Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44505
Рецензій: 87040

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Авторська проза

БАБЦЯ ФРАНЯ

© NATALKA DOLIAK, 28-04-2009
Уже років тридцять п’ять вона виглядає старезною, як світ. Сухенька, маленька, з безліччю глибоких, як рівчаки та тоненьких, наче павутинка зморщок. Ними укрите все обличчя старенької. Бабця завжди охайна, чисто вдягнена, усміхнена. Пахне від неї м’ятою й любистком. Ясно-блакитні її очі з молодим блиском відверто дисонують зі зморшкуватим обличчям та всохлою статурою, вводячи людей в оману щодо її віку. У дворі всі її знають, як бабцю Франю. Доволі дивне ім’я, та дехто з сусідів припускає, що вона просто Фросина. Франя – то для зручності.
До теперішніх днів донеслись відомості про те, що раніше вона мешкала в приватному будинку. У середині сімдесятих його знесли, аби побудувати на тому місці нашу дев’ятиповерхівку. Мала бабця дочку – горбату Ірину, яка дожила лише до тридцяти. Через два  роки після переселення до висотки вона померла. Бабця розповідала, що Ірися злякалась жити так високо, аж під хмарами. Тому пішла до Бога. Вона тоді, всупереч правил, власноруч обмила й вдягнула дочку у  те, що припасла «на смерть». Рушнички, свічечки, якісь там папірці, що їх кладуть на лоба покійникові, новенька білизна, хусточки, простирадло й навіть маленька вигаптувана подушечка чекали свого часу у величезній бабиній скрині. Щоправда збирала бабця усі ті речі для себе. Та вже, коли таке сталося - віддала дочці. Як втратила єдину дитину, одразу й постаріла. Старенька завжди говорила про смерть, як про щось буденне, просте й зовсім не страшне. На свою смерть почала потихеньку збирати інше «придане». Отоді будинком рознеслось, що бабця знається на похоронних традиціях. Мешканці-сусіди зраділи в глибині душі. Бо ж мало хто відав, як правильно готувати до потойбічного життя рідних та близьких.

Сидить якось вранці бабця Франя на балконі, що виходить у двір. Спекотне літо дев’яносто п’ятого. З висоти спостерігає за дітлахами. Ті вовтузяться біля під’їзду. Зір у бабці хоч куди. Взагалі, на здоров’я  вона не скаржиться. Надвір вибігає Маша з сімнадцятої квартири. Їй років шістдесят. Бабця Франя знає її батька. Маша в домашньому замурзаному халатику та дірявих капцях. Спочатку жінка стрімголов біжить кудись, тоді повертається. Беззвучно простягає руки до сусідів, що сидять на лаві поруч з під’їздом. Хапається за серце. Ті, до кого вона звертається не розуміють, бо жінка не може вимовити й слова. Маша обхоплює руками непричесану голову й хитається усім тілом наче маятник… Бабця Франя повільно встає з ослінчика, заходить з балкону до кімнати. Бере усе необхідне зі скрині та йде до сімнадцятої.
Там помер старий батько Маші. Ніхто достеменно не знає, що з ним робити. Єдине, що можуть - плакати. Бабця Франя закриває чорними хустинами, які принесла з собою усі дзеркала, тоді роздає присутнім тоненькі жовті свічечки. Ті, хто донедавна заходились плачем від розпачу й невідомості, стихають. Квартиру огортає поважно-піднесена атмосфера. З приходом бабці Франі усе втихомирюється. Покійник поки що лежить у своєму ліжку.
- Лікар був? - питає бабця у чоловіка Маші. Він, схлипуючи, вказує на дільничну лікарку, яка  стоїть біля дверей.
Бабця ввічливо просить всіх вийти з кімнати. Зачиняє за собою двері. За кілька хвилин з’являється в коридорі й тихенько звертається до двадцятилітньої онуки покійного:
- Забери матір з двору… Дай чисту дідову сорочку, костюма… Тазик, мило й таке інше знайду сама. Скажи татові, щоб покликав попа, - тоді хвильку думає й додає, - до мене не входити, сама покличу…- та йде до покійника.
Наступного дня труну з дідом виносять на двір, ставлять на два ослінчики. Прощаються. Бабця Франя стоїть у натовпі сусідів. Раз по раз на неї кидають погляди найближчі родичі покійника. Бабця подає знаки рукою й кожному стає ясно, що робити далі…

