усміхалась дівчинка. –Чи ти боїшся?
–Та я...
–Давай! – і вона потягла за руку. Джон навмисне ніби не піддавався. –Як на таких здоровил стрибати, то ти відразу, а пройти до кімнати – тільки після особливого запрошення. І чого ви взагалі...
–Він ображав тебе, тримав проти твоєї волі. Сам бачив!
–Все одно...
–Хто він? – підліток прийняв вираз обличчя одруженого чоловіка.
Мері опустила очі, але швидко відповіла:
–Це мій брат.
–Брат?
–Ну не сестра ж! Його звуть Томас.
–А чого він...
–Я не переварюю його, він не переносить мене. От і вся формула. Найогидніше те, що він справжній підлабузник у мого батька. Виконує всі його доручення!
Джон тільки-но заспокоївся. Все стало на свої місця.
–Тобі не завадило б поміняти свої шта́ні та сорочку. Гм... Я дам тобі дещо з одежі Томаса. Який він жираф – сам бачив. Але іншого варіанта не бачу.
–І на цьому дякую.
Через кілька хвилин, добряче переривши валізи брата, принцеса поклала на ліжко охайно складену стопку вбрання.
–Ну, чого стоїш, як вкопаний? Перевдягайся.
–Може відвернешся?
–Я то не соромлюсь. А ти можеш роздягнутися за перегородкою.
Стівенс узяв речі і пішов за перегородку. Мері в цей час віднайшла аптечку.
–А ти хоробрий, – якось підмітила дівчинка.
Джон у цей час витирав старою мокрою сорочкою рани та бруд, що розмив дощ. До білого рушника Мері хлопець і не торкнувся. А коли вона заговорила, завмер, прислухаючись...
–Та, мабуть, більше нерозсудливий, – вголос міркувала принцеса, і підліток, хмикнувши, продовжив перевдягатись.
А Мері затихла. Хлопець не втримався, щоб визирнути з-за перегородки. Вона сиділа спиною до нього і щось переглядала в аптечці. Потім невимушено, немов за звичкою, зачесала волосся за вушко. Маленькі яскраві сережки ледве було помітно під довгим світло-брунатним волоссям. Та коли Джон побачив їх, невпинно продовжував захоплюватися принцесою. Серед людей свого класу вона була справжньою скромнягою. І ті нечисленні дорогоцінності, що носила дівчинка, не були зайвими, лише підкреслювали індивідуальність. Не те, що декотрі жіночки з вищих верств суспільства – поначіпляють на себе до сотні всіляких брязкалець: обручок по три на палець, браслетів по лікоть і намиста на всю шию. Це вже не краса, а безглузде марення. А головне, ніхто з нижчих прошарків не буде перечити. Ось так стиль папуасів заволодівав модницями всього світу...
Мері була інша. Витончений смак. Простий, але він так їй личив! Стівенс не міг відвести погляду. Підліток ще не вдягнув штани, але досі визирав із-за перебірки. І, мабуть, занадто довго. Задивившись, він втратив рівновагу, заплутавсь у тих самих штанах і впав додолу, потягнувши за собою перегородку. Дівчинка неголосно засміялась, прикривши вуста маленькою ручкою.
Нарешті Мері прийнялась за Джонові рани. Наготові були вата і перекис водню.
–Потерпи трішки, я оброблю декілька місць на обличчі.
–Та я не боюсь... А-ау!
–Що сталося? Я ж іще навіть не доторкнулась!
Хлопчик та дівчинка сиділи на ліжку з червоним, м’яким, мов перисті хмари, укривалом. Навпроти, на стіні, висіло велике дзеркало, обабіч нього горіли яскраві бра. Поруч стояв низенький, прикрашений візерунками, столик. На ньому – телефон, за допомогою якого можна було зв’язатися з пасажирами першого класу або членами екіпажу. Мері акуратно, навіть, ніжно обробляла кожну подряпину, і підліток був готовий терпіти пекучий перекис хоч цілий день, спостерігаючи за принцесою в дзеркало. Яка ж вона прекрасна!.. Джон не знаходив слів. Він не знав, як описати ті почуття, що переповнювали його змучену душу. Промайнула думка, що ця любов, ніби вічний двигун, усе життя штовхатиме хлопця на неймовірні вчинки, штовхатиме на боротьбу і життя. І все заради однієї особи. Проте вона зовсім інша. Вона виросла серед аристократів, звикла до балів, навчена витонченим манерам, мабуть, має середню освіту... Багата, безтурботна. А що може Стівенс дати їй?.. Він змалку вчився виживати серед пацюків, а кожен буквально видряпаний цент одразу витрачався, аби брати проіснували черговий день. Ані будинку, ані капіталу, ані власної одежі. При цій думці хлопець іронічно всміхнувся. Проте одразу зробив сумний вираз обличчя. Джон по великому рахунку – ніхто! Черговий нікчема, що живе на цьому світі без причини. Одним більше, одним менше – таким було відношення до схожих людей...
Ці роздуми шматували душу, сутність підлітка. Але чого ображатися на правду?
Проте чому Мері вовтузиться з вуличним сиротою? Навряд вона не знає, що Стівенс – безпритульний. Черговий ребус. Проте хлопець міг взяти тисячі книжок зі схожими загадками, аби тільки знаходитись поруч із принцесою, боятись зазирнути в пречудові сіро-зелені вічі з карим відтінком мудрості і все-таки робити це, ніби ненароком, вдихати тонкий аромат її парфумів, подавати їй руку – їй, тендітній, ніжній, ласкавій, неперевершеній, сяючій, неповторній, легкій і вродливій, усміхненій і добрій, таємничій і коханій...
Джон горів бажанням прямо поглянути їй в очі і торкнутись червоних тонких губ. Хлопець знав, що реакція може бути неоднозначною, але серце обпікало зсередини. Ніби справжні язики полум’я, рвались у грудях один за іншим удари серця. Руки тряслись, ноги дрижали, а мозок зовсім не розумів того, що коїлось навколо. Стівенс вирішив: тільки зараз, або вже ніколи...
Проте в цей момент Мері лагідно промовила:
–Я закінчила. Думаю, скоро загоїться.
Після секунди розчарування хлопець подякував. І знову мовчання. Але тепер їх погляди зустрілись. Таке враження, мовби невидима, але відчутна нить зв’язала обох міцним вузлом, постійно звужуючись. Підлітки не відводили одне від одного очей. «Невже вона віднайшла в мені хоч щось, чого не може дати звичайний мільйонер?». «Невже він наважиться? Такий смішний!..». Обоє подались трохи вперед. Хлопець боявся навіть руку переставити, але не відступав. Чи так здавалось, або ж кожен відчував калатання серця іншого. Невідоме тепло охопило кімнату. Стало спекотно.
–Ходімо, прогуляємось? – Джон просто не знав, що робити. Довелося, як завжди, «відморозитись».
Все скінчилось, так і не розпочавшись.
–Що ж, давай, – погодилась Мері. Але вона і не здогадувалась, який неймовірний день чекав на неї попереду!
Хлопець та дівчина покинули каюту.
Дуже скоро закінчився дощ. Ясне сонечко прорізалося крізь скупчення сірих насуплених хмар. Немов радісну вість несла найближча зірка людству... Джон та Мері вийшли на палубу, де тепла пара стрімко здіймалась угору, залишаючи на дерев’яній підлозі білі сліди солі. Десятки пасажирів також вийшли подихати свіжим повітрям. Серед них – чимало багатіїв. Невже їм самим набридла концертна зала?
Підлітки захоплено спілкувались, жваво жестикулюючи, сміялись, загравали. Потім Стівенс розказав невідомі історії океану. За його словами моряки, які постійно то прибували, то відправлялись із порту Нью-Йорка, розказували вуличним дітлахам легенди про морських чудовиськ Атлантики, присягаючись, ніби самі якось бачили одне з них. І якщо Нессі в Шотландії могла напасти на людину, коли та сама наближалась, то монстри океану частенько атакували риболовні баркаси за власною ініціативою. А ще Джон доказував, що своїми очами бачив двометрову рибину, що зловили біля Ньюфаундленда.
–Який ти забавний, – раз через раз промовляла дівчинка. І хлопець продовжував. Він руками і ногами показував неймовірних жителів Атлантиди, а після цього посягнув на Марс.
–Знаєш, вони такі зелені, з великими чорними очима, але маленьким ротом. Мабуть, тарілку з супом сьорбали б три години...
Стівенс придумував неймовірні дурниці, але це так подобалось принцесі, що Джон не припиняв імпровізувати. Після цього Стівенс хотів здивувати дівчинку ще більше. Тепер він узявся за суто театральне мистецтво. Неподалік говорили чотири товстосуми. І Джон просто почав зображати кожного по черзі. Голос, інтонація, жести – все настільки було схоже і, звичайно, кумедне, що принцеса просто не могла втриматись.
–Мері? – сказав один з чотирьох. Мабуть, він уже був знайомий з дівчинкою через її батька. –Що з тобою?
–Продовжуйте, аха-ха! – сміялась від душі вона.
Після цього підлітки, мабуть, облазили всю палубу; побували на носовій частині корабля і, немов літаючи, зображували стрімких і легких, ніби вітер, чайок, дослідили ледь не кожну шлюпку на верхньому ярусі судна. Виявляється, їх було аж 48. А Джон заради подружки наважився залізти на щоглу.
–Що ти робиш?
–Можливо, я побачу Європу… – цупко й швидко видирався хлопець нагору.
–Ти ж упадеш!
–Навчені лазити по стінах можуть і не літати...
Потім вони спробували покликати дельфінів. Натомість, далеко попереду показались великі й неперевершені косатки, зі своєю мовою, своїми манерами і красою...
Якось Джон ущипнув Мері й весело крикнув:
–А тепер дожени!
І дівчинка кинулась у погоню. Стівенс запросто міг уже бути на протилежному кінці «Лузитанії», але, звичайно, піддався принцесі. Недовго вони бігли. Джон завів Мері у довгий коридор, де розміщувались каюти другого класу, і навмисно попався в пастку – глухий кут. Дівчинка наблизилась. Стівенс і не намагався чинити опір. Він усе дивився і був не в змозі відвести погляду від прекрасної Мері. «Яка ж чудова...» – повторювались думки, а серце вже й не знало, коли зможе перепочити, збавити темп. Принцеса навіть у темряві коридору неначе сяяла, змушуючи пітьму розступитись. Знову ця сором’язлива усмішка, сповнена безкінечного сенсу прекрасного... Ці мудрі блискучі очі, які міняли відтінок в залежності від настрою, маленький носик, що відігравав не менш важливу роль... Джон хотів милуватись лише Мері, усе життя.
Ось вона опинилась зовсім поряд. Биття двох переповнених почуттями сердець не змовкало ні на мить. Легке тремтіння й холодок по спині. Але все минуло. Якесь надзвичайне тепло знову виривалось із середини. Джон торкнувся вказівним пальцем її руки, потім взяв долоньку у свою руку і потонув у сріблястих із голубим відтінком очах...
–Майкле! Майкле!.. – раптово почулось відлуння. Знайомий до люті голос гукав маленького друга. –Майкле, ти де?
–Колись приб’ю!.. – бурчав собі під носа Джон. Незабаром Харевуд з’явився перед підлітками. Мері соромливо відійшла вбік.
–О! Привіт, Джоне.
–Здоров.
–Ти брата свого часом не бачив?
–А він хіба не з тобою?
–Та от вийшов і досі нема. Може пробігав?
–Ні-і, – покрутив головою хлопець.
–Куди ж він подівся...
–Недобре друзів губити. Знаєш, як у приказці...
Марк тільки мовчки розвернувся і пішов геть. За кілька хвилин він гукав Стівенса молодшого вже на палубі...
А Мері з Джоном продовжили екскурсію по «Лузитанії». Наступав пізній вечір, сонце поспішно пірнало за горизонт, а підлітки досі гуляли. Ніхто не жалівся, ніби втомився, що в голові вже б’ють дзвони. Обоє веселились і розважали одне одного. Дівчинка ділилась секретами про багатіїв: пригадувала кумедні випадки з балів і концертів, що траплялось на банкетах, і чого бояться більшість багачів. А Джон розповідав про його з братом неймовірні пригоди та нелегке життя Нью-Йорка.
Близько десятої години підлітки навідались до їдальні нижчих класів. А там якраз розпочались танці та веселощі. Організаторами виступили самі пасажири. Хтось грав на гармошці, інший – підігравав на губній, третій стукав по лаві і табуретці, мов на барабанах, четвертий бив ложку об ложку, поруч з ним чоловік зі скрипкою награвав шалений ритм, а решта людей – підсвистували і співали. Довкола зібрався натовп, який енергійно танцював. У стороні, все за тим же столиком, сиділи гравці в покер. Голосно роздавались вигуки п’яних чоловіків, а лисий час від часу піднімався і проголошував тост «за всіх присутніх , а хто в морі – той сам нап’ється». Мері та Джон, не помітивши, як трималися за руки, захоплено дивились. Несподівано на стіл забрався чоловік в сірому костюмі і почав вибивати каблуками степ. Музика на кілька секунд змовкла, а потім заграла в новий ритм. Не пройшло і півхвилини, як на стіл забрався ледве не карачки інший чоловік, у коричневих брюках на підтяжках. Але кілька секунд і він уже змагався з американським степом. Його танець був ще більш видовищним та швидшим, уявіть тільки!
–Ірландець, – одразу впізнав Джон і повернув голову до дівчинки. –Можна вас запросити на танець?
–Я подумаю, –з іронічною посмішкою відповіла Мері.
Тоді Стівенс став на ліве коліно і неначе благав.
–Піднімись, не треба! – одразу змінилася в обличчі дівчина.
–Тоді гайда танцювати!
Ніхто не знав, скільки кружляли в бадьорому танку підлітки. Але бачили всі: без зупинок, із закоханими поглядами, до самого ранку...
XI
Людина – це дикий звір під тонким шаром
лаку цивілізації.
Пауль Йозеф Ге́бельс
–Джоне, мені треба вже йти...
–Ні, зажди! Постривай! Чому?
–Батько, мабуть, уже скаженіє. Краще, зараз. Може й не так перепаде, – Стівенс прочитав у її очах, що вона сама не хоче йти. Але треба... Проте він не може її відпустити! Він без неї – ніщо. Нега вмить перетворилась на страшні пекельні тортури. – Я обіцяю, що завтра зустрінемось, – злетіло з вуст красуні, вона відпустила руку і попливла, немов міраж, до виходу.
Джон стояв, наче уві сні. Все розпливлось, перемішалось. Таке враження, ніби хлопець випив кілька чарок віскі та стакан пива...
–Завтра – це вже сьогодні, – була остання фраза і знесилений хлопець упав додолу. Все зникло, навіть миле усміхнене обличчя...
7 травня. Стояв теплий сонячний день. Океан радів, легко перекочуючи маленькі білогриві хвилі. Проте вітер щось сумно шепотів Харевуду на вухо. Бідолаха ніч не спав. Увесь час він витратив на пошуки друга. Ні про вечерю, а ні про сніданок наступного ранку журналіст думати не хотів. Всі бажання, всі думки миттєво відхлинули на задній план, доки була невідома доля Майкла. Складалось враження, що Марк облазив кожен дюйм корабля, зазирнув у всі кути. Він, навіть, розпитував екіпаж. Але той тільки розводив руками, мовляв, така дітвора тут на кожному кроці. Стоп! Чому чоловік побував і в машинному відділенні, і на містку, а в трюмі – ні? Можливо, хлопчик вирішив просто побути наодинці. Журналіст про це і не подумав. У наступний момент Харевуд уже біг у багажне відділення.
Не можна не сказати про долю Джона і Мері. Виявляється, хлопець утратив свідомість і прийшов до тями тільки близько дев’ятої ранку, в медпункті. Крикнувши на всі запитання: «Я здоровий, мов буйвіл!», хлопець вискочив у коридор і кинувся на пошуки коханої. На щастя, вона чекала на нього на палубі. Одразу обняла, сильно-сильно. Серця обох заспокоїлись, адже були знову разом. Весь наступний час підлітки не відходили одне від одного ні на крок. Тепер вони розмовляли дуже рідко. Але очі говорили красномовніше за будь-які слова.
А де ж усе-таки подівся молодший Стівенс? Розплющивши очі, хлопчик побачив лише темряву. Перше, що він відчув, як боліла потилиця. Схоже, вискочила добряча шишка. Майкл спробував підвестись. Але відразу ж рука опинилась у якійсь посудині. Відро? Спроба номер два. Хлопчик намагався тримати рівновагу, але голова трішки крутилась. Ще ці зірочки замиготіли... Проте ні, втримався. Після цього він зробив крок уперед і зразу зустрів на шляху перешкоду. Спробував розвернутись, але купа предметів одночасно з брязкотом полетіла вниз. Майкл пішов у протилежний бік, але через два неповних кроки нова стіна, чи то шафа, чи, може, стелаж. Було незрозуміло, проте чергова річ злетіла зі свого місця і вдарила по ногам. Неначе банка, металева. В ту мить стало так боляче, що Стівенс аж підскочив. А от приземлився невдало. Мабуть, така ж банка, тільки менших розмірів. Хлопчик втратив рівновагу і гепнувся прямо на предмети, що хаотично були розкидані по підлозі. «Тільки б не вивих», – молився Майкл. Права рука страшно нила. Спина наче в порядку. Лише неприємні відбитки від банок і ще якихось речей. Через кілька секунд сирота знову постарався підвестись на ноги. Він узявся за довгий тонкий предмет, далі почав підійматись. Аж раптом предмет вдарив по голові.
–Швабра! – розізлився Майкл. Його зачинили в комірці з інструментами та різними господарськими прилаштуваннями! Тепер хлопчик знайшов маленькі двері і почав з усієї сили битись об них плечем. Незабаром стало боляче. Проте свобода – цінніша. Зціпивши зуби, стиснувши кулаки, Майкл рвався на волю крізь біль.
Скоро двері піддались. Хлопець вискочив у напівтемний коридор. На думці був лише трюм. Хлопчик вбіг на склад і кинувся наугад між гір багажу. Раптом Стівенс зупинився й закляк. Попереду лежав труп у калюжі крові, що вже згорнулась.
–Клозе… – ледве промовив Майкл. –А хто тоді...
Попереду з’явився член екіпажу «Лузитанії». Молодший брат упізнав його. Це той самий, що ганявся за Джоном, і від якого Стівенси сховались у каюті Марка. Це той самий!
–Містере, ви це бачили?
–Бачив, – спокійно промовив чоловік, хитро посміхаючись. – Більш того, сам був присутній.
–Присутній? Як?!
–Невже так важко здогадатись? Я вбив його, – член екіпажу тримав у руках якусь річ, схожу на пульт. Провід від нього тягнувся в один з ящиків.
–Навіщо?..
–Що за молодь пішла!.. Кілька днів шпигували, а так нічого і не зрозуміли.
–Брайєн Клозе...
–Так-так, цей нікчема. Робив із себе поважну персону, а насправді був тільки пішаком у руках гравців.
–...Він знав про вибухівку.
–Ще б пак, малий! Він сам переправляв її за кордон. Йому наказали – він і зробив.
–Але чому...
Вбивця розсміявся.
–Що ж, поясню. Народ повинен знати своїх героїв. Цей.., Клозе, так, міг загинути разом з іншими. Але, на жаль, виявився занадто зацікавленим. Тричі на день заходив у трюм перевірити багаж. А одного разу... ай, – чоловік несподівано схопився за лоб і почав чухати чималу ґулю. –...якось так спішив, що в коридорі зіштовхнувся зі мною. Бах! Досі болить...
«Той, з шишкою! Значить, Джон бачив у трюмі не білобородого. Це член екіпажу повернувся на свій “пост”». Ситуація здавалася ще більш заплутаною.
–Ти, мабуть, саме про це думаєш, – мовив далі убивця.
–Про що?
–Не прикидайся дурнем. Ти ж усе розумієш. Після кількох несподіваних зустрічей я став стежити за вами обома. А твій братець – не промах! Ледве не поламав плани, що будувались роками. А ще замо́к.
–Які плани?
–Невже Харевуд не розказував тобі?
На мить в очах потемніло. Зрадник... Ні, не може бути! Марк не міг!
–...Він багато чого знає, цей журналіст. Особливо його цікавили права американських громадян: чи вільні насправді американці? Чи справжня незалежність величає Штати? А він – молодчина. Майже розкрив цей ляльковий театр.
Майкл не розумів, а, головне, не вірив жодному слову.
–Лише одиниці в нашій країні здогадуються, що кожна криза, кожна трагедія – все це підстава. Звичайні маніпуляції. Налякавши нас морально, можна використовувати фізично. Американці, та ні, що там, всі жителі великих держав, імперій – усі вони раби, тільки без клейма. І ми самі здалися в це рабство. Сліпо «повірили в істину авторитету, замість того, щоб повірити в авторитет істини»...
–До чого ви ведете? – не витримав сирота.
Чоловік розплився в єхидній посмішці:
–Ну, нарешті! Хочеш, скажу, скільки на борту «Лузитанії» «сильних світу сього», торговців душ, беззаконних творців закону?
Хлопчик покрутив головою.
–Ти тільки уяви собі – 128! А тепер напруж свою маленьку голівоньку... Ну, як, казанок варить? Подумай, як тріумфуватимуть усі робочі США, коли в одну прекрасну мить півтори сотні їх «суддів» по волі Божій піде на дно! – вбивця аж просяяв, але Стівенса тільки від цієї думки нудило.
–Ви божевільний! – істерично закричав маленький хлопчик і почав зиркати очима в різні боки – шукати вихід.
–Я лише виконую свій обов’язок перед Вітчизною! Ми обіцяли кривдникам народу, що ті предстануть перед Судом. І ось цей день настав. За всі гріхи...
Доки божевільний захоплено перераховував безглузді моралі, Майкл щось помітив. Поряд стояв ящик, і сирота не помилився – це той самий, в якому він з братом потрапив на судно. А всередині – револьвер! Убивця говорив уже сам до себе, не слідкуючи за Стівенсом. Той скористався моментом, дістав зброю і прицілився.
Чоловік раптом замовк. Веселий, фанатичний вираз обличчя враз зник, неначе маску було скинуто. Проте хитрі зелені очі були впевнені у святості мети.
–В такому разі Бог накаже і тебе, – нервово промовив хлопчик. Пістолет постійно трусився в маленьких руках сироти, але все одно міг вистрілити в будь-яку мить.
–Бачу, ти, як і брат, не слабкий духом.
–Був би Джон поряд, він би перерізав тобі горло.
–Хо-хо. Справи кепські, – іронічно сказав член екіпажу, який, власне, і команду вбити хотів. –А чи знаєш, що зробив би із ним я, коли зловив би шість днів назад у трюмі?.. Ти навіть не хочеш думати. О, так. А в мене кишка не тонка. Я б запросто випотрошив його, от тільки Клозе заважав і капітан Тьорнер. Який він капітан?! Якби не план – давно скинув би за борт.
Майкл звів курок.
–І тобі пощастило. А дарма я тебе відразу не прикінчив. Розумний, вибрався з комірчини.
–Замовкни! Я не жартую!
–Мабуть, наш маленький хлопчик хоче, щоб йому нагадали його призначення. Ти, жалюгідний пацюче, приречений! Таких, як ти, гноблять усюди і завжди. А ти заступаєшся за товстих свиней, що топчуть душі нещасних робочих. Ти не хочеш їх смерті, а вони, не замислюючись, уже втоптують тебе у землю. Вижимають усе, проте їм усе одно буде мало! А ти кажеш: «Не треба». Ще й як треба!..
–Стули пельку!
–А ти не лякай мене. Я можу також натиснути на кнопку і вся ця бляшанка «Лузитанія», начинена вибухівкою, засяє яскравіше китайських феєрверків.
–Тільки перед цим куля зробить у твоїй бездумній голові діру!
Трохи помисливши, чоловік знов уп’явся в хлопчика безжалісними очима.
–Давай домовимось.
–Я душу дияволу не продаю.
–Я не клоунаду збираюсь розводити. Заключімо угоду: ти мені – револьвер, а я – детонатор.
–І що далі?
–Розійдемось по-хорошому. Ти не наробиш дурниць і я відпущу тебе живого.
–Поклади детонатор.
–Підійди і візьми.
Майкл ковтнув слину, яка тут же швидко піднімалась. Очі вбивці на диво радісно блищали. Це лякало найбільше. Що робити? Як не помилитись? Якби поруч був рідний брат... Як же не вистачало його підтримки!
–Детонатор.
–Гаразд, – незабаром погодився вбивця і відійшов убік, за великий ящик. –Сюди покласти?
–Ні, неси сюди!
–Без питань. Іду.
Майкл поманив пістолетом, мовляв: швидше!
Вбивця не зводив очей і постійно всміхався, божевільно і широко. І от, коли залишалось близько п’яти метрів, чоловік несподівано жбурнув у хлопчика важкий предмет, що ховав за спиною. Він влучив у голову. Майкл одразу випустив зі слабких рук зброю, а вбивця, підбігши, вдарив сироту ногою в живіт. Удар виявився настільки сильним, а Стівенс – неготовим, що той відлетів назад на кілька кроків. Чоловік підібрав револьвер, оглянув і приготувався стріляти. Хлопчик лежав на підлозі, підпершись ліктем, а лівою рукою нащупуючи болюче місце.
–На ніч казочки не буде, – неначе пророкотав убивця і натиснув на курок.
Обоє не встигли нічого зрозуміти. У ту мить перед тілом Майкла з’явився Харевуд, який немов вискочив із нікуди. Все сталось блискавично: нерухомий Марк біля ніг, роздратований вбивця – навпроти.
–Якого біса?! – вийшов із себе чоловік, але вдруге не стріляв: – Пора.
Вбивця поспішив у кінець трюму, де була розташована основна маса вибухівки. Схоже, член екіпажу був самовбивця.
Харевуд торкнувся рукою своєї рани на животі.
–Кров? – промовив він таким тоном, ніби цього не мало бути. Майкл припав до грудей друга і зі сльозами на гарячому обличчі благав:
–Не треба! Ні, Господи, не треба!
Але Марк швидко втрачав сили. Рухи стали кволими і повільними.
–Марку, не покидай! Прошу!
–Це кінець, мій хлопчику. Кожен проходить ці двері, – чоловікові стало важко говорити: язик заплітався, ледве вистачало зусиль виголошувати звуки. Слова тепер перетворились у шепіт. –...двері, що ведуть у непізнане.
–Ні! – кричав на все горло хлопчик, сльози вже широкими струмками обливали тіло друга. –Тобі ще рано!
–Не мені вирішувати, коли. Просто час уже прийшов. Я надто, – Харевуд через втому став прикривати очі; стало важко дихати, а біль у животі продовжував різати із середини, – ...надто допитливий. Хочу скоріше дізнатись відповідь, що так мучила на протязі життя.
–Життя? Та ти і половини ще не прожив! Ти потрібен мені! Ти потрібен нам із Джоном. Благаю, не залишай нас напризволяще! Рана не смертельна, ти, ти...
Чоловік заплющив очі. Стівенс перелякався, схопився за обличчя друга. Та, на щастя, той ще тримався на цьому світі.
–Я вже не можу терпіти біль, облиш мене...
–Ні! Що ти надумав?! Я зараз покличу допомогу і...
Марк хотів щось сказати, але ворухнулись тільки губи. А маревний занепокоєний погляд читався в очах, які немов згасали. Майкл інтуїтивно поглянув на вбивцю, який викрикував божевільні фрази. Він уже не контролював себе. Розмовляючи з детонатором, чоловік витанцьовував, підстрибував... Але Майкл тут же повернувся до друга. Останній пошепки сказав:
–Іди. Іди і попередь усіх про небезпеку.
–А ти?.. – вже безнадійно опустив очі Стівенс.
–Я хочу, щоб ти зробив для мене дещо.
–Що завгодно! Кажи, будь-ласка.
–Рятуйся...
–Але...
–Біжи, тікай з корабля. Цей негідник підірве його. Рятуйся...
Марк втрачав свідомість. Немов у трансі, дивився він на маленького заплаканого хлопчика, який не хотів іти. Тоді чоловік нащупав у кишені ту саму губну гармошку, під звуки якої веселились Харевуд і Майкл.
–На, тримай.
Стівенс трохи пожвавішав, але не спішив брати подарунок.
–Знаєш, що означає напис? – ледь чутно злітали з вуст слова.
–Ти казав: «місто Міделсбро, Сандерс». (*Middlesbrough, Sunders).
–Ні, – усміхнувся Марк і ледь-ледь потягнувся слабкою рукою до окулярів. – «M» і «S» означає Майкл Стівенс… – і чоловік зробив жест окулярами, вгору-вниз, як тоді, в першу зустріч.
Хлопчик витріщив очі.
–Це буде згадкою. Вона твоя...
То була остання фраза журналіста. Майкл узяв гармошку в руку, але не хотів приймати її серцем. Хлопчик ніяк не міг повірити, що друг помре. Будь-хто, будь-де, будь-як, але тільки не Харевуд...
У цей час вбивця підніс руки догори. В правій він тримав детонатор. Чоловік щось кричав на рахунок слави, честі, а за кілька секунд збирався натиснути на кнопку. Та не судилося.
Раптом у іншій частині складу, у самого борту, роздався вибух. В одну мить вибухова хвиля знесла з ніг божевільного і змусила Майкла припасти до підлоги. Секунду потому вибухівка, ящик за ящиком, в один момент детонувала... Потужний, другий вибух, розніс півтрюму і пробив у сталевих листах протилежного борту «Лузитанії» велику діру. Багажне відділення та верхній поверх були охоплені сильним полум’ям. У пробоїну хлинула вода. Пасажирський лайнер почав тонути.
А в семи сотнях метрів за жертвою спостерігав німецький підводний човен «U-20». Це він випустив торпеду. І він же прирік 1959 людей на загибель... Тридцятирічний німецький капітан-лейтенант Вальтер Швіґер був задоволений. Він тільки-но збирався шукати пасажирське судно неподалік південного узбережжя Ірландії, як воно саме опинилося перед ним.
За 22 секунди до цього матрос Леслі Мортон помітив з правого борту зрадливу білу смужку у воді. Він крикнув на місток у мегафон: «Торпеди з правого борту!» Помічник капітана Хефорд, почувши це, повторив: «Іде торпеда, сер!» Капітан Тьорнер, що в цей час споглядав з лівого нижнього містка мис Олд-Хед-оф-Кінсейл, встиг зробити лише крок до середини містка, де стояв рульовий, як корабель здригнувся… Він тут же почав кренитися на лівий борт і занурюватися носом.
Терорист був мертвий. Так і не здійснив він запланованого теракту, проте мета була досягнута. Майкл схопився за бліде обличчя друга, струхнув, але жодної ознаки життя. Добре серце припинило битись. Марк завершив свою місію. Проте Майкл досі не хотів вірити.
–Ні, ні, ні… – неначе в маренні шепотів хлопчик, схилившись над людиною. Позаду шалено прибувала вода.
У ці хвилини Джон та Мері милувались одне одним. Нічого більше підліткам у світі не потрібно було. Лише бездонні очі. Ми іноді не звертаємо уваги на головне, а це – все. Не тільки дзеркало душі, це скрижалі майбутнього – дивишся і читаєш. Ми багато чого не розуміємо. Не хочемо розуміти. А треба тільки придивитись. Відчувай серцем! Та при цьому очі не можуть не виказувати почуттів. «О боже, які ж вони прекрасні!» – потопав у них хлопець. А принцеса, сама не розуміючи, що зачарована, наблизилась. Це мало бути завершення історії. Два закоханих серця злились воєдино, душі об’єднались, навіть самі підлітки виглядали, як сіамські близнюки, – не могли відійти один від одного. Проте пролунав вибух. У грудях стало боляче. Роздався другий вибух – потужний, і корабель хитнуло, мов од цунамі. Налякана Мері на кілька секунд відскочила назад. Обоє підлітки глянули вперед. Нічого не було зрозуміло, проте почалася паніка. І дівчинка кинулась в обійми коханого.
–Я не хочу втратити тебе! – схвильовано проказала дівчинка, все сильніше стискаючи хлопця в обіймах.
–Я теж, Мері! Все буде добре.
–Я вірю тільки тобі.
–Потрібно розшукати капітана. Він повинен знати, що сталося.
За хвилину все було ясно. І страшно. Лайнер швидко потопав. Екіпаж був розгублений. Під час війни пасажири зазвичай надягали рятувальні пояси, ледь увійшовши в небезпечну зону. Але капітан не проінструктував своїх пасажирів, які в ці хвилини величезним шаленим потоком хлинули до шлюпок. Колотнеча, крики, дитячий плач, молитви, невдалі спроби членів екіпажу заспокоїти людей... Хлопець і принцеса, міцно тримаючи одне одного за руки, квапливо слідували за всіма на верхній ярус, до шлюпок. Внизу лежали затовчені тіла дітей, навіть сильні чоловіки опинялися під ногами бездумного стада. Джон дивився, а Мері закривав очі. З ними цього не станеться – вірив хлопець. Зараз сядуть у шлюпку і відпливуть від місця аварії якнайдалі...
Майкл з усіх сил летів коридорами та сходами нагору. Позаду наступала бурхлива вода, затоплюючи все нові відсіки. А навколо, в каютах, палахкотіла пожежа. Несподівано роздався плач дитини. Це в одній з кімнат багатіїв. Двері прожерливо з’їдало полум’я, забираючись усередину. Сирота уже міг піднятись на палубу, але серце, мов якір, притиснуло додолу. Стівенс не міг не допомогти. Не довго думаючи, він кілька разів ударив ногою двері. Вони зірвались з однієї петлі. А потім Майкл, розбігшись від протилежної стіни, навалився всім тілом. Хлопчик разом з дверима опинився в кімнаті, де вже були клуби сірого густого диму. Стіни та штори палали, меблі були схожі на великі факели. Ледве було щось видно. Стівенс ішов на звук. Раптом зі стелі відломився вигорілий уламок і упав поруч із сиротою. Проте хлопчик не втік. Дитина була десь поруч, дуже близько. Незабаром з’явилися нечіткі контури здоровенної діри в стіні. Схоже, полум’я передалося саме з сусідньої кімнати.
–Мама!.. – плакала дівчинка років чотирьох; на диво вона досі не задихнулась.
–Не бійся, – Майкл узяв її на руки і вже хотів повернутися тим же шляхом.
Та зненацька посипалася стеля. Верхня каюта ледь не стиснула цю. Проте вихід уже був завалений. А час спливав. Дихати було нічим. Залишалось тільки пройти через вогняну кімнату – сусідню каюту. Іншого вибору не було.
–Зажди секунду, – сказав рятівник і кинувся до шафи. Кілька вправних ударів і двері зламались. Звідти хлопчик дістав якесь пальто і покривало. Після цього він укрив себе і дівчинку й кинувся в самісіньке пекло. Неймовірний жар, жалючі язики полум’я, нестача кисню. В таких умовах діти провели півхвилини. Майкл не міг знайти вихід. Усе палало. Неначе вони потрапили в чистилище. Дівчинка замовкла і просто з надією ткнулась у Стівенса носом. А хлопчик не вірив: невже це кінець? А може, початок? І він згодом побачить усміхненого Марка? Можливо, сирота не став би мучитись у пошуку виходу. Він би змирився з долею і відправився у нову таємничу подорож. Але маленька дівчинка була на його совісті. Чотири роки! Вона була налякана, проте все ще мала надію вижити. Вона не хотіла смерті, хоча й не знала, що це. Майкл був зобов’язаний її врятувати. Вірогідно, саме для цього Харевуд і врятував його. Серце обпалювало душу, вогонь – тіло. Шалене калатання і холодне тремтіння не давали спокою. Але Стівенс ніяк не знаходив виходу.
«Боже, змилуйся над нею!» – благав, шепотів, не переставав думати хлопчик. Себе було не жаль.
Покривало загорілось. В очах у Майкла потемніло, в горлі пересохло. «Будь-ласка!» – невпинно промовляв він, блукаючи серед палаючих уламків та знищених меблів.
Аж тут, мов зірка пророча, перед Стівенсом постали двері. Не можна було більше чекати. Хлопчик зробив два кроки і стрибнув спиною вперед. Чорні двері розлетілись на обвуглені шматки, а Майкл з дитиною впав у воду, яка поглинала коридор. Кожна секунда була на вагу золота...
Один із робочих вирішив скористатися нагодою. Попри те, що вода вже була вище колін, він пробрався в каюту першого класу і почав вивертати із шухляд і шафи різні дорогоцінності та речі, які в метушні полишили власники. Доки чоловік нагріб намист, перснів, цінних каменів і банкнот, рівень води піднявся по груди. Але жага грошей переборола значимість життя. Задурманений робочий, який вмить отримав кілька тисяч зарплат одночасно, не встиг вибратись із затопленого коридору. Манія багатства погубила свого хазяїна...
У цей час, з дівчинкою на руках, Майкл мчав на палубу. «Лузитанія» швидко опускалась під воду. Люди, втративши глузд та самовладання, стрибали просто у воду. Більшість розбивались об водяну поверхню. Дехто, з корми, розбився ще в польоті об масивний п’ятиметровий гвинт. І мертве тіло впало в океан. Інші виживали, але течія одразу тягнула їх під судно, де не судилося залишитися живим.
Всі пасажири в паніці хотіли якнайшвидше потрапити на верхній ярус, де недосвідчений екіпаж пробував спустити шлюпки та роздати пасажирам бодай півтисячі рятувальних жилетів із 2400... Малий Майкл не міг пробратись через шалений натовп. Тому, шкодуючи кожну секунду, вирішив одразу спуститись униз по тросу, яким користувались в цей час інші. Це було ризиковано, проте обдумано – краще, аніж залишатися на місці і чекати вірної загибелі.
–Зможеш міцно за мене триматись?
Дівчинка ледве чутно відповіла, що так. І Стівенс зібрав сили. Далі він уже спускався по канату в рятувальний човен. Пасажири допомогли. Обох посадили в чергову шлюпку. А їх залишилось небагато. Налігши на лівий борт, корабель роздавив з того боку усі рятувальні човни...
Блідий, але спокійний, преподобний отець Безіл Метьюрін відпускав гріхи тим, кого бачив перед собою і хто передавав дітей у рятівні шлюпки. Альфред Дж. Вандербільд наказав своєму слузі знайти всіх дітей, яких тільки зможе, а сам, відмінний спортсмен, але поганий плавець, до останньої хвилини життя надягав на дітей рятувальні жилети.
