Без тебе…
Так холодно у теплій кімнаті…
Так порожньо у переповненому світі…
Так самотньо у гамірній компанії…
Так безглуздо у ідеальних мріях…
Так страшно серед дорогих людей…
Так сумно у безмежному щасті…
Так нестерпно довгими годинами…
Так жахливо жити…без тебе…
Годинник монотонно цокав на столику біля ліжка, показуючи пів на шосту ранку. Годинник, маленький володар часу, який відображає світ, повертає його назад саме тоді коли ти найменше цього очікуєш... І уподібнюється секунді, коли ти прагнеш вічності. Час...години...хвилини... В момент очікування, сподівання, віри – вони наче завмирають, потай насолоджуючись тобою...
Телефон – маленька машинка, яка з кожною миттю змінює чиєсь життя... Дає змогу зв’язатись зі світом тоненькими ниточками – sms, маленькими записочками, неозвученими думками. Sms – це діалог, розмова чи монолог у безкінечний простір байтів, це електронні шматочки тебе, це невеличкі ключі до серця людини...
У квартирі було тихо та трохи душно, вентилятор у вітальні перестав працювати ще десь о другій годині ночі. Старий пошарпаний роками та сусідніми хлопчаками-хуліганами кіт Сафроній, потайки намагався поцупити з кухні палицю ковбаси, але пригадавши як нещодавно за таке, його писок познайомили з підошвою кімнатного тапочка, передумав і задовольнився парою сосисок.
Вона лежала у ліжку і дивилася на мобільний телефон, який стояв поруч з її подушкою. Дивилася на нього уже з годину, наче намагалася змусити його зникнути… Та він непорушно лежав поруч.
«Одинадцять чисел… Випадковий номер… Хвилювання, яке не можна пояснити. Очікування відповіді хоч і не було запитань… Декілька фраз в простір…
І який придурок вигадав телефон? Це ж не засіб зв’язку, а просто якась пекельна машина тортур, на яку я витріщаюся ось уже цілу годину, а він все одно не дзвонить… Жахлива іронія долі, жорстокий жарт життя чи ідіотський каламбур реальності? Здається починаю перетворюватись на психовану маразматичку… А що? Непогано. Верзеш всілякий маразм і ніхто тобі не дивується, не критикує і не осуджує – свобода слова! Ніяких тобі рамок, цензури… Анархія.
Знову не висплюся. І так завжди. Нехай. Завжди було цікаво хто на іншому кінці?.. Хто випадковий адресат?.. Тітка бальзаківського віку чи розгублений підліток, до чортиків п’яний сантехнік чи професор-інтелектуал, стомлена домогосподарка чи хтось такий як я… Людина, яка шукає…шукає себе…шукає відповідей…шукає виходу… Хто б там не був…Солодких снів.» - подумала Вона і важко зітхнула. Вона хотіла пити, хотіла знову заснути і поспати ще хоч годинку, та не могла. Серце до болю шалено гупало у грудях заважаючи спати, думати і жити…
… Кімната повільно наповнювалася ранковим сонячним промінням, ще холодні промені м’яко освітили сплячу землю старого міста, розбудили надокучливих пташок, які зграєю злетівши з кущів мало не до смерті налякали старого двірника, діда Панаса.
- Ото, трясця, розліталися тут, бісові діти! Хе, старий вже я… Не до пташок мені, а то ще кажуть «краса природи», бережіть птахів! Тю, а хто мене побереже?.. Ще так раз налякають і я ноги протягну, - бурмотів дід Панас, підмітаючи вулицю.
Він непомітно посміхнувся. Дід Панас завжди був диваком, принаймні його таким усі вважали. Ходили навіть чутки, що він ніколи не спав, бо яка ж людина сповна розуму, замість того, щоб спати, почне замітати вулиці ще о третій ночі.
Ранок був прохолодний, легенький вітерець обвівав тіло, а пурпурові промені сонця сліпили очі.
«Життя починає глузувати з тебе тоді, коли ти вважаєш, що приручив його… Тоді, коли ти намагаєшся його змінити. Воно голосно регоче тобі в спину, дивлячись як ти метушливо бігаєш від випадку до випадку, все більше заплутуєшся в липких тенетах самообману, шукаєш світла, коли гаснуть останні ліхтарі… Шукаєш себе і не знаходиш нікого. Дивні слова, дивні sms…і проста смертна людина, яка їх написала… Чому? Для кого вони?.. Хто?» - думав Він, дивлячись на пурпурове небо. Про таке небо часто розповідають у казках, у такому небі живуть мрії.
- Ти диви, хлопче, та чого ж тобі не спиться о шостій ранку?.. – гукнув дід Панас, опираючись на віника і намагаючись уважно придивитися до хлопця, хоч той і сидів на балконі третього поверху.
- Та от, не можу заснути, - відповів Він, знизавши плечима...
... Він глянув високо в небо, так високо, де не літають птахи, де небо розчиняється в космосі, він ледь прошепотів, - Солодких снів...
