Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2698
Творів: 51563
Рецензій: 96011

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 15393, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '3.137.219.68')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Кінематографічна лірика

Дар_для Романа Копполи-2

© Владислав Івченко, 02-05-2009
Чет зупиняється десь в темному місці, аж на Лівому березі. Важко дихає, збирається з думками. Потім дістає пістолет, дивиться на нього. Стогне, б’є кулаками по керму.
- Що за хуйня? Звідки він узявся? – Чет дивиться на пістолет. – Так не буває!
Потім ще лізе в гаманець і перевіряє гроші. Дійсно, товста пачка купюр по півтисячі. Хто підкинув йому зброю і гроші? Це якась провокація! Хтось хоче, його підставити! Звинуватити у тому, що він не робив і кинути в тюрму! Все ж просто! Тільки він не знає, кому б знадобилося розробляти такі схеми заради нього. Він простий літературний негр. Кому це потрібно прибирати його з дороги? Та він же і не стоїть ні на якій дорозі, сидить за комп’ютером і все!
Чет відкидається у кріслі і важко дихає. Потім вмикає радіо. Там вже розповідають, що Чета бачили у барі на Лівому березі, всім кажуть шукати сіре «Авео», попереджують, що він озброєний і може бути дуже небезпечним. Потім пряме включення з клубу «Імператор». Вбивцю бачили там. Служба охорони корпорації отримала інформацію, що він прийшов на концерт співачки Юлії, подруги загиблої. Можливо хотів вбити і її. Принаймні зумів з пістолетом прокрастися до її гримувальної і жінка могла б загинути, та вчасно з’явилися співробітники служби охорони, один з яких був поранений, рятуючи життя молодої жінки.
- Ми не могли стріляти, щоб не постраждали відвідувачі, то злочинцю вдалося втекти. – розповідає один з охоронців. Далі повторюють все ту ж маячню про вбивство Міри. З особливою жорстокістю. Жодного слова про ляльку.
Чет дістає з кишені піджаку сосок і пальці. Ні, він знає, що не збожеволів, знає, що не вбивав Міру, а тільки копію, жахливого робота, який хотів вбити його. Вони його не обдурять! Не обдурять! Чет бачить світло ліхтариків, які бігають по машині. Виглядає у вікно, скрізь дощ бачить, що з мосту його помітили даїшники.
- Стій! – кричать йому. Він зривається з місця, тисне на газ. По асфальту їде швидко, але потім асфальт закінчується, на ґрунтовці, розмоклій від дощів, машину починає крутити і скоро вона зупиняється. Загрузла. Чет виплигує з неї і тікає у ніч. Дощ ллє, багно під ногами, важко йти, але Чет біжить, біжить довго зупиняється під якимось мостом. Важко дихає, чує, як десь поруч ворочаються на теплотрасі бомжі. Чету страшно. Хочеться ще кудись бігти, але він наказує собі зупинитися. Від думок не втечеш. Він повинен зрозуміти, що відбулося.

Глибоко дихає, намагається заспокоїтися, структурує думки, які бігають, як сполохані таргани. Перше – він не вбивав Міру. Це точно, бо у Міри, у його Міри, не могло бути шкіри з лінолеуму, не могло бути залізок в тілі, вона не могла кинутися його душити. То була не Міра. Чет зітхає з полегшенням. Але що то було? Механічна лялька, чи, радше, біоробот? Чет писав і кілька фантастичних романів, там траплялися всілякі андроїди і біороботи. Щось таке. Досить добре виконана підробка, бо ж він не помічав різниці кілька місяців. Але хто зробив ту підробку, що вона робила разом з Четом і, головне, де справжня Міра? Де вона? Чет починає тремтіти. Погані передчуття. Ідіот, він же не помітив відсутності справжньої Міри, не хватився відразу! Дурень! Він гепає себе по голові кулаком, він ладний бити себе і далі, але примушує зупинитися. Він повинен бути спокійним і холодним, як лід. Він мусить знайти Міру. Він забороняє собі думати, що справжньої Міри може вже не бути. Вона є і він знайде її!
Чет відчуває, як промокли ноги. Він же стоїть в калюжі. Навколо хлюпає дощ, вода тече під міст. Переходить на більш-менш сухе місце. Згадує про людей у чорному. Хто вони? Чого вони шукали його? Звідки знали адресу? Чому приїхали так швидко після того, як копія Міри напала на нього? Чи пов’язані ці події? Як вони дізналися, що він у нічному клубі? Чет згадує, як кинувся на тих хлопців, як збив кількох з них, як плигав від куль, як вивалив вікно, стрибнув на дах, потім на автобуси. А потім он стріляв у клубі. Застигає у здивуванні. Як це він зміг зробити? Він в житті жодного разу не бився, він днями сидів за комп’ютером, він був ще той вайло, а то он що витворяв. Як таке могло бути? Потім згадує ситуацію в барі і клубі. Лізе в кишеню. Господи, пістолет! Він ніколи не тримав у руках зброю! Хіба що кухонні ножі, не більше. А тут пістолет! Звідки він узявся?
- Хлопче, чого стовбичиш? Іди сюди, тут тепліше. – Чет чує чийсь п’яний і хрипуватий голос. То бомжі помітили його і кличуть до себе. Можливо, сподіваються, що в нього є гроші, а може і просто так.
