Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2584
Творів: 46992
Рецензій: 91403

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза оповідання-фентезі

Слухай, продай душу, га? (закінчення)

© Вірлена, 04-06-2006
3.

Не те щоб я любила їздити у електричках, але, принаймні, краще, ніж в битком набитих автобусах. Це я вкотре зрозуміла вже на півдорозі до Линьова. Отож, вже на першій зупинці на вокзалі Коломиї я вискочила із остогидлого автобуса і за півгодини – привіт електропоїзд «Коломин-Линів»! Давно не бачились.
Я вмостилася коло вікна і спробувала не хвилюватися через Яну. Щось не надто виходило.

Із динаміків лунала якась популярна повільна пісня – «Радіо «Столиця» вмикали у транспорті по всій країні. Я почала помалу падати у дрімоту під розмірене погойдування вагону, та де там! Програла коротка весела мелодія – як на зло хтось із моїх сусідів додав гучності – і пішла реклама.
- У Вас неприємності? Не щастить у коханні? Не вистачає грошей? Втратили надію? Приходьте до нас! Філія. З нами Ваші мрії збуваються.
Я стрималася і навіть не скривилася. Але ці лозунги уже заполонили увесь столичний регіон, не кажу вже про сам Линів. Телевізор ввімкнути не можна, щоб спокуслива білозуба чортиця не підморгувала лукаво, обіцяючи «все на світі і трішки більше!». Тепер от і радіо простір окупували…
Сон чогось разом пройшов. Я ковзнула поглядом по сусідах – дрімала молода жінка з хлопчиком трьох-чотирьох років, мабуть, сином, і стиха перемовлялися дві дівчинки років чотирнадцяти. Я прислухалась. Вони сперечалися, яка з двох нових поп-груп краща (так от хто гучність підкрутив!). Як на мене, обидві були однаково бездарні. На жаль, чи на щастя, моєю думкою ніхто не цікавився.
Ще одне місце коло мене залишалось вільним. Нічого цікавого. Коли я ще школяркою їхала отак подавати документи на вступ до Линівського університету, мені уся подорож видавалась цікавою пригодою. Всього два роки пройшло, а як же усе змінилося…! Ніби ціла вічність минула...
Від спогадів мене відволік той-таки малий на лавці навпроти. Він смикав жінку поряд за рукав з надзвичайною впертістю, аж поки не розбудив:
- Мамо, маамоо, ну мааамооо…
Ага, таки мама!
- Ну, чого тобі? – Сонно закліпала жінка.
- Розкажи казку.
- Зараз? – Перепитала мати.
- Так.
- А яку тобі? – Посміхнулася вона і посадила малюка на коліна.
Від нічого робити я краєм ока спостерігала за ними. Обличчя малого набуло такого зосередженого виразу, що я не втрималась і собі всміхнулася. Він мені сподобався – такий серйозний, а водночас кумедний. Янка на старих фотографіях точнісінько така сама.
- Про мене. – Надумався малий тиран. – Розкажи.
- Добре, - жінка обійняла сина і впівголоса почала. – Жили-були…
Я мимоволі стала слухати уважніше – тато нам із Яною теж колись розповідав казку «про нас», але виключно коли ми вередували. У таких казочках вредних дівчат Яну та Віруню викрадав злий Бабай, вони переживали багато страшних пригод, але в кінці завжди повертались додому до мами з татом і обіцяли слухатися.
- …І був цей Юрасик хорошим-хорошим хлопчиком, - тим часом продовжувала жінка.
Отже, Юрасик. Схоже, малий чув казку не раз і не два, бо постійно «допомагав» розповідати, вставляючи слово чи два.
- … Але одного разу сталося…
- …лихо… - це Юрасик знову випереджає маму.
- …так, - повторює жінка. – Сталося лихо, і хлопчик захворів.
- А у мами з татом не було грошей на операцію, - підхоплює малий.
Я відводжу погляд від вікна і придивляюсь до них. Якась не така казка.
- Але мама не дозволила, щоб хвороба забрала у неї її синочка, - і вона міцніше притискає свій малий скарб до грудей, - вона продала душу і на ці гроші вилікувала свого хлопчика. Хороша казочка?
- Хороша, - подумавши каже Юрасик. І мама ніжно цілує його у щічку.
Мені стає ніяково, я знову відводжу очі до вікна, але не можу закрити вуха. І через кілька хвилин знову чую голос малого.
- Мамо, а тато мене що, не любив?
- Звичайно, любив. І любить, моє сонечко.
- А тебе?
- І мене любив.
- А чого він пішов від нас після того, як ти мене вилікувала?
- Не знаю, котику. – Тепер ніяковіє жінка. Переходить на шепіт, але я усе-одно чую її голос навіть через шум електрички, навіть через горлання радіо. – Просто… Він не зрозумів, не прийняв… Він… у нього свої переконання. Він вважав…Ти колись у нього сам спитаєш, рідний. Добре?
- Ага. – Погоджується хлопчик. А потім, зосереджено, каже: А я коли виросту, теж продам душу. Щоб у нас з тобою було багато грошей. І щоб ти була щаслива-щаслива.
Я не чую, що відповідає жінка, але, кинувши на неї погляд, здогадуюсь: «Не треба, маленький, не треба…».


