Розділ №1:
Життя після життя
Зграя вершників на червоних драконах летіла вгору до безкінечності. Розсікаючи могутніми крилами зріджене повітря, померлі істоти перевози-ли душі відчайдушних воїнів у інший світ. Так закінчилося життя й для Алана. Хлопець збагнув, що помер, але ця істина анітрохи не лякала. Рад-ше навпаки. Йому було цікаво зазирнути за межу дозволеного та побачити незвідане. І саме тому він натхненно дивився в перед, без вагань залишив-ши позаду власне бездиханне тіло та заплакану Естер. Тепер, здавалося, нічого не мало значення. Матеріальні цінності, дорогі серцю спогади, гро-ші – усе, ніби, зникло, неначе ніколи й не було.
Згодом його дракон видав пронизливий стогін і, набравши чималої швидкості, пірнув у велику клубчасту хмару. Після цього радіус спостере-ження відчутно зменшився. Із поля зору зникли інші вершники навіть своєї летючої істоти Алан більше не бачив. Однак, через півхвилини помахи крил зменшилися, і він зрозумів, що вже летить уздовж хмарини. У цю мить його охопило піднесене відчуття. Кінчики вуст заледве поворухнули-ся, але вже наступної секунди юнак не втримався й розтанув у широкій по-смішці. Там, у низу, люди відчували щось подібне, коли досягали, якоїсь, дуже важливої життєвої цілі: дихалося легко, у голові вирувала сила-силенна думок, а серце, здавалось, радісно тріпотіло.
Інстинктивно його душа відчувала, що от-от має трапитися дуже над-звичайна подія. Дракон також це провіщав. Утім свідомість навіть після смерті, продовжувала оперувати знаннями з минулого життя, і сприймала інформацію по мірі її надходження.
«Це відчуття… Воно таке незвичайне, - думав про себе Алан. – Здаєть-ся, я пливу в молоці, але мені добре не із-за цього. Життя скінчилось. Не-вже смерть принесла мені задоволення? Ні… Тут щось інше. Але що? Мо-жливо, телепорт. Раніше ж ми крізь час переміщувалися, коли в згусток туману потрапляли. Отже дракон летить не просто в гору. Він шукає теле-порт».
І справді. На мить оточуюче повітря раптово викривилося та, ніби, спо-вільнило їхній політ. Проте з наступним помахом крил, дракон вирвався з тенет порталу й знову полетів у гору. Останній відчайдушний помах, і вер-хній шар хмари розділив вершника від перевізника. Далі, рухаючись за до-помогою кінетичної енергії, червона істота також піднялася над білою пи-линою. Як не дивно, але кінця краю цій хмарині не було.
Пізніше знову з’явилися відчайдушні воїни. Вони, як і раніше, летіли ключем поблизу Алана та захоплено дивилися поперед себе. Після цього із хмар, подекуди, почали виринати інші зовсім незнайомі душі. Перебуваю-чи в напівпрозорому стані, вони відчували ті самі емоції що й хлопець. А вже через п’ять-шість хвилин їхня кількість збільшилась, принаймні, у троє. І загалом ця дивовижна картина походила на своєрідний парад поме-рлих душ.
Куди саме летіли всі вони, Алан міг тільки здогадуватися. Проте дракон не змусив його довго над цим розмірковувати. І, зробивши останні зусил-ля, попри свої велетенські розміри, граціозно сів на поверхню хмари та охайно склав крила.
«Не може бути! – юнак і досі не вірив своїм очам. – Як така важезна іс-тота може втриматися на пухкій хмарині? Хоча, що я собі думаю? Я ж по-мер, так само як і дракон. Наші душі не мають особливої ваги. І, якщо це так, то по ній можна ходити й мені».
Далі Алан утілив у життя задумане та стрімким рухом опинився у низу. Під ногами, ніби, була тверда поверхня. Проте нормально рухатися в на-півпрозорому стані хлопцю все-таки виявилося незручно.
Слідом за ним приземлилася решта відчайдух воїнів. Серед незнайомих були люди різних віків: старенькі бабусі й дідусі, діти та дорослі. Усі вони виглядали задоволеними та постійно відчували наближенням, якоїсь, дуже визначної події.
Раптом юнак схаменувся. На декілька хвилин він відключився від усьо-го цього дійства й поринув у власні спогади. Десь, там за межею свідомос-ті йому ні з того, ні з сього відкрилася раніше невідома інформація. Неначе фрагменти із старого кінофільму, він, заплющивши прозорі повіки, бачив перед собою власні пережиті життя. Виявилося, що його душа спочатку жила в тілі Романа – водія швидкої допомоги. Потім, за виною певних об-ставин, він деградував перед обличчям суспільства, і зрештою наклав на себе руки. Так загублена душа опинилася в пеклі, а, відбувши там пока-рання, стала однією з його частинок. Тобто, тіло колишнього Романа по-молодшало й набуло нових надприродних умінь. Таким чином з’явився Макс – біс потойбічного світу. У цю мить Алан отямився. Нові факти си-льно шокували його, бо раніше він і подумати не міг про таке. Одне із ми-нулих життів у нього пройшло в пеклі! Хлопець перевів подих і продовжив згадувати.
Ось Макс стоїть на хиткому плоті посеред вогняної річки та старанно вдивляється в далечінь. Кудись, туди попливли його мученики. То були скнари – звичайні самозакохані багатії, які жили лише самі для себе. А до-глядати за їхнім стражданням володар західного пекла доручив саме йому. Утім, доля розпорядилася інакше. Випадково на шляху біса з’явився Шус-трік. Самотній воїн, який у результаті ряду пережитих пригод став для Ма-кса справжнім другом. Згодом вони знову побачили земний світ, де зустрі-ли двох ангелів: лікаря Тамару та войовничу Оксану. І, об’єднавшись, ви-рішили спільно досягти однієї цілі – змінити світ на краще. Але шлях до цього був один – реінкарнація. Так сутність Макса опинилася в тілі Алана, юнака з блакитними очима та неймовірною силою демона.
Коли ж душа знову повернулася до реального часу, то хлопець зрозу-мів, що літає в повітрі поблизу свого дракона. А піднесене відчуття щастя, попри несподівану порцію спогадів, тільки збільшилося. Складалося вра-ження, неначе рухатися вперед його змушувала не якась там незрозуміла сила, а власна воля. Природно, це відчуття ще з самого початку існувало в ньому. Проте юнак навіть і не підозрював цього. І, якщо проводити пара-лель, то він би міг порівняти дану емоцію з почуттям вдячності.
Саме тепер до нього нарешті дійшло. Усе своє життя, при чому навіть не одне, Алан намагався змінити світ на краще. І тепер це здійснилося. Пожертвувавши власним життям, хлопець зробив, що хотів.
«Подумати тільки. Я власною смертю таки приніс щастя багатьом лю-дям… Хоча, сама загибель не дала втіхи. А от кінець над Просвітленим – це справді досягнення. І байдуже якою ціною. Головне, що Естер натисну-ла на гачок. Вона все-таки молодець».
Згодом Алан знову почав рухатися. Тепер він, неначе земний привид, намагався пересуватися, переставляючи власні ноги. Спочатку одна кінці-вка, потім інша, і так далі, аж доти, доки перед ним не постали обриси бі-лосніжної будівлі.
«Що це? – знову подумав про себе хлопець. – Звідки на небі будинок? Бути не може».
Поглянувши ще раз на дивовижну споруду посеред безкрайнього білого простору, його увага сфокусувалася на головному вході. Саме туди, про-ходячи повз величезну золоту браму, заходили всі душі. А, коли він зали-шив позаду себе ще декілька пройдених кроків, то зміг більш ретельно розгледіти все.
Цікава й водночас захоплююча конструкція нагадувала шикарний па-лац, і, при цьому, чимось, була схожа на церкву. Високі стіни, здавалося, підіймалися все вище й вище, з невпинним наближенням юнака до голо-вного входу. Ось Алан підняв голову й не очікувано для себе побачив над проходом викарбувану з білого каменя статую сліпої жінки з терезами в правій руці. Саме її люди використовували як символ правосуддя на Землі. Від здивування в нього широко відкрився рот, а очі почали жадібно погли-нати все нову й нову інформацію.
«Напевно, ця жінка слугує тут як символ нагадування основних Божих заповідей, - у черговий раз подумав про себе Алан та пропустив уперед се-бе душу незнайомої дівчинки».
«Дякую, - подумки відповіла вона. – Ви, добра людина».
«Ти читаєш мої думки?»
«Більше мені нічого не залишається, адже говорити я не можу».
Алан потрапив у середину. Блискучий та водночас об’ємний інтер’єр заворожував своєю величчю. Білосніжні стіни відбивали в собі сяйво душ, ніби справжнє дзеркало та вели довгим коридором до центральної зали. Там, при вході, він побачив двох ангелів-охоронців. Вони люб’язно вкло-нилися йому й запропонували перейти через місток далі. Хлопець погоди-вся та, слідуючи за рештою померлих, ступив на нього. Спочатку його по-гляд був прикований до розмальованих вікон, але потім, коли він випадко-во подивився в гору, то помітив, що обабіч стінки, закрученою спіраллю, аж до самої стелі підіймалися сходи. І так само вони вели в низ. Щоправда, під мостом палахкотів вогонь. Бо, як тільки-но юнак наблизився до краю, аби більш краще роздивитися все, перед ним раптово піднявся одинокий спалах. Жадібний вогонь злегка облизав його душу, а потім повільно вщух. Алан відсахнуся назад.
«Невже це шлях до пекла? Подумати тільки… Отже на гору ведуть схо-ди до… Раю… Дивно, я думав ми вже там? Але виходить, помилявся. Оче-видно дракон телепортувався на, якусь, нейтральну площину, звідки й від-бувається подальший розподіл померлих».
По закінченню зали почався ще один коридор. Тут також домінували світлі відтінки. Навіть, незважаючи на відсутність вікон чи джерел освіт-лення, стіни сяяли немов би на них падало яскраве сонячне проміння, і від цього не можна було не дивуватися. Згодом Алан потрапив у ще одне про-сторе приміщення. У ньому знаходилися довжелезні ряди лав на яких слу-хняно сиділи померлі люди, очікуючи свого часу.
- Алане, - усього через декілька хвилин після того як юнак сів на вільне місце, до нього підійшов світловолосий ангел, і поважно вклонився, - на Вас там чекають. Дозвольте провести.
У відповідь напівпрозора душа погодилася. Після цього провідник пі-шов у глиб зали. Оминаючи дерев’яні лави, Алан намагався не відставати від нього та з поміж незліченної маси незнайомців орієнтувався лише на білосніжні крила попереду. Так він дійшов до протилежного кінця, де не-сподівано спинився.
- Прошу мені вибачити, але зараз мушу допомогти ще кільком загубле-ним душам. Вам залишається лише пройти в он ті двері, - його рука вказа-ла на вхід неподалік від них. – І будьте обачні! Там вирішуватиметься Ва-ша доля.
«Дякую, - подумки відповів Алан. – Намагатимуся зробити все, що в моїх силах».
Далі юнак розвернувся та впритул наблизився до наступного проходу. Зачинені двері, як він помітив, віддавали надприродною білизною, а крізь щілини між каркасом і стіною просочувався знайомий туман.
- Як кажуть у Вас там на Землі - ні пуху, - із цими словами ангел повер-нув для нього ручку та відчинив двері.
Наступної секунди по тілу померлого побігли мурашки. Точніше, він це уявив. У голові на мить запаморочилося, а перед очима постали сходи з попередньої зали: один шлях вів до вогню, а інший до світла. Проте, отя-мившись, хлопець знову побачив відчинені двері й сліпучу білизну попе-реду. Вагаючись, його нога все-таки зробила перший крок. Згодом почувся шум позаду, і ангел зачинив прохід. Алан залишився сам.
«Де я? – нічого не розуміючи, він почав прискіпливіше роздивлятися».
Його свідомість щосили намагалася уявити обриси цієї кімнати, проте результат виявився даремним. Навіть, коли прозорі руки спробували нама-цати стінку, чи то колишні двері позаду, усі зусиллі врешті звелися нані-вець.
- Ти рухаєшся, орієнтуючись очима, а мусиш іти тією стежкою, яке сер-це підказує, - раптом, десь, поблизу почувся дуже знайомий голос.
«Хто це? Ротіном?»
- Так, мій друже – це дійсно я, твій охоронець. У колишньому спостері-гач, а тепер – ангел.
Із туману виринуло знайоме обличчя, і душа Алана зраділа. Перед ним стояв той же чоловік, що й у минулому житті. Хоча, цього разу його волос-ся повністю вкрилося сивиною, а шкіра набула більш виразних, мудрих зморшок. А позаду все того ж худорлявого тіла з білої мантії тепер видні-лися крила.
«Як чудово знову зустрітися. Але де я?»
- Зараз ми на нейтральній площині, - прочитавши колишні думки хлоп-ця, зазначив ангел. – Ти правильно здогадався. Сюди потрапляють лише ті душі, які здобули протягом життя чимало запланованого досвіду. Іншими словами тут відбувається подальший розподіл.
«Стривай-но. Справа в тому, що я пригадав свої минулі життя. Їх у мене виявилося аж три: життя Романа, Маска, Алана. Але в жодному з них не було цієї нейтральної площини».
- Так, тут ти вперше.
«Тоді розкажи. Як я міг, будучи Романом, після смерті потрапити в пек-ло?»
- Усе просто, - сказав він, неначе це були звичайні речі. - Коли ти про-жив життя водія то не виконав того, що було заплановано долею. Це, ска-жу чесно, не біда, бо душа твоя ще досить молода. Але ти вмудрився тоді вкоротити собі віку. А це неприпустимо! Але хто ж знав, що все вийде так?
«Цікаво, а хто знав?»
- У цьому суть! Коли я був спостерігачем, то узяв відповідальність за твою душу. Але життєвий шлях ти сам обрав для себе. Не я хотів бути во-дієм. Розумієш? Не я, а ти. Утім…
«Хочеш сказати, що, коли я народився, то грав роль водія? Сам вибрав її, і сам грав? Невже справді так воно було?»
- У твоїх здогадках є крихта правди, - посміхнуся Ротіном й іронічно додав: – Увесь світ - театр, а люди в нім актори! Утім роль мученика в тебе також не дуже вийшла. І ти став Максом – бісом потойбічного світу. Мож-ливо, вибираючи шлях Романа, ти, десь, там у глибині серця вже знав, що в кінцевому результаті станеш бісом. Хто знає? Мене, як спостерігача, ніко-ли не інформували про долю підданих. Я лише вів їх, спрямовуючи до сві-тла. Не більше і не менше.
«А зі мною як тепер бути?»
- Слушна думка. Ходімо, скоро дізнаємося.
Ангел обережно взяв напівпрозору руку хлопця та пішов уперед.
- А знаєш? – у тумані знову почувся одинокий голос ангела. – Життя дивна річ, як не крути. Воно, неначе потяг, шлях у нас один, але кожен ви-ходить на своїй зупинці.