- Ні, дякую.
- Так і будеш до ранку тут стояти? Лізь, приляжеш. В ногах правди немає.
Чет не знає, що відповісти. Він якось не думав, що робити далі, він намагався осягнути, що трапилося.
- Тебе жінка вигнала? – знову питає бомж. Мабуть, йому скучно сидіти під мостом і слухати дощ, то оце і викликає на розмову. – А?
- Та щось таке. – відповідає Чет.
- Буває і таке. Запив, мабуть?
- Слухай, дай мені подумати! – не дуже ввічливо каже Чет.
- Та думай, думай.
Чет починає думати, що далі. Ночувати під мостом він не хоче. Але куди йти? Починає згадувати знайомих, які живуть на Лівому березі. В нього дуже небагато знайомих, бо ж він днями сидить за комп’ютером, навіть по роботі спілкується електронною поштою. Всього кілька людей. Чет згадує одного хлопця, який малює обкладинки для його книг. Ну, не його, книги виходять під іншими іменами, більш відомими. Але пише то їх Чет. Той хлопець, він дивак і відлюдник, Чет якось був у нього, в пустій квартирі, де з меблів лише стіл на кухні. А все інше заповнено картинами. Справжній митець. Чет почував до нього заздрість. Бо хлопець, його звали Славко, він робив обкладинки книг для грошей, але увесь інший час присвячував творчості. Писав ті картини, які хотів писати. Творив. Чет теж хотів писати книги не на замовлення, не по вказівці, а сам. І така можливість була, коли Міра почала добре заробляти, він же міг покинути своє літературне рабство. Але не покинув. Пояснював собі тим, що не хоче цілком сідати на шию жінки. Але за цими поясненнями виглядала страшна думка про те, що йому нічого писати. В нього не було жодних задумок, жодних планів про те, що він би хотів написати. Він звик отримувати хребет книги і працювати вже з ним. Він кілька разів намагався написати щось сам. З шанобливим тріпотінням відкривав новий документ ворд, дивився на білий аркуш, клав пальці на клавіатуру і застигав. Надовго. Що б він хотів сказати своєму читачеві? Та нічого! Він був пустий. Сидів, тупив у монітор, а потім закривав документ і брався до звичної роботи, розкручував готові сюжети, створював другорядних героїв, наповнював черговий роман подіями і деталями.
- Собаки чи що? – захрипів бомж. Чет прислухався і серед дощу дійсно почув лай собак. Як ото в кіно, коли есесівці шукали партизан. Чету відразу стало тривожно, від відчув себе дичиною, на яку йде полювання. Ще сподівався, що може вигулює хтось собачку, хоча розумів, що ніхто в таку погоду не випреться. Лай наближувався, потім Чет побачив виблиски ліхтарів. Когось шукали. Його шукали. Чет побіг. Вискочив з-під мосту, позаду крики. Чет біг у темряву, загрузав у багні, розбризкував воду калюж.
- Де він? – почувся позаду крик.
- Він побіг, побіг! Туди! – видав Чета бомж.
- Пускай собак! – крикнув хтось. Чет зупинився і розвернувся. Дістав пістолет. Відчув дивний спокій. Зняв з запобіжника. Чекав. Коли у темряві побачив якийсь швидкий силует то вистрелив. Потім ще. Друга собака була вже у польоті, встигла збита Чета з ніг, він покотився у багнюку. По ньому почали стріляти. Він кілька разів відповів. Потім підвівся і побіг. Міліціонери його не переслідували. Кому хотілося отримати кулю під цим клятим дощем, який вже не закінчувався кілька тижнів?  Викликали по рації допомогу.
Чет біг і біг, іноді оглядався. Переслідувачі, наче, залишилися позаду. Біг далі. Он дорога, освітлена ліхтарями. Пуста нічна дорога. Чет зачаївся у кущах, трохи почекав, потім перебіг. Попереду були будинки. Треба сховатися десь в них. Не в цих, перших, а забігти подалі. Чет біжить, минає кілька кварталів. Помічає, як біля одного з під’їздів багатоповерхівки зупинилося таксі. З нього виходить дівчина. Таксі їде, дівчина копирсається у кишенях, мабуть шукає ключ від двері у під’їзд. Знаходить, відкриває. Чет вистрибує з темряви і наставляє пістолет.
- Тихо!
Заводить дівчину в під’їзд. Вона, чи то перелякана, чи то бувала вже в бувальцях, не сіпається, не кричить, виконує, все що він наказує.
- Пішли до тебе.
- До мене не можна.
- Чому?
- У мене до подруги приїхав її брат з Северодонецька. Він не зрозуміє. – дівчина каже це спокійно, а Чет якось губиться. Він вже думав, що прийде з цією дівчиною в її однокімнатну квартиру, переночує до ранку, а там вже вирішить, що робити.
- З Северодонецька? – перепитує Чет. Згадує, що колись в одному з детективів, які він писав, згадувався Северодонецьк, місто наркоманів і вмираючої промисловості, над яким не сходить сонце, через викиди з труб заводів-гігантів. Щоправда, останнім часом сонце не сходить і над Києвом. Все дощі та дощі.
- Так і будемо стояти? – питає дівчина. Чет прибирає пістолет.
- Вибач, що потурбував. – він йде до дверей з під’їзду.
- Куди ти? –питає вона.