В голові роїлося від тяжких думок. Чому це «продай, продала, продам» переслідує мене усюди? А, може, нема чого робити із цього таку велику проблему? Он, жінка не виглядає на таке вже чудовисько. Звичайна людина, навіть не нещасна. Та й багато моїх знайомих, побіжно правда, але ж знайомих…
Додумати до кінця не дають дівчата.
- А я, коли мені буде вісімнадцять, відразу продам душу. Але не за гроші. Я попрошу красу і стану моделлю. Або кінозіркою. – Каже чорнява.
- А я не хочу продавати, - каже друга. – Закладу в оренду. За талант. І стану відомою співачкою.
Мені стає гидко.


Під вечір я нарешті була у Линьові. Місто, як завжди, зустріло мене вогнем реклам, шумом транспорту і задухою мегаполісу. Годинник на Ратуші бив восьму, і хоч валізи я мала при собі, а все ж мені ще сьогодні треба було вселитися у нову квартиру за адресою, що мені дав Котик. Добиратись було недалеко, десь із півгодини, тож я зайшла у найближче кафе випити кави і щось перекусити.
Я вже збиралася оплатити рахунок та піти, аж раптом мною зацікавився дивний суб`єкт. Чоловік, років сорока, вже із сивиною, але ще не так щоб старий. Дорогий костюм. І абсолютна нахабність. Він підсів до мене, представився – і все стало зрозумілим.
- Доброго вечора, Стефан Корин. Офіційний представник Філії. – Скупим звичним жестом показує папери. Я киваю. – Вибачте за нескромне питання, але Ви б не хотіли продати душу? І, одразу вибачте, якщо у Вас уже підписаний контракт із Філією, але може хтось із Ваших знайомих чи друзів зацікавився би?
Ні, мені це уже набридло. Мовчки витягаю візитку:

Вероніка Олексіївна Петрівська
Працівник Філії

Ага, добродію, не чекав? Знову вибачившись, він відійшов.
Я зітхнула з полегшенням, допила свою каву, зиркнула на годинник і поквапилась – мені ще треба на маршрутку, а там – розпакувати речі, обжитися. Не люблю переїзди, але робота є робота.



Не встигла я пройти і півшляху, як мене окликнули.
- Дівчино! Дівчино, зачекайте!
Я озирнулась. Зупинилась. Мене наздоганяла якась юнка – я згадала, що вона сиділа у кафе за сусіднім столиком, що-що, а зорова пам`ять у мене хороша. Але чого вона від мене хоче? Що я, гаманець забула, чи що?
Вона підбігла, захекавшись.
- Хуу, - видихнула і посміхнулася. – Наздогнала.
Я мовчала. Щось я останнім часом постійно мовчу. Скоро буду зовсім як батько.
Зрозумівши, що я не збираюсь сама нічого розпитувати, незнайомка знову посміхнулась, цього разу ніяково, і випалила:
- Ми пропонуємо Вам узяти участь у науковому дослідженні.
- Ми? – Таки не втрималась, перепитала я. Дівчина була одна.
- Ну, тобто я, але від імені нашої дослідницької команди. – Виправилась вона. – Я навчаюсь на кафедрі антропології Линівського університету і беру участь у дослідженнях наших викладачів. Обмежено, правда, адже я ще студентка.
Тицяє мені у руки візитку.
Я придивилась до дівчини уважніше. Невисока, мого віку, коротке волосся кольору соломи (як у мами – чогось подумалось. А у нас з татом – темно-русяве. І у діда  таке було, тато розповідав. А у Яни щось середнє між татовим і маминим. Світло-русе, чи що? Згадалась Яна, і настрій, що тільки-но почав приходити у норму, знову погіршився. Ні, моя сестра здатна додавати неприємностей навіть за сотні кілометрів звідси!).
- І до чого тут я? – Питаю. Бо тепер вона грається у мовчанку.
- Та як Вам сказати…
- Та так і кажіть, - нервую.
- Я сиділа за сусіднім столиком і ненавмисне почула Вашу розмову із тим чоловіком. - Розмову? Я, здається, ні слова не промовила. – Справа у тому, що ми досліджуємо зв`язок душі із тілом і її вплив на фізіологічні і психологічні процеси. В сучасній ситуації це дуже важливо, Ви ж розумієте… Наскільки я зрозуміла, Ви, тільки не ображайтеся, десь нещодавно продали чи заклали душу. Нам дуже потрібні такі добровольці. Ви б могли взяти участь лише у кількох невеликих експериментах. Це абсолютно безпечно, до того ж анонімно! І кафедра платить чималі гроші.
Ентузіазму у очах вистачить на сотню науковців. Але я її розчарую.
- Дівчино, послухайте, не можу Вам нічим допомогти. Як би Вам не було прикро, я ще маю свою душу. Пошукайте когось іншого.
Грубо кидаю, розвертаюсь і іду.
- Але… Але, – ніяк не може взяти вона до пуття, – я ж чула, що той чоловік із Філії, запропонував Вам… і він так швидко пішов….
Я не озираюсь. Чого?



