Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44279
Рецензій: 86462

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Дзеро_Дзеро_Сім.

© Стах, 28-04-2009
Іван Вікторович Цільцьо, полковник, керівник обласного воєнкомату, дивився з вікна свого кабінету на плац військової частини. В дальньому його кінці збиралося молоде поповнення, свіжа кров, надія і майбутнє української армії. Але на серці в Івана Вікторовича було важко. «Майбутнє і надія» виглядали зовсім безнадійно... Половина «надії» ледве трималася на ногах, а дехто взагалі розлізся бездиханно на лавках під тополями. А ген за сіткою, стримувана прапорщиком, базувалася група підтримки у складі мамів, батьків і подруг майбутніх воїнів. Спечалені матері були загорнуті в хустки і кожна з чималим тлумком у руці, та вільною рукою вони підтримували татів, що подриґували на місці і похитувались з боку на бік, але трималися, бажаючи своєю стійкістю подати приклад майбутнім захисникам Вітчизни. Подруги славного поповнення із заспаними очима, гикаючи, пускали сльозу по розмазаному косметикою обличчю і будували плани на цей «важкий» рік.
Полковник важко зітхнув, підійшов до столу, витягнув пляшку дешевого коняку і бойовий гранчак. З хвилину він дивився на пляшку, ніби Саурон в чарівну кулю, намагаючись побачити майбутні славні дні українського війська, проте там бовталась лише чвертка жовтувато-коричневої рідини. Знову важко зітхнувши, він наповнив третину склянки, а подумавши хвильку, додав ще трохи. Скоса глянувши на портрет президента, полковник підняв гранчак в його бік і залпом спорожнив.
Всередині стало тепло. В голову під фуражкою почали просочуватись хороші думки, атакуючи і відтісняючи погані, які цілий ранок окопувались в його локальних мізках.
«То й що, що армія небоєздатна, і продано все, що можна було продати? А в армію йдуть геть незбалансовані кадри – якщо здоровий, то не дружить з буквами, а як вміє писати і бачив комп’ютер - то дістроф... А я шо можу зробити? Та й чого я маю щось робити за ту мізерну платню? От якби в діючій частині, де ще збереглось військове господарство... Ось там можна розвернутись. Еліта вон, - полковник зиркнув на портрет, - МіГами і стратегічними ракетоносцями наліво-направо торгує, а ракети сотнями зникають з армії. А тут що? Нема де розігнатися... Продав китайським бізнесменам три гектари землі, призначеної під стрільбище, і вже видзвонюють, винюхують... А китайці молодці, розрахувалися щедро, ще й в подарунок цілий уазик українських вишиванок напхали, які вони гуртом імпортують сюди з Китаю. Хороші хлопці! Ото в них держава! А в нас повна анархія. Добре, що ми ні на кого не збираємось нападати. А навіть якби й почалося шось, треба одразу йти і здаватися - полоненим офіцерам за Женевською конвенцією повинні платити більше, ніж я отримую. А що?! Ніхто тебе не пиляє, знову ж таки обіди безкоштовні. А може, в партизани подамся. Полковник Української Партизанської Армії! Звучить, але з абревіатурою хреново...
Залишивши глобальні стратегічно-тактичні роздуми, полковник підвівся і знову підійшов до вікна. Оглядаючи підконтрольну йому територію, Іван Вікторович підсвідомо, із відчуттям, властивим лише військовий офіцерам, коли асиметрія втручається у весь злагоджений механізм світобудови армійського фен-шуя, відчув непорядок. Погляд ковзнув за сітку, де дислокувалася група підтримки. Там все було гаразд, хоча ряди й помітно порідшали, нерівною, та таки шеренгою, залишилися стояти матері з тлумками. Далі прожектор полковнячого погляду ковзнув під тополі. Там теж все було чікі-пікі. Розімлілі тіла майбутніх захисників Вітчизни зайняли диспозицію на лавках і під кущами. Далі, далі. Оппа! Є! Погляд Івана Вікторовича зафіксувався на спортмайданчику в південно-західній частині підконтрольної йому території. Там на одному з турніків хтось виконував вправу «підйом–переворот». Це був, скоріш за все, один з призовників. У його господарстві туди рідко хто ходить, та й то - хіба доріжки потріпати перед травневими святами. Після п’ятого кола полковник аж відчув усередині легку нудоту. Він схопив заклеєну синьою ізолєнтою червону трубку телефону і продеркотів шість разів пластмасовим коліщам.
- Лейтенанта Шмига, до мене. Негайно!
За хвилину в кабінет забіг лейтенант, махнувши рукою до кашкета, ніби відганяючи мух. Лейтинант Михайло Давидович Шмиг, родом зі сходу найсхіднішої області країни, був хлопцем плюгавеньким, проте виконавчим. За це його цінували офіцери і не любили призовники, поза очі називаючи Давидовича «мишею». Потроху, потроху - і всі його знали тільки як Мишу.
- Миша - сказав Вікторович, підводячи молодого захеканого лейтенанта до вікна. - Хто там крутится, як пропелер?
- Ааа! - Миша махнув рукою, явно розслабившись. – Так єто призовник. Танкистом мечтает стать.
- Хм, танкістом кажеш?
- Да, – веснянкувате обличчя лейтенанта розпливлося у посмішці. – Хороший хлопец, висшее образование , спортсмен…
- А психіатр?
- Что психиатр?
- Психіатр що каже?
- Психиатр? А, психиатр! – усмішка помало стиралася, і обличчя набувало придуркуватого вигляду. – Здоров. Да, здоров. У всех докторов здоров. Я его думаю танкистам отдать. Капитану Броньку. Он просил хотя бы более-менее здорових. А то у него после этой зими, как им вирубили свет, половина в госпиталь слегла. А он хлопец здоровый. Тут трое пьяних призовников пристали к ниму в туалете, так он их всех и положил. Сам видел.
- Здоровий, кажеш... Вища освіта. Гм... – Іван Вікторович задумливо потирав підборіддя. – Миша, подивись-но туди, під тополі. Кого ти там бачиш, Миша?
- Призовников, правда, они нажрались…
- Стоп. Правильно, там наші призовники, нове поповнення лав української армії, її, можна сказати, надія і майбутнє. Які вони? Правильно, Миша. Вони п’яні слабаки без освіти, а коли дивляться у бік спортмайданчика, то бачать тільки дерева за ним, під якими можна нагадити. А «підйом-переворот» роблять тільки чаркою. А тепер подивись от сюди – полковник взяв лейтенанта за шию і взявся вертіти його головою зліва-направо. – А тепер знову сюди, і ще раз назад. Ти різницю вловлюєш, Миша? Ці тіла під тополями наші, наші, рідненькі, а той на турніку – не наш, чужой, Миша! Наші призовники такі не бувають!
- Ви хотите сказать... – очі лейтенанта розширились.
- Точно, Миша! – полковник підняв перед носом у лейтенанта великого пальця – Підіслали! Але хто? Невже в Києві хочуть когось на моє місце пихнути? Гм... – Іван Вікторович зняв фуражку, витер рукавом чоло, і знову заклав фуражку на лисе місце.
- Да отправляем его! В казарме розберемся, шо за птаха! Сделаем ему темную. Сапогом по лбу! Сразу розколется! – Миша помахав кулаком у вікно ненависному спортсмену.
- Ти шо, хочеш, щоб він там цілий взвод положив? Вони ж на одній квашеній капусті, а цей диви як крутиться! Ніііі, будемо на місці розбиратись. Не для того я тут поставлений, щоби братам по зброї кота в мішку відсилати! – вираз обличчя став рішучим, праве око примружилось, видаючи важку роботу лівої півкулі мозку.
- Так! – полковник гепнув долонею по столі, – Давай його сюди! Будемо приймати превентивні заходи!
Миша вже було розігнався йти, як Іван Вікторович передумав:
- Стоп! Назад. Так він може щось запідозрити і не піде на контакт. Тут треба діяти тонше. Ану клич до мене Надьку.
- Тетю Надю из госпиталя?
- Не тьотю, а молодшого лейтенанта Надію Данилівну Кобилясту.
- Слушаюсь, товарищ полковник! – вигукнув лейтенант, тримаючи руку під фуражкою і цафаючи задом до дверей – такого злого палкана він вже давно не бачив.