- Не знаю. – чесно відповідає Чет.
- Зачекай.
- Що?
- Пішли до мене.
- А подруга? І брат.
- Немає подруги, я пожартувала.
- Пожартувала? – дивується Чет.
- Пішли.
Вони йдуть до ліфту. Заходять. Роздивляються один одного. Дівчина – висока, худа, з обличчям в якому є щось невловимо качине.
- Тобі не страшно? – питає Чет. Вони крутить головою, що ні. – Я ж озброєний?
- Ну той що?
Ліфт зупиняється. Виходять, дівчина відкриває квартиру.
- Заходь. – каже вона, коли бачить, що Чет тупцює на порозі.
- Я брудний.
- Що?
- Дуже брудний. – Чет киває головою на ноги, на яких шматки глини.
- Заходь, розберемося.
Чет заходить. Невеличка однокімнатна квартира.
- Роздягайся, піди прийми душ, а я випру одяг. – каже дівчина.
- Ти вибач, що я тебе напружую.
- Нічого. – дівчина посміхається.
Десь за півгодини вони сидять на кухні, п’ють чай. Поруч гудить пральна машина. Мовчать. Дівчина з цікавістю дивиться на Чета, а той нервово ковтає чай.
- Слухай, а де я тебе могла бачити? – питає дівчина. Чет червоніє, відвертається, розуміє, що треба поговорити, пояснити, що відбувається.
- Я повинен тобі дещо сказати. – наважується Чет за кілька хвилин.
- Що саме?
- Я… я… мене розшукують.
- Тебе? За що? – дивується дівчина.
- Мене звинувачують у вбивстві.
- У вбивстві? – вона анітрохи не злякалася. Чомусь.
- Так, моєї дівчини. Але це не правда.
- Ти не вбивав?
- Ні. – Чет аж крутить головою, даючи зрозуміти, що про це і мови бути не може. - Замість неї був робот.
- Хто?
- Робот. – Чет червоніє. – Я розумію, що це незвично звучить, але так було. У мене є докази. Чет підхоплюється, лізе в кишеню халату, який дала йому дівчина. – Чорт! Вони там. – Чет показує на пральну машинку.
- І що там?
- Її сосок і пальці.
- Що? – дівчина вже не посміхається.
- Не лякайся! Я ж кажу, вона була робот! З заліза та лінолеуму! Я так і запідозрив, що вона – не вона! В неї пальці тхнули хімією, як лінолеум!
Чет помічає погляд дівчина. Вона не вірить йому і вже трохи боїться. Тоді дає їй свій пістолет.
- На, візьми. Не бійся мене! Я не вбивця! Я не божевільний! Повір мені!
Пістолет дівчина не бере, йде в кімнату, приносить ноутбук.
- Зараз подивимося, що про тебе пишуть.
В інтернеті пишуть те саме, що казали і по телебаченню. Наче Чет вбив менеджера телеканалу компанії S.S.A. Міру Б’янко, вбив жорстоко – відкусивши сосок і відрізавши кілька пальців. Потім ще йдуть новини про те, що в барі підозрюваний погрожував відвідувачам, а у нічному клубі і взагалі затіяв стрілянину. Ось тільки-но з’явилася новина про те, що Загорулько вступив в перестрілку з працівниками міліції, вбив двох службових собак і сховався десь на Лівому березі. Громадяни будьте уважні, як побачити підозрюваного, повідомляйте міліцію.
- Скоро вона закінчить? – Чет киває на пральну машину. – Хочу ж тобі показати докази, щоб ти повірила.
- Так, скоро.
- Як тебе хоч звуть?
- Іра.
- Чет.
- Я зрозуміла. – посміхається вона.
- Скажи, ти мені віриш? – питає Чет.
- Не знаю.
- Я розумію, що все, що я кажу, воно так звучить, наче я божевільний.
- Ну так, трохи дивно.
Пральня починає гудіти, працює на вижим води.
- Слухай, а чого ти мене впустила? Темно, я брудний, з пістолетом, вже збирався уходити, а ти мене зупинила. Чому?
- Цікаво стало.
- Цікаво?
- Так, я журналістка. Працюю в агенції розслідувань, подумала, що може вийти непогана тема.
- А ти зможеш за це взятися?
- За що, за це?
- Мені потрібно з’ясувати, куди поділася справжня Міра. Де вона?
- В новинах пишуть, що вона в морзі.
- Я ж кажу, що то не вона! То лялька, біоробот чи андроїд, не знаю, як ще назвати. Залізо! Вона не срала і не їла, в неї не було місячних, вона не відчула, коли я укусив її за сосок! Відкусив його!
- Не кричи, тут тонкі стіни, сусіди можуть почути.
- Добре, вибач. Просто все так швидко трапилося. Я не чекав. Я сидів писав, а тут таке. І Міра пропала! А я ж кохаю її! Кохаю! – Чет починає плакати. Весь його переляк, все ошелешеність, виснаженість, відчай навалюються на нього, притискають до столу. Чет ховає обличчя і плаче. Аж здригається увесь.
- Тихо, тихо, не треба. – дівчина намагається його заспокоїти. – Он зараз подивимося на докази. – Іра заглядає у пральну машину, хоче відволікти Чета. – Де тут твої докази?
Він лізе в кишеню плащу. Дістає звідти.