Бабця Франя ніколи в житті не мала ні гаманця, ані сумки. Не визнає ніяких поліетиленів. В’яже у вузлики. У маленькому зберігає гроші. На чистеньку білу носову хустиночку кладе спочатку паперові, складені вдвоє, тоді на них купкою дрібні. Міцненько зав’язує кінчики хустинки хрест-навхрест. Закладає вузлик за пазуху. Як він там тримається - відомо лише старенькій. Купить бабця хліба - замотає у велику (також білу) хустину й несе додому. У картатій, червоно-синій хусточці - цукерочки. Ними рясно пригощають її на похоронах та поминках. Сама їх їсть рідко, бракує бо зубів. Ото вряди-годи посмокче, закріпиться, та й годі. А як назбирається багатенько, виносить дітлахам. Роздає з посмішкою й лукавинкою в очах. Дивиться на них, мало не плаче від щастя. Тішиться.
Років тридцять тому дітвора табуном оточувала бабцю, мало не збиваючи її з ніг. Простягали руки, сміялись, жартували. Дорослі, що сиділи на лавках під будинком, підбадьорювали малечу…
Через десятиліття по тому бабці доводилось добренько припрошувати, аби брали у неї льодяники. У нашому будинку тоді тимчасово жили декілька сімей, які отримували парт-номенклатурні пайки. Розбещені дітлахи, якщо й брали солодощі, то з огидою та зверхністю…
На початку голодних дев’яностих на бабині подаруночки чекали з нетерпінням навіть дорослі…

У 2000-му бабця Франя ходить заставленим іномарками двором, простягає свою сухеньку кістляву ручку до діточок. Гладить їх по голівкам. Пропонує  пригощатись цукерочками з пергаментної жменьки. Діти не помічають бабцю, мчать повз, іноді ненароком штовхаючи. Тринадцятилітні, що стоять купкою  осторонь, перешіптуються та голосно сміються, зиркаючи на бабусю, яка в травні вдягнена в довгу спідницю, квітчасту хустину та жупанчик, підперезаний теплим кашне.
Одне малятко років чотирьох підбігає до бабці. Воно довго дивиться старенькій в очі, задерши голівку. Тоді обнімає її за ніжки й притуляється щічкою до зеленої бавовняної спідниці. Бабця Франя схиляється над дитятком.  Пхає йому в кишеньку гостинчик. Рідна бабуся хлопчика  лише зараз помічає, де її онук.  Голосно кличе його. Бабця Франя, посміхнувшись одними лише очима, чимчикує додому.
Дитинка підбігає до своєї бабусі й радісно хизується подарунком.
- Викинь негайно! – каже та крізь зуби й вивалює просто на пісок карамельки, виправдовуючи свою поведінку перед співрозмовницею – Та, це баба Франя… Цукерок на похороні набере…Сама не їсть… А може вони «заговорені» ?…
Інша дама перетворюється на суцільну увагу, в надії почути якусь сенсацію.
- Ще, як дочка моя була малою, ця Франя цукерки роздавала. – продовжує баба малюка. – Ти ж знаєш - у Люсі життя не склалось. Васька пішов. Можливо то стара щось там шаманить, щоб чуже щастя поганити… Вона ж усе з покійниками справу має.
- А-а-а!  То це та баба, що мою маму мила…- вдивляється жінка у постать старенької - Добре усе зробила бабця… Грошей не взяла…Підказала, які краще купити рушники та інший крам.
- Ну, це, так…Це вона вміє…- бабуся хлоп’яти трохи подумала, на очах з’явились сльози, – П’ять років уже, як тато помер… вона все допомагала…
- Ех, Машо, Машо! – каже осудливо сусідка, збирає розкидані цукерки й кладе їх до кишені.
Тітці Маші трохи ніяково. Її співрозмовниця не бажає більше спілкуватись. Вона мешкає у сусідньому будинку. Піднімається до своєї квартири сходами. Між другим та третім поверхами оглядається, виймає жменю цукерок й блискавично жбурляє їх до сміттєпроводу. Обтрушує долонею долоню й прямує додому…

