Міра поправляє косметику на обличчі перед дзеркалом у ванні. Вона вже у діловому костюмі, зосереджена.
- Мила, а що це таке? – окликає її з іншої кімнати Чет з подивом, навіть з тривогою.
- Що? – не розуміє Міра.
- Ні, ти подивися, що це? – аж скрикує Чет. Міра стривожено дивиться у дзеркало, потім поспішає до Чета в спальню.
- Що?
- Ось! – Чет стоїть на колінах на ліжку і показує на підлогу, майже зі страхом, наче змію там побачив. Міра підходить, вона не бачить нічого підозрілого.
- Що?
Чет хапає її за руку, притягує до себе і починає цілувати.
- Милий! Мені треба на роботу! – пручається Міра, а Чет жадібно цілує її, хапає губами за губи, за щоки.
- Чете! Не будь дитиною, я запізнююся! – нарешті вона виривається і виходить. Перед дзеркалом у коридорі знов поправляє косметику.
Чет залишається в ліжку. Дістає з-під подушки шматок якогось матеріал, пробує його губами.
- Чорт! Лінолеум! – шепоче Чет і на обличчі в нього відчай.
- Що ти кажеш, милий? – питає Міра, яка вже поправила косметику.
- Я кохаю тебе, принцесо! – говорить він і кривиться.
- Я тебе теж, милий! Все, я побігла, буду увечері!
- Я приготую щось смачне! – кривиться ще сильніше, справжня гримаса на обличчі.
- Добре.
Хлопають двері, Чет лежить горілиць. Знову пробує шматок лінолеуму губами, навіть трохи жує його. Крутить головою.
- Вона з лінолеуму! Як таке може бути? – лежить, ошелешено дивиться у стелю. Потім плигає до комп’ютера, вмикає його, дивиться фотографії, де він і Міра. – Вона не була такою! Ні! – шепоче, потім замислюється. Далі дзвонить.
- Алло, Юля? Привіт, це Чет. Слухай, у мене термінова справа, ми можемо побачитися? Ні, все нормально, ніхто не розбився, просто є розмова. Та ні, ми з Мірою не розлучаємося! Хвилин десять знайдеться в тебе? Добре, дякую.
Чет швидко одягається. Костюм, плащ, фетрова шапка. Він завжди бігав у курточці і кашкеті, але Міра накупила йому нового одягу, то ходить в ньому. Виходить, з дому, біжить під дощем до стоянки, де сідає в сіре «Авео», їде в центр. Щось думає, барабанить пальцями по керму. На одному зі світлофорів застигає, вже зелений горить, а він стоїть. Йому сигналять, тоді тільки їде. Зупиняється біля невеличкої кав’ярні десь у центрі. Сидить і тупить в скло, по якому бігають двірники, що прибирають воду. Дощ ллє і ллє вже котрий день. Чет щось думає. Потім вимикає двірники, піднімає воріт плащу, натягує шляпу на вуха і біжить з машини до кав’ярні.
Заходить, займає стіл у кутку. Зараз ще рано, в кав’ярні порожньо, підходить офіціантка, яка, здається, ще й досі не прокинулася. Чет замовляє каву. Зосереджений, думає, що казати. Помітно нервує, потіє, закусує губи, барабанить пальцями по столу, зітхає. Коли приходить Юля. Вона – яскраве поєднання Європи та Азії. В неї мама з Казахстану і тому в очах є якесь хитре косирування. Чет колись займався антропологією і чомусь згадує речення з підручника, що казахи пішли від змішування древнього індоєвропейського населення з монголоїдними прибульцями. Юля співає у нічному клубі, дуже дорогому клубі, лише зараз, коли Міра почала дуже добре заробляти, зробивши кар’єру на каналі, вони кілька разів ходили туди. Послухати мрійливо-розбещену музику і голос Юлі у якомусь чудернацькому вбранні.
Вона і зараз одягнена так, що відразу впадає в очі. Струшує краплі води з червоної парасольки, вішає блискучий чорний плащ. Трясе своєю головою з зачіскою каре.
- Привіт. – вона сідає і з цікавістю дивиться на Чета.
- Привіт, що будеш пити?
- Молочний лате.
Чет замовляє. Йому важко почати розмову. Він наче і підготував фрази, але зараз вони здаються йому недоречними.
- Ну кажи вже, кажи. – сміється Юля. – Що трапилося?
- Ти нічого дивного не помічала за Мірою останнім часом? – каже Чет, хоча збирався почати розмову по-іншому.
Юля дивується. Вона давня Мірина подруга, знала її, ще коли Чет не знав.
- Що ти маєш на увазі?
Чет кривиться, хитає головою. Він знає, що якщо зараз почне пояснювати свої підозри, то буде виглядати ідіотом. Але він вже почав цю розмову. То шляхів для відступу немає.
- Юля, ти мене знаєш, то я буду з тобою чесним… Зараз, не знаю, як це сказати…
- Ти підозрюєш, що вона наставляє тобі роги? – одна з сильних рис Юлі те, що вона говорить правду в очі, а не замилює ситуацію.
- Рога? – дивується Чет. – Ні! Які ще рога? Ні! Я про інше! А що, ти щось знаєш про роги?
- Ні, просто у тебе такий переляканий вигляд, як у менчиків, коли вони дізнаються, що їм наставляють роги.
«Менчики» це фірмове слово Юлі. Чет думає, що вона вигадала його, щоб не вживати Карпового «мучачик». Юля і сама ж письменниця, має деякі літературні амбіції. На відміну від Чета, який давно вже змирився з роллю літературного негра.
- Ні, я не про те.
- А про що? Чете, кажи, в мене небагато часу, попереду важлива зустріч.
- Ну добре, кажу, як є, тільки не думай, що я збожеволів.
- Не буду. – вона хитро посміхається. Вона вміє сіяти в людях непевність, хоча рідко цим зловживає.
- Так ось, я помітив це вже кілька тижнів тому. Міра змінилася. Я довго не міг зрозуміти в чому. Але щось сталося і вона стала інша. Тобто, начебто все залишилося, як було. Але все змінилося. Розумієш?
- Ні. – Юля ж любить казати правду.
- Ну, Міра стала якась інша. Я довго думав в чому саме, але не міг сформулювати якоїсь точної ознаки її зміни. А ось сьогодні до мене дійшло. Вона пахне лінолеумом. – Чет опускає очі, бо розуміє, що несе якусь маячню.
- Що? – щиро дивується Юля.
- Ось. – Чет дістає з кишені шматок лінолеуму.
- Що це? – ще більш дивується Юля.
- Коли ми кохаємося, то останнім часом я почав відчувати якийсь дивний присмак. Оце цілую її і відчуваю якусь хімію чи що. Я потім довго лизькав все, щоб зрозуміти, що то за присмак. І ось знайшов – у неї з’явився присмак лінолеуму. – Чет нарешті піднімає очі. Йому стало трохи легше, він сказав, що збирався, хоч розуміє, що виглядає ідіотом. Але передчуття того, що його сприймуть ідіотом, було ще більш важким.
Юля дивиться на нього. В неї на обличчі подив і посмішка.
- Можна твою руку? – питає Чет.
- І серце теж? – сміється Юля.
- Ні, тільки руку.
Вона простягає. В неї красива доглядана рука. Чет бере її за долонь, підносить до губ, цілує. Не просто цілує, а облизує, майже запихає у рот. На них з подивом дивляться бармен і офіціантка. Юля посміхається. Чет зосереджено лиже її пальці.
- Хух! – зітхає нарешті з полегшенням.
- Що, я теж тхну лінолеумом? – сміється Юля.
- Ні! Ти нормальна! Ти жива! Ти така, як була Міра колись!
- А зараз вона не така?
- Ні. Зараз вона має смак лінолеуму. – Чет аж головою киває, так у цьому впевнений. – А ще вона не ходить в туалет вдома.
- Що? – Юля вже і не знає, чи сміятися, чи дивуватися.
- За останній тиждень вона жодного разу не ходила у туалет.
- Ти це серйозно? – Юля ледь стримує посмішку.
- Так, я слідкував. Жодного разу.
- Ну, вона ж пізно приходить.
- І рано уходить і працює на вихідних, я це знаю. Але все одно, як можна не ходити в туалет! А вона ходить, тільки нічого там не робить.
- Звідки ти знаєш?
- Туалетний папір цілий. Якщо людина ходить в туалет, то вона використовує папір. Чи не так? А ще вона нічого не їсть.
- Ну, Міра завжди була неїдома.
- Я про інше. Я ж непогано готую. Раніше ми завжди любили повечеряти з вином. – Чет аж закриває очі, бо згадує, як було добре.
- А зараз вона не їсть?
- Їсть. А потім відразу йде в туалет.
- Ти ж казав, що вона не ходить в туалет.
- Ходить, але для того щоб все виблювати. Все, що я приготував.
- Звідки такі подробиці?
- Якось забився туалет. Це було вранці. Я завжди роблю Мірі сніданок. Вона поїла, зайшла у туалет і пішла на роботу. А туалет забився. Я почав чистити його і побачив, що сніданок, майже цілий, в унітазі. Розумієш? – Чет чи то з відчаєм, чи то з надією дивиться на Юлю.
- Слухай, тобі просто треба частіше виходити з дому. – каже Юля.
- Тільки не починай казати, що я геть здурів зі своїми романами, що мені треба йти між люди і таке інше! – гарячкує Чет. – Я не збожеволів! Я просто кохаю її. Ти знаєш! А тут вона змінилася. І не тільки в цьому!
- Руку можна забрати? – питає Юля. Чет червоніє, відпускає її руку, яку досі тримає біля своїх губ.
- Вибач, я просто дуже хвилююся.
- Я бачу.
- І це ще не все! – Чет, як якійсь заколотник оглядається навколо, притискується до столу і шепоче. – В неї змінилося тіло! Я ж його добре знаю. І ось зараз на стегнах, як метал якийсь.
- Ну, Міра завжди була така трохи тараня. – сміється Юля.
- Та не в тому справа! Там по-іншому кістки були! – крутить головою Чет.
- Слухай, до чого ти ведеш, я щось не розумію?
- Вона стала іншою і я хочу дізнатися, що відбувається.
- А з Мірою ти говорив?
- Ні.
- Чому?
- Боюся.
- Чого боїшся?
- Не знаю. Я ж просто так кохаю її! Не знаю. Я божеволію від усього цього! Але я нормальний! Нормальний! Не божевільний!
- Чет, тихіше. – каже Юля, якій смішно з переляку бармена і офіціантки, що вирячилися на Чета. - А то зараз міліцію викличуть.