- Ось це сосок був. А це пальці. – Чет бачить, що після прання докази виглядають вже не такими переконливими. Розлізлися, трохи облізли. – Дивися, залізо. – Чет показує металеві деталі, яки були пальцями псевдоМіри.
Іра бере, роздивляється.
- І я не розумію навіщо? – стогне Чет.
- Що?
- Навіщо хтось підмінив Міру? А потім ще ті люди у чорному.
- Люди у чорному? – Іра кладе залізки і дивиться на Чета. – Що за люди?
- Вони хотіли схопити мене.
- Міліція?
- Ні, в чорній формі, у них такі металеві значки з собачою головою.
- Слухай, я щось про це чула. А ну почекай. – Іра лізе в інет, щось там шукає. – Оце такі?
Показує на екран. Там хвацькі парубки у чорній формі.
- Ага, вони, а хто це?
- Це охоронна фірма «Гарантії оптимального захисту». Вона входить у S.S.A.
- Їм же і канал належав, де Міра працювала.
- Ага. Це цікаво. – дівчина замислюється.
- Вона ж жива? – питає Чет і аж тремтіти починає від самої думки, що Міри може загинути.
- Хто?
- Міра. Вони ж нічого їй не зробили?
- Хто «вони»?
- Ну, ті хто її підмінив. Поставив замість неї робота.
- Не знаю. А ти що, відразу не зрозумів, що то не Міра?
- Ні. – Чет кривиться, бо йому боляче це визнавати. Як же він кохає Міру, коли не зміг побачити підміну? – Просто вона останнім часом дуже багато працювала. Приходила увечері, ми кохалися і я засинав. Вранці ледь прокидався, готував їй сніданок і вона їхала на роботу. Працювала навіть у вихідні. Тільки згодом почав помічати дещо дивне.
Чет розповідає про смак її пальців і про те, що вона не ходила у туалет і не приймала душ.
- У ванну заходила, вмикала воду, але не милася.
- Звідки ти знаєш?
- Рушники сухі залишалися.
- Знаєш, все це схоже на параною якусь.
- Я знаю. А ще он міліція каже, що я вбив справжню Міру. Не знаю, чому вони брешуть. Все це так незрозуміло!
Чет крутить головою.
- Я розумію, що мені важко повірити. Все проти мене. Легше думати, що я божевільний збоченець, який вбив свою жінку і щось вигадує. – Чет дивиться у підлогу.
- Я так не думаю. – каже Іра.
- Чесно? – він дивиться на неї з надією.
- Так. Я не знаю, що відбувається, але я не думаю, що ти - вбивця.
- Дякую тобі. Для мене це дуже важливо.
- Немає за що. Допивай чай і лягай відпочинь.
- Ні, я не засну, я буду думати, що робити далі.
Чет заснув. Іра постелила йому матрац під батареєю. Чет думав-думав, нічого не придумав і заснув. Вранці його розбудила Іра.
- Я ухожу на роботу. Їжа в холодильнику. Ключ в дверях. Будеш уходити – зачини. Але кращі сиди тут, бо тебе ж шукають.
- Добре.
Вона уходить, Чет ще лежить. Не знає, що робити далі. Де шукати Міру? Як відповісти на звинувачення міліції? Готує сніданок, потім прасує одяг. Вмикає телевізор. Там тільки і розмов, що про небезпечного злочинця Чета Загорулько, який нишпорить десь Києвом, озброєний і відчайдушний. Запам’ятався заголовок «Повісили всіх собак». Потім програма про Міру. Про те, як дівчина з села спочатку поступила без жодного блату у педагогічний, потім пішла працювати на обласне телебачення, потім переїхала до Києва, зробила там блискучу кар’єру. І загубила життя, зустрівши невдаху-письменника. Кілька знайомих кажуть, що цього слід було чекати, бо Чет був відлюдкуватий і дивний, знай собі писав і писав, невідомо навіщо, ніхто не бачив його книг. І він же був не красивий, не успішний, всі дивувалися, чого це Міра зв’язала з ним своє життя. Він же сидів на її шиї, а ось тепер ще й зробив таке. Вбив її. У самому розпалі кар’єри. Колеги розповідали, яка вона була розумниця і які перспективи її чекали. Показують її фотографії і відео. Чет плаче, потім підхоплюється. Треба щось робити, він не може ось так просто сидіти тут і чекати чогось. Треба щось робити.
Він одягається, але зупиняється перед дверима. Ну куди він зараз піде? До офісу корпорації? І що далі? Буде вештатися навколо поки його не спіймають? Це тупо. Втекти з міста? Але він же повинен розшукати справжню Міру, він не може втекти. Повертається в кімнату, бачить ноутбук господарки. Вмикає його. Виходить в інтернет. Чет вирішив дізнатися більше про ту корпорацію, яка купила канал. Це ж її охорона переслідує його. Відкриває пошуковець, автоматично перевіряє пошту на одному з безплатних серверів. Бачить, що прийшло кілько нових листів. Один зветься «Відповіді на питання, які тебе хвилюють. Горностаєв». Це схоже на звичайний спам, якісь психологічні тренінги, але Чет відкриває лист. Бо Горностаєв, Краснодар Горностаєв, це один з його персонажів, який з’являється у кількох романах і оповідання. Це не спам, хтось хоче привернути увагу до листа. Чет читає:
«Привіт, Чете. Я знаю, ти зараз в бігах і в тебе багато питань, на які в тебе немає відповідей. В мене - є. Я можу тобі допомогти. Поспілкуємося через аську». Далі йшов номер. Чет набрав його. Співрозмовник був зареєстрований, як «Бумбара», був у мережі. Чет думає. Розуміє, що це може бути провокація. Міліція закинула наживку, щоб спіймати його. Хоча Чет невпевнений, що міліція вміє більше, ніж вимагати з операторів роздруківки розмов з мобільника.
