В Москву приїхали ранком. Ще в потязі планували заповнення пустого холодильника в дівочій квартирі Наталки. Я запропонував зробити на скору (набиту вже в тайзі руку) ще одне давнє слов’янське блюдо – «розтягай» з нашої ж свіжої (присоленої) риби. Наталку це зацікавило. Почала розпитувати, як це робиться в домашніх умовах, бо їла ті розтягаї тільки в фешенебельному ресторані. Я нагадав її що предтечею розтягаїв був давній рецепт слов’янського пирога – кулеб’яки. Й була та кулеб’яка смачно описана Миколою Гоголем в «Мертвих душах»: 'Фарш в нее клали разный, располагая его клиньями, разделяя каждый вид блинчиками ('на четыре угла'), делали ее из пресного сдобного рассыпчатого теста ('чтобы рассыпалась'). Особое искусство было в том, чтобы хорошо пропечь кулебяку с сочным фаршем' , чи індивідуальний заказ одного із «героїв» «Мертвих душ»: 'Да кулебяку сделай на четыре угла. В один угол положи ты мне щеки осетра да вязигу, в другой запусти гречневой кашицы, да грибочков с луком, да молок сладких, да мозгов, да еще чего знаешь там этакого. Да чтоб с одного боку она, понимаешь – зарумянилась бы, а с другого пусти ее полегче. Да исподку-то, исподку-то, понимаешь, пропеки ее так, чтобы рассыпалась, чтобы всю ее проняло, знаешь, соком, чтобы и не услышал ее во рту - как снег бы растаяла'.
А розтягай це лиш польова (дикий степ за часів козаків; тайга професійних промисловиків) різновидність скорого в приготуванні пирога. Це тільки з часів розквіту російського купецтва в Москві за розповідям не тільки Гоголя, а й пізніше, наприклад: Гіляровський – «Москва й москвичі» - почало гриміти розгульне блюдо – «росстегай». Відхватили у слов’ян цей рецепт й інші, наприклад французи, що й до тепер (кажуть наші, котрі бували в Парижі) подають його в крутих ресторанах та із незміненим слов’янським ім’ям кулеб’яки, тільки от вже тісто використовують «французьке» - листовне. Сказав, що таке тісто я не берусь виготовити довго й марудно. На що, Наталка відповіла, що й це не проблема – заїдемо в валютний магазин треба ж, мов, освоїти й французькі рецепти розтягаю. Тож по дорозі на Чисті Стави заїхали в гастроном, в якому кишіло розкішшю, та й скупились. Там, навіть побачив й купив (теж для розтягая!) консервовану канадську черемшу. Купили й «під-розтягай» пінту зеленого джину й трохи їхнього (англійського) тоніку. А риба – то була наша, балтська… й піймана чесно своїми руками.
Дома переодівся в щось спортивне та й загодився поратись по кухні з пирогами. Кухня була вельми простора й напакована різною сучасною технікою. Була й окремо імпортна електрична піч для випікання. Появилась з душу, в своїй манері, тобто в прикидці від Єви, Наталка. В каплях води по всьому засмаглому прекрасному тілі, почала шастати по квартирі. Десь протирала пилюку, десь щось поправляла. Мурликала під ніс щось веселе й весь час періодично впритул підходила до мене заглядала, що я творю й по ходу розпитувала знову про ті кулеб’яки й розтягаї – з чого та як. А я почав збиватись в своїх вправах… Я вже не соромився розглядати ту красуню – московську Венеру. Не опускав очі, але ж тишком розглядав періодичне миготіння перед очима (й деколи зовсім близько!) блимання й навіть якесь моргання бежевого метелика, що влаштувався у Наталки нижче випуклого й теж жваво-рухливого її пупчика. Йойкнула здогадка, що й кулеб’яка, й розтягай в процесі їх випікання так схожі на того метелика. А випікав я ті пироги до того тільки біля грайливих тайгових річок на плескатій каменюці. Продовгувату сумлінно защипану кулеб’яку приходилось на початку випікання ложити пузом вниз, на защіпаний шов – щоб той дочасно не розпукався від сирої рибної начинки. З розтягаєм було легше. Бо защипувались тільки по діагоналі чотири кінці листка тіста навкруг кульки начинки. Але при запіканні ті кінці (два чи всі чотири) могли плавно розтягнутись, а потім, деколи, й знову стулитись. Може того той пиріг й назвали – розтягаєм. Оце я почав розказувати Наталці, а сам не міг відірвати погляду від її то бежевого, то брунатного метелика суцільно вкритого ніжними кучериками... Й от, при черговому приближенню впритул до мене того метелика, побачив що він розтулює свою прірву, а звідти виглядає й навіть підморгує маленька рожева лілея. Відчув я й важкий як валун, й аж гарячий погляд на собі. Опустив ще нижче погляд – на свою низину. А там весь вип’ятився із скраду засади мій нетерпеливий компаньйон. Тож тимчасово прийшлось зробити перерву в приготуванні начинки для розтягаїв...
Згодом разом вдвох все ж позащіпували з дюжину розтягайчиків. Вклали їх в прогріту піч й через скло передньої стінки печі мовчки почали підглядати за їх запіканням. Деякі (мабуть, не сумлінно защіпані) довго то розтуляли, то змикали свої вуста, аж поки не зарум’янились зовсім. Тож, перша «французька» партія розтягаїв під зелений джин й музику Вівальді була вже готова. Чергову партію, вже трохи з іншою начинкою, по відпрацьованій технології, готували, теж спільно й в злагоді, вже тільки надвечір.
Після пізнього, але щедрого й веселого сніданку Наталка наполегливо взялась до роботи... запрягла й мене. Їй (вже терміново після згаяного часу в короткочасній й не «творчій» відпустці зі мною) треба було написати якусь статтю про Миколу Васильовича Гоголя, як вона виразилась – великого російського письменника. Й от, враховуючи, що «хохол» Гоголь мій етнічний земляк, й що я спокусив її творчість на Балтиці в іншу сторону (це я, що й слухом, й духом не знав тоді про її необхідності літературної творчої снаги) й в транзакціях, й космосгенних посилах Гоголя, особливо в етнічних питаннях (тобто в питаннях й проблемах України) вона ще не зовсім розбирається запросила мене в допомогу. Мій потяг на Київ був тільки на завтра, на вечір. Тож я погодився й цілком пірнув в космічний океан Гоголя, тим більше, що я туди не заглиблювався давно – з уже так давніх для мене тоді часів: вчення в технікумі та й ще ж - радіоелектроніки. А цілий стос творів й навколишніх описів почуття прочитаного (й опусів!) Наталка вспіла зібрати цілу копицю.
Продивився ту кучу зібраного. Там було багато цікавого для мене. Й видання Гоголя до революційні, тобто без «совєцьких» купюр, й невідомі мені зовсім літературні критики маститих літераторів, наприклад: Розанова, Набокова... Тож поглинув в читання й бормотіння думок, що ще не визріли, по ходу читаного перед розсудливою Наталкою, почав ділитись з нею спливаючими відчуттями й знаннями по темі читаємого.
Почав свої роздуми після ще раз прочитаного, виданого ще за часи живого Миколи Васильовича, його «Тараса Бульби». Того часопису, за словами Гоголя - «грубого, лютого віку» в житті України. Фабула того часопису ж кружляє в просторі, що ще не загустів в своєму новому формуванні, серед суміші етносів, які почали з’єднуватись й загалом роз’єднуватись ще за часів ранньої Київський Русі. А саме. По-перше, була вщент розтрощена Святославом Хоробре верхушка влади ненажерного конгломерату «Хозарський каганат». Але ж, тріумвірат єдності каганату: іудеїв (верхушка влади), тюркських племен (половці – залишки Сарматії, хазари й інша тать степів й боліт неосяжних слов’янських земель), й спонуканих слов’янських, але вже відірваних від духовного слов’янського коріння розірвався. Та його людність (чи вже «лудність» - стара слов’янська назва помішаних розумом) розбіглась в дальні й ближні болота: Московію, Волинь, коростенські болота… По-друге, була знищена княгинею Ольгою (помста за вбивство її чоловіка) провінція Іскоростеня , котра збунтувалась на чолі з верховним обрізувачем Малом, але ж, при цьому, в княжий терен був забраний син й дочка Мала. Син став воєводою – Добринєю, а ключниця Малуша родила таємно сина, який із-за ще одної помилки великої княгині став початком нової гілки Рюриковичів – засновників Московії. Цей пагінець (недарма в перекладі з івриту «паг» - мерзотність) й заснував основу внутрішніх ярих ворогів батьківщини, зокрема верховинного стольного граду Києва. От і в результаті бурління мстивої «крові» була методично знищена й сама Київська Русь. Причому, московітським царькам не хватало своїх сил, тож була згуртована орда таті по методології Чингізхана й за допомогою зазваних військ вже Батия. Правда, невдовзі була, все ж, частково відновлена слов’янська державність з допомогою знову дальніх балтських слов’ян - Україно-Литовська держава. Але й вона поглинула із-за помилок нових князів ще в одному іудеї-слов’янському болоті – Речі Посполитій.
