Кермо 2 = 1+1
Коли його нема, я заставляю себе не любити. Не любити значить – не показувати слабкості. Немає нічого поганого в тому, щоб хотіти здаватись сильнішим. Але якщо любити, коли нема кого, то тебе будуть жаліти. Деколи я люблю коли мене жаліють, але не завжди. Лише тоді, коли я цього хочу, я хочу керувати жалінням себе. Керувати жалінням, любінням, хотінням себе.
Коли він збирається їхати, я його вже не люблю, але я переживаю. Було б добре керувати переживання за себе. Але він не керує, або просто хоче, щоб за нього переживали. Адже, переживання - стопроцентна гарантія потрібності. Потім я передумала. Мені здалось, що я насправді…боюсь.
Чого?
Не знаю.
Що він не вернеться чи що не вернеться таким, як був?
Він вже не такий як був.
Він почав часто кудись пропадати, часто не мати часу, а я часто не любити. А раптом він зникне, бо я розлюблю, або я розлюблю, бо він зникне. Я знаю чому так. Він побудував для себе стандарт під який, будь-що але підстоїться. І в цьому його стандарті я маю його чекати стільки скільки він побажає. Але я хочу хоча б бачити його раз на тиждень, а не на два місяці, хочу щоб мене обнімали, кохали, в кінці кінців ревнували… І я зробила так, щоб мене ревнували, але я захопилась. Я свого добилась – він мене дійсно заревнував, тепер його черга боятись, почав просити зустрічей, почав мене проводити додому чи не щодня, дарував квіти, обнімав і цілував, як і тоді колись, але чим дальше тим більше мені подобалась моя т.зв. гра. Тепер я вже не впевнена чи він мені потрібний з своїми квітами, але все більше впевнююсь в тому, що мені просто необхідний той до кого мене мали ревнувати. Я загралась.
Тепер я керую ним. Він потребує мене, йому важко без мене і він відчуває, що скоро буде кінець. Але мені вже все одно, це вже не наше життя, а два окремих.
А ще мені дуже страшно. Мені завжди було дуже страшно залишатись самій - тоді я чорнію…буде прикро…