- Привіт. – пише в асьці. – Це Чет.
Відповідь за кілька хвилин.
- Привіт. Як звали кохану головного героя «Чоловіки та ЖІнки»?
- Оксана. – відповідає Чет, трохи подумавши, щоб згадати роман написаний кілька років тому. – До чого ти питаєш?
- Скільки людей складала команда «Чайки» з «Мандрівки річкою Снів»?
- Тридцять матросів і капітан. – відповідає Чет, він коли писав, то лазив у Вікіпедію, щоб перевірити чи не замало це.
- Скількома кулеметами були озброєні механічні роботи з «Одного разу під Охтиркою»?
- Це що, «Що? Де? Коли?»? – обурюється питаннями Чет.
- Відповідай швидше, я мушу тебе перевірити. – пише Бумбара.
- Чотири. По два на кожній руці.
- Як звали царя чорних з «Дикого поля»?
- Халва.
- Хто керує Глуховим?
- Скопці-содоміти.
- У що перетворювали навернутих в «Квітах та камінні»?
- У траву.
- Ну, здається ти дійсно Чет 
- А ти хто?
- Я той, хто дещо знає про те, що відбувається.
- Де Міра?
- Зустрінемося увечері. О сьомій в парку біля Верховної Ради.  
- Де?
- Біля Верховної Ради. У сквері напроти центрального входу.
- Як я тебе впізнаю?
- Я сам впізнаю тебе. Більше не виходь на зв’язок. Заляж на дно, тебе шукають.
- Що відбувається?
Відповіді немає, замість цього Чет бачить, що Бумбара став червоним. Поза мережею. Мент? Але чому не призначив зустріч прямо зараз? Чому? Якби мент, то був би зацікавлений схопити якомога швидше. Але призначив на вечір. Міг би призначити якесь малолюдне місце, якби мент. Але призначив у центрі міста, біля Верховної Ради. Не схоже на мента. Чет думає, що цій людині можна довіряти.
- Це ти? – питання від Юлі. Він і не подивився, що вона в мережі.
- Я.
- Чет, це ти?
- Я, Юля, я!  
Пауза. Юля не пише. Тоді пише Чет.  
- Я не знаю, що ти про мене думаєш, але те, що кажуть по телевізору – брехня.
- А що правда? – відповідає вона через деякий час.
- Я не вбивав Міру.
- Я бачила тіло.
- То була не вона.
- Я бачила тіло!
- Якби ти покопалася у ньому, то зрозуміла б, що то був робот, механічна лялька, андроїд, що завгодно, але не Міра! Я відламав два пальці, там були метал і шкірозамінник! Ось чому вона тхнула лінолеумом. Ось чому не приймала душ, не ходила в туалет, не мала місячних! То була не людина!
Він чекає її відповіді і не може дочекатися.
- Юля?
- Ти хочеш, щоб я у це повірила?
- Я розумію, що повірити у це важко. Легше думати, що я схиблений вбивця. Але я не вбивав Міру. І я знайду де вона.
- Вона в морзі.
- В морзі лежить тіло з металу та шкірозамінника!
- А де ж Міра?
- Я не знаю, але я буду шукати її і знайду! Я знайду Міру! Знайду!!!!!!!!
- Ти, як завжди, перебираєш зі знаками оклику.
- Слухай, ти добре нас знала і мене і Міру. Скажи, ти віриш, що я міг не те щоб її вбити, а просто вдарити, чи зробити їй щось погане?
Юля не відповідає. Чет чекає.
- Ти сумніваєшся? – пише їй.
- Ні. Наскільки я тебе знала, ти не міг. Але я погано вас знала.
- Як погано? Ладно мене, але ж Міру ти знала стільки років!
- Знаєш, це коли розумієш. А її не дуже то розуміла.
- У чому?
- Хоча б у тому, що вона залишилася з тобою. Слухай, ти непогана людина, я не маю нічого проти тебе, але ж ти – невдаха. І слабак. Ти зламався. Це я чесно тобі пишу, хоч може і не треба бути чесною з людиною, яку звинувачують у вбивстві.
- Але ж ти завжди рубиш правду-матку.
- Так. Розумієш, вона ж була красуня.
- Вона є красуня!
- Сподіваюся, що так. Так от, вона ж красуня, розумниця. І вона могла б влаштувати свою долю інакше. У неї було багато залицяльників, серед них були дуже цікаві люди, які б радо зв’язали з нею життя. А вона вибрала тебе. Непоганого, але якогось сірого, не амбітного, звичайного. Ти сидів у своєму куточку, кнопав комусь романи, навіть не намагався змінити своє життя. І ось Міра вибрала тебе. Не знаю, може ти у ліжку неймовірний, хоча Міра наче не з тих, для кого ліжко найголовніше. Факт залишається фактом, я так і не зрозуміла, чому вона зійшлася з тобою, чому жила, чому була, здається, щасливою. Принаймні, я не чула від неї жодної скарги про тебе. Вона була задоволена.