І лише через кілька годин, облаштувавшись на новій квартирі, я розумію. Ну і довго ж до мене доходило! Гарячково шукаю по кишенях візитку. Набираю номер телефону випадкової знайомої. Слухаю довгі гудки. Ну, слава…
- Алло, не знаю, чи Ви мене пам`ятаєте, але ми із Вами сьогодні сиділи в кафе за одним столиком, а потім Ви мене ще наздогнали…
- А, то Ви таки вирішили погодитись? – Питає вона.
- Ні. Мене просто цікавлять деякі деталі. Ви казали, що досліджуєте душу…
- Не душу, а взаємозв`язок душі і тіла, та як впливає її відсутність на фізіологічні та… - виправляє мене дівчина, але я не даю договорити.
- Так, так, пам`ятаю. Просто, чи не могли б Ви сказати, чи виявили якісь закономірності?
- О! – пауза. – Ну, це лише попередні дані, нам потрібно більше часу…
- А все-таки? – Не здаюся.
-  Ну, слухайте. – Її голос, спочатку злегка здивований, набирає професорських ноток поки вона говорить. Напевно, повторює слова якогось викладача. Але то байдуже. Лиш би сказала. – Різниця починає виявлятися з часом. Спочатку, щойно душа продана, якісь її рештки ще живуть у тілі, але з роками поступово відмирають. І тоді спостерігається певний занепад моральних якостей…
- Тобто, людина стає злою? – Уточнюю.
- Ні, не те щоб злою. Просто вже і не доброю. Узагалі ніякою. Живе, як… як якийсь автомат. Майже механічно. І жодних сильних почуттів, ні любові, ні ненависті. Може запросто піти на підлість чи зраду.
- Але ж і звичайні люди часто так чинять?
- Так. – Відповідає, - але у них бувають докори сумління, вони принаймні усвідомлюють, що роблять зле. Можуть спробувати виправитися. А … Для тих, хто без душі… Вороття уже не має, розумієте? Для них це цілком природно, і якщо навіть спробувати їм пояснити… Ні, вони просто не розуміють різниці між «добре» і «погано». Хоча, насправді, ця різниця визначається абсолютно суб`єктивно, але… Як би Вам пояснити…
- Дякую, я зрозуміла. – Кажу.
-  І взагалі, ми ще не впевнені, може, це поодинока реакція.
- Спасибі Вам велике, до побачення. – Завершую розмову.
- Ой, а Ви часом не із газети? – Запізно схоплюється вона.
- Ні, не хвилюйтеся. – І кладу слухавку.

Через кілька днів у новинах передали про арешт злочинного угрупування науковців за підозрою у діяльності на шкоду Філії. Моя нова знайома була серед затриманих.

Філія не хотіла, щоб випливали такі факти. Не хотіла, щоб люди мали причину подумати двічі, перш ніж підписати угоду. Щоб узагалі щось знали. Але ж я уже знала. Хоча… І що з того?


Напруга останніх днів давала себе знати. Я не могла спати. Їсти. На Бога, та я узагалі нічого вже не хотіла! Я перестала усвідомлювати, що відбувається. Два дні минуло, як у тумані.
А уночі третього дня ноги самі винесли мене на вулицю, у темний парк під будинком, де я упала на лавку, сховала лице у долонях і розридалася.
Ще ніколи на душі не було так безпросвітно. Нічого, шепотів внутрішній голос – скоро не буде ніяк. Не буде самої душі – і нічого не буде. І я заридала ще сильніше.



Не знаю, скільки пройшло часу. Не знаю, звідки узагалі ВІН узявся, але хтось сів поряд і погладив мене по голові.
- Не плач, Віруню. Не плач, внучко.
Я здригнулася, злякано сахнулася вбік, підняла лице. З-під білих брів на мене лагідно дивився дідусь. Таким я бачила його на старих фотографіях. Таким він приходив до мене у снах в дитинстві. Такий він зараз сидів поряд.