Й от простір Тараса Бульби: вільне життя на козачому хуторі коло однієї з малих річечок милої Вкраїни, обов’язкова вища на той час освіта спадкоємців, обов’язок (як козачого полковника) згуртовано захищати Батьківщину від зовнішніх ворогів, пам’ять про вищу військову освіту – Запорозька Січ…, й люті та активні, але підспудні імперські дії по створенню нової держави на батьківських теренах – ляхи, жиди й бусурмани. Про молодших братів по створенню Київської Русі – тепер тих, що називають себе вже не великоросами, а поки що тільки росіянами в творі практично нічого немає. Може Гоголь не хотів підіймати цей пласт у творі із-за його публікації, а, вірніше, не публікацію. Можливо й щось інше. Хоч Україну й Московію він різко відрізняє, коли описує інтерес німецьких розвідників в злиденній й голодній Варшаві, де грязюка й моральне болото не тільки в описаному Гоголем крупними мазками «жидівському» кварталі Варшави.
Загадкова й назва самого твору та ймення й прізвища основного його герою. Зірка маловідомого імені й в козачі часи Вкраїни (Тарас) не зійшла ще в петербурзькому сузір’ї (Тарас Шевченко), а прізвисько Бульба (й характерники з відповідним обличчям-носом) розумілась обивателями Санкт-Петербурга, мабуть, тільки в відповідності з коренеплодом (картоплею). А от значення цього древнього слов’янського слова крім стовщення кореня рослини, що могло приводити й до цінних властивостей – бульба (картопля) чи земляний волоський горіх (груша), так й шкідливих – ракових, що приводили до безплідності рослин, було й ще іншим, космогенним - великий пузир (як правило всередині повітряний, а не болотний газ) який виділяло основне тіло матерії (земля, лава, болото…) й що рухався самостійно в масі цього тіла матерії й гинув (лопався) тільки за її границями. Правда були винайдені людством й мильні пузирі, але то вже не Бульба. Були й бульбашки, які, наприклад, утворювались маленьким краплями теплого дощу, що хотіли пронизати холодну калюжу. Але це вже теж не Бульба. А Тарас Бульба був по твору Гоголя лиш замісом нового роду, бо його бойового сина Остапа вже називали Бульбенком.
А в Тараса Бульби створеного Гоголем, животворної космогенної «бульби», весь час його життя спливало в роздумах й мучило : «...неизвестно будущее, и стоит оно пред человеком подобно осеннему туману, поднявшемуся из болот»
До теми «бульба» й ролі її в в космогенному часописі та із_торії ще довго вслід за генієм Гоголя звертались російські поети, наприклад явно:
У Хлєбникова:
«И кто я, сын какой я Бульбы?
Тот, своенравный или старший?
О больше, больше свиста пуль бы!
Ты роковой секир удар шей!»
У Осипа Мандельштама:
«Была пора смешливой бульбы
И щитовидной железы,
Была пора Тараса Бульбы
И наступающей грозы»
Та скісно ще молодим, ще не поглинутим більшовиками Миколою Асєєвим:
«Разве одной Москвой
желтой живем и ржавою?
Мы бы могли насквозь
небо пробить державою»
Й далі про пухир, що виринув з боліт Волги (Ра) в вірші «Прокляття Москві»:
«Бьются Перун и Один,
в прасини захрипев.
мы ж не имеем родин
чайкам сложить припев
…
Там, где увяли ивы,
где остывают ручьи,
чаек, кричащих «чьи вы?»,
мы обратим в ничьих.»
Багато літературних дискусів велось в той час, та й тепер, навколо моральності (чи аморальності) вчинку Тараса, а саме – синовбивства.
Проглядав я тоді ті опуси, та й дивувався. По-перше, під час вбивства зрадника Андрія (який не тільки зрадив віру батьківську, а й став командиром ворожого загону, й почав інтенсивно вбивати своїх недавніх побратимів) батьком Тарасом, що став на той час й ще назначеним отаманом козачого війська - Гоголь ж описує сурові дні війни (а на війні є, на жаль, свої закони). По-друге, й головне, Гоголь, мабуть, символічно й спеціально загострив сцену розстрілу ворога, хоча ж й свого сина – «я тебе породив, я тебе й вб’ю». Та й сам Андрій, котрий зразу ж знітився, побачивши батька, більше похожий у Гоголя на Цезаря що інтуїтивно-добровільно шукав свого Брута. Й, також, Гоголь ж описує лише коротку часину із віків козаччини України вже через сотню років від тих подій. Й він же вже достеменно знав до чого привели зради не простих козаків, а саме «характерників» й отаманів, наприклад Брюховецького, що в Московії отримав в жінки бояриню, чи нащадка самого Богдана Хмельницького сина Юрасика. Крім того, моралісти чомусь мовчать, про синовбивство (чи батьковбивство, чи жінковбивство...) в не воєнному середовищі і, наприклад, в монарших династіях чи більшовицькому середовищі, в якому ж навіть було створено «моральний кодекс будівельника комунізму». Й, зверніть увагу, глибока закоханість (прямо шекспірівська – Ромео та Джульєтта) Андрія й польської красуні була взаємною. Приводиться ж Гоголем молитва красуні, яку чув й Андрій, готовою йти ради такого високого кохання на жертви – убозтво в подальшому житті. Але ж Андрій же не чує цього, не пропонує красуні «викрадення», що легко було реалізувати з допомогою тієї ж татарки-прислужниці, скориставшись, як і при проникненні а кріпость, підземним лазом. Андрій же свідомо зрікається й від батька, й від батьківщини:
«А что мне отец, товарищи и отчизна! - сказал Андрий…Кто сказал, что моя отчизна Украйна? Кто дал мне ее в отчизны?
Отчизна есть то, чего ищет душа наша, что милее для нее всего. Отчизна моя - ты! Вот моя отчизна! И понесу я отчизну сию в сердце моем, понесу ее, пока станет моего
веку, и посмотрю, пусть кто-нибудь из козаков вырвет ее оттуда!
И все, что ни есть, продам, отдам, погублю за такую отчизну!»
Більш того, Андрій передає Янкелем свої погрози козацтву, але ж й при цьому батько не вірить в повну зраду сина. Й лиш коли син вийшов з кріпості й почав (мов боже_вільний) вбивати своїх не давніх побратимів Тарас прийняв тяжке рішення. До речі сцена опис «синовбивства» Гоголем був діаметрально змінений в другому виданні «Тараса...».
Таємними ворогами цього твору й за часи життя Гоголя й до тепер є багато теперішніх націоналістів – поляків та ортодоксальних євреїв (особливо хасидів, верховний цадик яких й прощі їхні ще до цього часу в Умані). Й мабуть не за те що Гоголь в художньому ж творі примінив їх національні прізвиська (лях та жид), що були, до речі, прийнятими й під час Київської Русі й під час віків козаччини. А мабуть за пророцтва Гоголя - опис невігластва й гонору етнічних побратимів давнього слов’янства - ляхів, та всеїдну грошову проникливість жидів. Наприклад: про діяння жида Янкеля, якому же спас життя під час погрому козаками шинків в передмісті Запорізької Січі сам Тарас Бульба й приїхав до нього в Умань, де той вже ледве не став цадиком, щоб той поміг йому проникнути в Варшаву де в тюрмі тримали Остапа:
«Этот жид был известный Янкель. Он уже очутился тут арендатором и корчмарем; прибрал понемногу всех окружных панов и шляхтичей в свои руки, высосал понемногу почти все деньги и сильно означил свое жидовское присутствие в той стране. На расстоянии трех миль во все стороны не оставалось ни одной избы в порядке: все валилось и дряхлело, все пораспивалось, и осталась бедность да лохмотья; как после пожара или чумы, выветрился весь край. И если бы десять лет еще пожил там Янкель, то он, вероятно, выветрил бы и все воеводство.»
Крім того, в часи проживання Миколи Васильовича за кордоном (в Італії) його довго обходжували католицькі ксьондзи. І звали, як «шляхтича» в жилах якого «текла» польська кров до свої віри. Бо й виховався Микола, й довгий же час в дитинстві жив в сім’ї генерал-майора Андрія Трощинського, одруженого з внучкою останнього короля Польщі Станіслава Понятовського. Й вони деякий час відчували, мабуть, ненависть Гоголя до тодішньої єврейсько-німецьких династії правителів самодержавної тиранічної Росії, тож були впевнені, що це їм вдалось, бо десь погоджувався Гоголь з ними й виголошенеми думками. Був же такий факт: із Риму католицький богослов Ієронім Кайсевич писав Б.Яньському: «С божьего соизволения, мы с Гоголем очень хорошо столковались. Удивительно: он признал, что Россия — это розга, которою отец наказывает ребенка, чтоб потом её сломать». Але ж, подальших описів Гоголем тих буремних часів насильницької колонізації віри й земель України голодною шляхтою й фанатичними ксьондзами Речі Посполитої в стилі Сенкевича не сталось.
Мабуть, ще при написанні «Тараса Бульби» Гоголь кріпко задумавсь й про стан відношень двох основних побратимів Київської Русі – які тепер самі назвались зовсім різними (найбільш випукло Тарасом Шевченко): українців (тобто Ук_РА_їнців, чи в_Країнців, чи, просто признавших у_ІНЦІ_ів) та росіян (тобто РОС_і_Ян, чи розсіЯн...). Й ролі в моральному житті слов’янського людства нового (вже Московського патріархату) православного духовенства. Символічним прикладом цього є опис полонення головного польського воєводи під тим же із_Торичним Іскоростенем та його урочисте звільнена на вимогу попівського (та й ще ж під святими хоругвами) походу. Більш того, після другого видавництва свого «Тараса Бульби» Гоголь активно переключився на аналіз й геніальний художній опис внутрішніх соціальних причин, що привели Росію в безнадійне й уже затхле болото загального суспільного животіння. Наприклад: після прочитання «Ревізора» самим Чаадаєвим – сучасником Гоголя, він висказався: ”: “Никогда еще нация не подвергалась такому бичеванию, никогда еще страну не обдавали такою грязью...” Скептично був налаштованим і недавній видавець Гоголя Надєждін, котрий повернувся із висилки за публікацію «Філософського листа»: “Больно читать эту книгу (“Мертвые души”), больно за Россию и русских”.
А пророцтво Гоголя з присвоєнням ймення характерній дієвій особі тієї повісті – Янкеля теж звершилось. Кровавий кінець царювання династії Романових кроваве й завершили два Янкелі – Свердлов та Юровський. Один політично підготовив відповідний декрет, а другий кроваве виконав ту місію на просторах яїцьких козаків (та й поблизу Єкатеренбурга – названому в честь «великої» цариці Єкатерини, яка знищила козацтво, а потім названому, по правилам Тори, Свердловськом) – от така в нас «іс_Торія».
До речі основні пророцькі добавки Гоголь добавив лиш в друге видання свого твору (перше видання 1835 року, а друге 1842). Й змінив (та поіменував!) кінцівку твору:
«Немалая река Днестр, и много на ней заводьев, речных густых камышей, отмелей и глубокодонных мест; блестит речное зеркало, оглашенное звонким ячаньем лебедей, и гордый гоголь быстро несется по нем, и много куликов, краснозобых курухтанов и всяких иных птиц в тростниках и на прибрежьях. Козаки живо плыли на узких двухрульных челнах, дружно гребли веслами, осторожно минули отмели, всполашивая подымавшихся птиц, и говорили про своего атамана.»
Звісно жаль, що Гоголю, який геніально знайшов й випукло описав гниття царської імперії, під неправдою якої, доля знову звела слов’янські етноси («Нос, «Шинель», «Ревизор», «Мёртвые души») не вдалось надрукувати його останній трактат, що умовно (по споминам сучасників написання) можна було б і назвати – «Как НАМ воссоздать Русь»
Дуже неприємно було читати випади тоді ще закритих в СРСР критик Набокова й, особливо Розанова. Хоч й Розанов й вимушений був відмітити, що:
"Вообще замечательна в Гоголе эта особенность, что он все явления и предметы рассматривает не в их действительности, но в их пределе..."
А от в кінці свого життя В.Розанов, все ж, вимушений був процідити «через зуби»: "Я всю жизнь боролся и ненавидел Гоголя: и в 62 года думаю: ты победил, ужасный хохол!"
І вашим і нашим (тобто собі любиму, якого так і не «зробили» нобелевським лауреатом) в 1941 році Набоков єхидно описував твори Гоголя. Але все ж був вимушений признати, що:
«Проза Пушкина трехмерна; проза Гоголя по меньшей мере четырехмерна. Его можно сравнить с его современником математиком Лобачевским, который взорвал Евклидов мир и открыл сто лет назад многие теории, позднее разработанные Эйнштейном.»
Не приємно й тепер, що під час урочистостей двохсотріччя не забутого великого Гоголя і в Росії, і в Україні (на жаль почасту й помпезних) ділять: на його українство, чи «русскую династию», хоча в його крові є й польська, й, можливо, єврейська, й ... А він же прикленник великого Пушкіна (африканської, до речі, ж крові!), який то й перетворив недомовну («кісткову») мову «великоросів» Державіна та Ломоносова в живу, мовну, російську. А Гоголь за своїми словами (із листа до матері-українки) вимушений був писати «іноземною» мовою, щоб зрозуміли, щоб дійшло... Правда при написанні своїх «Вечорів поблизу Диканьки» та й «Тараса Бульби» Гоголь винайшов нову мову - спільний україно-російський діалект, яким й до тепер розмовляють й на Дону, й по Сибіру. А от в повісті «Страшна помста» (в якій фантастично переплітається містика двох сюжетів: боротьба зовнішня і внутрішня (вовкулаки) диявола та зрадника батьківщини й козацтва, а також вікове життя двох братів слов’ян Йвана та Петра), Гоголь не стримується й описує рідною руською (тепер українською) мовою «язичника» (сонцепоклонника), правда, використовуючи тоді прийняту російську кирилицю, наприклад:
«Любо глянуть с середины Днепра на высокие горы, на широкие луга, на зеленые леса! Горы те - не горы: подошвы у них нет, внизу их как и вверху, острая вершина, и под ними и над ними высокое небо. Те леса, что стоят на холмах, не леса: то волосы, поросшие на косматой голове лесного деда. Под нею в воде моется борода, и под бородою и над волосами высокое небо. Те луга - не луга: то зеленый пояс, перепоясавший посередине круглое небо, и в верхней половине и в нижней половине прогуливается месяц.»
Але ж, вже й тоді на милій Вкраїні, й пророче - до цього часу, на жаль підмічає і відмічає:
«Паны беснуются и отпускают штуки: хватают за бороду жида, малюют ему на нечестивом лбу крест; стреляют в баб холостыми зарядами и танцуют краковяк с нечестивым попом своим. Не бывало такого соблазна на Русской земле и от татар. Видно, уже ей бог определил за грехи терпеть такое посрамление!
Порядку нет в Украйне: полковники и есаулы грызутся, как собаки, между собою. Нет старшей головы над всеми. Шляхетство наше все переменило на польский обычай, переняло лукавство... продало душу, принявши унию. Жидовство угнетает бедный народ. О время, время! минувшее время!»
І от тепер... москвич-українець Бортко талановито виготовляє кінофільм, де привніс й свою художню лепту, що зроблено, мабуть, для свого сучасного бачення необхідності примирення – «хохлів», «кацапів», «ляхів» й розчинених серед них кристалізаторів «жидів». А чи допоможе й це?...
А ще й добавляють в сучасний розбрат й українські перекладачі субтитрів того гоголівського вимовляння в режисурі Бортко. Де вимову «шинкар» замінюють на прямий текст Гоголя – «жид», а де й? – чисто українське слово «Гайда» тлумачать із сучасної вуркаганської фені на «канай»? ....
Написала свою статтю про Гоголя Наталка вчасно. Але не всі ті наші роздуми ввійшли тоді в ту її статтю в 1973 р. Тож повертаюсь до наших роздумів по-новому, осмислено вже тепер – в рік двохсотріччя Великого Гоголя...
