Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2615
Творів: 47673
Рецензій: 92537

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Француз Кирило

© Андрій Кокотюха, 29-06-2005
1.
Фотокореспондента Васюкевича на ім`я та по-батькові називати не хотілося не лише колегам, а навіть шефові. Бажання наплювати на умовності і звати п`ятдесятидвохрічного товстуна не Петром Сталеновичем, а просто Петею читалося на шефовому обличчі настільки явно, що колеги Васюкевича все частіше на перекурах обговорювали повну відсутність перспектив для подальшого кар`єрного зросту фотохудожника. І, попри все, народ не хотів, аби начальственний гнів розрісся до Петиного звільнення з роботи. Бо на фоні професійних досягнень фотографа всі інші виглядали майстрами своєї справи, які давно схопили Бога за бороду і міцно тримають з Божою таки допомогою. Найцікавіше, що фотомитець не помічав подібного до себе ставлення і, як наслідок, не робив для себе жодних висновків.
-Петре Сталеновичу, скажіть, ви завжди розганяєте людей на кілометр від себе, коли знімаєте? – сьогодні шеф, переглядаючи принесені Васюкевичем з чергового рейду фотографії, навіть не гнівався – він уже два тижні тому в приватній розмові із заступником пояснив, що втомився навіть сварити Петю. – Ваша рубрика на останній сторінці газети називається „Зупинись, мить міська!”, а не „Зупинись, міська архітектуро!” Для чого ви фотографували пам`ятник Богдану Хмельницькому?
-На нього вдало впало світло, - Васюкевич дивився на шефа простодушними круглими очима, не кліпаючи.
-Згоден, згоден, добре. Ви – заслужений фотохудожник, митець, у вас персональна виставка до Восьмого березня і все таке. Нехай я не знаюся на фотосправі, гаразд.Але ж наша газета виходить у чорно-білих кольорах, чорно, Петре Сталеновичу, -білих. І вдалого світла тут не помітно, бо якість без того губиться при друці та ще й на газетному папері.
-Я давно казав – давайте друкувати газету на кращому папері. Весь світ так давно робить.
-Весь світ, Петре Сталеновичу, давно вже бачив монумент Богдана Хмельницького в різних ракурсах, не кажучи вже про киян і гостей столиці. Нехай, вам, фотомитцеві, до душі постать гетьмана і цей пам`ятник, питань нема. Але ж біля нього завжди ходять люди. Просто стати, зловити момент і сфотографувати цікаве людське обличчя на фоні історичного монументу ви можете? Або взагалі зловити цікаву сімейну пару, ще краще – з маленькою дитиною. У нас не молодіжне видання, маленькі діти з батьками на вулицях міста, зафіксовані вашим об`єктивом – це ознака стабільності. Розумієте?
-У нашій державі нема стабільності. Я отут курку купив на базарі, три кіло. Що з нею робити – не знаю.
-До чого тут ваша курка на три кіло?
-А у мене плита поламалася. Вона стара, ремонту не підлягає, нову купити нема за що. А олігархи тілька на одних валютних операціях у обмінних пунктах заробляють на рік п`ятдесят мільйонів доларів, газети пишуть. Так де стабільність?
-Ви курку викинули? – не втримався спортивний оглядач: для огляду основних спортивних подій тижня Петя зробив йому фотографію порожнього стадіону, хоча мусив відзняти тренування юнацької збірної.
-Ще ні. Холодильник поки цілий.
-До чого тут обмінні пункти, курки, плити та холодильники, господи Боже ти мій! – шеф лянув по столу пачкою фотографій. – Я вам про стабільність кажу, нехай люди в це вірять! Наші репортажі та нариси повинні вселяти в читачів оптимізм, підтримувати віру, що не все ще втрачено. Може це не так насправді, але така політика нашої газети. Чому ви, Петре Сталеновичу, не вишукуєте на вулицях приємні людські обличчя, а фотографуєте новобудови на Оболоні? Вони завмерли не на мить, розумієте?