- Вона є.
- І де вона?
- Не знаю! Ці питання, вони ріжуть мене, наче ножем! Де вона? Хто підмінив її? Чого мене переслідують? Не знаю. Але я знайду відповіді, ось повір, знайду!
- Бог допомагай.
Чет чує, як відкриваються двері у квартиру.
- Напишу пізніше! – виходить з аськи. Біжить в коридор. Там бачить Ірину і якогось хлопця, обличчя його наче знайоме.
- Привіт, це мій керівник, Олег. – каже Ірина.
- Привіт. – каже Олег і простягає руку.
Чет тисне її.
- Я послухав те, що Ірина мені розповіла і зацікавився твоєю справою. – каже хлопець. У нього приємний, поставлений голос.
- Що?
- Хочу узяти в тебе інтерв’ю.
Чет недовірливо дивиться на хлопця.
- Інтерв’ю?
- Так.
- Навіщо?
- Мене цікавить ця S.S.A., а твоя справа, здається, пов’язана з нею.
- А що ви знаєте про S.S.A.?
- Небагато. Вони з’явились трохи більше року тому. Перші згадки в інеті були десь півтора року тому. Вони узялися невідомо звідки. Точніше, вони з Сум, але незрозуміло, за рахунок чого піднялися. А тут компанія з провінції за рік стає справжнім монстром, який скуповує і захоплює все і вся. Зараз вони вже у десятці найбільших компаній країни і десь біля перщої трійки, якщо вже не в ній. Вони контролюють місцеву владу у кількох областях, мають з півсотні нардепів-лобістів у Верховній Раді, вони контролюють канал з першої п’ятірки, той на якому працювала твоя дівчина, є володарями багатьох медіа. Вони дуже агресивні і активні. Старі групи намагалися їх зламати, але програли війну і вимушені були заключити мир на умовах, вигідних для S.S.A. Зараз вже ніхто не хоче з ними воювати. – хлопець дивиться на Чета, той трохи губиться.
- Я не дуже знаюся на політиці.
- А що ти знаєш про S.S.A.?
- Та нічого. Міра якось казала, що їх канал купила ця корпорація, вклала купу грошей у їх розбудову. Потім пішла в гору і кар’єра Міри. А потім все трапилося.
- Ви проходьте в кімнату. – каже Іра. Вона дістала камеру, встановлює її на триногу.
- Що це? – хвилюється Чет.
- Ми будемо вести відео та аудіо-запис.
- Навіщо? – Чету це не дуже подобається.
- За що ти хвилюєшся? Тебе розшукують по звинуваченні у вбивстві, гірше вже не буде. – посміхається Олег.
- Так. А оце S.S.A., хто у них головний? – Чет завжди коли хвилюється, намагається заговорити на тему, відмінну від того, що хвилює.
- Та в тому то і справа, що невідомо. Наразі, в них немає ватажка. Керує усім дирекція, яка складається з тринадцяти директорів. Їх було сімнадцять, але четверо загинули під час корпоративних війн. Тому з ними і важко воювати, бо вбити всіх неможливо, вони ніколи не збираються разом, а вбивати по-одному немає сенсу. Під час війн було вбито чотири їх директора, але це ніяк не вплинуло на їх дії. Ця компанія, вона не схожа на інші українські корпорації та олігархічні групи.
- Може вони не українські?
- Через їх походження з Сум, спочатку казали про їх зв’язок з росіянами, але наразі це не підтверджується. Здається, що вони самі по собі.
- Вони з Сум? Я ж теж з Сум. – дивується Чет.
- З Сум?
- Так. Я там довго жив, поки не переїхав у Київ. Там пройшло моє дитинство.
- І ти нічого не чув про S.S.A.?
- Ні. Такого тоді там не було.
- А на чому можна зробити великі статки у Сумах?
- Не знаю. Думаю, що ні на чому. Ну, хіба що нафта. На півдні області є нафта.
- Ні. Нафту S.S.A. узяла під контроль пізніше, за це була одна з війн, яку корпорація виграла. Але з чого починалася S.S.A. нікому не відомо. Багато хто займався цим питанням, але ніхто нічого так і не знайшов.
- Я теж не знаю. – винувато стинає плечима Чет.
- Але чомусь ти став їм цікавий.
- Кому, їм?
- S.S.A. Вони розпочали проти тебе справжню інформаційну війну. Всіх їх ЗМІ розповідають, яке ти чудовисько. І це мене зацікавило, чого ціла корпорація фактично воює з одною людиною.
- І чого?
- Я не знаю, але це цікаво, дуже цікаво. Розкажи, що все ж таки трапилося між тобою та Мірою.
Чет починає розповідати. Спочатку він хвилюється через камеру, а потім захоплюється і забуває про неї. Говорить, говорить, говорить, іноді Олег перебиває його питаннями. Коли чується тупіт, потім якісь крики на сходах. Чет, Олег та Іра перелякано дивляться один на одного. Якісь удари металом по металу, наче ламають двері. Потім гучний тупіт поверхом вище, стеля Іри аж трясеться.
- Сховайся у шафі. – каже Олег Чету. – А ти вийди і спитай, що відбувається. Швидко!
Чет лізе у шафу, Іра йде до дверей.
- Зачекай! Перевдягнися у домашнє.
За кілька хвилин вона виходить у халаті і капцях. Бачить людей у чорному.
- А що відбувається?
- Зайди в квартиру і сиди там! – відповідають їй не дуже ввічливо. Вона ще чує, що по рації доповідають, що у квартирі пусто. – Зайшла! – кричать їй і Іра повертається, зачиняє двері.
- Що там?
- Вони зламали двері до сусідів поверхом вище. Броньовані двері. В квартирі пусто. Вони, мабуть, сподівалися когось там знайти.
- Це міліція?
- Ні, люди у чорній формі. Охорона S.S.A.
- Чорт! Це стає дуже цікавим!
- Вони шукають його? – Іра киває у бік шафи.
- Скоріше за все.
- Але як вони змогли знайти?
- Не знаю.
Тут Іра помічає увімкнутий лептоп.
- Ти виходив в інтернет? – вона вже біля шафи. – Виходив? З мого лептопу?
- Так. – киває Чет.
- Дивився пошту?
- Так. І писав по асьці.
- Чорт! – вона біжить і вимикає ноутбук.
- Що таке? – питає Олег.
- Тепер зрозуміло, як вони нас знайшли! – каже Іра.
- Як?
- У мене підключення до інету йшло через сусіда.
- Не зрозумів?
- Ну, у нього шикарний безліміт, а мені не хотілося платити. Мій хлопець якось врізався до сусіда. Там головне було не качати, коли він вдома. А це легко з’ясувати, бо він машину завжди ставив біля під’їзду. Немає машини – можна качати.
- То вони вирахували, як я дивився пошту? – Чет вже виліз з шафи.
- Так, вони вже мабуть зламали твій ящик.
- А аську?
- Не знаю, мабуть що з цим важче. Але в тебе ж були на компі данні про пошту і про аську? Номера, паролі?
- Ні, в мене одна поштова скринька і один номер аськи, я і так пам’ятаю.
У двері стукають.
- В шафу! – тихенько каже Олег. Чет біжить і ховається, Іра йде до дверей.
- Хто там?
- Відкрийте, це міліція.
Іра дивиться у вічко і бачить, що дійсно людина у формі. Оглядається, Олег киває, щоб відкривала. Клацає замком, у квартиру майже ввалюються міліціонер і кілька людей у чорній формі.
- Доброго дня. В квартирі є хтось сторонній? – питає міліціонер. Люди у чорному не чекають відповіді, двоє біжать на кухню, ще двоє у кімнату. Там бачать Олега, наставляють на нього пістолети.
- Руки вгору! Обличчям до спини! Швидко!
Притискають до стіни, обшукують.
- Хто це? – питає міліціонер, який узяв Іру за руку.
- Це мій керівник. Шеф, з роботи. – каже вона і удає, наче соромиться.
- Шеф, зрозуміло. А це що? – питає один з чорних і киває на відеокамеру, яка дивиться на ліжко. Саме там сидів Чет.
- Ну, ми тут знімали дещо. По роботі. – каже Іра і вже зовсім нітиться, бо ж хотіла збрехати, а каже правду.
- Цікава у вас робота. – посміхається міліціонер. Чорні гигочуть. - Документи є?
- У внутрішній кишені. – каже Олег.
Його не відпускають, міліціонер сам лізе, дістає паспорт і посвідчення. Читає їх.
- О, журналіст! Займаєшся свободою слова? – сміється міліціонер, який, видно, ще той жартівник.
- Займаюся. – киває головою Олег. – А можна вас попросити?
- Про що?
- Щоб ніхто не дізнався, що ви мене тут бачили. Бо в мене жінка. Ну, ви розумієте. – Олег кривиться і потіє. Чи добре грає, чи хвилюється, бо ж розуміє, що варто гостям провести обшук і вони знайдуть того, кого шукають.
- Ну, про це ми ще поговоримо, пане Олеже. – каже міліціонер. – Беру ось вашу візитівку, зв’яжемося.
Вони уходять. Іра зачиняє двері. Сповзає по ним на підлогу, зітхає.
- Це капець!
Олег витирає піт.
- Ага. Піду наберу води. Пити хочеться.
Він уходить на кухню, кличе звідти. Іра йде туди і Чет вже виліз з шафи.
- Тільки гляньте. – Олег показує на стіл. На ньому пістолет, ледь прикритий рушником. – Як вони його не помітили?
- А я про нього думав! – каже Чет. – Що забув на столі. Але пізно було щось робити.
- Нам пощастило. – каже Іра.
- Дуже пощастило. – погоджується Олег. – Вони б могли і камеру подивитися, останній запис. Ми були на межі. В тебе є щось випити?
За хвилину п’ють вино. Іспанське, Іра знається на винах, в холодильнику завжди є пляшка.  
- Чому вони тебе шукають? – питає Олег у Чета.
- Не знаю. Вони ще тоді примчалися майже відразу. Наче слідкували за тим, що відбувається у нас в квартирі.
- Слухай, а як ти зміг втекти? Оця твоя розповідь, що ти розширяв їх і виплигнув у вікно, ухилившись від куль, якось слабо віриться.