Вона не зайшла, вона заплила, як лебедиця при вечірній зорі по тихому плесі дзеркального озера. Якщо, звісно, бувають лебедиці вагою під корець. Одними лише грудьми вона напевно могла би зупинити ворожий танк, та й інші частини тіла були варті уваги. Молодший лейтенант Надія Данилівна Кобиляста, в народі «тьотя Надя», працювала старшою медсестрою у військовому госпіталі. Це була не просто локальна секс-бомба, це була справжня система «Град». Для неї всі солдатики були як діти рідненькі, хоча з особистим життям в тьоті Наді не складалось.

- Викликали, Іване Вікторовичу? – крісло жалісно заскрипіло, розкішне тіло так і рвалося, так і рвалося на свободу з-під білого халата.
Насилу перевівши погляд від грудей медсестри на обличчя, полковник ще деякий час дивився крізь неї, поки свідомість перебудовувалась з високого і вічного на приземлене і необхідне. Погляд сфокусувався, і полковник з пафосом промовив:
- Надю, Батьківщина в небезпеці!
- Шо? Опять? – Надя надула губи.
- Сонце моє, виручай! – Вікторович взяв сонце за ручку і підвів до вікна. – Бачиш он того атлета! Треба його обстежити по повній програмі, продіагностувати і просканувати, та взнати, для чого він приперся до нас. У твому розпорядженні всі збройні сили, які є в моєму підпорядкуванні, і любий кабінет.
- Ну слава Богу, що знову не той генерал пузатий.
- Надю, ти наша остання надія! - Полковник, обнявши молодшого лейтенанта за талію, повів її до дверей.

Спливала третя година... Полковник Іван Вікторович Цільцьо в»пяте відміряв у свій бойовий гранчак свіжо-окуповану пляшку. Миша Давидович нервово міряв кроками кабінет.
- Твердый орешек попался, товарищ полковник! – Миша нервував.
- Ой не кажи. Раніше їй вистарчало максимум півтори години.
- Я верю в нее!
- Правильно! Чекаєм до останнього! – Іван Вікторович сумно поглянув на залишки «вогняної води» в пляшці.

Двері плавно відчинилися. Вона не зайшла. Вона запливла. Венера! Миша присів на краєчок крісла, нервово заплітаючи ногу за ногу. Іван Вікторович стійко, як бетонний дзот, приготувався прийняти удар на себе.
- І шо?
Молодший лейтенант Надія Данилівна Кобиляста окупувала своїм тілом стражденне крісло і витягнула папіроску з полковничої пачки, що лежала на столі. Миша, смикнувши важливість моменту, підскочив запалити сірника. Тьотя Надя випустила хмарку густого запашного диму.
- Слабак!
Іван Вікторович таємничо усміхнувся у свої шикарні вуса.
- Тьоть… Надежда Даниловна! – не втримався Миша. - Давайте о главном!
- О Главном? – перепитала «кумир нічних снів української армії». - Місю, винищувачу мій весняний, а чи знаєшти, що головне для одинокої жінки моїх років? Жінки, яку амури несуть у бомболюках стратегічного винищувача життя, що готується нанести точковий удар по незахищених точках мужського его? Ти думаєш, мене цікавлять ваші пукавки-стрілялки?
Іван Вікторович, повернувши щелепу в її базове положення, м’яко по-батьківськи усміхнувся. Йому сподобалось про винищувач і бомболюки. Фундамент під веснянками лейтенанта Миші почервонів при слові «мужське его».
- Шпигун він. Румунський шпигун, – враз байдуже промовила Надія Данилівна. – Цікавиться якимось танками Булат, Оплот, Я…Ятган.
- Ятаган – поправив Іван Вікторович.
- Угу. Каже, що за їхніми даними вони із заводу відправляються у військові частини, а по дорозі десь зникають безслідно...
- Іііі. Чепэ, Иван Викторович! – Миша скочив з крісла і став бігати по кабінеті. – Надо звонить в ЭСБиУ.
- Тихо, тихо, Миша, сядь і глибоко дихай. Шпигун кажеш, Надю… І це все? Просто румунський шпигун? Тьху ти... – Іван Вікторович тріснув себе долонею по чолі. – А я вже грішним ділом подумав на своїх. Думав, копає хто під мене. Хууууу. Нікуди, Мишо, не треба дзвонити! Хто ж зараз не шпигун? Та ви тільки погляньте на обличчя нашого міністра оборони… Ті сусіди, ну чесне слово, як діти. Нє шоб прийти, поговорити, плящину–другу роздусити... Все би й порішали. Що маю - тим і би поділився. Ми люди не жадні. А Булати з Ятаганами араби забирають одразу ж із конвеєра. А наші одразу ж і списують. А Оплот тільки на схемах, які, до речі, вже китайці стибрили. Жваві хлопці. Так що, Миша, ти його відправляй до танкістів Бронька! Там лише макети та іржавий Т-134. Шкода хлопця.... Але обов’язок перед Батьківщиною зобов’язує! Все, вільно! А про Оплоти і Булати нікому ні гу-гу! Це велика військова таємниця.
Миша «в серцях» махнув рукою і вийшов з кабінету. Молодший лейтинант Надія Данилівна Кобиляста піднялась, окинула поглядом кабінет Івана Вікторовича і жалібно промовила:
- А може не будем відправляти його до Бронька? Там світло вмикають лише кілька разів на рік, коли поряд проїжджає до своєї пасіки верховний головнокомандуючий. Він же там відморозить усе цінне, що можна відморозити. І впаде через рік до моїх ніг, як птах із підрізаними крилами...
- Надю, ти знову закохалася?
- Я завжди закохана, Іване Вікторовичу! – відрізала тьотя Надя, гордо піднявши підборіддя, встала і мовчки попливла до виходу. І вже коло дверей почула примирливий голос полковника:
- Добре-добре. Почнуться холоди, переведем шпигуна до тебе в госпіталь. А тобі від імені всіх збройних сил України виношу щиру вдячність! Ти справжній СМЕРШ української армії!
Тьотя Надя махнула рукою і захлопнула двері. Іван Вікторович вилив всю рідину, яка залишалась у пляшці, у свій вірний бойовий гранчак, косо поглянув на портрет президента і залпом осушив посуд.

І був другий день. Весняний ранок. Грав марша оркестр. І забирали молоде поповнення на строкову службу. Плакали матері. Стійко тримались тати. Висли на плечах майбутніх воїнів майбутні матері майбутніх воїнів. А в тіні під старими тополями замріяно стояла молодший лейтенант Надія Данилівна Кобиляста. А поряд з нею, обнявши її пишну фігуру і поклавши голову поміж пишні українські груди стояв румунський шпигун. І думав він про те, що після року служби в танковій бригаді капітана Бронька він повернеться на це благословенне місце і попросить руки і серця цієї святої діви. І секретні радіограми він більше на Батьківщину не буде надсилати. Тепер у нього буде нова Батьківщина. Тьотя Надя гладила пишне смоляне волосся агента і думала про те, що доля жорстока. Тіло рветься кохати, а його зв’язують казенними ланцюгами умовностей і непотрібних правил...
А десь там за казенним вікном Іван Вікторович Цільцьо, полковник, керівник обласного воєнкомату, дивився з вікна свого кабінету на плац військової частини. І все було симетрично і по фен-шую. І серце його раділо. І навіть головнокомандуючий на портреті сьогодні усміхався. Полковник бачив це все, та погляд його концентрувався на молодшому лейтенантові товаришці Кобилястій... І зрозумів він, в чиїх руках майбутнє країни. Ось! Ось де наш Булат і Оплот. Ось де приховані кадри і ресурси українського війська! Саме вони наше майбутнє і «Надія»! А в куточку коло шафи сидів на кріслі лейтенант Миша Давидович і не зводив погляду з Івана Вікторовича, свого наставника і кумира. І були в цьому погляді не лише захоплення і щира відданість…
- Миша, - промовив Іван Вікторович.
- Слушаюсь, товарищ полковник! – вистрибнув струнко лейтенант.
- Миша, візьми в сейфі бабки, що лишилися за той списаний автомат, і дуй зроби шопінг. Ящик горілки, ну і бабам щось. Я такий сьогодні щасливий! Просто слів нема!
- И в магазине нет слив, Иван Викторович. Может, я апельсинки возьму?
- Та бери шо хочеш. Крім гранатів. Сьогодні ж такий мирний щасливий день… – скупа мужська сльоза збігла по обличчю старого офіцера.
Полковник пішов в народ, виголосив промову і щиро, по- брежнівськи цілував майбутніх воїнів. А Миша боязко ходив за полковником з підносом, на якому стояла свіжо розлята і нашвидкуруч закоркована горілка і національний символ – апельсини, і мило усміхався до батьків майбутніх воїнів:
- Ласкаво просымо! Пригосчайтесь!
І були всі щасливі. І вірили всі в потенціал рідної армії та добрих сусідів. Бо ж весна прийшла. І здавалося, що навіть коти, що сиділи на паркані, підспівували у такт військовому оркестру...


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Володимир Ворона, 20-06-2014

[ Без назви ]

© Анізія, 16-11-2013

[ Без назви ]

© Ганна Ткаченко, 02-11-2012

Колись любивім айно

© Юрій Кирик, 26-05-2010

Про румун правда

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій, 03-05-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Василь Тибель, 01-05-2009

Хто в армії служив, той в цирк не ходить

На цю рецензію користувачі залишили 6 відгуків
© Микола Мисковець, 30-04-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© NATALKA DOLIAK, 29-04-2009

007 - то Кобиляста :)))

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Залєвський Петро, 28-04-2009

Крізь призму іронії

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Цибенко, 28-04-2009

Аффтар пиши ісчо!!!!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Маріанна Малина, 28-04-2009

нє розслабляйтесь !!!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Захар ван дер Бюйтен, 28-04-2009

007

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Наталка Ліщинська, 28-04-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.53039884567261 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Лезами по нервах: «Маленьке життя» Ганья Янаґігари
Перш ніж ви продовжите читати, саме час для офіційного оголошення. Я не рекомендую вам «Маленьке життя» …
Постапокаліптика по-українськи: Огляд роману «Горизонти наших надій»
Для української літератури постапокаліптика — відносно новий жанр. Те саме можна сказати і про кіберпанк. …
Огляд книги Джорджа Мартіна «Лицар Семи королівств»
Я сумніваюсь, що ще існує бодай хтось, хто в епоху інтернету не чув про «Гру престолів». Вихід кожного …
Наївно про жорстокість: «Хлопчик у смугастій піжамі»
Вперше книга Джона Бойна «Хлопчик у смугастій піжамі» вийшла у 2006 році. І швидко стала бестселером …