На кілька хвилин я втратила дар мови. А коли опанувала себе, єдине, що змогла видушити:
- Дідусю… Дідусю, ти… привид?
- Ні, дівчинко. – Як лагідно він усміхається. Жодна фотографія не може передати цих теплих іскорок у очах. – Ні, Віруню. Я – янгол.


Я сплю? Чи марю? І сльози знову течуть по моєму обличчі, схлипую і притискаюсь до дідуся.
Ну і хай це лише сон, але тільки б він не закінчувався! Я не хочу повертатися туди, у ту реальність! Хочу заснути і бачити такі сновидіння до кінця своїх днів. Хочу, щоб усе це закінчилося. Хочу зрозуміти. Знати. Як правильно. І як мені вирватися із цього павутиння.
- Де ж ти був, дідусю? Де ж ти був тоді, коли був мені так потрібен? – Шепочу.
- Коло тебе, Віруню. Завжди поряд, коло тебе.
Я мовчу, я не розумію, а він пояснює:
- Просто ти не бачила мене, дівчинко. Не хотіла, чи не могла. От і не бачила.
- То це усе насправді, дідусю? – Ніяк не можу повірити. – Тут? Зараз? Я не сплю?
- Ні.
- І ти увесь цей час був янголом?
Киває.
- І був поряд?
Знову киває і усміхається.
- Допоможи мені, дідусю. Мені страшно. Я заплуталась. Я не знаю, що мені робити.
Дідусь мудрий, а зараз він ще й янгол. Він врятує мене, врятує мою душу, і мені не доведеться нести увесь цей тягар самій.
- Так-таки і не знаєш?
Не зрозуміла.
- Отут, - прикладає долоню навпроти серця, - і отут не знаєш? Тоді тобі ніхто не зможе допомогти.
Я розгубилася.
- Але… Але, це складно, дідусю…
- Ніхто і не каже, що буде легко.
- Але, як…? Я не зможу… Сама… У мене не вийде…
- Зможеш. – Він каже це так впевнено і просто. Мені аж дивно. Невже, справді…? – І ти не одна. Я ж з тобою.

Ми довго сидимо в тиші, а я все думаю, думаю, думаю. Реальність нікуди не щезла, мої проблеми нікуди не щезли, а скоро буде ранок, і від мене знову будуть вимагати продати душу. Мою душу.
- Навіщо їм це, дідусю? – Питаю. Може, хоч він знає? – Я ж їм нічого не зробила, ніхто із нас нічого не зробив? Що вони хочуть від нас? Навіщо їм узагалі наші душі?
- Розумієш, Віруню, після смерті людини душа може просто літати у Всесвіті. А може стати янголом. А може – чортом. Як у кого, як коли. Але якщо за життя людина заклала душу, або ж продала її – після смерті така душа обов`язково перетвориться на чорта. Обов`язково.
- Але навіщо, дідусю? Вони хочуть заполонити увесь світ? Поневолити всіх людей?
Дідусь хитає головою і посміхається в вуса.
- Ну от, теж вигадала. Справа в тому, Віруню, що ні янголи, ні чорти насправді не вічні. Кілька століть, тисячоліть – так. Але це – усе-одно не вічність. І якщо людські душі не поповнюватимуть їх ряди – вони рано чи пізно зникнуть. А вони не хочуть зникати. І це – цілком природно.
- То що ж мені робити, дідусю? У мене немає вибору.
- Не смій так казати, чула, - дід сварить на мене пальцем, і мені стає дивно. І трошки смішно. Востаннє тато так робив надцять років тому, і я знову почуваю себе малою дівчинкою. Але, хто я проти діда? Так і є, мала дівчинка. – Завжди є вибір. Завжди.


- Я зрозуміла, - кажу згодом. –  Зрозуміла.
- Ну, і що надумала? – Питає дід. Він знову посміхається в вуса, мабуть, знає мою відповідь наперед.
- Я не здамся так просто. Не віддам. Буду опиратися. До останнього. Знайду якийсь вихід. Принаймні, буду шукати. У мене є мама, тато, Яна. Є ти. Мені є заради кого жити. Заради кого боротися. Є заради кого захищати свою душу. А навіть… А навіть якби й не було, усе-одно не віддам!
Дід усміхається лагідно-лагідно, і я бачу з його посмішки, що усе вирішила правильно.
- А знаєш чого? – Питаю.  – Хочеш, розповім секрет?
- Розказуй, - киває дід. Він таки янгол, бо мені поряд з ним хороше-хороше, усе видається не так страшно. А головне – у мене є надія. І я відчуваю, як у очах висихають сльози.
- Бо у мене є мрія. - Кажу. - Я хочу колись стати янголом.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Філія то є жінка.

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Макс Сторожук, 08-06-2006

Дуже, дуже пристойна річ

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Кока Черкаський, 06-06-2006
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 19.186284065247 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …
Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …