Спочатку ми з товаришем пили вино. Це було й не вино, якщо чесно, а виноматеріал для виготовлення шампанського. Але біленький, кисленький, легенький маломіцний напій дуже добре і весело цулився в гарячий літній вечір на балконі санаторію, в якому відпочивав мій приятель.
Потім, коли спорожнів трилітровий подарунок знайомих із Роздільнянського району, товариш - Володя Грак, між іншим, менеджер з продажу німецьких автомобілів в одному з київських автосалонів, дістав з холодильнику пляшку горілки. Все в цьому свій має свій початок і свій кінець, в тому числі оковита о пів на першу ночі. Бігти за нею в цей час вже не хотілося, а розповідати один одному про життя, яке минуло за три роки від останньої зустрічі, бажання не пропало.
Володя пішов нишпорити іншими санаторними холодильниками і повернувся з чотирма пляшками пива, які пообіцяв віддати з процентами невідомому курортнику вранці.
Словом, після випадкової зустрічі із моїм шкільним другом і колись колегою по роботі а зараз ”пенсіонером-бізнесменом” на санаторно-відомчому пляжі і її закінчення в номері земляка, мені стало так добре, що й додому не хотілося йти, незважаючи на те, що все було випито, і ми попрощалися.
Якщо ви не знаєте, що таке одеська Аркадія в розпал літнього сезону, то вважайте, що не чули й не бачили найгучнішої і найяскравішої морської курортної зони в Україні. Потягнула й вона мене до себе голосистою музикою, чутною серед ночі, здається, й в Туреччині. Хотілося розваг.
Це був рік, наприкінці століття-тисячоліття, коли вперше в Одесі спорудили платний пляж із водними гіркам і рестораном на одному майданчику під загальною назвою “Тропікана”. Весь сезон мені кортіло заглянути туди, але все не виходило: то грошей не вистачало, то часу, - але тут, як у класиків в одному на двох романі, “Остапа понесло”.
Замість квитка на вході сунув в ніс контролеру посвідчення правоохоронця, яке ніколи і в тролейбусі не діставав, віддаючи перевагу заплатити копійки, ніж прирівнювати себе до інвалідів та ветеранів. Так само вирішив питання з хлопцем, що керував катанням на гірках.
З’їхав разів сім-вісім і зрозумів, що досить цього задоволення. Розкочегарана алкоградусом душа зірвала планку бажань. Влітаючи у басейн, запримітив неподалік за столиком самотню дівчину. За час моїх водних подорожей вона практично не змінювала пози – спершись головою об руку, задумливо дивилась в бік гірководників.
Та не на руку чи голову я звернув увагу, тому й зараз не скажу наскільки симпатичною мені тоді видалася незнайомка; головне як вона тримала ноги – чомусь їх трошки розставила так, що з-під міні-спіднички були видно трусики в чорно-білу клітинку. Я зрозумів це як натяк, тим більше, що її погляд весь час був направлений в мій бік.
- Зіграємо? - під’їхав я.
- У що? – без інтересу і зміни пози відповіла дівуля.
- Ясна річ, у шахи!
- Ну, й де ми їх візьмемо? – не зрозуміла, але трохи зацікавилась вона.
- Запросто. Шахівниця у нас є, та ще яка. – кинув я промовистий погляд, що пропалив білий пластмасовий стіл, - все інше наша уява. Побачимо у кого вона багатша, - дуже дешево я намагався заінтригувати, тому зразу перейшов в атаку. – Ну що, мій перший хід?
- Давай, - погодилася, не підозрюючи яку комбінацію я для неї приготував, незнайомка.
Я сидів зліва від неї. Моя права рука була вже під столом. Обережно вона торкнулась коліна дівчини, потім вище, вище. Очима я вперся в її обличчя, аби по його виразу бути готовим в будь-який момент скорегувати дії.
Моя партнерка стримано посміхалася, ніби їй було лоскотно, але вона не давала волі почуттям. Повеселів і я. Рука торкнулася трусиків-шахівниці, лягла на неї. Кутики рота дівчини, що вже прямували то вух, вернулись назад, тому я поспішив направити вперед пішака. Вказівним пальцем з легким натиском провів по середини шахівниці й промовив серйозно: “Е2 – Е4”.
Звісно, руку мені приймати не хотілося, але суперниця відсторонила її сама.
- Тепер моя черга? - перепитала вона.
- Так, - кивнув я.
Партнерка поклала свою руку на моє коліно і повторила мій шлях.
- Ну, і який буде хід? – ковтнув я слину.
- Зараз буде, - промовила вона з таким натяком, що я вже почав уявляти себе на “сьомому небі”. Раптом її рука схопила те, що піднімало мене на небеса, що я аж зойкнув, а потім ще додала сили – я подумав в той мент: “Там щось трісне або поламається”.
- Шах, - в тон “Е2-Е4” сказала вона.
- Мат, здаюся, - опустив я голову на стіл. А коли розтиснулись її пальці, додав, - жаль, така могла вийти партія.
- Іншим разом, якщо не пропало бажання ще грати зі мною, - про всяк випадок пообіцяла вона, можливо, побоюючись моєї неадекватною реакції.
- Сьогодні точно ні, може пізніше, якщо ви будете не проти і по іншому ходитимете, - щиро відповів я, і потім перепитав. – Пробачте, я вас не образив? Я не хам, не маніяк. Просто, настрій був грайливий, але він вже пройшов. Ще раз пробачте, - вже і не згадаю, коли я так швидко тверезів.
- Ні, все нормально, - вона заспокоїлась і можливо хотіла якось влагіднити мене, чи навіть продовжити знайомство, або хотіла щось додати приязне, а може це мені так видалося, але я її перебив, навіть не гадаючи, чи могло їй сподобатись те, що вона там намацала.
- От і гаразд. Прощавайте.
Минуло два роки. Якось ми з сином-першокласником в теплий жовтневий день гуляли вздовж моря звичним маршрутом від 16-ої до 10-ої станції Великого Фонтану. Для неодеситів поясню, що це біля 5-ти кілометрів вздовж пляжів на південно-західній околиці міста.
Коли ми дійшли до 13-ої станції, приблизно, середини шляху, де нещодавно зробили аналогічні розваги як у “Тропікані”, з гірками і ресторанами, син запитав:
- Тату, коли ти мені дозволиш покататись тут?
- Мабуть, на той рік. Ти мені тільки нагадай, - звично пообіцяв я йому.
- А що ж ви так гросмейстере? – звернувся до мене жіночий голос. – Самі колись каталися донесхочу, а дитині тільки обіцяєте?
Я крутнув головою. Біля мене стояла пара. Чоловік, ба, навіть молодик, років до тридцяти, у хорошому костюмі і краватці; його супутниця - явно молодша за нього, у простій, кольору і матерією подібною на мішковину, і тому мабуть дорогій сукні.
- Не зрозумів, - не зміг я второпати.
Ні її трохи витягнуте інтелігентне лице, ні великі карі очі, ні тонкі блідо нафарбовані губи, ні каштанове волосся, ні струнка фігура, а тим паче одежа – ні про що мені не говорили. Пана цього я точно не знав, тому навіть не звернув на нього уваги.
Вона дивилась запитливо і дещо невпевнено, з щойно народженим сумнівом у можливій помилці. Я все ніяк не вчовпував. Дівиця стримано посміхнулася і використала останній шанс:
- Невже ви кинули грати в шахи? А обіцяли…
Ось тут я й згадав і усмішку, і гірки, ну і нашу партію, звісно. Моя рука інстинктивно смикнулася до того місця, на якому партнерка колись зробила виграшний хід, і я ледь не став схожий на футболіста у “стінці” перед пробиванням штрафного суперником, але вчасно оговтавшись, махнув правицею в сторону гірок.
- Холодно вже, - чомусь виправдовувався я, - на те літо обов’язково. – Та і вас я більше не зустрічав. В Аркадію не ходжу, тут гуляю, живу недалеко, ну і шахівниці не маю такої, - вернулася до мене впевненість і хитрий настрій.
- Розумію , - намагалася бути серйозною при супутнику красуня, але кутики її вуст не втрималися і гайнули знайомою стежиною уверх. – Мені теж подобаються ці місця. До зустрічі, - кинула звичне, але не обов’язкове в цьому випадку прощання, взяла кавалера під руку – й вони пішли далі.
Було видно, чоловік щось спитав у неї й задовольнився однослівною відповіддю.
Ми почимчикували з дитям за ними. Не втримався від запитання й мій син.
- Тату, а ти знаєш цю жінку?
- Ні. Може десь бачив, але не пам’ятаю точно, - збрехав я.
- А чому вона тебе назвала “грошмейстером”? Це щось про гроші вона питала? – цікавився Павлик.
- - Ні, синочку. Гросмейстер – це дядя, який дуже добре грає в шахи. У всіх виграє, словом, чемпіон. Я тебе теж колись навчу в них грати.
- То ти з цією тіткою грав у шахи?
- Ні, не грав, - засміявся я від свого спогаду, - тільки спробував.
- Ну, ти, тату, молодець: тільки спробував – а вже гросмейстер. А якби зіграв, уявляєш? Ти, мабуть, всіх би переміг, – щиро здивувався хлопчик.
- Уявляю, уявляю, синочку! – не втримав я реготу.
Незнайомка чути не могла ні нашої розмови і ні мого сміху, але чомусь озирнулася й, мені здалося, підморгнула, хоча була метрів за двісті. Щось підказує мені, що ми із нею ще зіграємо.