Джон та Мері трималися за руки, боячись відпустити. Але, коли шлюпку, в яку їх посадили, було спущено, почалась нова шарпанина. Пасажири, що були за бортом, намагались залізти в шлюпку. Але там і так було забагато людей. Настала боротьба. Два члени екіпажу, що керували рятувальним човном, почали відбиватись веслами від небажаних пасажирів, але ті не відступали. Не було куди. В шлюпці стали штовхатись. Мері опинилася скраю, але Джон тримав її та тягнув на себе. Щомиті відстань між підлітками зростала. Руки затиснули інші пасажири, було боляче, проте хлопець держав дівчинку.
Раптом серед шуму, скреготу металу, криків і стогонів людей роздалося до радості знайоме:
–Джоне!..
Старший Стівенс обернувся й закляк. Брат! Майкла відтісняли з шлюпки і за кілька секунд він міг опинитись у холодній воді. Джон поглянув на Мері. Потім на брата і знову на принцесу. Він постав перед найважчим у житті вибором. І часу на роздуми не було зовсім. Підліток напружився і подав Майклові руку, не відпускаючи ручку дівчинки. Але не дотягнувся. Старший схопився лише за медальйон брата. У наступну мить нитка обірвалась...
Після цього половина пасажирів шлюпки за принципом доміно повалилася за борт. Серед них і Мері з Майклом. Джон залишився посеред човна. Роздався гучний шум, немов стогін. Хлопець підняв голову, а за секунду масивна друга труба пасажирського лайнера завалилась і розчавила шлюпку...
Багато шлюпок перевернулось, ще більше так і не було використано. Сотні людей, більшість з яких не встигли одягнути рятувальні жилети, намагались утриматись на плаву. Бувало, пощастить схопитись за якийсь уламок. Решта чимдуж барахталась у холодній воді, чекаючи допомоги. І тільки дві шлюпки змогли відплисти від «Лузитанії». В 2 години 28 хвилин золотий напис «Lusitania» на кормі та верхівка щогли зникли серед невеликих бурхливих хвиль. Лайнер пішов на дно. Молодший Стівенс та Мері були підібрані на один із рятувальних човнів.
Катастрофа вчинилась в 16 кілометрах південніше узбережжя Ірландії. До Ліверпуля залишалося тільки 402 кілометра. За кілька годин 764 виживших було підібрано місцевими рятувальниками і доставлено у Квінстаун. Але ще тиждень по тому Ірландське море викидало на берег мертві тіла.
«Лузитанія» затонула за 18 хвилин, поховавши на дні 1195 осіб. Зі 129 дітей загинуло 94, у цю цифру входить 31 немовля. Серед усіх жертв – 123 американця. Але, мабуть, ніхто так і не дізнається, скільки ще невинних душ, таких як Джон, відбули в невідомість. Цей розділ закінчений, проте історія живе і по цей день.
XII
...Навколо сліпця зібралось чимало народу. Старий, схоже, говорив сам із собою, але його розповідь зацікавила оточуючих. Вони цілими групками спинялись біля нього, забуваючи про справжній содом Нью-Йорка – ритм великого міста.
Коли прозвучала остання фраза повісті, яку дідусь розповідав другові й сам освіжаючи пам'ять, він дістав з-під брудного поношеного пальта стару губну гармошку. Це єдина річ, яку мав сліпець, і якою він дуже дорожив. Він завжди тримав маленький інструмент біля серця. І ось тепер старий дістав її і заграв ту саму мелодію. Натовп не знав її, але серцем прийняв кожен, і в душі срібна мелодія тоненького голоска відбивалася все більшою і більшою луною. А на гармошці можна було помітити ледь видні літери «M» і «S»...
XIII
Коли влада любові перевершить любов до влади, тоді настане мир на землі.
Джемі Хендрікс.
...Три місяці до катастрофи. Радник Вільсона, полковник Едвард Хауз, сидів у своєму кабінеті, опустивши задумливо очі. Але полковник був не наодинці. Навпроти нього, зберігаючи мовчання, розмістився в комфортному кріслі сер Едвард Ґрей – міністр закордонних справ Англії. Візитом послугувало питання щодо вступу Америки в I світову війну. Десь у кутку кімнати чекав вірний писар. Проте Хауз одразу дав йому знати, що варто відпочити.
«Великі банки серйозно зацікавлені у Світовій війні, оскільки вона може надати великі можливості для прибутку». Ця фраза, яку проронив держсекретар Вільям Дженінгс, не виходила у полковника з голови. Англійський міністр не зводив зі співрозмовника очей. Нарешті Ґрей поборов ту безодню, що їх розділяла, і запитав:
–Що зроблять американці, якщо Німеччина потопить пасажирське судно з американськими пасажирами на борту?
–Я вважаю, що хвиля обурення захлесне Сполучені Штати, і цього буде достатньо, щоб вступити у війну...
Їх погляди стали схожими, а думки злились воєдино. План майже готовий.
...1917 року США вступають у «Германську війну» на боці Антанти.
Війна у розумінні «сильних світу сього» – лише крутий поворот у величезній грі під назвою «капітал і суспільство». 9 мільйонів солдат загинуло в тій жахливій війні, та вони тільки пішаки, жменя попелу, який можна з легкістю одного подиху здмухнути з долоні. На меті у Них набагато більші й неймовірні задачі, що незабаром перейдуть у вирішальну фазу...
Андрущенко Денис
п'ятниця, 26 грудня 2008 р. м. Черкаси
(під редакцією Соломіцького Олексія Лукича)
допрацьовано 19 жовтня 2009 року