Одного грудневого дня сусіди ненароком, за пліткуванням та промиванням кісточок іншим, вийшли на розмову про бабцю Франю. Тоді хтось зауважив, що уже з тиждень її не бачив. А вона ж завжди ходить до магазину сама, виносить сміття, помаленьку-потихеньку прогулюється двором.  
- Потрібно до неї сходити. – пропонує якийсь-там дід.
- А як вона, тойго.. цейго…- дідова дружина штовхає його ліктем під бік.
- Померла? – вихоплюється відразу у декількох тіток, що приймають участь в бесіді.
Замислились… Кожен думає про одне й те саме: «Якщо бабця Франя віддала богу душу, то що з нею тепер робити?» Ніхто цього не відає.
Врешті-решт, вирішили все ж таки йти до тридцять другої, дзвонити, ламати двері, якщо знадобиться.
- Бо ж почне смердіти. – припускає той же дід.
Такий аргумент остаточно переконує будинкових активістів. Вони дружно вирушають на восьмий поверх, підштовхуючи один одного, аби не бути першим.
Спочатку дзвонять раз, тоді довго-довго другий. Потому щосили стукають в двері. Ніхто не відчиняє. Одна тітка приклала м’ясистого носа до шпаринки й голосно втягнула повітря.
- Не тхне. – сказала.
Після неї цю процедуру проробили усі інші.
- Ні, не смердить. – погодились.
- А може вона куди поїхала? – припустили, але відразу відкинули цю гіпотезу, як таку, що не має сенсу.
Вирішили прийти наступного дня - понюхати ще.
Прийшли. Нічого. Домовились прийти пізніше…Тоді забулося…
За два дні після того з ЖЕКу припхався слюсар. Мав стукати по трубам в рамках  планової перевірки. Сусіди бабці взяли за мету використати його у власних цілях. До дверей мовчазної квартири він йшов не один, а з цілою делегацією. Від слюсаря вимагали, аби той вибив двері. За пляшку самогону він погодився взяти на себе відповідальність. Підійшовши до квартири бабці Франі напівп’яний майстер взявся за ломик. Але публіка спинила його. Мабуть подумали, що варт покликати міліціонера. «Треба ще раз подзвонити.» - сказала молодиця з третього поверху. Так і зробили. Прислухались…Тихо… Слюсар для годиться натиснув на ручку… Вона піддалась… Двері поволі відчинились самі…Працівник ЖЕКу знизав плечима, матюкнувся й пішов геть. Здивовані мешканці будинку вервечкою посунули всередину, потай принюхуючись. У квартирі було дуже холодно. Гуляв вітер. Сусіди йшли обережно, аби не злякати бабцю. Заднім було дуже цікаво, тому вони напирали, а переднім страшно, тому вони гальмували. Дійшовши довгим коридором до центральної кімнати процесія спинилась, як вкопана.
На встеленому жовтою скатеркою столі, що стояв біля відчиненого балкону, лежала в червоній труні святково вбрана бабця Франя. Під головою – білесенька, мереживна подушечка. На лобі – папірець з чорними старослов’янськими літерами. У руках свічечка. На повіках у бабці Франі - важкі ювілейні рублі. При житті надто худенька бабця ніби ще більше висохла, перетворилась на мумію. Холод зберіг її тіло. Бабця Франя подбала про себе, аби нікому не завдавати клопоту. Сусіди кожен на свій лад та діапазон фантазії, відтворили у себе в головах картину того, як бабця могла сама себе приготувати до смерті. Згодом побачили на столі поруч з покійницею паспорт та папірець. Один чоловік, який першим оговтався, взяв записку й пошепки прочитав тремтячим голосом:
- Рублі зніміть… свічку в руках – запаліть… попа покличте з церкви такої-то… продукти на похорон в холодильнику…
Після цих слів тітка Маша прожогом кинулася до кухні, аби пересвідчитись у правдивості написаного.
- Є! – роздалося звідти.
- Чому у неї руки не розпадаються? – пошепки запитала одна сусідка в іншої скрипучим голосом.
Хтось із цікавих підійшов, роздивився.
- Резинкою зв’язані. – повідомив.
- Потрібно розв’язати. – вирішили й обережно зрізали резинку ножицями, які принесли з ванної кімнати.
- Гроші в паспорті…- продовжував читати інструкцію від бабці Франі чоловік.
Згадали про паспорт. Маша схопилась за документ. У ньому були акуратно складені хрусткі банкноти по сто гривень. Жінка прочитала знайоме всім прізвище, а потому абсолютно невідоме ім’я,  зазначені у паспорті.
- Франческа…- Маша перечитала ще раз. – Фран-чес-ка.
Мешканці будинку були вкрай здивовані  й не відразу здогадались, хто така Франческа.
- 1905 року народження… - мовив чоловік з-за плеча тітки Маші й свиснув.
Усі почали вираховувати, скільки ж їй років.
- Дев’яносто  п’ять, дев’яносто п’ять! – хвилею пронеслось.
- Франческа!... Франческа -  іноземне, чи що?… - не могли заспокоїтись жінки.
Вони ще довго дивувались та розмірковували, перечитуючи записи бабці Франі. Там було зазначено геть усе. На якому кладовищі її поховати (вказано номер місця), як її виносити, як забивати труну, що казати, кому давати гроші, кому нажите нею добро, як робити, щоб не надурили ті, що копають яму і таке інше. Нічого не забула старенька.
Поховали довгожительку наступного дня зранку. Все зробили, як годиться, згідно заповіту бабці Франі.
…Єдине, чого не вказала старенька, кому й коли ходити на її могилу…

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Зрушило лад...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Катерина Стрєльнікова, 11-05-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Василь Тибель, 02-05-2009

Сумна історія

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© , 02-05-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Noelle Daath, 30-04-2009

Великий Перехід

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Петро Домаха, 30-04-2009

супер...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© George, 29-04-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Залєвський Петро, 28-04-2009

Вчасно і доречно

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Цибенко, 28-04-2009

Не документалістика

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Дара К., 28-04-2009

Цікаво Ви вмієте помічати життя

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Наталка Ліщинська, 28-04-2009

Знання ритуалів та законів

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Дон Педро, 28-04-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.72127604484558 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Пол Бейті «Запроданець». Чорний роман під рожевою обкладинкою
Як воно — жити з усвідомленням власної чорноти? Чому ми досі ділимо людей за кольором шкіри? Запитання, …
«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …
Вікторія Андрусів «Тринадцять жінок Івони»: фатум як спасіння
Свою дванадцяту книгу презентує широкому загалу відома закарпатська письменниця Вікторія Андрусів. «Тринадцять …
«Моє не надто досконале життя» (але майже)
Знову переповнений вагон, вже бачу це ще до зупинки потяга. Але я ж мушу потрапити на роботу на іншому …