1.
Дружина заявила, що телевізор і праску їй купила мама, тому на це майно я не маю права претендувати, бо спільним воно аж ніяк не вважається. Решту поділиться рішенням суду. І сказала вже на порозі: вагітна взагалі не від мене, я, мовляв, такий хронічний невдаха, що навіть на це не здатен. А батько дитини – малий підприємець з Дагестану, отам змалечку вчать жінок поважати. Житиме в нього.
-У Дагестані? – поцікавився я, фіксуючи боковим зором у дзеркалі власну дурнувату, зовсім не відповідну до драматичності моменту посмішку.
-У Магадані! – це порівняння чомусь здалося моїй дружині надто дотепним. – Квартира трикімнатна на Печерську, отак треба жити.
-Твій джигіт хоч в курсах про своє щасливе батьківство?
-За це не переживай! Аліменти я з тебе все одно видряпаю, хоч ти й алкоголік! – і, підхопивши сумку з речами першої жіночої необхідності, моя дружина переможно хряснула дверима нашої однокумнатної „хрущовки” теж, до речі, на Печерську, неподалік від так званої Лисої гори. Я завжди підозрював: близкість відьомського місця негативно впливає на психіку жінок.
Поки що я не знав, радіти чи страждати. Жили ми три з половиною роки, зірок я з неба не хапав, особливо рік тому, коли тинявся без постійної роботи і захопився процесом вдячного наливання. Відбувалося це так: є певна категорія людей, готових радо допомогти вам підзаробити, скажімо, баксів із двадцять. Нормально як для тимчасового працівника. Умова проста – той, хто влаштував гарантований заробіток, робить це за відсоток із гонорару. Аби стало зовсім ясно, п`ять «зелених» із двадцяти ти повинен не просто з вдячністю віддати „посереднику”. Ти мусиш цю суму з благодійником пропити. Відсоток у грошовому еквіваленті в даному випадку твою „палку-виручалку” зовсім не цікавить. Якщо покласти згадані п`ять баксів у кишеню, це означатиме наявність дурних грошей. Їх за всіма законами жанру слід пропити, але ж тоді вийде, що витрачаєш свої. Тоді як літр горілки, виставлений щасливим заробітчанином з гонорару, виглядає класичною халявою. До неї подібний люд дуже охочий, саме заради неї влаштовує знайомим тимчасові заробітки.
Отже, рік я тримався на „виставлянках”, потім знайшов постійну роботу. Платня, звичайно, не як в дагестанського підприємця, та на той час дружина, певне, вже змінила свої погляди на подружнє життя. Чого варіті її постійні згадки про її зарплату, на яку ми жили цілий рік, поки я прилазив раз на тиждень додому мало не навкарачках. Звичайно, тут вона перебільшувала... Може, ні... Принаймні, не все я пам`ятаю однаково чітко, скажемо так. Нехай.
Спогади підштовхнули мене до думки, що руйнація родини – це таки привід для смутку. Печерськ, блакитна мрія усіх провінціалів, котрими щодня наповнюється Київ, насправді має дуже багато вад. Одна з них досить суттєва: важко знайти поблизу будинку пристойну, ба навіть непристойну забігайлівку. Довелося одягатися і чимчикувати пішки три квартали. Міг би проїхати кілька зупинок тролейбусом, та між третім і другим поверхами пригадав раптом пораду психолога, вичитану в газеті: хочеш заспокоїти нерви – прогуляйся пішки. Двадцятихвилинна прогулянка під дрібним дощем не заспокоїла, навіть до певної міри більше пригнітила мій стан. Тому до закладу під назвою „Кафе” зайшов сумний, депресивний, від цього ще більш жалюгідний типчик середнього зросту, з мокрою головою, у старенькій шкірянці з латками на ліктях. Взагалі-то порвався лівий, та дружина знайшла вихід і наклала квадратні клаптики шкіри на обидва лікті. Ніби так і треба. Іноді мені здавалося, що такий дизайн дійсно робить куртку стильною.
-Сто горілки! – замовив я байдужій фарбованій барменці, перекрикуючи хрипкий голос виконавця шансону. Фарбована не почула, але точно зрозуміла по губах, хлюпнула напій у склянку просто так, на око. Я їй повірив, хоча, напевне, ця барменка могла налити з цілої пляшки п`ять по сто так, що залишиться на денці ще грамів з п`ятдесят. Не має значення. Захотілося солодкого, замовив якесь тістечко з білковим кремом. Воно виявилося не свіжим, це теж не грало ролі. У невеличкому, на сім столиків, залі майже нікого не було, хоча годинник показував час щовечірнього допінгу: початок дев`ятої вечора. Власне, за столиком у кутку цмулив каву з коньяком дядько, якого я подумки охрестив Паном. Густі козацькі вуса під носом, кругле рожеве обличчя, навіть окуляри в простенькій оправі. Не просто Пан, а Розумний Пан. Інші столики ще не прибрали. Брудні серветки, блюдечка з крихтами від бутербродів чи таких самих тістечок, порожні чашки, склянки та чарки, повні недопалків попільнички – мене таке не влаштовувало навіть коли настірій чудовий, а тут суцільний суїцидняк. Тому примостився за єдиний недторканий столик як раз навпроти молодої парочки. На їхньому столику стояла ополовинена півлітрівка, поруч на блюдечку примостилися пліч-о-пліч надкусані будерброди з чимось. Стравою „те”, що в подібних кафе кладуть на хліб, я ніколи не наважуюся назвати. Молодята, років по вісімнадцять, щільно присунулися одине до одного і вели якусь одну їм зрозумілу шарманку, з`ясовуючи стосунки чи, як варіант, переводячи їх зовсім у іншу площину.