- Так, ти права. – Чет киває головою, потім робить кілька глибоких вдихів. – Юля, в мене до тебе прохання.
- Яке?
- Ти дуже добре знаєш Міру.
- Ну, може і не так вже дуже.
- Ні, ти її найкраща подруга. Так ось, запроси її кудись. Побудьте разом. Придивився до неї. І спробуй якось відчути її шкіру. Чи буде і тобі вона тхнути лінолеумом.
- Як мені спробувати її шкіру, Чете? – питає Юля.
- Ну, поцілуй, наче жартуєш. Якось. Дівчата ж цілуються, коли вітаються. Я дуже прошу! Це важливо! – Чет дивиться на Юлю з такою надією, що вона аж трохи нітиться.
- Добре. Але ми останнім часом дуже рідко бачимося. Міра все на своєму каналі. Вона багато працює.
- Так, той клятий канал!
- Він дає вам гроші.
- Я знаю. – Чет аж кривиться. Він все ніяк не звикне до того, що живе майже за рахунок жінки. Бо ж його ж літературна робота приносять якісь копійки. – Може це канал на неї впливає?
- Щось я не чула, щоб від телебачення починали тхнути лінолеумом.
- То ти зустрінешся з Мірою? Дуже прошу. – Чет дивиться на Юлю так, наче від її рішення залежить його життя.
- Добре, я запропоную зустрітися. Але ж за руку тягнути не буду. Якщо відмовиться, то відмовиться.
- Дякую. Попий своє лате.
- Вже ніколи, я поспішаю, у мене зустріч щодо нової книги.
- Успіхів тобі.
- Тобі теж. І Чете, спробуй заспокоїтися, обміркувати все на спокійну голову. Добре?
- Так. Дякую тобі.
Юля уходить, Чет залишається щось собі думати. Випиває її лате, щоб добро не пропадало, розплачується і уходить. Їде додому. Вдивляється у лобове скло, з якого двірники не встигають змітати воду. Думає, що треба спробувати на смак Мірини соски. Невже і вони будуть тхнути лінолеумом?
Вдома сідає за комп’ютер, працює над текстами. Під вечір йде на кухню і готує вечерю. Рис з овочами, курячі крильця, обсмажені у гострому соусі. Дістає пляшку вина. Міра повинна бути ось-ось, коли дзвонить, каже, що у них термінове засідання, то вона спізниться. Останнім часом це траплялося часто. Міра за рік зробила стрімку кар’єру, стала входити до менеджменту каналу. Тепер ось за нею приїздить службова машина з водієм. А ще майже щодня вона затримується допізна. І працює у вихідні. Чет би подумав, що в неї є хтось інший, а всі ці затримання лише ширма. Але ж коли Міра повертається з роботи, вона радо кохається з ним. Часто так буває, що Чет вже спить, а вона будить його поцілунками. Хіба так буває, коли жінка зраджує?
Чет уходить з кухні. Вечеряти самому не хочеться. Відкриває свій записник. В ньому календар. І там акуратно закреслені дні. Вже тридцять два дні поспіль. Це дні, коли вони займаються сексом. Хіба в неї не повинно бути місячних? Що відбувається? І чому, коли вона ходить в туалет, то залишає у відерці для сміття лише жмутки чистого туалетного паперу? Він же помітив це. Звичайна людина повинна підтиратися! А вона ні! Або он вчора він пересолив їй яєчню, яку готував зранку. Сипнув цілу ложку солі, розколотив. Ту яєчню неможливо було з’їсти. Але Міра з’їла і оком не повела! А вона ж не любила соленого! Не любила!
Чет знову дивиться її фотографії. Аж стогне, бо він кохає Міру. Кохає до нестями. Спочатку це кохання так забивало баки, що не дозволило помітити її зміни. Але тепер кохання вимагає з’ясувати, що ж відбувається насправді. Що сталося з його Мірою? Щось сталося. І не треба банальних пояснень, що вони вже три роки разом і, мабуть, трохи набридли один одному і їм вже хочеться пожити окремо, то ото і біситься він. Не біситься! Він кохає її, але щось сталося, щось таке, через що вона змінилася!
Чет підхоплюється і починає ходити кімнатою. Тепер в нього окреме кімната, його кабінет. А є ще спальня і зала. Вони знімають трикімнатну квартиру. Бог ти мій! Чету навіть страшно уявити, скільки це коштує. Але Міра добре заробляє, то можуть собі дозволити. Може це він і біситься через те, що відчуває себе утриманцем, якимось проститутом, який сидить на шиї успішної жінки?
Дзвонить телефон. На екрані напис «ЮП».
- Так, Юрію Петровичу.
- Ну що Чет, волосся належить різним людям.
- Як?
- Та просто, різним і все.
- Помилки бути не може?
- Ні, все точно.
- Дякую.
- Ага, звертайся, як щось потрібно.
Чет сідає. Хапає ротом повітря. Це дзвонив його дядько. У нього сусід по дачі працює криміналістом в міліцейській лабораторії. Інколи, коли Чет пише детективи, то радиться з тим сусідом по всяким подробицям. А то попросив зробити аналіз. Зрізав волосину з Міри, поки вона спала. А іншу волосину зняв з сукні, в якій вона була на вечірці, присвяченій їх весіллю. Вона в ЗАГС не ходили, просто зібрали друзів і погуляли добряче. Ось тепер виявляється, що волосся належить різним людям. Чет не знає, як все це зрозуміти. Йому якось і страшно і важко.