-А ви розумієте, що я зробив фотофейлетон? Новий будинок, як їх тепер називають, наворочений. На чиї гроші побудований? Отак! – Петя загнув пальця. – Шикарний під`їзд під охороною, - другий палець, - біля нього – джип новенький, - тепер вся рука стиснулася в кулак, фотохудожник навіть махнув ним. – Картинка з життя міських нуворишів. А тут нема за що плиту...
-Чому ж ви в такому разі не сфотографували олігархів біля буржуйського будинку та буржуйської машини? – присутні відчули, що редакторові ось-ось урветься терпець, а значить нарада добігає до кінця. – Все, обговорювати нічого далі не хочу. У вас, Петре Сталеновичу, просте завдання. Дуже просте: фотографувати людей на вулицях міста. А не вулиці без людей. Ви натякаєте на наслідки ядерної війни, коли вулиці порожніють? Чи на якусь епідемію, що косить народ просто на тротуарах? Навіть у випадку катастрофи на вулицях лежатимуть трупи людей, тру-пи! Порожніми наші вулиці не бу-ва-ють!
-Ви хочете, аби я трупи знімав?
Присутні вибухнули реготом, шеф махнув рукою, розпустив нараду і затримав у себе заступника. Тому хотілося курити, але з поваги до редакторської алергії на цигарковий дим мусив ще трошки потерпіти.
-Передчасний інфаркт я собі гарантую, - шеф налив у склянку мінеральної води, спорожнив її одним ковтком, закашлявся. Заступник обійшов редакторський стіл, поплескав старого приятеля по спині, і коли кашель минув, поскаржився.
-Нервовий тик я собі точно вже заробив. Мені вже безлюдні Петині картинки сняться. У Сахарі чи Кара-Кумах він буде кращим фотографом усіх часів та народів. Там бархани, бархани, бархани...
-Ти, бархан, коли мені нового фотографа приведеш? Пожалій мої нерви.
-Значить, Петю на хер?
-Спробуй. Його ніхто більше не візьме, а від нього знову нещадавно жінка пішла, - Васюкевич уславився тим, що швидко сходився з жінками, молодшими за себе, бо з перших днів знайомства починав робити їм персональні фотоальбоми, не визнавав стосунків без офіційного шлюбу, і так само швидко розходився через абсолютну неможливість у побуті та занудство в тривалому спілкуванні. Найперша дружина жила з ним найдовше – дванадцять років, залишила на нього свого сина від другого шлюбу, а хлопець втік від вітчима, тільки-но почав заробляти достатньо, аби знімати квартиру. В принципі Петро Сталенович Васюкевич був не надто щасливою людиною.
-Є в мене один кадр, молодий чувачок, - заступник котнув води просто з пляшки начальника, їхнє чвертьстолітнє знайомство дозволяло йому так робити. – Тільки він, гм, як би тобі пояснити... Француз.
-В смислі – француз?
-У французькому смислі. Звуть його Кирило. Повне ім`я – Кирило-Пьєр, прізвища убий не згадаю зараз. Француз, як це правильно звучить, українського походження... Стоп! – заступник клацнув пальцями. – Паризьє! Кирило-Пьєр Паризьє! Онук якихось наших емігрантів, ті так боялися НКВД, що коли осіли в Парижі, своє прізвище поміняли. Почали називатися на честь міста, яке стало для них рідним.
-На честь Парижу, так я розумію?
-Ага. Цей Кирило, значить, у Парижі народився. Тепер на батьківщину предків потягнуло. Мій синуля його до нас додому приводив. Так смішно по-нашому говорить...
-Бач, учився, мабуть. Батьки, діди, гени, таке інше... Хай говорить, як може. Він що, фотограф?
-Про що й мова! Усього вісімнадцять років, живе в мансарді десь у центрі Парижа, там у нього, каже, фотостудія. Сюди приїхав підготувати фотоальбом про історичну батьківщину і сподобалося, каже, в Києві. Хоче тут спочатку фотовиставку зробити персональну. Знаєш, вперше в Україні, як це звичайно робиться. Схема знайома, словом. Дивився я його фотки. Те, що нам треба. Ми йому зможемо щось платити?
-Гонорари хіба... Він, думаєш, піде на це?
-Запитаю. Телефон у сина є, він тут десь квартиру винаймає. Наші розцінки я знаю, до завтра все залагоджу. Петя хай портрети знімає. Коли людина позує, вона на будинок схожа.
Шеф так і не зрозумів, чим людина, що позує фотографу, схожа на будинок. Спитати старого приятеля не наважився, півночі потім не міг заснути, вишукуючи аналогій, і проснувся з тривожними думками. Так завжди було з ним, коли не знаходив відповіді на якесь, нехай навіть однозначно дурне питання. Заступник натомість нічим не потішив.
-Знаєш, француз не хоче. Він перевів гонорар у валюту по курсу і сказав, що не може собі дозволити за такі гроші переривати роботу по підготовці персональної фотовиставки. Хіба, сказав, місяців через три.
Шеф відмахнувся. Хай собі, якось переживуть. Як прийшло, так і пішло. Вже за годину він забув про існування француза Кирила.

2.
Голова в дівчини розвалювалася – відрядження виявилося несподівано напруженим і довелося застосувати всі свої внутрішні та зовнішні, чисто жіночі резерви, аби вирішити проблеми так, як треба. Тепер хотілося одного: котнути таблетку, залізти на свою верхню полицю і спати до самого Києва. Аби лиш сусіди по купе не надто напрягали. Коли їхала два дні тому до Львова, півночі слухала п`яні розмови трьох льотчиків – двох капітанів і майора. Вони опинилися без роботи, бо довбані американоїди через драні роззброєння закрили, мудаки, їхній аеродром, де крім літаків стояла ще стратегічна ракетна база. Тепер льотчики, звільнені через прибацану конверсію, мусили дсь шукати собі роботу і, що найбільш стрьомно для них, офіцерів, оббивати пороги Міністерства оборони, виходжуючи собі компенсацію. Пили капітани з майором до третьої ночі, тому, можна сказати, що відрядження почалося для неї з головного болю.
Другим її попутником виявився мовчазний очкарик із поліетиленовим пакетом, з якого він виставив на стіл почату пляшку теплої мінеральної води, витягнув капці і збірник кросвордів, порожній пакет запхав до задньої кишені джинсів, спритно закинув своє худорляве тіло на верхню полицю і з головою поринув у світ слів і горизонтальних та вертикальних клітин. Дівчина майже заспокоїлася: з таким типчиком напевне  напрягу в дорозу не буде.
За десять хвилин до купе дуже обережно зазирнула кудлата голова, потім просунулися плечі, над якими височив здоровецький прямокутний туристичний наплічник, і нарешті хлопець ступив усередину ввесь. До однотонних шортів-„бермудів” та світлих кросівок явно не пасувала строката футболка, що вільно теліпалася на тулубі. Та коли він, поточившись, скинув з плечей рюкзак, а швидше – викинув себе з його м`яких пасів, дівчина змінила думку про смак незнайомця. Він виглядав як людина, котра байдуже ставиться до власного зовнішнього вигляду. У хаотично підібраному одязі вбачалася якась виклична недбалість, характерна для одягу молодих людей з молодіжних іноземних серіалів. Наплічник він примостив просто на нижнє сидіння, плегшено зітхнув, витер крапельки поту з лоба.
-Добрий день, - говорив незнайомець правильно, але ковтав м`які звуки, і прозвучало „ден”. – Або, пробачайте, вже мабут вечір.
Очкастий шанувальник кросвордів нічого не відповів, лише зиркнув на новоприбулого, кивнув і знову заглибився у розгадування слів. Дівчина не стрималася:
-Поляк? – зі Львова і до Львова частенько їздили поляки, інші іноземці не спадали на думку, а в тому, що хлопець з неслухняною шевелюрою іноземець дівчина ані трохи не смунівалася.
-Уявіть собі – я є француз, - він далі ковтав м`які звуки, говорив повільно та старанно, ніби боячись збитися чи помилитися, спілкуючись чужою мовою. – Тут усіх дивує, я вже звикнув, - дивний француз примостився навпроти дівчини і простягнув руку: - Звати мене Кирило.
-Оксана, - дівчина відповіла машинально, ледь стиснула його пальці, відчула, що француз хоче трохи затримати її руку, надто рішуче забрала свою правицю, схрестила руки на грудях. – А у вас типово французьке ім`я.
-Не типове, - можливо, він не вловив іронії, а швидше за все прозвучала фраза доволі незграбно. – Повністю мене звати Кирило-П`єр, пишеться через рисочку.
-У мене є знайомий, його звати Григорій-Георгій.
-То нічого, - Кирило знову втер лоба. – Мій дід і моя бабуся були українцями. Вони виїхали колись до Франції. Знаєте, як то – емігрували, - Оксана для чогось кивнула. – У них народився син, а потім – донька. Донька одружувалася з французом, а син – так само з українкою. То є мої батьки. Тато одружувався трошки запізно, бо, знаєте, хотів мати так само українську родину. Вони вчили мене мови. А тут я маю подорож, так кажуть?
-Не зовсім правильно, - посміхнулася Оксана. – Подорожую – ось як кажуть.
-Знаєте, я на загал мову знаю добре, тут мене всі розуміють і я всіх розумію, - Кирило посміхнувся у відповідь. – Але різні довгі слова поки не навчився вимовляти легко. Тому всіх прошу, аби поправляли.
-Ви на туалет кажете „лазничка”, - вирвалося в Оксани. – До моєї подруги приїздили знайомі з Канади. Ми так сміялися.
-Лазничка, - ствердно кивнув Кирило. – Але я так уже не кажу, бо тут правда трошки сміються. Особливо в Києві. То нічого. У нас правда так говорять, - тут він додав м`який звук, вийшло „говорьять”, хоча на відміну від тих канадійців акценту француза Кирила дівчина майже не помічала.
Про що говорити далі, вона не знала. Нехай новий знайомий українець за похоженням, але ж він – справжній іноземець, та ще й француз. І, мабуть, парижанин. Оксана з подивом відзначила, що головний біль трохи відпускає.
-А ви де у Франції живете?
-У Парижі. У самому, - підтвердив її здогади Кирило. – У нас так не живуть з батьками, як у вас тут. Я орендую цілу мансарду, там живу і там студія.
-Студія чого?
-Фото. Я фотографую. Фотограф. Фотографував Париж, Лондон, піраміди і Египті, Відень, Краків. Тепер Україну фотографую. Київ, Львів, знаєте, - він поплескав по наплічнику. – Там камера. Я багато знимкі робив. Ви  Києві живете, Ксано?
Її називали Ксенею, Ксюшою, частіше – Ксюхою, та Ксаною – вперше. Вона чомусь зашарілася, і сподівалася, що у напівтемряві вагона це не надто помітно.
-Так.
-Тоді я дам вам свій телефон і візьму ваш. У мене буде фотовиставка, я хочу вас запросити.
-В Парижі?
-Потім може й там. На разі у Києві, так.
Кирило поліз до бічної кишеньки наплічника з явним наміром витягнути записника, та раптом до купе ввалився четвертий пасажир. Від сильного горілчаного вихлопу головний біль до Оксани раптово повернувся, навіть з подвійною силою. Пасажир, стрижений під машинку кремезний дядько з кругленьким черевцем, гикнув.
-Два – гик! – дцять перше тут? Гик, ой! Можна, гик, водички, народ?
Кирило відсунувся від наплічника, даючи новоприбулому дорогу. Оксана піднесла очі на очкарика. Той мовчки звісився з полиці, взяв пляшку за верш, простягнув дядькові і той відразу поповнив список людей, до яких шанувальник кросвордів утратив інтерес. Кремезний зробив кілька вагомих ковтків, легко закинув під нижню полицю свою сумку, важко опустив сідниці поруч з Оксаною, роззирнувся.
-О-ох, мать-мать-мать! Оце бігли! Думав – усе, коли біля Ельжбети у пробці засіли. Ромко каже: „Ну його, не чекай, біжи бігом!” Отак засиділися, х-ху-у-у-у! – він знову приклався до води.
Оксані запаморочилося в голові, вона рішуче підвеоася, вибралася з перегарної хмари і вийшла в коридор, притулилася лобом до віконного скла і склепила повіки. Кирило, як вона встигла помітити, приєднався до неї. За кілька хвилин поїзд рушив. Дівчині зараз найбільше за все хотілося забратися на свою полицю, повернутися обличчям до стіни і лежати із заплющеними очима, доки не прийде рятівний сон. Та француз Кирило явно прагнув продовжити знайомство і надто різко обламувати іноземця Оксані не хотілося. Вона ввічливо повернулася до француза.
-І як там у вас в Парижі живуть? Ну, чим від Києва, скажімо, відрізняється. Схожий взагалі Київ на Париж. Ну, чи Львів, наприклад. Там же кіно про мушкетерів колись знімали, - вона не зовсім усвідомлювала, в якому ключі протікатиме їхня подальша розмова, говорила, ніби стріляючи навмання, навіть не думала, що співбесідник може насміятися з наївності запитань.
-Знаєте, Париж взагалі ні на що не схожий, - посмішка француза Оксані подобалася своєю дивною дитячою безпосередністю. Цікаво, чи це не є та сама хвалена французька...
-Я в-вибачаюся! – гарнуло над самим вухом, біль нагадав про себе поштовхом у скронях. У дверях, спершись руками на края верхніх полиць, височив неспокійний попутник. –Ви тут, чую, про Париж говорите.
-Про Париж, - ствердно кивнув Кирило. – Знаєте, я француз. Народився в Парижі, ось тут розмовляємо, - прозвучало як „розмовлаємо”.
-Ти диви! Француз? Не бре? – кремезний випхався в коридор, загородивши собою прохід, легенько штурхонув Кирила в плече. – Так ми ж земляки! Зьоми, га-га-га! Бон жур, правильно кажу?
-Бон суар, - виправив Кирило. – Тепер вечір.
-А, яка, на хрін, різниця! Я у березні був у Парижі. Шість годин, ти мене компрене, га-га-га? Переліт до Греції, чартер, шість годин у арепорту Шарль де Голль! Вночі, прикинь собі, земляче? Я заплатив тридцять п`ять євро! Тридцять п`ять, за таксі! Виявився наш дідуган, з Тернопільщини. Йому шістдесят, а ще бублика крутить! Він мене завіз на Єлисейські поля, нічні Єлисейські поля! Я бачив, земеля, нічний, бля, Париж! Пані, ви з нами їдете? – його увага переключилася на Оксану. Заводити розмову вона не хотіла, просто кивнула. – Так, оце ваша верхня? Всьо, ви їдете там-о! – вказівний палець націлився на нижню полицю.
-Ні, ви знаєте, в мене дуже болить голова. Я втомилася і ляжу спати, хай провідник лиш постіль принесе.
-То зара вилікуємо! Шампанське п`ємо? Звати вас як?
-Оксана. Таблетки п`ємо.
-Ну їх, ті таблетки! Ми щас, скоренько, стаканчики, то, сьо...
-Вибачте, я таки піду спати, - після втручання нового співрозмовника дівчина в повній мірі відчула, що тепер нікому нічого не винна, бесіду підтримуати не мусить, тому швиденько видряпалася на своє місце. Очкарик навпроти неї навіть не зреагував. Тим часом у коридорі знайомство тривало.
-Слухай, Кириле, ти мені таке скажи: чому у вас там у Парижі багато всяких чорних? – допитував кремезний француза. – Я куди не ходив, по барах там нічних, туди, сюди – сама чорнота. Негри, араби, ще хтось такий. Ви що, бляха, з державою зробили?
-То нічого, - Оксана не дивилася в їхній бік, та їй здалося, що черевань зацікавив Кирила. Можливо, подібні контакти для нього були ще екзотикою.
-У тебе там будинок, у Парижі? – допит тривав.
-Ні, я винаймаю квартиру. У мене там батьки, - і після паузи чомусь додав: - І друг з Алжіру.
-Не думай, я не є багатий чоловік, - правив своє кремезний. – Я, знаєш, на спиртзаводі працюю. У мене є директор, я – заступник, а під Львовом у нас – філіал. Я був у відрядженні. Знаєш, що то таке?
-Ні.
-Це коли от є фірма, фірма, знаєш, - дядько вже більш впевнено перейшов на „ти”. – Мене, до речі, Діма звати. Отак, ага. Так коли фірма тебе по справах посилає, то вона платить за все. А у філіалі з тобою роблять дрінк. Знаєш, дрінк, пити?
-Так. Горілку знаю.
-Ага, її всі знають. То, знаєш, така в нас традиція. Нація ми ось така, братіку. А німці кажуть „тринкен”. Чи „трункен”. Я у Німеччині більше разів бував. У нас її, знаєш, бундес називають. Ти у бундесі бував? У Німеччині?
-Їздив, так. Я там знімав.
-Кого знімав?
-Людей. Вулиці. Будинки. Я фотографую. Фотограф.
-А-а-а! О, диви, тьотя провідник! – співрозмовники перемістилися всередину купе, Оксана почула, як Діма радісно гаркнув провідниці: - Дивися, мать, оце француз! Із Парижу! По-нашому шпрехає! Я теж по-їхнбому вмію. Ен, ду, труа, катр... Скажи, вмію?
-Скажу, - голос Кирила.
Оксана змусила себе спуститися, аби заплатити за принесене постіль і взяти її. Очкарик теж ковзнув з полиці, спритно постелився і зайняв звичну для себе горизонтальну позицію, тульки тепер уже поверх простирадла.
-Може, ви вийдете, поки я вкладуся? – дівчина подивилася на кремезного Діму, уникаючи погляду Кирила.
-А отой не заважає? Ксюшко, не бери в голову, зараз шампусіку смикнемо...
Під „отим” Діма явно розумів незворушного очкарика. Оксана рішуче гойднула головою.
-Ні, він уже спить, чого людину смикати.
-Так, ми заважаємо дівчині, - втрутився Кирило і першим вийшов з купе. Дма посунув за ним, бубонячи йому в спину:
-Ага, давай, пішли перекуримо. Ти куриш? Ну, так постоїш, братіку...
Оксана рішуче зачинилася із середини, швидко перевдягнулася, зовсім не зважаючи на присутність десь там нагорі шанувальника кросвордів, квапливо вляглася, і, хоча стояла задуха, натягнула простирадло на голову. Через деякий час почулися голоси, вірніше – голос. Француз та його новий знайомий повернулися в купе і Діма бубонів, продовжуючи якусь виниклу в тамбурі тему:
-... не є багатий, я ж тобі кажу. Ну, хату побудував. Такий дім нормальний. Мезон, га-га-га, правильно? О, бач! А в мезоні живе в мене жінка і гарсон, га-га-га! Ти до мене мусиш приїхати, я тобі адресу дам. Нє, стоп – сам машиною за тобою заїду! Сауна, як моє бути. Дівчатка там... Слухай, ти тут з кимось познайомився, ну, чікі-пікі, пойняв? Ти ж француз, ой, не треба такі очки робити тут мені!
-Я різних дівчат знімав. Є в мене цілий цикл: жіночі обличчя.
-Та в жопу твій цикл! Цикл у нього... Усі ви любите наших дівчат знімати! Шерше ля фам, отак! Ваші француженки, Киря, вони ж такі страшні, ну хіба не так?
-Ви усіх француженок бачили?
-Ти! Ми ж домовились: говориш мені „ти”! Не знаю про француженок, усі там чи нє... Коротше, ви ж наших дівок так любите, мама дорога!
Оксана перевернулася з боку на бік, намагаючись нагадати по свою присутність, і їй це вдалося.
-Ми заважаємо дівчині, - нагадав Кирило.
-А, так, так! Значить, пішли, тут є вагон-ресторан. Пішли, кажу, - вочевидь Кирило впирався. – Чого, фірма ж платить, давай, давай!
Двері зачинилися, запала довгоочікувана тиша, Оксана зітхнула з полегшенням. Їй чомусь раптом стало шкода француза Кирила. Але, з іншого боку, з ним би довелося підтримувати зовсім необов`язкову розмову, знайомитися далі, щось обіцяти, від чогось відмовлятися... Таблетки почали діяти. Стукіт колес колисав. Оксана нарешті заснула.
На ранок вона виходила слідом за мовчазним очкариком з купе, а тим часом скуйовджений Діма разом з провідницею намагалися розбуркати Кирила. Комплект постелі, не розпакований, валявся десь збоку. На полиці француз лежав у самих трусах. Наплічник прилаштував під голову. Бермуди та футболка витирали собою підлогу під сидінням, зате якимось дивним чином кросівки лишилися на ногах. Діма по-доброму бурчав про незвичність французів до наших традицій і гостинності, провідниця чомусь хіхотіла, згадуючи, як французик зачинився вночі в туалеті.

3.
-Ага, спиртзавод – спонсор його виставки. Навіть меценат, мені підкажують. Генератор ідей україно-французької дружби. Це не я придумав, так у газеті написали, ми рекламку проплатили трошки. Все як має бути – відкриття, телебачення, фуршетець. Не хвилюйся, фірма знає, у кого гроші вкладати. По-перше, Ромцю, ні в кого не те що в Києві, а навіть у вашому занюханому Львові, ні в чиєї дитини немає гувернера-француза. У мене є, причому справжній, з Парижу, не якесь фуфло. У аристократів завжди, в усі часи були гуврнери-французи. Хто тобі, блін, сказав, що Діма Сухобок – не аристократ! Син у мене значить аристократом стане, не те що... не скажу, в кого. Не треба тут про дегенаратів, бо я не так пойму. Значить, я йому ні хріна на плачу. Живе в мене, їсть, п`є, отримує там щось на кишенькові витрати. Зате повна, блін, свобода його драної творчості. Бо, по-друге, шеф свою доньку за нього заміж готує. За справжнього француза! Не твоє собаче діло, скільки разів вона розлучена і скільки йому років. Француз фірмовий, громадянин Франції. З „шенгеном” тепер проблем не буде, у нього там культурний аташе посольства перець великий. Ми його на київську виставку запросимо, ти у Львові готуй, Ромцю, і дивись мені – іноземців приймаємо. Ну, є в тебе донька, то й що? Ти працювати далі хочеш? Слухай, я тобі безперебійного постачання французів з-за кордону не налагоджу. Думати забудь! Сам крутися, як собі знаєш. Усе, бувай. Про культурний обмін не забувай, у тебе там донька не малює часом? Так хай замалює чи на скрипці довбаній запілікає! Підказую тобі ходи, так не доходить. О, молодець. Все, все, потім договоримо, мобільний дзвонить.
Київ
2003 р., січень






Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

даруйте за лаконічність...

© Ярослав, 16-08-2005

француз кирило

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Kateryna, 12-08-2005

Я бачив, земеля, нічний, бля, Париж!

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© М.Гоголь, 29-06-2005
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.3159120082855 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …