Мендельсон, Менделєєв, Менсон… Муракамі.
Асоціативний ланцюжок обплутує свідомість.
Усе по Фрейду…
Рушники вже не домоткані, а синтетичні,
вишиті стразами від Сваровські,
стелять під ноги, аби крові було не видно
на чорних плитах жертовного каміння.
За широкими столами – напихатимуть черево, пластиковими виделками
проштрикуючи власну недомріяну цноту
і хтось кричатиме – довго, шаленіючи від голоду в оголеній відвертості тіла.
Гірко (?????) А далі…
Знову піниться в гранчаках (кришталевих фужерах) клофеліновий трунок і відповзає чорна примара
в найдальший куток ресторанного розгардіяшу. Також нетвереза.
Очі, підведені масними горизонталями недосліджених горизонтів,
ховають обіцянки в глибині блискітливих зіниць. Вальсують пари,
спітнілі руки присипані тальком. Атласна білизна прилипає до шкіри.
Гарячі подихи, пошерхлі уста спрагло виловлюють запах чужої пристрасті.
Десь на канапі чиїсь не до кінця розбещені пальці квапливо відшукують перший ґудзик.
І навіть страх перед слизькими долонями заборонено-солодкого потягу
(ліворуч регоче янгол)
не спроможний погамувати інстинкти.
І злітає біла вуаль на паркет. Та замість акордів щемкого вальсу – ревуть гітари
оскаженіло. Всіма роздертими струнами. Б’ють барабани. Тривожний набат прощання.
Все по Фрейду…
Лише до чого тут японська література?
