На зупинці біля ЦУМу, як у переповненому акваріумі. Хто стоїть, чекає, хто біжить, штовхається, хто повільно дрейфує поміж людьми, дитячими колясками, кіосками і столиками з пресою. Тролейбуси щоп’ять хвилин під’їжджають, іноді по два зразу, маршрутки снують одна за одною, вишиковуються в колону, газують, смикаються і чадять, іноді сигналять. Тут перетинаються майже всі транспортні маршрути міста.
Ми з Женіком Романчуком чекаємо вже хвилин п’ятнадцять. Закон Мерфі. Маршруток море а нашої нема. Він то міг би їхати будь-чим, йому тільки одну зупинку під’їхати, а мені потрібно в Ківерці, до швагєрка заскочити, деякі справи перетерти. Але Женік вирішив дочекатись зі мною за компанію сто третьої, або сто сьомої маршрутки, щоб разом прокататись. Його дружина, Любов Петрівна, просила щоб він до неї після роботи заїхав. Вона у «Бурштині» шеф-кухарем.
— Закурити, чи що?
— Закури то й маршрутка зразу буде.
— Хе-хе. Та, бачу, прийдеться.
Женік дістає цигарку, закурює.
— Бачиш, я казав, давно треба було закурити, то ти вже біля аеродрома був би. Блін тепер цілу сигарату треба викидати.
— А ти вже й пішки міг два рази зайти, а курити шкідливо…
До зупинки тихо підкотив новенький ПАЗ з табличкою 107, і написом «Луцьк-Ківерці-Острів».
— О, дивись, Гармидер!
З вікна автобуса до нас усміхався такий собі Анатолій Дяченко, тільки молодший і худіший . Це Женіків кум Сашка Гармидер. Взагалі то його призвіще Гармідов, не знаю яка там кров у ньому намішана, кавказька, чи ще якась, але зовнішність у нього чисто українська, принаймі так мені здається. Та його ще зі школи інакше як Гармидером ніхто не називав. Ось він підняв обидві руки у вітанні, і усмішка його розпливлася на всю можливу ширину. Народ швидко підтягувався до пазика, видно давно вже не було ківерцівської, шикувались в чергу біля дверей. Ми зайшли одні з перших.
— О-о! Хелов піпли! Здоров, здоров кум, їдять тебе мухи. Здоров Микола. Яким вітром і куди так намилилися? Сідайте тут спереду, будете в мене кондукторами.
— Здоров…
— Привіт,— по черзі ми потиснули руку Сашкові.
— А ти чого на цьому маршруті? Ти ж на Боголюби раніше їздив.
— Візьміть два в Прилуцьке,— почали передавати гроші пасажири.
— Добре.
— В Ківерці один.
— Беріть здачу з двадцяти Ківерці один …
Ми ледве встигали брати гроші і передавати здачу. Ось заскочив якийсь студент.
— Сколько у Вас по ґороду?
— По городу — гривня п’ятдесят, по місту — гривня ,— з хитрою усмішкою відказує Гармидер.
— Одін по ґороду,— простягує студент дві гривні, а Гармидер йому гривню здачі. Той нерозуміюче дивиться, то на гроші , то на водія.
— Бери бери, у мене сьогодні акція, я москалів так само як людей вожу, — з хитрим і водночас невинним поглядом відказує той. Студент ще кілька секунд думає, потім посміхається і проходить по салону.
— Оплачуємо проїзд, хто платив зранку— зараз вже не щитається! То вам куди?
— Я до Люби на роботу, а Микола в Ківерці, до швагра.
— Ага, ясно, то розказуйте, як там жись молодая, є ще порох в пороховницях і ягоди в ягодицях?
— Та є, тільки пороху все менше, а ягід все більше. Так чого ти на цьому маршруті?
— А я свого хазяїна звільнив. Вже більше місяця, як в АТП перейшов.
— Ого, і чого так?
— Та він мені, падло, казав, що я забагато балакаю, а я, кажу, балакав, балакаю і буду балакати. Оце недавно купив він чотири «китайці», то хотів мені одного всунути, щоб я їздив. То я йому кажу: «В задницю, собі його всунь». Там мотор, ще куди не йшло, і то як попаде. А кузов — консерва консервою. На наших дорогах рама за рік погнеться. Заплатив би на пару гривень більше, та взяв би наші «богдани»…
— А ти вже б свого автобуса купив,— почав Женік — скільки будеш на чужого дядю робити?
— Ага, купиш тут. Та якби захотів, то можна було б. Он у мене, за кордоном, троюрідна тітка є, ну ти чув. Що, не чув? Ну там, от Микола знає… Микола, скажи йому, Аддіс-Абеба, де то воно є?
— В Африці десь, Ефіопія, здається...
— Бач, я казав! Микола все знає. Та тітка, ефіоп її мать, колись сама пропонувала мені автобуса купити, «Мерседес-Спринтер», такий як у Василя Панасюка. Він ним експресом на Харків ганяє. Але нащо він мені здався, він там коштує десь пів сотні тисяч американських гривень, потім буду їй по гроб жизні об’язаний. Та й на далекі маршрути я переходити не збираюсь, а на близьких він непотрібний.
— От брехун, вродися і вдайся…
— Хто не бреше, той не знає звідки правдонька святая. О, вже приїхали. Любі прривєт, і поцілуй її там від мене, та не як-небуть, а в губи і взасос і сім разів і не менше хвилини кожного разу. І дивись, я її спитаю чи все правильно зробив. Якщо ні, то сам буду переціловувати.
— Ха-ха, не діждеш. Ну, бувай, заходь в гості.
— А ти там самогонку жени, щоб свіжа була. Бувай.
Женік вийшов, зайшло кілька чоловік. Останнім зайшов старенький дідок з ціпком.
— Сідайте, батьку, отут,— показав Гармидер на місце, де сидів Женік. — Далеко Їдете?
— Спасибо, синок, на Жабку,— відповів дід тихим слабким голосом.
— Що, на дачу?
— Да, вєсна…
Люди знову передавали гроші, я передавав здачу. Автобус знову рушив.
— То що там у вас на фірмі нового, ще не закривають вас?
— Та ні, все по старому. Женік на Харків збирається своїм фордом. Апаратуру повезе на метрологію. Але це ще не зараз. Наче б то, на другий день Трійці має їхати.
— Ото так. Що там в тому Харкові за бусурмани? Люди на свято горілку п’ють, а їм робити треба. Ніякого гріха не бояться. Хіба не можна після свята поїхати.
— Вам би тільки горілку пити, — обізвалась якась молодиця,— до церкви на свято треба йти, Богу молитися.
— Ага, чи я в церві коли був, чи корчму коли минув? Богу — богове, а мужику — мужикове. Що то за свято, як сто грам не випити. На тому світі ніхто наливати не буде.
Я згадав, як Женік розповідав про кума, коли ми ще з ним знайомі не були. То, каже, такий кадр, не стільки любить горілку, як сам процес випивки. Розкрутить тебе на пляшку, тебе ж нею напоїть, і нарешті так мізки забалабенить, що ти ще й винен йому залишишся.
Проїхали ще кілька зупинок. Ось уже і міст через залізницю, а за ним «Варшавка», або офіційно — Завокзальний ринок. Зупинились. В автобус влетіла зграйка циганчат. Старша дівчинка років дванадцять, а самий малий хлопчик, мабуть роки чотири. Одяг на них був не старий і добротний, але досить брудний.
— Ей, чавали, а гроші у вас є?
— Є,— старша висипала кілька гривень, і жменю копійок.
— До аеродрому?
— Так.
— А ви чиї будете?
— Я і Саша — Свєтині, а вони — Радині.
— А папироси мамі купила?
— Ай, дядьку…
— А чого ви такі замазані? Що, в калюжі прячиків¹ ловили?
— Я цистий, — повільно проголосив найменший циганчук.
— Ану давайте всі назад, прячики¹, щоб я вас тут не бачив, будете мені людей вимазувати. Знаєш, Микола, моя Тамара з тією Свєтою в роддомі разом лежали в одній палаті, моя тоді другого родила, Тарасика. А та Свєта, мабуть, шостого. Моя після родів три дні не вставала, а та в перший же день по коридору бігала. А коли чоловік до неї прийшов, то відкрила вікно в палаті та й кричала там до нього: «Що, сам напився, як ніч, а мені хоч би папироси приніс.» І ніяка їх холера не бере.
Проїжджаємо біля студентського гуртожитку. Перед ним повно дівчат у міні спідницях. А деякі у коротких куртках, таких, що животи зверху. Не знаю як вони називаються…
— Ех, весна, дєвкі пороздягалися, зовсім їздити неможливо стало, тільки крути головою на всі боки , щоб яку не пропустити.
— Навіщо ж тобі всі? Все одно всім раду не даси…
— Ага, а як вибереш найкращу, коли всіх не перепробуєш? Жартую, всіх все одно не перепробуєш. Але ж красота марно пропадає, як оті квітки десь далеко в полях. Відцвіли, і ніхто їх не побачив. То навіщо тоді цвіли? О, дивись, картоплю вже садять…
Біля дев’ятиповерхового будинку люди поперекопували грядки, такі собі міні городи, два на три метри. Сіють там за звичай всяку зелень: щавель, петрушку, кріп, часник, кущівку, часом полуницю, але щоб картоплю? Десь дуже глибоко сидить в наших генах тяга до землі.
— І що вони там накопають, може з пів відра. Ото правду кажуть — полішук без бульби не дійсний…
Знову зупинка, попереду другий міст через залізницю, далі за мостом вже ківерцівська траса. Автобус напівпорожній. Ті що їхали по місту давно повиходили. А тут він знову наповнюється. Зайшло більше десяти чоловік.
— Два до Пшебраже, — передав гроші вже літній мужчина.
Пшебраже колись було польським селом. Ще батько колись мені розповідав, що під час війни у поляків там була пляцувка, тобто якийсь центр самооборони. А коли після війни поляки виїхали, село перейменували в Гайове, та більшість людей і досі називає його по старому.
Якось дивно. Одні пасажири чимось привертають нашу увагу і ми їх надовго запам’ятовуємо, інших забуваєм через кілька секунд. Ось зайшов добре піддатий мужик, мабуть, мого віку. Покрутивши головою в пошуках вільного місця, він зупинився біля дебелої, немолодої селянки, що саме всілася. Може то якась його знайома.
— О, Вам повезло, ще вільне місце було...
— Нам то повезло, а Вас то вже розвезло. Назад іди, може там сядеш.
Останніми зайшли дві дівчини, а може молодиці, молоді і гарні, але не зелені — років, так, по двадцять п’ять, а може і більше. Ага одна з обручкою, а друга без.
— О! Вас, дівчата, я повезу до самого Острова, раніше і не просіться.
— Добре, з Вами, Саша, хоч на край світу,— засміялась та, що без обручки.
— Ого, а ти звідки мене знаєш?
— А хто Вас не знає?
— Ну ти подивись, всі мене знають, і всі зі мною на край світу їхали б. І що я з вами на тому краю світу робити буду. Ото вже талант у мене, Миколо, від дівчат вже відбиватися треба. Я ж усім ради не дам. От якби років п’ятнадцять назад то б точно справився.
— То й слава Богу,що маєш такий талант. Мені б хоч половину твого…
— Ага, як кажуть, слава Богу — тато вмерли, вже не будуть маму дерли. Знаєш, мені взагалі то, самий кайф— в жінки випросити, а далі то вже діло техніки. От Томцю свою я люблю. Вона вже зі мною тридцять два роки живе…
— Не зрозумів, скільки?
— Ну, їй зі мною рік за два защитується, такого як я ще витримати треба. То я до того, що ми вже притерлися, привикли один до одного. Кажуть, у шлюбі перших п’ятнадцять років тяжко, а потім звикаєш… Я колись довго її вламував, поки підхід знайшов. З пів року обходжував і так і сяк, і жартами, і квітами, і подарками, і всякими божевільними штуками. Тут ого який підхід потрібний. Це мистецтво. Це тобі не булька з носа. Та її і зараз, поки вламаєш на це грішне діло, то сім разів впрієш.
— На зупинці, будь-ласка зупиніть,— це та мала циганка вже підійшла до дверей разом зі своєю «бандою».
Ось уже і аеродром військовий, дехто вже каже — летовище, але я щось не можу до цього слова звикнути. Десь тут, навпроти Володимирович живе. Розповідав він, що при Союзі тут літаки цілодобово літали. Мотори ревли всю ніч так, що шиби дрижали у вікнах. Адже вулиця їхня знаходиться менше, як за пів кілометра від злітної смуги. Та люди до всього звикають…
А зараз тут тиша. Понуро стоять порожні велетенські капоніри з масивними бетонними ворітьми. Кілька несправних літаків і гвинтокрилів сховались десь у дальньому кутку стоянки, і кілька військових чергує, щоб остаточно не розтягли залишки майна.
Циганчата побігли протоптаною стежкою, прямо через аеродром в бік Небіжки.
— Там на Небіжці тих циганів вже пів села живе, і щодня ціла компанія на базар їде людей дурити. Отак собі і живуть, або пан, або не вкрав.
— Хе-хе, така приказка до наших депутатів та політиків добре підходить.
— Ні, вони крадуть законно і офіційно, і всі пани... Он за Луцьком, тільки з другого боку, є село Гать. То там один київський депутат такий маєток відгрохав, що ці царські села під Луцьком просто курники проти нього.
— А ти б сам балотувався в депутати. Он вибори скоро. А з твоїм язиком тебе відразу б спікером поставили.
— Ні, я не по тому, я по залізу. То на одну залізу, то на другу залізу. То я тобі розказував про той талант. Знаєш в яку я халепу попав через нього, і то буквально позавчора. Якраз ото неділя була провідна. Тамара моя зранку в церкві була, потім на могилки ходили. А вже під вечір пішли ми разом до її сестри Людки на іменини, ти її мабуть не знаєш. Народу там не було багато, в основному куми . Я казав їм, що сидять там за столом, як жаби в болоті, все кум-кум та кум-кум. Була там Людкіна кума Алка з чоловіком Степаном. Його ти маєш добре знати, він з твоїм кумом Валєркою разом за товаром їздять то в Київ, то в Хмельницький.
— Степана знаю, не те щоб аж так добре, але здоровкаємось при зустрічі, а жінку його може й бачив коли, але не пригадую.
— Ну так от, той Степан там побув з годину, для годиться, і пішов. Він в понеділок вдосвіта мав на Київ їхати за товаром. Казав, що в чотири години ранку виїжджають. А повертається він тільки сьогодні пізно вночі. Не знаю чого він там та довго, я не вникав. Тільки Алка сама залишилась, а вона така кобіта, що гріх не зачепити. Ну тут я зразу зі своїми жартами. Кажу їй значить: «Алла, Степана твого завтра не буде, то я прийду після роботи, плящину візьму. А закуска вже з тебе, та й побалакаємо гарненько про мистецтво, про культуру, Рембранта почитаємо…». Ти ж знаєш, Миколо, в мене й так язик як помело, а як влю в себе сто грам, то він взагалі на п’яту передачу переключається. Аж Людкіна свекруха не витримала, каже мені: «Чи ти вже, Сашка, зовсім здурів. Своя жінка під боком сидить, а ти з чужою про шури-мури домовляєшся». Ну а я й кажу: «Та Томця думає, що ми жартуємо».
— Ого, і Тамара тобі очі не видряпала? Моя Тетяна то точно видряпала б…
— Моя Томця, то щире золото дев’ятсот дев’яносто дев’ятої проби. Вона за стільки років вже вивчила мене, як облупленого. Ні, ну може років десять назад то і видряпала б. А тепер вже знає, що крім неї мені не треба нікого. А язика мого теж не стриножиш. Нє, ну потім, дома, я свою порцію ласки отримав. Надулася вона таки на мене. Але це мені тільки азарту додає. Попробуй випросити в жінки, яка на тебе надулася. Я все одно випросив.
Вона каже, що я і в мертвої випрошу.
— Ну то в чому проблема, якщо все добре скінчилось.
— Та в тому й проблема, що ще не скінчилось. Це Томця все правильно сприймає, а Алка, якраз, сприйняла все всерйоз. Вона й тоді була випивша, стала потім на мене вішатись. Я то не знав, мені Людка потім вже розказала, що та Алка слаба на передок. Степан їй вже не раз по цьому ділу мозги вправляв, і хахалів її лупив. А він же хлопчисько здоровий, ще й без гумору. І нащо воно мені здалось. Я що, пацан з рогаткою, щоб за неї битись. Нє, ну я то не боюсь, хіба раз мені морду били, але якби було за що. За свою Томцю то я б із Кличком побився б.
— Ну, там у тебе шансів не було б…
— На рівних то так, але є речі, що рівняють. Американці для цього «кольта» придумали, а українці — штахету. То нічого, що я худий і кашляю, я ще й не таким, як Степан морди чистив.
Автобус спинився.
— Жабка, батьку, виходьте.
— А? Спасибо, синок, задремал я што-то.
Дідусь повільно спускався по сходинах, я встав, щоб його підтримати. Як той Сашка так може? І триндить безперестанку, і за дорогою слідкує, і гроші рахує, і ще й пам’ятає де кому виходити. То дійсно вродися й вдайся. Автобус знову рушив.
— Так на чому я закінчив. Ага, тоді, в неділю, ми з Тамарою тихо змились по англійськи від гріха подалі. З Людкою тільки попрощались. Ну я думав, що то вже все. Алка прийде додому, протверезіє та й забуде. А вона вчора, не знаю вже як вичислила де я працюю, приходила в наш гараж, випитала в хлопців мій розклад ну і все, що змогла. Добре що хоть мобільного мого не дали. Коротше, перестріла вона мене після одного рейсу, я біля ринку на відстої був. Зайшла в автобус і давай мені втирати, що вона Степана вже не любить давно, що я в ній жінку розбудив і все таке. Я зразу там всякими шутками-прибаутками хотів відбитись, та бачу — не виходить. Потім вже прямо кажу, що люблю свою Тому, і не хочу ніяких стосунків, та де там. Як горохом в стіну, нА менЕ і все тут.
— А просто послати не міг?
— Ні, на жінку язик не повертається. Кортше, бачу, що діла не буде, я її типу на каву запрошую, там якийсь гастрономчик є недалеко. Взяв я дві кави, і сказав, щоб почекала мене трохи, типу вийти мені треба, а сам бігом до автобуса і драла. Отак то. Сьогодні, слава Богу, не приходила. Степан ввечері приїжджає, то може вже вона трохи боятися буде. Хоч би вже заспокоїлась. Вже всякі зі мною пригоди були, а такої і придумати не міг. Молодшим був і гарнішим то жінки за мною не бігали, а тепер на старість маю клопіт.
— Ну вже геть старість, та я за тебе на цілих десять років старший, і ще не жаліюся.
— Хай не старість, та все одно. Як то кажуть, забули воли, як бичками були.
Гармидер замовк. В автобусі стало незвично тихо. В інших то завжди музика реве, а в Сашки, мабуть, і магнітоли немає в кабіні. Як він сам колись казав: «Нащо нам музики, як у нас довгі язики». Обабіч дороги ліс. Вже видно перший поворот на Ківерці, але ми його минаєм. Зараз буде другий.
— Зупиніться за поворотом, — попросила, та дівчина, що збиралась їхати за Сашком на край світу.
— Добре.
Дивно, Гармидер не сипав більше своїми жартами, тільки провів дівчину трохи розчарованим поглядом. За кілька хвилин під’їхали до ківерцівської автостанції. Зупинились біля крайньої платформи.
— Станція КівЕрці, виходьте на передні дверці. Стоїмо десять хвилин. Кому куди треба, можна вийти. Хто запізниться, не журіться — завтра завезу.
Люди почали виходити. Залишилось чоловік п’ять. Оті двоє до Пшебраже, хтось, здається до Сокирич передавав гроші. Цікаво, чи до Острова їде хоч хто? Це ще кілометрів двадцять за Ківерці.
Я теж піднявся.
— Ну то що, бувай. Дякую що довіз. А ти назад коли будеш їхати, може і до Луцька забереш.
— Через п’ятдесят хвилин, і ще стоятиму трохи. Коротше, маєш годину максимум, але чекати я не буду, то як собі хочеш… Чекай чекай, Ну нє! Їдять тебе мухи! Я вражений… Моя Парася і тут вдалася… Чекай…
Гармидер перестрибнув через підвищення, під яким розміщувався двигун ПАЗа.
— Миколо, виручай, іди сідай за руль, та швидко, через двері йди... Не спіши. Он Алка йде через міст. Щось придумай. Якщо не піде через десять хвилин, то від’їдь з автостанції, тільки за поворот і там метрів п’ятдесят, я ховаюсь…
— Та я ж, крім «запорожця», ні на чому не їздив, і то вже років сім назад, ти що?
— Розберешся. Давай, бо пропаду, — він побіг в кінець салону.
— Дядьку, дайте кашкета, і мовчіть всі, що я тут. Там за мною маньячка женеться.
Ось він примостився на сидінні, тОму, що стояло спинкою вперед, нап’яв кашкета і зробив вигляд, що спить. Я обійшов кругом автобуса, прикинувшись, що оглядаю транспортний засіб перед виїздом. Потім заліз у кабіну. Оце то діла. Алла вже зійшла з пішохідного мосту, що з’єднував автостанцію з залізничним вокзалом і невідворотно наближалась. Так, красива… Несподівано… Взагалі то не мій смак, але що є то є. Бальзаківський вік, а може молодша… Волосся на плечі, каштаново-руде… Більш руде, ніж каштанове, фарбоване. Легкий шкіряний піджак, без тих блискучих молодіжних прибамбасів, але не простий. Вишуканий крій, колір стриманий, світло-коричневий. Коротка спідниця, теж коричнева, але набагато темніша. Стрункі ноги, затоновані темними колготками. Легкі туфельки на високих тонких підборах, такого ж кольору, як піджак. Такий собі стиль «шоколадка», все вивірено до дрібниць, кожна деталь, навіть помада, манікюр… Ні, є один маленький дисонанс — голубі тіні. Та це тільки підсилює враження, виділяє очі з усього іншого. Здалека вони здаються холодними… А зблизька… Погляд притягується до них… Карі, глибокі, ледь помітна лукавинка, ледь помітна хтивість, ледь помітна впертість, і ще щось незрозуміле. І все це, здається, принишкло в режимі очікування, щоб у потрібний момент вибухнути страшною чаклунською силою… Така могла б крутити-вертіти багатенькими бізнесменами, купатись у розкошах… Навіщо їй Гармидер? Закоханості теж непомітно… Помста всім мужикам? Фігня якась. Читав я про таке в детективних романах… Але щось не віриться… Кепський все таки з мене психолог… Не доганяю тієї жіночої логіки. Треба Сашка рятувати.
— Добрий день, а де Саша?
— Саша? Який Саша? Добрий день, — ой халтура... Якось зовсім невпевнено в мене виходить… Ой кепський з мене артист…
— Саша Гармідов, той що на цьому автобусі працює, — поглянула вона на мене, як вчителька на учня, що не вивчив уроку.
— Я замість нього, — почав я входити в роль, — а ви хто, родичка? Знайома? Вам треба побалакати, чи їхати з ним, я можу і завезти і побалакати, — почав уже я нагліти.
— Знайома, і треба поговорити, — відрізала вона, — я знаю, сьогодні він був на роботі.
— Ясно, — перейшов я на серйозний тон, — він захворів. Приїхав з першого рейсу і його приступ взяв. Забрала його швидка, здається в другу лікарню, в урологію поклали, аденома там, чи що…
Я й гадки не мав, що можу так безсовісно брехати. Моя Тетяна розкусила б мене відразу, а Алла, здається повірила.
— Дякую... Вибачте.
Погляд її погас, вона відійшла. Але видно, щось таки відчувала. Стала біля платформи якось невпевнено, наче не могла вирішити, що робити далі. Йшла б уже звідси, і я б спокійно пішов… Чого стоїть? Блін! Куди ж вона піде. Вона ж буде маршрутку на Луцьк чекати. Прийдеться мені їхати… Ой, вже три хвилини, як автобус мав відправитись. Добре, що пасажири ще не сваряться… Автобус зліва недавно від’їхав, є місце для повороту. Так… Заводити… Де ключ? Ага ось… Завівся… Двері… Ось дві клавіші… Так, закрились… Дзеркала… Так, все чисто… Треба здати трохи назад. Де задня? По ідеї вправо і взад… А може вперед? Треба пробувати… Метод наукового тику… Втикнув, повільно відпускаю зчеплення… Стоп! Ручник… Зняв… Рушаю... Трохи газу... Повільно, дуже повільно… Стоп, все, можна вперед… Першу… Повільно… Який він широкий! Так, це тобі не «запорожець». Передній міст піді мною, навіть трохи ззаду... Незвично… Хоч би вписатись… Ну слава тобі Господи, вже на дорозі. Втикаю другу, трохи розганяюсь. Платформ і самої автостанції вже не видно за будинками і деревами. Назустріч «богдан», 107, Луцьк- Ківерці. Водій підняв руку у вітанні і вирячився на мене, нерозуміючим поглядом… На дорогу дивись, придурок… Розминулись, можна зупинятись. Сашка вже виліз зі своєї схованки.
— Ну ти гігант, артистом можеш бути, брешеш, як чешеш. Шофером теж можеш. Коли вашу фірму закриють, приходь до мене, допоможу на маршрутку влаштуватися. Тут і заробиш більше, і робота інтересніша. А поки що могорич за мною. Спас ти мене від смерті наглої...
— Ага, тільки пляшкою не відбудешся, кабак фондуй.
— Ой, як добре що ви зупинились, я думала, що же все, спізнилась. Мені до Тростянця.
До автобуса підбігла симпатична дівчина з двома пакетами.
— І де ж би я таку красу залишив, я чуствовав, що треба почекати. Це доля, мабуть…
Гармидер вже розливався соловейком біля нового об’єкта, для випробування своїх талантів, а я мовчки повернувся і пішов. Горбатого могила справить. Але, як казав він сам: «Всякі є і всяких треба».
Швагро живе за пішоходним мостом. Треба знову йти через автостанцію. Алла може побачити, та байдуже. Хай самі розбираються між собою. Скажу швагрові, щоб соточку налив. Треба зняти стрес.
