О С Т А Н Н Я В Т Е Ч А
Ніч ... Осінній пізній час. Пуста, ледве освітлена дорога, яка закінчується там, де починається
цілковита темрява. Вона біжить з усіх сил; дихання до болі важке; а в грудях серце бється, наче
востаннє. Її голі ноги вже обезсилились і вона безпомічно падає на холодну землю; її чорне
волосся незграбно спадає на обличчя; вона підняла голову і швидко, напружено та з
ненависним страхом озирнулась назад. В очах лише переляк, що паралізує свідомість і наказує
тілу бігти далі, втікати... Хоча б для того, щоб просто вижити...
Вона знає куди біжить, але не знає,що її чекає там... Ну ось її тіло вже біля тієї межі -
світла і темряви. Ще більший страх охопив її розум... Зовсім тихо... Так, тепер вона втікатиме вдвічі
швидше, адже тишина лякає... Особливо могильна тишина...
Р У Ї Н И С П О К О Ю
Серед хрестів, дерев та нічного простору вона не знайде притулку, схованки. Де б вона
не заховалась - від думок не втечеш, а так хотілося б... Ледве перебираючи обезсиленими
збитими ногами, вона таки дійшла до того місця і проклятого, і святого...
Вона лягла на могилу... Дивилася у темряву нічного неба; на хаотичне, але чомусь заспо-
кійливе мерехтіння зірок; на чорні згустки, які парують десь там, над нею, у висі - на хмари;
вона відчувала холодне мертве повітря, що пробирало до кісток; чула вітер, що заблукав серед
хрестів та дерев, як і вона... Десь у ній, у середині, зародився дивний, але впевнений спокій...
Та вона б зруйнувала все це, не залишила б і каменя на камені, розбила б усе вщент kbit
для того, щоб...
Р О З Б И Т И Й К А М І Н Ь
Адже не від гарного життя вона не вірить більше в вічне. Не від великого щастя вона
зараз там, де є. Не від земного солоду її доля піддається тортурам. Чи справедливо це? У свої
роки вона побачила та пережила надто багато!.. Під тягарем свого жорстокого фатуму, вона
зараз сидить на цвинтарі і накривши голову руками, сидить та гірко-гірко плаче. Дихання об-
ривається раптом на гострому, наче лезо, крику слів, таких болючих та простих: "за що?"
Сценарій її життя ще з самого початку вирізнявся нездоровими стражданнями. Та
вона терпіла все!.. Бо було для кого! Але тепер, після того, що трапилось, її душа та серце закамяні-
ли, але розбились, як кришталь, а розум просто зламався. " Заберіть усе, та поверніть його!" -
лише це одне бажання... Бо лише це - одне страждання. Нічого більше! Від усього іншого
відмовитись готова, бездумно відректись, пережити неземні муки та тортури. Лиш би повернути
Його! Того, кого називала своїм "світом", "життям", "коханням"... Вона все це поховала... А тепер і
сама тут.
У С Л І Д З А В Т Р А Т О Ю
Стояла на колінах... Що сили вона вигукнула, піднявши до гори голову, його імя. Десь у
висоті цей звук відлунням пропав, розчинився, зник, а разом із ним і останні сили надії такої
юної дівчини... Її розум дико зірвався, шалена хвиля енергії охопила тіло... Вона злісно почала
розривати могилу коханого. Повітря безжально поглинало її болісний стогін, а гіркі сльози відчаю
капали на холодну землю, яка була під владою та силою рук розгніваної та кинутої у смертельний
розпач, дівчини... Знову крик... Пронизливий вітер його забрав ії собою...І раптом дівчина немічно
впала. Востаннє тоді билось її серце; востаннє її губи мовили слова, останню фразу: " ...вибач...
...не можу... без тебе..."
Смертельна зброя людські почуття.
А думки - це те, що іноді варто вбивати, хоча б за їхню "правду"...
