Одвічне «якщо» ніколи не послаблює своєї залізної хватки. Вчепившись п’явкою у свідомість, постійно надокучає запитаннями сліпа примара без обличчя. Але не вірте, обличчя у примари є, тільки дуже непостійне: змінюється, довершується, немов інструментом примхливого скульптора. Зараз ця примара, ім’я якій Вибір, постала перед ним, Імко Темом, що мав от-от стати черговим примхливим скульптором. Якщо… Якщо довго думати над вибором, ризикуєш згаяти дорогоцінний час і не встигнути звершити замислене. Якщо думати не достатньо, ризикуєш взагалі накласти головою у цьому задушливому неосвітленому тунелі. Але обирати треба – право, ліво, вгору, вниз … Куди?
Імко заплющив очі і спробував зазирнути у свою підсвідомість, як його колись учили Вчителі Брунатної гільдії. Підсвідомість на заклик відгукнулась суцільною пітьмою і непроглядною тишею. Якби дозволено було так висловлюватись, він би сказав, що вона взагалі не відповіла, але не можна. Отож право, чи ліво?... Навколо ні душі – ні звуку, ні поруху, тільки він, темрява і цей коридор. Ко-ри-доррр … Знову заплющив очі. А хто казав, що він у лабіринті? Можливо, весь цей час Імко ходив по колу. Нема ні в чому певності. Все можливо, все… Імко скрушно зітхнув: заплющуй очі, чи розплющуй – навколо все одно тільки темрява. Час неначе зупинився, простір тупцює на місці, то чого він має кудись іти? Вибір зроблено, і він полягав у тому, щоб не робити жодного вибору, принаймні поки що. Імко присів, провів рукою по підлозі, пересвідчився, що вона існує і приліг на холодну сиру поверхню, від якої тхнуло болотом. Уявивши, що в руках у нього улюблена флейта, мимовільно почав награвати на своєму бодай і не справжньому інструменті. Ось залунали перші несміливі ноти, далі мелодія набирала темп, звучання посилювалось, акорди ставали все гучнішими, напруженішими. Досягши апогею, мелодія відчайдушно скрикнула і замовкла, щоб потім знову відродитись, але уже у сумовитому протяжному стогоні, що тихо розлігся луно кудись угору, напевно до самих небес. Імко знадобилось три довгі секунди, щоб зрозуміти що сталося, а коли зрозумів, то знадобилось іще сотня секунд, щоб пересвідчитись, що це таки сталося – його уявна флейта ожила. Ще мить тому він просто намагався розважитись, а тепер його рука стискала справжню флейту. Це диво!!! А, може, він почав божеволіти. Ще раз намацав флейту. Ні, таки матеріальна, на всі сто. «Хай так, - подумав Імко, - як помирати, так з музикою». І заграв найвеселішу з мелодій, яку тільки знав. Музика дзвеніла переливами, сміялась і жартувала, зігріваючи своїм теплом Імко, а коли прозвучала остання нота, знову зникнувши луною у височині, він зробив свій вибір. Імко не піде ні вправо, ні вліво, ні, він піде нагору, за своєю піснею. По тому звівся на ноги, намацав кам’янисту стіну і подерся вгору.
Примара почала набувати виразних рис обличчя…