Згадує, як вони побачилися уперше. Чет вибрався на море. Він важко працював майже рік, написав аж вісім романів, які вийшли у різних видавництвах під чужими, розкрученими іменами. Отримав гроші. Дуже невеликі, майже жалюгідні, відчув, що треба відпочити. В нього почала боліти спина і погіршуватися зір від щоденних дванадцяти годин за комп’ютером. То він поїхав у Крим. Казали, що в яку-небудь Туреччину дешевше, але в Чета не було закордонного паспорту. То поїхав в Крим. Це був вересень, більшість відпочивальників вже роз’їхалася, ціни впали і на пляжах було багато місця. Чет зранку снідав, випивав пару стаканів вина і йшов на пляж, де багато плавав, а потім валявся на вже обережному осінньому сонці. Так аж до вечора. Тоді повертався додому і записував у ноутбук якісь задумки і плани, що прийшли в голову. Щоб не писати зовсім, не міг. Якось пізно увечері йому захотілося ще погуляти. Він пішов на набережну, купив вина, відійшов на хвилеріз і сів на його краю, опустивши ноги у тепле і спокійне вечірнє море. Попивав вино, щось собі думав, потім ліг і дивився у небо, яке щедро усипали зірки. Трохи задрімав, коли почув поруч звук пірнання. Підвівся і побачив, як у кількох метрах випірнула якась дівчина. На хвилерізі, позаду, Чет побачив її одяг. Мабуть, просто не побачила його. Чет подумав, що це міг би бути початок якогось роману (Чет вже звик думати тільки романами, бо оповідання були нікому не потрібні). Потім згадав, що вже щось подібне писав. Він видавав на гора до десяти романів за рік, тримав такий темп вже сім років і не дуже добре пам’ятав про що написав раніше. Він наплодив стільки героїв і ситуацій, що вже і сам міг не впізнати, якби почав читати свій роман.
Дівчина підпливла до хвилеріза і легко вилізла на нього. При світлі місяця було видно, що вона гола. Чет засоромився, але не зміг відвести погляд, бо вона була божевільно красива. Чет вигадав за своє життя багато жінок, бо як можна у жанровому романі обійтися без красуні? Були в нього і ось такі стрункі білявки з короткими кучерями і грайливими грудями. Тонкі ноги, осина талія, сіднички, як булки-сайки. Чет відчув тремтіння свого серця. А ще страх майбутнього. Пронеслися якісь думки, що, здається, він вже спробував своє яблуко і тепер позбувся раю спокою, завжди буде думати про неї.
Дівчина тим часом витерлася рушником і одяглася.
- То в тебе вино? – зненацька спитала вона. Трохи хрипким голосом, який збив Чета з пантелику. – Вино?
Він хотів щось відповісти, але в нього ком став у горлі, то зміг тільки кивнути.
- То я пригощуся?
Чет знову киває головою, а відповісти не може. Дівчина сідає поруч на хвилерізі, бере пляшку і робить кілька ковтків.
- Хороше винце.
Це був червоний портвейн місцевого виробництва. Чету він теж подобався, хоча він не дуже то знався на винах.
- Ну, давай знайомитися. Мене звати Міра. – сказала вона і чомусь засміялася. Чет мотнув головою і відчув всередині якусь солодкість, що розтікалася венами.
- А мене Чет. Це від четверга. Я в четвер народився.
- Прикольно. А я не знаю в який день народилася. Що ти тут робиш, Чете?
Він щось відповів, потім вони щось говорили і говорили, з набережної неслися звуки заяложених літніх хітів, коли Чет зненацька узяв і поцілував Міру. Він завжди був дуже нерішучий у стосунках з дамами, а тут чи то портвейн в голову вдарив, чи то Крим, а може і дійсно закохався. Він почав цілувати її і вона відповіла і ось вони вже кохалися прямо на хвилерізі, під зоряним небом і серед ласкавого шурхоту моря. З відпустки поїхали разом. До Києва. Міра жила там, працювала на телевізійному каналі з другої десятки. Чет переїхав до неї, почав працювати ще більше. Але за роман давали смішні триста баксів, плата за квартиру була вдвічі більшою. Тоді Чет погодився стати літературним негром в чистому вигляді. Хтось з відомих авторів, на розкрутку яких видавництвам не треба було витрачатися, присилав на кількох сторінках загальну сюжетну лінію роману, а Чету треба було наростити на неї м’ясо деталей. Він сидів за комп’ютером днями і зміг таки вийти на зарплатню, не грішу аніж у Міри. Але потім її канал купила якась велика корпорація, яка нещодавно вийшла на український ринок і скуповувала тут все. Казали, що після кризи активи в Україні недооцінені, то ось люди і вкладають гроші. Купили канал і повністю змінили там менеджерів. Запропонували Мірі, яка була звичайною журналісткою, очолити службу новин. А потім і зовсім перевели на посаду заступника гендиректора. Міра тоді дуже хвилювалася, боялася, що не потягне, що в неї погана освіта і так далі. Але не відмовилася, вирішила спробувати і в неї все вийшло. Вона отримували такі гроші, що Чет аж не вірив. Казала йому, щоб кидав ту літературу, з якої жодного зиску. Але Чет звик писати, він не знав, чим наповнювати життя без цього. То продовжував писати, щось вигадувати.
Тепер лежав на ліжку і згадував кримське небо. Її обличчя у місячному світлі. Її груди, які він притримував руками. Її поцілунки і ніжне сопіння на плечі. Він тоді лежав і думав, що дізнався про рай. Де вона, там і рай. Що ж сталося між ними, що він тепер відчуває від її шкіри присмак лінолеуму? Чет гупає кулаком по ліжку і кривиться. Йому страшно і неспокійно. Він боїться, що він буде вимушений покинути рай. Залишиться без неї, без його Міри. Шепоче її ім’я, від одного цього йому робиться легше.
Повертається за комп’ютер і працює далі. Пише якийсь дурний роман про кочовиків. Альтернативна історія. Наче десь на кордоні між Україною та Росією є землі непозначені на мапах і на тих землях живуть якісь дикуни, яких звуть «чорні». З тими дикунами йде нескінчена і безглузда війна. Чет вигадує другорядних героїв, пише діалоги, набиває текст сторінка за сторінкою. Коли пише, то час спливає швидко. Наче тільки сів, а вже он відкриваються двері. Це Міра прийшла з роботи.
- Все Коля, до завтра.
Коля – це її водій, який виконує і функції охоронця. Щовечора доводить аж до дверей. Цього вимагають боси корпорації, які купили канал.
- Привіт! – Чет поспішає до Міри, допомагає роздягтися. - Дощу немає? – питає, бо Мірин одяг сухий.
- Коля тримав парасольку, а так ллє, як з відра.
- Не пам’ятаю, щоб колись дощі лили стільки днів поспіль.
- Ага, як перед потопом. – жартує Міра.
- Їсти хочеш?
- Ні, дякую.
- Ну лягай, а я ще попрацюю.
- Е ні! Пішли разом!
Міра бере Чета за руку, спокусливо посміхається і веде за собою до спальні. Вона зараз не пропускає жодної ночі. А після кохання Чет спить, як немовля, до самого ранку. Це дивно, раніше він спав неспокійно, часто прокидався від снів, а зараз нічого не сниться, як вирубається.
Міра цілує його і починає роздягати. Чет відповідає тим же. Цілуються жадібно і Чет кривиться, бо відчуває все той же смак лінолеуму. Ось вони у ліжку, Чет пестить її, цілує, потім хапає губами сосок правої груді. Смокче його. І смак той же, хімічний. Від відчаю Чет бере і кусає Міру. Та - жодної реакція, вона стогне, як і стогнала, гладить йому голову і спину. Чет стискає зуби ще сильніше. Їй повинно бути боляче, дуже боляче, але вона, чомусь, наче не помічає нічого. Чет натискує ще. Потім ще. І нічого не відбувається! Потім він відчуває, як сосок падає йому у рот. Він відкусив його! Чет підхоплюється.
- Що таке? – питає Міра.
Чет з жахом дивиться на її грудь. Там немає соска. Сосок у роті. Але кров не тече. Хоча повинна текти кров! І їй не боляче! Хоча вона повинна кричати від болю! А вона не розуміє, що трапилося!
- Чете, ти чого?
Він випльовує її сосок на долонь.
- Мила, що це? – питає він чужим, тремтячим від жаху голосом.
Міра здивовано дивиться. Вона не розуміє, що це лежить у Чета на долоні.
- Я відкусив тобі сосок, а ти і не відчула!
- Чете… - вона замовкає, Чет бачить її ошелешений погляд.
- І крові немає. Як таке може бути? – Чет лізе пальцями у дірку на місці відкушеного соска. Засовує пальці, відчуває якісь деталі, якісь матеріали. – Міра?
І тут її погляд змінюється. Замість розгубленості в очах з’являється метал.
- Міра? – Чет аж лякається цих змін, коли вона зненацька кидається на нього. Кидається і хапає обома руками за горло. Вона худенька і тендітна, але в її руках звідкись береться страшенна сила, люта міць. Чет спочатку не вірить у те, що відбувається, хрипить, намагаючись щось сказати Мірі, але потім бачить у її очах холодний блиск вбивці. І розуміє, що його не почують. Хапається за її руки, намагається розірвати стальні обійми смерті. Він сильний, хоч і днями сидить за комп’ютером, але він молодий, здоровий чоловік, він легко може відкинути Міру, як кошеня. Але не відкидає. Схопився за її руки і не може нічого з ними зробити. Йому вже паморочиться, коли Чет згадує, що робити. Він написав багато детективів і там героїв часто душили. Не треба розривати обійми рук на шиї, треба просто вдарити її. І він б’є, кулаком в обличчя. Досить сильно, кулаку боляче, а Мірі хоч би що, вона душить далі. Тоді Чет помічає вазу з квітами біля ліжка. Важку вазу з порцеляни, яку Мірі подарували на якомусь професійному конкурсі, яких вона останнім часом виграла чимало. Хапає вазу і гепає Міру по голові. Сильно. Зненацька Міра починає вібрувати, потім у неї з голови йде дим, а потім іскри і вона завалюється на бік. Але рук від шиї не прибирає, все душить. Чет намагається розірвати сплетіння її пальців і втрачає свідомість.
Приходить до тями за кілька хвилин. Її пальці все ще на шиї, але стискають вже не так сильно. Чет починає їх розгинати, але це не вдається. Він напружується і відламує один палець. З жахом дивиться на металеві деталі, дроти, шкіру. Відламує ще кілька пальців, звільняє шию. Сідає біля Міри. Точніше не Міри, а її копії. З голови у неї досі щось потроху димить, інколи вилітають іскри. Чет бере її голову, піднімає, роздивляється. Ось зараз він вже точно бачить, що це не Міра. Лише копія, погана копія! Як же він міг не помітити цього! Дурень!
Чет хапається за голову. Він не чекав, що ось так все станеться і не знає, що робити зараз. Дивиться у бік тіла. Навіть зараз, коли він вже знає, що це не Міра, він дивиться на неї з ніжністю. Бо вона ж схожа. А де справжня Міра?
Чет підхоплюється, починає бігати квартирою, його охоплює страшний неспокій.
- Де Міра? Де моя Міра? Що з нею трапилося? Міро, де ти? Міро!
Він весь тремтить, в нього починає боліти серце, вибігає на балкон, запалює цигарку. Покурити і заспокоїтися, вирішити, що робити далі. Точніше не що, а як. Тобто він і так знає, що робити – треба шукати Міру! Але ось де її шукати! Чет стоїть і глибоко затягується, дивиться у відкрите вікно балкону. За вікном шумить дощ. Вже кілька тижнів дощить і дощить. Зненацька чує внизу виск гальм. Бачить, як біля під’їзду зупинилися два мікроавтобуси, з яких висипались люди у чорній формі, зі зброєю.
- Дванадцятий поверх, праворуч! – крикнув хтось з них. Чет здивувався, що це б могло відбуватися тут. В них був спокійний будинок, заселений заможними людьми. Тут завжди було тихо, як ось якийсь захват. Чет затягнувся у здивуванні, а потім подумав, що їх квартира саме на дванадцятому поверсі. І з ліфту праворуч. Там поруч було ще дві квартири, але Чету чомусь відразу стало ясно, що люди в чорному біжать до нього. Ще секунда розгублених роздумів, а потім Чет кидається у кімнату. Хапає одяг, бере з ліжка відкушений сосок псевдо-Міри і кілька її пальців, вибігає з квартири. Чує, як гудить ліфт. Кидається до сходів. Ними піднімаються, то Чет біжить вгору. До шістнадцятого поверху. Там квапливо одягається. Чує голоси тих людей у чорній формі, але важко розібрати, що вони говорять.
Коли кілька з них починають йти вгору. Світять ліхтарями. Заглядають на площадки, перевіряють поверх за поверхом. Вони шукають його. Чет кидається до двері на горище. Але там замок. Люди все ближче. Вже чутно, як вони перешіптуються один з одним.
- Немає?
- Немає.
- Пішли далі.
Вони все ближче і немає виходу. Чет улипнув у стіну і важко дихає. Не знає, що робити. Він весь тремтить, він не розуміє, що відбувається, він не знає, хто ці люди і чому вони шукають його, але він знає, що йому не можна здатися їм в руки. Йому треба знайти Міру, його Міру, справжню Міру! Коли вони вже поруч, Чет зненацька відштовхується від стіни і кидається на них. Збиває двох хлопців у чорній формі, у шоломах, з пістолетами. Вони котяться сходами, а він плигає далі. Позаду крики.
- Він тут! Стій! Брати живим!
За ним біжать. А он ще кілька людей в чорному попереду. Чет зненацька відштовхується, перелітає через них, потім б’є когось ногою, а когось кулаком, летить далі.
- Стріляй в ногу! – кричать позаду і тут же постріли, кулі свистять зовсім поруч, Чет біжить вниз, коли бачить другий поверх, то кидається у вікно. Разом зі склом вивалюється на козирок під’їзду, звідти плигає на дах автобусу, потім іншого, по ньому стріляють, але все ніяк не можуть влучити, Чет плигає на землю і біжить у темряву. Його переслідують, але швидко втрачають, бо не знають всіх стежок, як знає їх Чет. За кілька хвилин він вже на стоянці, плигає в машину і жене геть.
Десь за годину Чет сидить у невеличкому барі і п’є чай. Думає. Просить у офіціантки аркуш паперу і олівець. Йому завжди легше думати, якщо він може писати. Міра зникла. Механічна копія. Люди в чорному. Він згадує, що нещодавно щось про них чув. А, ну звісно ж! Це фірмовий одяг охоронної служби корпорації, яка купила канал Міри! Вони у чорному, Чет десь читав, що ці хлопці часто приймають участь у рейдерських захопленнях і їх боїться навіть міліція. Чого це вони узялися за нього? Чет потирає кулак. Він збитий у кров. Чет згадує, як тікав. Як плигав на озброєних людей, як бив і ухилявся від куль. Не чекав від себе такого геройства. Тобто, він часто писав бойовики, герої яких творили справжні дива, але то ж герої, а то він - другорядний літературний негр з жалюгідною оплатою.
- Нічого собі! Відрізав пальці! – зненацька вигукує бармен. Чет піднімає голову і бачить, що всі відвідувачі бару дивляться телевізор. По якому розповідають про жорстоке вбивство керівника одного з центральних телеканалів Міри Б’янко. У скоєному підозрюють її бойфренда Четверга Загорулько, який втік з міста злочину.
- Вбивство було скоєно з особливою жорстокістю! – доповідає якийсь статечний дядечко у міліцейській формі. – У загиблої відкушений сосок і зламані кілька пальців. Смерть спричинила важка травма голови. Вбивця ударив бідну жінку кришталевою вазою, яку жертві вручили за визначні професійні досягнення.
Далі розповідають про швидку кар’єру Міри, яка приїхала з провінції, стала спочатку журналістом, потім другим редактором, а потім, завдяки блискучому розуму і фантастичній працелюбності, зробила кар’єру, ставши одним з менеджерів телеканалу, який за останній рік увійшов у першу п’ятірку українських каналів і став головним медійним ресурсом корпорації S.S.A.
- Наша корпорація готова заплатити один мільйон доларів за інформацію про місцезнаходження Чета Загорулько. – каже прес-секретар S.S.A. – Уважно подивіться на цю фотографію.
Обличчя Чета на весь екран. Чет дивиться на нього і натягує шляпу на лоба.
- Ух ти, десь я його бачив! – каже бармен. Всі починають говорити про вбивство. Одні кажуть, що вбивця збожеволів, інші зауважують, що як же баба повинна була дістати хлопця, щоб він їй відкусив сосок, а потім ще і пальці повідламував!
- Вона ж багата була, мабуть кожен день пиляла, що от вона - все, а він – ніхто! Ось чувак і не втримав!
- Мільйон доларів! Нічого собі! – каже хтось і всі люди при барній стійці починають мріяти на тему, куди б потратили той мільйон.
Чет важко дихає. Він не знає, як це могло статися. Він не вбивав Міру, то була лише механічна лялька, схожа на неї! Як міліція могла не помітити цього? Це неможливо! Міліція помітила! Але в ефір пішла брехня! Чому? І де Міра? Де справжня Міра?
- Будете ще щось замовляти? – питає офіціантка. Чет хитає головою, що ні, він зосереджений на своїх думках і не помічає її прискіпливий погляд. Не бачить, як вона уходить, увесь час оглядається, потім шепоче щось на вухо бармену. Той придивляється до клієнта у кутку. Потім бере бейсбольну битку і йде до Чета. З ним ще кілька відвідувачів. Всі інші з цікавістю дивляться, що відбувається.
- Хлопче, а ну зніми шляпу. – каже бармен. Чет не чує його, він замислився. Бармен стукає биткою по столу. – Чуєш? Давай!
Чет піднімає голову і здивовано дивиться на бармена.
- Це він! – аж кричить той. – Це ти! Ти, суко, вбив ту жінку! – бармен суне на Чета, за ним йдуть і клієнти. Кожен думає про мільйон доларів, які пообіцяла S.S.A. У цих хлопців є гроші, за рік вони стали ледь не найкрупнішою корпорацією країни. Мільйон для них дрібниці. – Ну що, попався, який кусався! – хрипко сміється бармен. Він знає, що на мільйон відкриє власний заклад і буде працювати на себе, а не на дядю.
Чет дивиться на цих людей, які поступово, сантиметр за сантиметром, сунуть на нього. Зненацька вихоплює пістолет з внутрішньої кишені плащу.
- А ну назад! – говорить так спокійно і впевнено, наче кожен день розмахує пістолетом. Обличчя мисливців за мільйоном стрімко біліють. Ось вже трясеться бармен.
- Не треба. Не треба. Благаю. – кидає битку на підлогу.
- Розійшлися! – каже Чет. Люди розходяться. Він підводиться і йде. Неквапливо і впевнено, як хижак серед череди худоби. Всі тремтять і ховають очі. Чет підходить до одного зі століків, бере стілець, чоловік, який сидів на ньому, швиденько підводиться, піднімає руки вгору. Чет зі стільцем у одній руці і пістолетом в іншій, спокійно йде до дверей. Запиняється, обертається. Дулом пістолета трохи піднімає шляпу.
- Що сиділи тут тихо. Перші троє тих, хто захоче вийти, отримують кулю в лоб. І бармен. Краще б тобі нікуди не телефонувати, якщо не хочеш отримати тут великого пожару. Зрозуміло?
Тиша. Балакає тільки телевізор.
- Не чую відповіді.
- Так. – ледь витискає з себе бармен.
- Ну ось і добре.
Чет виходить, з вулиці підпирає стільцем двері, щоб їх не можна було відкрити. Далі йде до машини. Ллє дощ, густий, про такий кажуть – стіна. Сідає в машину, їде. Просто гайсає спустілими вулицями, на яких немає навіть даїшників. Хто вийде у такий дощ? Потім їде в центр. Паркується неподалік клубу, в якому співає Юля. Вирішив з нею поговорити. Розповісти, що міліція бреше, що він не вбивав.
Підходить до клубу, там стоять двоє охоронців. Пропускають через рамку, яка дзеленчить. Просять здати зброю. Чет віддає пістолет і проходить в зал. Там вже багато відвідувачів. Балакають, випивають, а потім згасає світло і на сцену виходить Юля у блискучому платі. Оркестр починає грати, вона співати і у повітрі повисає спокуса. Тим сильніша, що Юля сьогодні зображує сум, її очі налиті сльозами і голос аж бринить, торкаючись самих кам’яних сердець.
- Вже щось вибрали? – питає офіціант. Чет, як прокинувся зі сну, здивовано дивиться. – Щось будете замовляти?
- А, так. Портвейн.
- Вибачте, у нас немає портвейну.
- А мадера? – знаходиться Чет.
- Мадера є.
- Сто грамів.
- І все?
- Все.
Офіціант уходить, а Чет в паніці думає,що можливо йому не буде чим заплатити. Лізе в кишеню, щоб подивитися гаманець, нащупує там щось важке і металеве. Щупає, щупає, щупає і вкривається дрібними краплями поту. Бо в кишені у нього пістолет. А він же здав його при вході. То в нього була два пістолети? Звідки?
Зал зривається у оплески, Юля вклоняється, їй підносять квіти. Вона бери їх, навіть не посміхаючись, вона така сумна, бо ж сьогодні загинула її подруга. Юля дивилася сюжет по телевізору і плакала. Ледь примусила себе вийти на сцену. І співала зараз зі сльозами на очах.
Чет навіть не розумів чому. Думав, що це такий артистичний хід. Дуже дієвий, що там казати. Міра казала, що у Юлі якийсь багатий жених, відомий спортсмен, дуже добре заробляв, давно пропонував їй покинути виступи, але вона не хотіла. Сцена, це ж наркотик, хіба оці оплески і погляди, ці квіти і записочки, хіба вони просто так відпустять! Чет писав кілька романів про артистів, про наркоманію виступів і ломку без слави.
- Будь ласка. – офіціант ставить чарку. Чет згадує, навіщо ліз у кишеню, за пістолетом нащупує гаманець. Витягає. А там повно грошей. Та все півтисячі. З палець товщиною! Звідки вони? Чет крутить головою, коли Юля знову починає співати. Що вміє, то вміє. Чет дивиться на неї. Оце так голос. Цікаво, чи в самому її голосі вже міститься сексуальність, чи принади її довершеного тіла розповсюджуються і на голос. Чоловіки слухають очима? Чет цікаво дивитися на погляди відвідувачів, які не тільки слухають очима, а ще й їдять. Мабуть божеволіють від того, що її не купиш, як звичайну співачку. А що недосяжне, то таке ж бажане! Чет думає, як би використати оці погляди, цю атмосферу, відразу вигадує перенести події в Крим, можливо, додати ще героя, який би теж співав і там би щось закрутилося…
Чет замислюється. Жалкує, що не узяв з собою блокнот, він завжди записує всі думки, щоб потім використати їх. Він розробив класифікацію думок, щоб їх легко знайти. Ось ці гарячі співи, вони можуть статися в нагоді для детектива чи бойовика, у крайньому випадку нуара.
Знову оплески. Чет наче виринає з приємних і звичних думок про твори у вогонь того, що відбувається. Йому відразу робиться погано. Випиває мадеру залпом. Замислюється. Як могло статися, що міліціянти брешуть, розповідаючи, наче він вбив справжню Міру, хоч він же попсував якогось робота? Може це міліцейська хитрість? Маневр. Може вони дурять когось. А що це справа тих людей у чорному? Які прибігли за ним. Вони могли поміняти тіла. Забрати робота і залишити справжню Міру!
Чет аж починає тремтіти від цих думок. Йому дурно і боляче. Ні, ні! Так не може бути! Навіщо б тим чорним відкушувати справжній Мірі сосок і ламати пальці! Ні! Міра жива! Міліціонери знайшли тіло робота. Але чомусь вирішили вважати, що то справжня Міра. Можливо, їх купили. Чет написав багато детективів, в яких правоохоронна система зображувалася вщент зруйнованою корупцією. Були б гроші і все можливо. Невинний сяде в тюрму, а злочинець залишиться на свободі, господар втрати те, що йому належало, а злодій забере. То чому він дивується, що міліція бреше?
Чергові оплески. Юля вклоняється і йде зі сцени. Перерва хвилин на десять п’ятнадцять, щоб люди могли щось замовити, випити, поспілкуватися. Чет підводиться і йде за сцену. Там гримувальня. Його перестріває охоронець.
- Сюди не можна. – Чет суне йому банкноту. Охоронець розглядає п’ятірку і два нулі. Ледб не вклоняється. – Проходьте, будь ласка.
У цьому місті всім правлять гроші, згадує Чет слова когось зі своїх героїв. Все продається і все купується, нічому і нікому не можна вірити, а від людини варто чекати найгіршого.
Чет стукає у двері гримувальної.
- Хто там? – питає Юля. Чет заходить. Вона бачить його і біліє. – Ти?
- Я. Привіт. – Чет робить крок до неї і бачить її переляк.
- Не підходь! – шепоче вона.
- Юля, це я, Чет! – каже він.
- Не підходь!
Він бачить її жах, не розуміє звідки це він, коли чує якісь крики.
- Що це? – здивовано питає. Юля дивиться на нього, паралізована жахом. Чет виглядає в коридор, чує якісь крики в залі.
- Де він?
- Там!
У коридорі з’являється чоловік у чорній формі. Чет вихоплює пістолет і стріляє. Чорний падає. Чет кидається тікати. Висаджує якісь двері, опиняється на кухні, біжить, позаду крики. Ще якісь двері. Замок, не піддаються удару плечем. Стріляє. Вибиває замок, виплигує на вулицю, прямо у до дощ, під яким вмить промокає. Біжить двором, піднімаючи хвилі в калюжах. Перелізає паркан. Позаду крики і постріли, але що там побачиш у цьому дощі. Стріляють навмання. Чет тікає, вибігає з якоїсь підворітні і бачить поруч свою машину. Плигає у неї. Зривається з місця, повертає за ріг, дивиться у дзеркало заднього виду. Погоні немає. Гонить машину геть з центру. Дощ все ллє і ллє.
(Далі буде)
