Все завмерло. Люди довкола, машини, що й так ледь повзли в безкінечній пробці. Навіть радіо, яке тріщало безупинно, змовкло. Було чути лише один сигнал – довгий та два короткі гудки. Спочатку я не зрозумів, що трапилося. Мить голова не могла осягнути наближення кінця. Але варто було почути цей писк вдруге, втретє і все стало на свої місця. Кінець прийшов і прийшов мабуть вчасно. Дивно буде сказати, але чомусь на душі стало легше. Може тому, що більше не було потреби кудись поспішати. Щось робити. Скажена гарячка останніх днів, що як хвороба розчинила мене в собі, зненацька минула.
Я виліз із салону та покинувши автомобіль пішов по проспекту. Дехто ж залишився в своїх машинах, марно намагаючись виїхати звідси, з цього полону мертвого заліза та кудись втекти. Я не зважав на них та йшов собі,
Мабуть це неправильно, що тільки тепер я знайшов час погуляти на самоті. Не в тому сенсі що я не мав можливості раніше цього робити, просто не робив. А тепер вийшов і побрів туди, куди несуть ноги.
В голову прийшла думка про те, що померти зараз і так безглуздо це неправильно. Але потім чомусь подумалося що це значно ліпше ніж конати довгий час у агонії, чи загинути з простреленими кишками на фронті. Згадалися якісь дурні інструкції з далекого дитинства, про те, як вберегтися від атомного вибуху. Плакат, який бачив у школі, де мотоцикліст ховається від потворного гриба за дорожнім насипом. Але насипів довкола не було, тільки широкий проспект на чотири смуги, у всі сторони забитий автомобілями і вируючою масою людей, що бігли у всі сторони, неначе таргани під час потопу.
Тільки зараз я усвідомив, що зима в мегаполісі огидна до неможливості. Сніг, щойно випавши на землю перетворюється в брудне місиво, в лайно під ногами перехожих, щедро здоблене сміттям та недопалками. Недопалки!
Я витягнув цигарки та закурив. Це шкідливо, це наближує мою смерть, та вона зрештою й так ось-ось буде в пункті призначення. Чомусь згадалося, що колись мені дуже подобалося палити взимку. Коли ти видихаєш, то дим змішується з парою і виглядає так, ніби ти як мінімум маленький дракончик. Клуби диму огортають тебе з усіх сторін.
Я ненавидів це місто всіма фібрами своєї душі, і ніколи особливо не хотів тут бути, якби мав трохи більше сили волі, чи просто мав сили не плисти весь час по течії а пручався цьому, то був би зараз десь далеко, за тисячі кілометрів звідси, де не так огидно, де менше людей що сновигають довкола. Я зрозумів, що весь час гнітило мене в цьому місті. Люди! Натовп людей, що втратили свою особистість, стали просто частиною гігантської плоті, біомасою, яку потрібно було втяти атомним ножем. І зараз рука господня, не інакше як вона, опускала його з неба. Реактивний слід розтяв брудне сіре небо і зник за краєм. Я якраз встиг докурити свою смердючу цигарку та акуратно згасивши пошпурити до сміттярки.
Буквально поруч шалений натовп людей широким потоком вповзав у розчинені двері метро. Галас довкола здається перевищував всі природні можливості, ледь не переходячи в інфразвук. Натовп хотів вижити, натовп хотів жити. Він вливався в підземку як мутний потік рідини, яку засмоктує унітаз. А потім залунали постріли. І відчайдушні крики.
... после первого сигнала оповещения все входы в убежище должны быть перекрыты и блокированы по боевому режиму, невзирая на случаи не успевших укрыться в них и количество оставшихся снаружи. Попытки препятствовать закрытию входов со стороны любых лиц без исключения должны незамедлительно подавляться любыми средствами вплоть до применения оружия.
//приношу вибачення за неперекладений фрагмент, в українській мові інструкція ГО СРСР втратила б частину свого шарму