Я подивився крізь скло своєї склянки. Розумний Пан далі медитував на чашечку кави. Фарбована барменка дивилася ніби в мій бік, та напевне не бачила мене, зирила крізь мене, немов я зроблений з каламутного скла, як посуд у моїй руці. Ковтнувши горілки, не поспішав зажовувати тістечком. Примружив очі, чекаючи, поки подіє алкоголь, та швидше спрацював мій загальний стан, аніж порція спиртного: стало якось легше, проблеми на роботі та сварки з дружиною відійшли кудись углиб бездоного колодязя, шансон перестав дратувати, Розумний Пан видався симпатичним. Певне, не з доброго дива сидить у гадюшнику під назвою „Кафе” о такій порі на початку листопада. Порушувати його самоту не хотілося, та подумки я вже вмостився навпроти, ми взяли ще по каві, розговорилися, ось він уже завів новий анекдот... Хоча навряд чи таки Розумні Пани стежать за анекдотними новинками, тим більше – завантажують ними свої голови.
Зробивши ще ковток, повернувся до парочки. Без жодної мети. Мене навіть за великим рахунком не цікавило, як виглядає дівча, тим більше не турбували прикмети її приятеля. Просто повернув голову, бо шия затерпла. Повернув – і зустрівся поглядом з дівчиною. Переглядини тривали якусь мить, потім я знову відвернувся, та мене це не врятувало.
-Макс, він слушає!
-Хто слухає?
-Оцей казьол слушає! Сидить, зирить на нас і пасе!
Голови я завбачливо не повертав, навіть напружив м`язи шиї, аби не поворухнути нею, але знав – тепер на мене вирячився хлопець.
-Чуєш, ти, мужик! – у юнацькому бариончику кипів алкоголь. – Тобі кажу – чуєш, ти, мужик?
Розумний Пан сидів незворушно, наче сфінкс. Фарбована барменка взагалі вийшла у підсобку. Робити вигляд, що репліки тебе не стосуються, було безглуздо. Знову неквапом повернув голову, відчуваючи, як мимоволі вона втягується в плечі. Хлопчисько молодший за мене років на п`ятнадцять, та мені чомусь зовсім не хочеться підвестися і смикнути його за вухо. Навпаки, він може полізти до мене з кулаками, а я, чоловік середнього віку, перейнятий легендарною, оспіваною в художніх творах, фільмах та наукових дисертаціях середньовіковою кризою, відмахнуся, наче хлопчик у пісочниці, і відступлю.
-Я?
-Ти, ти, мудак! Чого тобі нада, казьол!
-Нічого. Все нормально, реб`ята, нормально. Сиджу собі тихо...
-Якого хріна ти тут слухаєш!
-Нічого я не слухаю...
-Слушає, слушає! – встряє плаксивий голос його подружки. – Дивиться на нас і січе все!
-Нічого я не слухаю, - виправдяння звучать мляво.
-Тобі чого нада, мудак? Сидиш собі – сиди! Бачиш, у людей свої діла! Ти якого хріна лізеш?
-Та я нічого...
-Ану, вали звідси, бар-ран! – парубок навіть тупнув ногою, так проганяють остогидлого цуцика, який біжить ззаду і скавчить, просячі шматок чогось їстівного.
-Та все нормально...
-Нема чого слухати, ясно? Давай, бо зараз точно заробиш!
Дівчина після цих слів тісніше притискається до кавалера. Подумки лаючи себе за боягузтво і амебство, махом допиваю горілку, незграбно підхоплюю тістечко з штучним кремом, чим остаточно опускаю себе в очех парочки, і, рухаючись боком, аби попередити можливий копняк чи поштовх у спину, вибираюся з ворожого мені місця. Якби парубок провів мене свистом, я б не здивувався.
Вечір було зіпсовано абсолютно. Знаючи свій район, не сподівався знайти поруч ще якусь „наливайку”, тому підтюпцем, ступаючи в калюжі, повернувся додому і вже перед зеркалом у власному передпокої скривив писок, промовивиши своєму близнюкові:
-Коз-зел!
2.
У середині наступного тижня я зробив рішучий крок: подзвонив з ранку на роботу і, занадто старанно кахикаючи, попередив першого ж, хто взяв трубку єдиного на весь кабінет, де тулилися восьмеро за шістьма столами, телефона про свою хворобу. Це нікого не здивувало: начальство у повному складі грипувало вже давненько, авралів у нашому спокійному офісі не передбачалося. Захворіла навіть бухгалтерка, тому тимчасова відсутність моєї скромної персони сприйнялася настільки байдуже, що навіть образило. Нехай я відносно новий працівник, але ж маю право принаймні на дипломатичне: „Видужуйте, нам вас так не вистачатиме!”.
Мої плани перебайдикувати дощовий настрій перед телевізором перебив знайомий журналіст. Його справжнього прізвища я не знав. Він постійно підписувався псевдонімами, аби, як сам пояснював, уникнути погроз та мордобоїв. Де ми познайомилися, я тепер не пригадаю. Їхали разом у тролейбусі, він звенувся до мене запросто, наче до давнього знайомого, назвався Максом, показав кілька посвідчень, тицьнув візитку, а коли виявилося, що нам виходити на одній зупинці і живемо ми в сусідніх будинках, журналіст Макс почав учащати до мене. Як правило зустрічі відбувалися зранку. Він традиційно чекав біля газетного кіоску на розі і наполегливо пропонував купити ту чи іншу газету з його статтею. Між іншим, я навіть і не здогадувався, скільки в Києві виходить різних газет, а тим більше уявити не міг, про що в них пишуть. І вже точно не міг зрозуміти, хто все це читає. Хоча, до честі Макса, міні-рекламою власних репортажів, оглядів, нарисів, заміток та фейлетонів його розмови зі мною на його професійні теми обмежувалися. Взагалі, приятелюючи з ним більше року, не можу чітко окреслити конкретні теми наших балачок узагалі. Можливо, це належить до чеснот його професії: бути постійно поряд, лишаючись при цьому ненав`язливим. Але, крім Макса, знайомих журналістів у мене не було, тому судити про всіх я остерігався.
Спочатку Макс подзвонив, а дізнавшись, що я сам, за десять хвилин уже дзвонив у двері. Зрозумівши, що я взагалі сам, він радісно потер руки.
-Невже так дістала? – сам знайомий журналіст лише офіційно розлучався тричі, хоча ми з ним були однолітками. А так жінки його лишали періодично. Сам Макс звунувачував у цьому передусім власне помешкання – таку саму однокімнатну „хрущовку”, які чомусь уже не вважаються навіть за „квартиру в українській столиці”.
-А, ну її на хрін, - говорити з Максом про свої родинні проблеми не хотілося хоча б через те, що я періодично обговорював їх сам із собою.
-Правильно, старий. Або прибіжить, або нову знайдеш, - він пройшов на кухню, умостився на розхитаному ослоні, поклав ногу на ногу. – Будеш шукати – бери з дитиною, старий. Краще з пацаном. Фактор вдячності працює на раз. Хоч по стелі потім ходи, хоч на кухні з дівками ночуй, вона, ну, з пацаном, тобі слова кривого не скаже. Її навіть бабки твої не цікавлять. Якщо пацан, звичайно, не старший за другокласника.
-Чому так? – я запитував лише для підтримки розмови, бо ще не зрозумів, для чого саме знайомий журналіст до мене припхався.
-Дивись: уже з пелюшок вигодувала, всі соплі повитирала, навіть насобачилася в школу збирати. Якби дівка, тим ще на бальні танці бабло давати треба чи на скрипку яку. А другокласнику тицьнув мінімально на компьютерний клуб, і маєш собі святий спокій. Можу висватати, є одна така. Головне знай: усі вони як раз на цьому етапі вже втомлені і хочуть мужичка.
-Собі чому досі таку не завів?
-Старий, у мене погляд на речі інший. Знаєш, як казав Міронов у фільмі:„Мнє ухажівать нєкогда!” Слухай, які плани на сьогодні? – запитав без жодного переходу Макс.
-Так, нічого особливого, - знизав я плечима, бо раптом відчув, що бажання відлежатися вдома гість сприйме як небажання з ним спілкуватися.
-Тоді гайда горілку пити. Ну, пообідаємо. Бутербродами, правда, зате, може, з ікрою. Фотоапарат є?
-Для чого?
-Будеш членом-корреспондентом. Знаєш, як в анекдоті: „Що буде, коли на член вчепити фотоапарата? – Член-кореспондент!”, - говорячи це, він ніби переповідав буденну історію, не маючи жодного бажання насмішити. – Так є?
-Десь була „мильниця”, - дружина колись полюбляла робити різні знимки, котрі вважала родинними і складала до альбому, тепер маленький аматорський „кодак” десь валявся в шафі.
-„Мильниця” – це не той формат, старий. У мене є, пішли зайдемо. А так, - він критично оцінів мій обшарпаний зовнішній вигляд, - за творчого работника заканаєш. Фотохудожники всі такі.
-Слухай, я фотографувати не годен, - не знаючи, у що Макс хоче мене втравити, я все ж таки виключно з інстинкту самозбереження спробував опиратися.
-І не треба. Просто так – клац, клац, клац! – журналіст стиснув правицю в кулак і кілька разів ворухнув великим пальцем, імітуючи процес натискування на кнопку фотоапарата. – Знимків із тебе ніхто все одно вимагати не буде. А при вході назвешся Сидоровим чи Товкайлом, як захочеш.
-Перед яким входом?
-На презентуху йдемо, - витримавши коротку паузу, Макс розшифрував: - Презентацію.
-Що презентують?
-Тобі не один хер? Потриндять хвилин сорок, далі – поляна для преси.
-А... нас пропустять?
-Не сци в компот – мене пропустять. Ти фотокор. Тим, хто поляну накриває, головне – аби в залі три десятки журиків сиділо, бажано хоча б зо дві телекамери. А ти будеш ходити перед ними і клацати на порожній апарат, - Макс глипнув на годинник. – То як? Махнемо за компанію?
Хтозна... Можливо, тривала відсутність не лише нормальної, а просто людської компанії відіграла в прийнятті рішення вирішальну роль. Мабуть, мій знайомий Макс таки був непоганим журналістом, раз угадав – компанії в данний момент потребував не стільки він, стільки я сам. І вперше за час нашого в принципі випадкового і загалом необов`язкового знайомства всередині мене почала зароджуватися впевненість, що Макс в принципі нормальна людина. Навіть, чого вже там, зовсім непогана.
3.
При вході у невеличкий зал, де ще до початку всім не вистачало стільців, мені тицьнули прозору течку з кількома сторінками друкованого на компьютері тексту. До першої сторінки канцелярською скріпкою причепили календарик на наступний рік з кольоровою емблемою невідомої мені фірми. Степлером до іншого папірця причепили візитку з такою ж назвою. Я спробував зрозуміти хоча б приблизний зміст написаного, та раптом помітив, що, окрім мене, цього не намагається зробити жоден з присутніх. Макс знав тут багатьох, принаймні, кивав комусь чи вітався за руку. Стрімко просвердливши невеличкий гурт біля столу, де стояли пляшки з мінералкою, від схопив одну, неначе ловив золоту рибку, відкоркував і зробив кілька жадібних ковтків просто з горлечка. Після того, задоволений, повернувся до мене, підморгнув.
Коли почалася презентація, стало ясно: чоловіки в добротних костюмах просто переповідають текст, що його отримав кожен присутній, тож ясніше суть того, що відбувалося, не стала. Принаймні, для мене. Зате я проникся надзвичайною важливістю впровадження якихось нових будівельних програм, втілення яких у життя призведе до створення єдиного бізнесового обличчя історичному центру Києва. Тобто, замість розрізнених невеличких торгівельних точок виросте один єдиний торгівельний комплекс і офісний центр. Хрещатик при цьому накриють скляним куполом від Бесарабки до Євопейської площі включно. Кілька разів клацнувши порожнім стареньким, зате величеньким, і через те солідним „Зенітом”, я занудьгував. Та Макс виявився правий – довго все це не тягнулося. За сорок хвилин присутніх запросили до сусідньої кімнати для спілкування в неформальній обстановці.
-Не клацай таблом у великій родині, - виринув біля мене знайомий журналіст і, немов дитину, потягнув за руку в гостинно прочинені двері. Ми зайшли одними з перших, тому, коли Макс отетеріло пригальмував, загальний рух трошки застопорився.
-Чого ти?
-От, блядь, жлоби, - все ж таки у бувалого в бувальцях мого поводиря вистачило вишколу в останній момент не гаркнути обурено на весь голос, тому фраза прозвучала як констатація прикрого факту. Ззаду нас активніше підштовхнули, ми опинилися біля самісінького столу, і я зрозумів реакцію знайомого журналіста. На столі стояли в рядок пластмасові стаканчики, наповнені трохи більше ніж на половину шампанським, і кілька розкритих коробок цукерок. Між ними для чогось розклали стосики рожевих паперових серветок. З переліку, яким по дорозі нагнітав інтригу Макс, не виявилося нічого. Тим часом нас оточили інші жуналісти, спритні руки хапали „келихи”, дехто цупив два відразу.
Спіймавши за лікоть якогось невисокого лисуватого чоловіка, Макс люто засичав на нього:
-Льоня, твою дівізію, хто казав „водяра, водяра”...
-Ой, не виступай, - вочевидь низенького Льоню стіл також ображав. – Я хіба знав? Мені втирали - контора солідна, поляну організує, як треба, - спорожнивши двома ковтками впольований стаканчик, він зиркнув на стіл у пошуках другої порції. Тут я помітив: ми з Максом стоїмо з порожніми руками. Та шампанське зникло швидше, ніж ця думка нарешті осяяла мою голову. Цукерки ще лишалися, їх підсовували до себе жінки з сумочками через плече. Тим часом хтось уже про щось говорив, інші мусили сприймати це як тост. Та Макса із Льонею, як і переважну більшість гостей, тости за процвітання та успіхи без обіцяної „поляни” однозначно дратували.
-Ну? – мій знайомий запитально подивився на низенького.
-Що „ну”? Є варіант, - Льоня крадькома роззирнувся. – Своїм ходом, правда, тягнутися треба... За півтори години презентуха з приводу нового екологічно чистого трамвайного маршруту через увесь Київ. Там транспортники, не якась мутотень. Контора ніби солідна...
-Ми вже, Льончику, прийшли в одну солідну контору, - Макс докірливо кивнув на остаточно спустошений стіл. – Витратили час. Ти знаєш, скільки тепер коштує робоча година нормального пишучого журналіста-стрінгера?
-Там облому не буде, зуб даю, - для переконливості лисуватий торкнувся нігтем великого пальця до верхньго різця. – На минулому тижні вони вагони презентували, які будуть по тому маршруту їздити. Фішка в національному виробнику. Не закуповують, а самі роблять. Переобладнали покинуту картонажну фабрику. Теж презентуха була місяців два тому, - Льоня задоволено примружив очі, нагадавши мені чомусь ситого кота, котрому чухають за вухом. – Ох, дали жизні там, старий, ох дали... Цирк зажигаєт огні... Мене хтось через чорний ход виносив. Свої або охорона...
Приємні спогади колеги почали виводити Макса з рівноваги. Іноді я його таким бачив.
-Чого тоді стоїмо? Ти взагалі за цей довбаний фуршет, - він показав на стіл, з якого тим часом розтягнули навіть серветки, - нам з колегою попав. Скажеш, не так?
-Не скажу, - лисуватий примружив на мить очі, про щось думаючи, ляснув Макса по плечу. – Погнали наші гороцьких!
Офіційно з Льонею ми познайомилися лише в невеличкій забігайлівці неподалік, де винуватець, котрий збив нас з панталику, замазував провину. В розмову я не встрявав, навіть не слухав їх. Медитативно сьорбав свою горілку і жував бутербод зі шпротами. Перед тим, як вирушати на нову, за виразом Макса, „крапку”, він послав колегу ще раз до бару. Годинник показував половину другої дня.
Виявилося, що на презентацію теоретичної розробки нового трамвайного маршруту збіглася майже вся та сама публіка, яку я бачив на попередній презентації. Щоправда, приміщення тут надали більше, тому й народу збіглося відповідно. Дехто з ранкових знайомих навіть впізнавав мене, кивав, наче старому другові. Цього разу на мене поширили кольоровий буклет з фотографіями, де розповідалося про історію становлення транспортного підприємства. На додачу видали невеличкий проспектик парфюмерного магазину і якусь безбарвну рекламу нового мастила з переліком магазинів по всій території України, де можна його купити. Тут теж довго не затягували процедуру, але коли запросили для неформального спілкування, нам з Максом не пощастило: ми опинилися як раз усередині натовпу, нас занесли до заводської їдальні саме тоді, коли столи щільно оточили більш спритніші. Макс крутив головой, шукаючи Льоню, і голосно бурчав:
-От же скот, ну скот поганий, ну абориген заводський, мать його нехай!
-Можемо взяти оці спини штурмом, - після випитого мене пробило на відважні вчинки.
-Совість замучає, - це Макс промовив без жодної іронії. – Дивись, тут он скільки таких, то лізе без мила. Гідність мати треба. І совість. У Льончика її зроду не водилося, на її місці...
-Диви, махає! – я помітив знайому лисину через шестеро людей від нас.
Льоня таки дійсно спробував зайняти нам місце, навіть мужньо тримав почату пляшку не дуже дорогої горілки. Але печені „кошики”, наповнені салатом, бутерброди з ковбасою і викладена на розрізані навпіл варені яйця чорна ікра біля нього не втрималися. Нам лишилися порізані лимони, оливки на пластиковій тарілці, таку саму тарілочку з рештками оселедця Льоня буквально вирвав з чиїхось рук. Я теж вирішив зробити внесок і підснув ближче до нашого гурту пляшку лимонаду. Макс усе більше похмурнів, і коли ми таки допили пляшку, закусюючи лимонами та оливками, інтерес до Льончика як до колеги і частково як до людини поступово зникав.
-Що робимо? – я намагався поводитися скромно та делікатно, бо десь відчував: сьогодні творчу натуру мого знайомого журналіста чимось глибоко образили.
-А що робимо? – Макс навіть бентежив своєю понурістю. – Нічого не робимо. Пий, гуляй, веселися, отак! Бач, як тут весело, блін!
-Слухай, Максе, - Льоня починав заводитися за прикладом колеги. - Я або чогось не зрозумів, чи...
-Нормально. З тобою, Льоня, у нас завжди нормально. Чудесно! Колоссально! Грандіозно! Поляна на поляні з тобою!
-Скажи, а ти чого сюди прийшов? – лисуватив впер кулаки в боки. – Ти взагалі чого завжди отак ходиш? І постійно морда в нього невдоволена...
-Значить, Льоня, я зараз не хочу починати, хто куди для чого ходить, да, - Макс перейшов на скоромовку. – Просто є журналюги, котрі пашуть, як тато Карло, і їхню роботу помічають, блін, частіше, ніж їх самих. А є такі, хто кругом крутиться, світить табличкою, - він обвів рукою своє обличчя, - і, крім табла наглого, нічим похвалитися не можуть.
-Ти про кого?
-Ні про кого. Одних, розумієш, виносять з чорного ходу, а інші самі йдуть. Ноги в них для цього виросли. Руки – для писання. Голова – для думання, а не для того, аби горілку в неї наливати. В голову, я маю на увазі.
Стало ясно – пора йти звідси. Хто з колег усвідомив це раніше, не знаю. Льоня, можливо, і хотів щось сказати, та Макс розвернувся і рішуче посунув до виходу. Утримавшись від коментарів, лисуватий теж повернувся і зник у натовпі знайомих. Мені нічого не лишалося, як далі триматися Макса. Наздогнав я його аж при виході. Максові щось торочив на ходу патлатий бородань непевного віку у розстібнутій камуфляжній куртці. Під нею я помітив сорочку, верхні гудзики якої також були розстібнуті, виставляючи на показ смуги тільника.
-Це – Шурик, - кивнув на співбесідника Макс. – Краще перо Києва. Хоче нас пригостити. Потягнеш двох, Шурику?
-Хоч усю цю довбану халяву, - камуфляжний обвів рукою натовп, від мого ока не уникнуло, що рука ця нездорово тремтить. – Марімани так не роблять. Пішли, пацани.
Годинник показував за чверть четверту. В листопаді о такій порі вже сутеніє. На околиці, куди ми заїхали, я чомусь ніколи не був раніше, тому зовсім не уявляв, який куди звідси йде транспорт. Презентована трамвайна колія сюди ще не дотягнулася, хоча рейки я десь у кутках цехів помітив. Макс чомусь цілком поклався на „марімана” Шурика, ми заштовхалися в першу-ліпшу маршрутку і їхали довго, все щільніше вгрузаючи в сірі та вогкі листопадові сутінки. Думалося, їдемо на край світу, та кінцевою ціього дивного маршруту виявилася чомусь Контрактова площа. Уздрівши „народний” шинок-розливайку під тентом, не змовляючись пішли туди. І коли замовили, бородатий „маріман” очікувально подивився на нас.
-Щось не так? – на диво ввічливо поцікавився Макс.
-У мене тільки на метро, - в голосі Шурика звучала неприхована гордість. – Зараз ти скажеш, Макс, аби я валив звідси до поганої мами. Давай, кажи, принижуй. Марімани все від вас витерплять. Нас шторми не брали, коли ми вмирали...
-Хлопці, назад виливать? – поцікавилася втомлена барменка.
Тепер на мене дивилися дві пари очей. Заплативши, підхопив свій стаканчик і відійшов у куток. Раптом закортіло додому, в чотири обшарпаних, але рідних стіни. Захотілося спокою, миру і самотності. Натомість за моєю спиною назрівав конфлікт. Біля шинквасу спочатку загув хор обурених чоловічих голосів, до них долучився неприємний голос барменки, і нарешті через всю територію до мене гукнув Макс:
-Ти скільки грошей давав?
Я так само голосно назвав суму, децибели в районі черги збільшилися, скандал, певне, досягнув свого апогею і нарешті захлинувся. До мене в куток підійшли розлючений Макс і збентежений Шурик. Кожен тримав у руці свій стаканчик з горілкою.
-Проблеми? – мені направду було зовсім байдуже, та мовчати якось не випадало.
-Цей мудило, - Макс кивнув на „марімана”, - завівся з барменкою за здачу.
-Яку здачу? – тепер я чогось не розумів.
-З твоїх бабок здачу, ясно? Почав виступати, ніби тітка здачу собі приникала.
-Я всю забрав, - моя рука навіть шуснула по гаманець, аби довести неправоту кращому перу Києва його помилку.
-Ну так би і сказала, а то обзивається, - найбільш щиро обуреним виявився Шурик. – Каже: „Підарас горбатий!” Нє, пацани, я що, горбатий? – він розправив плечі, потім змовницьки нахилився до нас. – Та хотів її трошки розвести. На понт взяти. Вони ж такі, знаєте, самі тут піддаті постійно. В таких місцях, хе-хе. Пара копійок іноді вигорає... Не завжди пам`ятають, що кому додають, доливають, недоливають...
-Вали звідси до поганої мами, - Макс чітко промовив не лише кожне слово – кожну літеру посмакував.
-Перевівся ти, Максе, - горілку бородатий „маріман” перехилив одним звичним ковтком, пожбурив порожній стаанчик у коробку для сміття, повну такого самого посуду, промахнувся. – Скурвився.
Блазнювато віддавши честь, він посунув до метро. Вже на ходу розвернувся і показав нам обом „фак”. Мій знайомий журналіст покрутив пальцем біля скроні, теж випив, але своїм стаканчиком у смітник влучив. А тоді промовив, ні до кого не звертаючись, з певною дещицею захоплення:
-Ти диви, яка ж скотина... Таки випив на халяву. Ось талант, глиба, бляха...
По дорозі додому іншої теми, крім Шурика, в нього не виникало. Його просто несло, фрази лилися з нього, немов вода з водостоку під час зливи.
-Це ж мурло останнє, щоб ти знав. Ніколи людиною не був. Колись, кажуть, був, та тепер спився геть. „Краще перо, краще перо”! В сраці краще перо! Постійно перебивається на шармак, тільки пожалієш його, придурка, сам же винним залишишся. Обіллє помиями за милу душу!
-Чого ж повівся? Коли знаєш, що за птах...
-Морський птах, баклан, блін! Розумієш, - Макс заговорив проникненим тоном. – От вірю я в людей, вірю. Підходить, каже: „Читаю тебе, чувак, читаю. Отримав за рекламу, хочу пригостити”. Де отримав, за яку рекламу, хто йому заплатить? Мені б правда подумати – ні, взяв і повірив. А ось раптом? Ну скажи, могло таке статися: раптом упали на людину гроші? І поміть – своє він таки випив! Козоріз нещасний... Прізвище таке в нього... Бачив марімана? Тільник той до тулуба вже присох, він у ньому, мабуть, і миється.
-Гадаєш, він миється?
-Мусить для підтримки іміджу. Який моряк без води? Коли вірити, справді морячок. На підводному човні, каже, служив. Ніби взагалі на атомному, секретна база на морі Лаптєвих. Про неї, каже, навіть не все КДБ знало.
-Думаєш, свистить?
-Нічого я не думаю. Все може бути. В усякому разі дах у нього точно поплив, а не поїхав, я у нормальних сухопутних.
Ночувати Макс, як і слід було чекати, лишився в мене. Дотримуючись законів гостинності, я спав на підлозі. Мені снилися шоколадні цукерки у формі риб, що плавали в скляних трилітрових слоїках з написом „Советское шампанское”.
4.
На ранок гість довго тримав голову під холодним струменем води, потім абияк витер волосся і кволим голосом попросив чаю. Крім заварки в мене вдома не виявилося дійсно нічого. До планів учорашнього дня входило таки виповзти до магазину, аби не лежати добу в одній позі і трошки провітритися. Це був мій особистий рецепт виходу з кризи, в тому числі алкогольної. Та єдиний, хоча й доволі сумнівний щодо позитивності наслідок вчорашніх мандрів – повна відсутність апетиту. Знайомий журналіст, посьорбавши чайку без цукру, заварив собі ще і після цього помітно пожвавився.
-Що там у нас на годиннику?
-Скоро десята. Ранку, - для чогось уточнив я очевидну річ.
-Ага... Так..., - обхопивши чашку долонями, Макс напружено думав, навіть примружив очі. Нарешті змучений вчорашніми стресами писок засяяв, він глянув на мене таким поглядом, що я зрозумів, який саме вираз мало обличчя Ньютона, коли спочатку йому на маківку гепнулося яблуко, а потім придумався закон всесвітнього тяжіння. – Все, старий, підемо в гості до письменника. З письменниками спілкувався колись?
Я хотів дати однозначно заперечливу відповідь, та вранішній настрій після вчорашнього несподівано спонукав до об`єктивності. Мені чомусь здалося, що в душі кожен – письменник. Секретарка мого нинішнього шефа, наприклад, розлучилася з першим чоловіком тільки через спроможність другого знайти гроші на видання її поетичної збірки „Клен опадає”. А приятель мого батька, голова колгоспу на Сумщині, написав книжку: „Спогади про моїх односельців”. Як у першому, так і другому випадках сорокадворічна жінка і дядько, який постарався, аби книжка спогадів вийшла на його сімдесятирічний ювілей, на письменників у моєму розумінні подібні не були. Але раз люди спромоглися щось та написати, то, значить, письменниками вони такі є. Тому я просто стенув плечима, дипломатично запитавши:
-То що?
-Є один кадр. Збирайся, по дорозі розповім. Тільки додому до мене заскочимо... Хоча – ні, блін! – Макс радісно ляснув себе долонею по лобі, схопив свою сумку, витяг з неї пухкеньку течку, з неї видобув газету. – О! Тут я про нього згадав у статейці. Я, крім усього, ще книжкові огляди роблю. Коротше, легенда така: йдемо віддавати йому газетку. Кудись викличемо, а краще – додому, закусь якась точно знайдеться. Січеш?
Отепер я чесно похитав головою.
-Ти будеш прихильником. Ти його вірші читав, а останню прозову книжу ніде знайти не можеш. Тому прийшов купити.
-Купити?
-Не стрьомайся, він сам подарує. Аби тільки одну, у нього власних книжок повний куток. Головне – на бухло розкрутимо. Йому завжди приємно, коли хтось каже, що книжку прочитав. Коли чесно, - Макс підморгнув, - таких, хто дійсно його прочитав, може з десяток набереться. Ну, хай п`ять десятків, коли родичів рахувати. Ага, ще студенти, він же викладає на філфаці. Без знання студиками хоча б одного свого стішка, не кажучи вже про прозу, на яку не так давно перейшов, до іспитів і заліків, кажуть, не допускає. Ну, скажемо так, у тих, хто не знайомий з творчістю викладача, неприємності можуть бути. Неофіційна політика, хе-хе. Так, додаємо ще нехай сотню читачів... Ну його в баню! – Макс махнув рукою. – Головне, що в нього сьогодні вільний день, пар немає. Просто скажи: читав і ще хочеш, далі мовчи собі. Похмелимося і підемо по справах, бо з ним балакати довго, знаєш, не в кайф. Заносить, вірші почне читати чи про літературу заведе.
Офіційно, для шефа і співробітників, я ще вважався хворим. Лишатися вдома, коли нервова система перебуває у прикордонному стані, не хотілося. Тим більше п`ятниця нині... Збори не забрали в нас багато часу.
Письменник виявився саме таким, як я уявлялв собі людей його роду занять. Тобто, зовсім не схожий на письменника в уяві людини, жодним боком не причетної до кола творчої інтелігенції. Виглядав він зовсім не класиком з портрета в шкільному підручнику, хоча теж доволі солідно. Років під сорок, окуляри, черевце і вуса логічно доповнювали портрет інтелектуала. Прану джинсову сорочку він заправляв у спортивні штани з лампасами, але поки ми роздягалися, витягнув її з штанів і п`ятернею зробив на скуйовдженій голові одному йому зрозумілий порядок.
Як і прогнозував Макс, письменник запросив нас відразу проходити на кухню, де стійко зберігалися суміші кислого та горілого запахів. До цієї суміші додавалися аромати, котрі йшли від відра зі сміттям, котре притулилося біля плити. Господар недбало накрив відро картонкою.
-Значить, Васильовичу, оце я про тебе тут накатав, - Макс передав йому газету, згорнуту на потрібній сторінці. – Малувато, правда, я більше давав, редактор коротнув.
-Ага, ага, їм усім так українська культура треба, як мені оце плясать, - письменник перебіг очима невеличку заміточку, задоволено гмукнув, перечитав ще раз. – Ну, придурка цього міг би не згадувати, хоча чорт із ним. Бог йому суддя. Знаєш, що він про Толіка написав? Народився новий Антонич! По-перше, Антонич в нас один, це є раз, - він загнув пальця. – По-друге, Толік не Антонич, а Рільке мінімум, - загнувся другий палець. – І головне: віршів Толік уже два роки як не пише, бо за віком пора переходити на серйозну прозу. Коли пишуть – новий Антонич! Ось тобі три! – тепер письменник махав перед нашими обличями трьома розчепіреними пальцями. – Так наші писаки стежать за нашою літературою, так вони її читають! Толік пообіцяв з тим цапом більше не вітатися. В тебе, Максиме, ще одна така газетка є? До Львова відішлю, там про мене відгуки збирають. Будуть книжку видавати. За європейським принципом: фото письменника і витримки з газет про його творчість. Отак. Вчимося потрохи.
-Знайду тобі газетку, знайду. До речі, про книжку. Ось людина не може ніяк твій новий роман прочитати. Нема ніде.
-На Петрівці продається, - крізь скельця окулярів на мене дивилися повні щирого докору очі. – Хто хоче – купить. Вже скоро рік як продається.
-Нема! – видушив із себе я, перш ніж знітитися остаточно.
-Як нема?
-Отак нема! – перехопив ініціативу журналіст. – Думаєш, ми не ходили?
-Ага-а-а, - письменнник потер руки. – Значить, Шевель, мудило, продав, а мені нічого не каже. Я ж йому своїх авторських на реалізацію дав.
-Ти хіба не контролюєш процес?
-Я письменник! – Васильович гордо випнув груди. – Автор, ясно? Моя справа – писати, їхня – видавати, а тих – продавати! Видавець повинен до мене бігти так само, як продавець! Пора вчитися потрохи, як у Європі роблять цивілізовані люди! З Шевелем я ще розберуся, точно розберуся. Зараз, шановний, я вам книжку підпишу.
Господар втік до кімнати і повернувся з книжкою в м`якій палітурці. На підвіконні знайшов ручку, перепитав, як мене звати, наморщив лоба і почав писати на титульній сторінці. Коли вручав, ми обоє підвелися, Макс зааплодував, потім зазирнув у холодильник.
-Давай, давай, - заохотив письменник, знову щез з кухні і повернувся з пластмасовою пляшкою з-під „кока-коли”. – Оце родичі привезли. Натурпродукт. Вживаєте?
-Ми, Васильовичу, все вживаємо. Сало різати?
-Ми хіба не козаки? Чекай, треба Іванові дзенькнути.
Невідомого мені Івана не виявилося і ми, примостившись за столом, випили спочатку за знайомство, потім – за літературу, потім – третій гусарський. Далі говорив більше господар, Макс про щось з ним сперечався, мені нічого не лишалося, як підрізати хліба. Час минав непомітно, десь під обід озвався той самий Іван, якого шукав Васильович, але приїхати погодився лише за дві години. Наш господар сказав, що в такому разі краще йому взагалі не приїздити більше ніколи, хряснув трубкою об важіль. Налили ще по одній...
Прокинувся я ранком наступного дня на своїй канапі поруч з Максом. Спали ми в одязі, накрилися куртками. Спочатку я довго не міг його добудиися, а коли це вдалося, він довго не міг уторопати, де він, який день і яка година. І нарешті розповів, чим, на його думку, все вчора закінчилося. Виявляється, невідомий мені Іван таки приїхав. Привіз ще одну пляшку. А коли я, - о Господи! – сказав, що читав і його книжки, він швиденько збігав по другу. Потім ми ще співали. Тоді дружина його прийшла.
-Проблеми були?
-Ти що? – Макс покрутив пальцем біля скроні. – Вона в ньому душі не чає. Не кожен день шанувальники таланту чоловіка приходять. До Івана вона взагалі звикла, він там спати і лишився. О-ох! – Макс застогнав. – Куди сьогодні підемо? Чи перепочинемо? Бо натомився я за цей тиждень собачий.
5.
Супроводжувати знайомого журналіста на різні подібні зустрічі поступово стало моєю звичкою. Макс зникав на кілька днів, міг не озиватися тижнями, але зрештою виникав на обрії і починалися ходіння по презентаціях. До творчих людей заходили не так часто, в основному зустрічали їх у центрі і Макс, пускаючи в хід мене як важку артилерію, тобто, потенційного прихильника, критика чи взагалі – видавця та перекладача, розкручував тих, кого називав митцями, принаймні на каву.
Після Нового року публіка, що тинялася з презентухи на презентуху, остаточно визнала мене за свого. Гурт цих людей так і лишався незмінним. Причому, як я дізнався, лише половина з них дійсно працювала в газетах та журналах. Мене впізнавали, зі мною віталися, навіть знаходилися спільні теми для розмов. І, що мені подобалося найбільше, ніхто жодного разу не поцікавився не лише де я працюю, а навіть як моє прізвище.
На двадцять третє лютого, колишній День Радянської Армії, я отримав несподіваний подарунок. Повернулася дружина і з порога почала плакатися: її кавказький бізнесмен з трикімнатною квартирою вияився причетним до торгівлі наркотиками, а квартиру знімав. Кілька днів тому він зник, її як співмешканку три доби тримали в камері, речі залишилися в квартирі, справжні її власники бандитську коханку на поріг не пускають. Отже, родина знову поєдналася. А дитину моя дружина, виявляється, чекає таки від мене, і те, що вона тоді казала, краще забути, бо була зла та накручена...
Найбільш цікавим у всій цій історії виявився факт, що різні знайомі моєї тепер вже не колишньої дружини багато разів за той час, поки ми жили окремо, бачили мою персона на солідних, за їхніми висловами, тусовках або в компаніях інтелігентних, за їхніми визначеннями, людей. Моя вхожість у „такі” кола підняла мій чоловічий рейтинг і соціальний статус в очах дружини.
А як же.
Чоловік у люди вибивається.
м. Київ
Грудень 2002-січень2003
