Я злюсь, бо ви втомлюєте мене… Я кричу, благаючи, щоб ви дали мені спокій, а ви не чуєте… Я тікаю, щоб не образити вас, а ви все одно вперто наздоганяєте мене… Чому вас усюди так багато? Куди мені сховатися?.. Я хочу плакати, а ви змушуєте мене посміхатися… Я кажу про те, що не люблю, а ви переконуєте мене в тому, що я любитиму. Чому ви живете моїм життям? Робите вибір за мене…нав’язуєте не потрібні думки, створюєте часом парадоксальні стереотипи…вказуєте, як правильно жити. Припиніть, мені це не потрібно…
Чому я зажди сама?..
Хм, я знаю відповідь… Вона проста…
Так, я не впускаю вас у своє життя, я не відчиняю перед вами свого серця…бо вам там не місце… І навіть тобі. Я безмежно люблю тебе, але бути з тобою не можу. Глянувши на мене порожніми очима, ти тихо запитаєш «Чому?»… Ти справді хочеш знати? Все одно твоє зболене серденько не зрозуміє мене… Та все-таки слухай…
Я не відчуваю тебе… Я не відчуваю твоєї любові, твого тепла, твого дотику… Без тебе я лише половинка, але і з тобою я не одне ціле. Я не відкриваюся перед тобою, бо не хочу щоб ти знав чим я живу… Там сіре багно, яке тхне зігнилими мріями… Пробач…
… Я безсоромно егоїстично люблю лише себе… Я довіряю лише собі. А ти вимагаєш надто багато часу. Твої почуття для мене не що інше, як іграшка, яка вже набридла, твої слова, як гра в яку мені не цікаво грати… А ти сам, як книга з банальним фіналом, яку я більше не хочу читати. Мені не цікаво…
Вбий мене, бо інакше я мимовільно вб’ю тебе…
Так, зараз я кажу одне, а завтра стверджуватиму, що мені потрібен тільки ти… Я мінлива.
Я – світ. Світ жити в якому неможна нікому… Там живуть лише кольорові думки, строкаті мрії та веселкові емоції…але не ти…
Мабуть, я ніколи не любила і не любитиму ТЕБЕ… Я довіку буду закохана у ті веселкові емоції та сподівання, які я відчуваю до тебе. Ти і досі вважаєш що я люблю саме ТЕБЕ?
Я ніколи не належатиму тобі, навіть якщо ти свято будеш переконаний у протилежному… Я не належатиму нікому. Пробач.
Я злюсь, бо ви втомлюєте мене…