- Я і сам не знаю. Я ж останні роки тільки і знав, що сидів за комп’ютером. А тут таке. Або пістолет. – дивується Чет.
- Що, пістолет?
- В мене ж ніколи не було зброї. А тут раз – в кишені пістолет. Я один здав у нічному клубі, а коли тікав, то інший з’явився. Звідки узявся - не знаю.
- Як не знаєш? – Олег дивиться йому в очі.
- Ну не знаю. Окрім кухонних ножів ніякої зброї в руках не тримав.
- Ну не міг же він з повітря виникнути!
- Не міг. Але звідки узявся, не знаю.
Чет стинає плечима.
- Ладно. Як би там не було, тебе зараз потрібно звідси вивезти.
- Думаєш, вони можуть ще прийти? – питає Іра.
- Вони можуть знайти, що у тебе несанкціоноване підключення. Зараз я вийду, подивлюся, що і як. Потім подзвоню.
- Добре.
Олег уходить, забравши з собою камеру і диктофон. Дзвонить хвилин через п’ять, каже що у під’їзді чергують кілька чорних і поруч у мікроавтобусі ще.
- У мене перевірили документи, то просто так не випустять.
- А що ж робити?
- Не знаю. Замаскувати якби його якось. Або чекати, поки підуть.
- Спробую замаскувати. – Іра кладе слухавку, підходить до Чета, уважно обдивляється.
- Що? – хвилюється він.
- Та дивлюся, якби тебе замаскувати. О, слухай, давай з тебе зробимо мою подружку.
- Кого?
- Подружку! А ну, зараз!
Іра лізе в шафу, щось там копирсається.
- Ну ти тут все у втрамбував!
- В мені сто кілограмів!
- О, знайшла!
Підбігає до Чета, в’яже йому на голову хустинку, таку у квітах, ще радянських часів.
- Навіщо це?
- Модну тьолку зробити з тебе не вийде, а ось совдепівську тітку – легко. Вставай.
За півгодини Чет вже вперся у довгу спідницю і плащ, на голові хустка, на обличчі великі окуляри.
- Щетину видно. Іди поголися. – наказує Іра.
Чет голиться, дивиться на себе у хустці.
- Слухай, я ж не схожий на жінку.
- На красиву жінку – ні, а просто на жінку – схожий. Зараз ще зробимо тобі цицьки. І будеш така тітка під п’ятдесят, що ніхто і не здогадається.
Іра ще пудрить Чета, трохи підводить очі, чорнить брови, розчісує волосся, щоб з-під хусточки наче чолка.
- О, нормально. А ну спробуй щось сказати.
Чет бубонить.
- Тонким голосом!
Чет намагається тонким, Іра незадоволено крутить головою.
- Ні, не те. Будеш мовчати. Ну що, пішли?
- А де пістолет?
- Навіщо він тобі? – дивується Іра.
- Про всяк випадок.
- Може краще не треба?
- Ні, дай. – наполягає Чет.
Вона приносить пістолет, Чет сує його за пояс спідниці. Робить кілька кроків і пістолет випадає, падає на підлогу.
- Ти що робиш! – аж скрикує Іра. Чет червоніє. – Дай сюди пістолет!
- Не дам! – ховає його у внутрішній кишені плащу.
- Перевір, щоб не випав.
- Не випаде.
- Я буду розмовляти з тобою, наче ти тітка з сусідньої квартири. Ти тільки кивай у відповідь. Зрозумів?
- Так.
- Кивай у відповідь і ні пари з вуст!
Чет киває. Підходять до дверей, вже виходити, коли Чет хапає Іру за руку.
- Що?
Чет показує очима на ноги. Він босий. У панчохах і все.
- Фак! Як же тебе взути?
Ірина починає шукати взуття. Нічого кращого за кросівки її бойфренда, але й вони Чету замалі.
- Ну вже якось вийдеш. – каже Іра. Дзвонить Олегу і каже: - Ми виходимо.
Вони виходять, чують, як поверхом вище балакають хлопці. Іра показує, що треба йти сходами. Йдуть, тихенько, як миші. Вже на виході з під’їзду бачать чорних.
- Та що ви оце тітко Свєту, все про заміжжя та про заміжжя, наче мені вже сорок років! – сміється Іра. – Встигну ще. Он які хлопці красиві тут. Кого це чекаєте? – питає Іра.
Хлопці посміхаються, Іра та Чет вже проходять, коли один з чорних питає.
- А з якої квартири?
- Я зі сто двадцять третьої, а тьотя Свєта зі сто дев’ятнадцятої. – відповідає Іра. – Я он уже раз замужем побула, досить. – каже вона Чету і вони проходять далі.
- А зачекайте! – каже їм той прискіпливий чорний. – У сто дев’ятнадцятий нікого не було.
- Що? – щиро дивується Іра.
- Нікого не було. – чорний поспішає до них і кладе руку на пістолет. – Документи є?
Чет киває головою. Лізе в кишеню, дістає пістолет і стріляє в лоб чорному. Потім вихоплює його пістолет і потім вже садить з обох рук. Спочатку по чорним біля під’їзду, потім по мікроавтобусу.
- Тікаймо! – кричить він, коли набої в пістолетах закінчуються. Біжить, Іра за ним. Встигають забігти за ріг, поки по ним починають стріляти. Там плигають у машину Олега, той тисне на газ. (Далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.04587197303772 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати