Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2616
Творів: 47769
Рецензій: 92630

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Мініатюра

В психіатра

© Орися, 28-04-2009
Я сиділа і дивилася їй уважно в вічі. Тисячі думок пробігали перед очима. Пустий погляд, без тіні співчуття чи розуміння, по-хижацьки спрямований в мою сторону, на крісло, в якому я сиділа вже цілих сімнадцять хвилин. Але чесно кажучи, тоді я і не втямила, скільки минуло часу, відколи я увійшла до кімнати. Час чомусь не існував в цьому кабінеті. Він закінчувався, коли мої очі натикалися на фото, що висіло на білих дубових дверях, які сюди вели. На тому фото була молода студентка університету із рудим волоссям та щирою білозубою посмішкою. Від посмішки залишилась лише одна білозубість. На саму щирість натяку уже давно не відчувалося. Переді мною сиділа поважна професорка університету, доктор психоаналізу і людських душ, як вона, мабуть, сама гадала. Зазвичай,  коли ми залишалися наодинці, розмова ставала схожа на гру в доміно, де кожен робив хід, відповідно до правил і тих кегликів, якими йому випало грати. Пуста сорокапятихвилинна балачка, яку ніяк не минути, інакше декан або сама пані докторка подзвонять мені додому спитати, чому мене не було на сеансі. Тож ми грали в нашу маленьку гру, як і годиться, кожна очікуючи свого часу залишити цей набридливий і тісний кабінет.
- Як минув ваш тиждень? - кинула мені пані професорка для початку розмови.
- Добре, - коротко відповіла я.
Очевидно, що в мозку психоаналітика ця відповідь потребувала ширшого пояснення, ніж вона отримала. Пані професорка просведлила мене поглядом.
- «Добре»? - перепитала вона. - В якому розумінні «добре»?
Я подумала, що надто нудно вдаватися до таких подробиць, але миттєво відчула, що мені не спекатися питання, яке було першим кегликом у нашому психоаналітичному доміно.
- Та звичайний тиждень. Без ніяких особливих подій. - кинула я. Мені хотілося зручніше вмоститися на м’якому кріслі. Може, навіть сісти навпочіпки і заховати пальці ніг між подушками фотелю, наче ховаючи свою душу. Натомість я намагалася зберети рамки пристойності і опустила ноги на пілогу, увесь час слідкуючи за власною жестикуляцією і мовою. Я знала, що вона достеменно слідкує за кожним моїм рухом і поглядом, тому ризикувати відвертістю було б нерозсудливо. Кабінет, який за своєю суттю був призначений для розслаблення і вивільнення душі, став моєю в’язницею.
Я намагалася заглянути своїй співрозмовниці у вічі і відчути там хоч би якусь думку. Невже вона не помічає награности моїх слів і нещирості моїх намірів? А, може, їй просто так зручніше - не помічати? Ми сидимо тут щотижня сорок п’ять хвилин, обидвоє чекаючи закінчення чергового сеансу психотерапії. Вона - як психотерапевт, а я - як пацієнтка. Більшість свого часу я роздивляюся фарби на  картині, що висить у неї за плечима. Європейська площа в стилі імпресіонізму. Мені хочеться в Європу, коли я дивлюся на цю картину. Вона годує мене ілюзіями, які виникли на перехресті мого колишнього життя і моїх мрій. Університський декан загнав мене в цю кімнату, до цієї людини. Єдине, що мені залишалося, - підкоритися законам університету і, наче здобич у клітці, слідувати правилам, що мені їх було накинуто.
Місяць до цього я пережила життєву кризу. Кризу 25-річчя, як сказав мій колишній бойфренд. Але тоді, коли він це сказав, мені було всього 21 і не надала значення його словам. Тепер його слова здалися мені пророцтвом.
Звичайно, професорці було зовсім не до моєї кризи. Вона просто виконувала свою роботу. Занудну роботу, яка розпочиналася о дев’ятій кожного ранку, байдуже, що предметом цієї роботи був психоаналіз людських душ.
- Отже, - переглянувши свої записи, спитала вона, - чи відчуваєте ви прогрес від нашої минулої зутрічі?
«Прогрес?! Прогрес чого?» - хотілося мені спитати, але я покірно промовчала. Прогрес депресії чи лікування від неї? Мабуть, з таким самим успіхом хірург міг би спитати пацієнта з переламаною ногою, чи відчув він, як за тиждень часу зрослася його поламана кістка. «Звісно, відчула! Які можуть бути запитання?!» Мені хотіло розсміятися від книжковості цієї пані професорки, від її буквоїдської логіки і від болю, який я відчула у цю мить глибоко у грудях.
- Звичайно, - похитала я головою. - Мені вже набагато краще. Я навіть відчуваю, який терапевтичний ефект мають на мене пігулки.
На обличчі професорки засяяла усмішка. Вона щиро вірила моїм словам.
- О, справді? Вони таки помагають. Вони сприяють утворенню серотоніну у вашому мозку, гормону радості.
Так, я не сумнівалася, що ці пігулки допомагають. Як добре видресирована мавпа, руда професорка повторювала щоразу, що саме ці ліки є дуже корисними для подолання депресії. Мабуть, вона читала інструкції для користування. Б’юся об заклад, пані пофесорка ніколи їх сама не випропробувала на собі. Навіть задля цікавости. Дарма. Не знаю про його «терапевничність», але наркотичні якості препарату були справді відмінні. Щось подібне на запаморочення з кількагодинною втратою розуму. Вже за 15 хвилин після прийому світ починав крутитися дзигою перед очима, а зсередини виривався божевільний сміх. Його не можна було контролювати чи зрозуміти. Щось схоже на істерію, неначе ти глядач свого власного тіла, яке тобі зовсім не підпорядковується і сміється, і поводиться так, як йому завгодно. Мабуть, саме так почували себе біснуваті у біблейський історіях.
Але усього цього я ніколи не казала вголос. Мене переповняв страх бути оголошеною в університеті персона нон-грата. Коли ти не приймаєш пігулки, ти не бажаєш свого виздоровлення. Значить, ти перебуватимеш в депресії. Університет не дозволить собі утримувати на своїй території особу з депресією, якогось соціально-небезпечного маніяка, психа, кажучи відверто. Думка про маніяка мене відразу протверезила. Все-таки краще потримати язик за зубами.
Життя - це гра. Парадокс, але саме в кабінеті психотерапевта усвідомлення цього факту прийшло до мене вповні.

- Ви виконали вправи, які я дала вам минулого тижня? - спитала руда професорка, коли її окуляри для читання опустилися на кінчик носа.
- О так, звичайно! - збрехала я. Страх знову запанував над моєю свідомістю. Звичайно, я зробила б вправи на подоланя депресії, якби в них була хоч крапля здорового глузду, сказала собі я подумки. Просити того, хто переживає депресію, проаналізувати свій стан - це чисте безглуздя, найвища точка абсурду існування психоаналізу взагалі.
Двадцять хвилин до кінця сеансу. П’ятнадцять… Чотирнадцять з половиною. Останні тридцять секунд тягнулися цілу вічність.
- Допобачення. Побачимося наступного тижня.

Того дня, коли я повернулася додому, зробила в кімнаті страшенний безлад. Рвала папери і дробила залишки печива, що залишилися на столі і кидала їх на себе, неначе перший сніг. Мені так хотілося снігу у цей вересневий день, теплоти дому, в якому я виросла у Львові, і знову повернутися у час, коли мені виповнилося п’ять. Пригадую, бабуся загортала мене у теплий шалик, і ця мить здавалася мені невимовно довгою, адже так кортіло чимшвидше подивитися на білі узорчасті сніжинки.
Бедлам, що утворився від мого імпровізованого снігопаду, довелося прибирати набагато довше, ніж я думала. Але щастя бути санкціоновано божевільною перевершило мої сподівання. Тепер я офіційно божевільна. Після офіційного проголошення і міні-посвяти в психіатра я не могла себе стримати, щоб не вчинити щось абсолютно дурнувате, як, наприклад, паперово-печеньковий снігопад. УРА!

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Прийменники..., 02-05-2009

Дякую усім рецензентам

© Орися, 01-05-2009

ПАРА ПАРАДОКСІВ

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© ПОНТОН, 30-04-2009

Таке можна робити щодня:" і дробила залишки печива...''

© moxom, 30-04-2009

цікаво,але...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олексій Тимошенко, 30-04-2009

[ Без назви ]

© George, 29-04-2009

Що таке криза 25-річчя для дівчини

На цю рецензію користувачі залишили 5 відгуків
© Олег Derim, 29-04-2009

[ Без назви ]

© Loreleja, 29-04-2009

Щось так!

© Костенко Олександр, 29-04-2009

Ностальжі

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 29-04-2009

Клініка

© Консуело, 29-04-2009

Нчого не зрозуміло

© Владислав Неживий, 29-04-2009

[ Без назви ]

© Павло, 28-04-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.67176604270935 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …