Який же цей Юрко Дячишин талановитий! Коли дивлюся його фото, то в мене аж груди напружуються ніби від холоду. Належу до тих жінок, яких збуджує мистецтво. А ці фото! Була колись давним давно на його виставці в «Дзизі», а сьогодні натрапила на сайт. Праці просто дивовижні, сповнені життя, неординарного бачення.
Можливо, порівняння недоречне, але за своєю реалістичністю фото Дячишина нагадують фільми Тарантіно – ні там ні там автор не соромиться відвертості. Зрештою, «Кримінальне чтиво» - то окрема ніша в моєму житті, подивилася цей фільм в близькому минулому і настільки чудне це кіно, ні на що не схоже. Цікаво поглянути на героїв з іншого світу (не потойбіччя!), не мого, не звичайного, крізь призму того, що всім нам не чуже людське.
Нині бовкнула, що вийшла б за того заміж, хто мені подарує картину Євгенії Гапчинської. Дійсно, як можна не здуріти від робіт цієї пані? Безпосередня дитячість, вишуканість у деталях, радісність і багатоколірність. Тоді б довелося до пари придбати якийсь казковий будинок, де б могла жити подарована картина і ми з нею.
Розважили також капці моєї коліжанки – рожеві гумаки, приємно такими топтати болото Кривчиць, де вона і живе. Там без такого не обійтися, бракне початку двадцятого століття, коли панянки поверх елегантного взуття взували калоші, чудесно пасує до мокрої львівської весни. Може мода повернеться? Тоді і я собі куплю калоші зі спеціальною формою туфельки на каблучку. Таке чудо ще можна побачити на терасі відомого ресторану «Купол», здається в них ростуть влітку квіти. Приємний льокаль, безперечно. Нагадує квартиру старої гостинної пані – на столах мереживні скатертини, на стінах - давні фото, а вікна виглядають на вузьку круту вулицю, що веде до Цитаделі.
***
Мені видається, що я зараз не та, ким могла б бути. Не з тією зовнішністю, не так вбрана і з неправильними думками. Я злюсь і невдоволена життям. Невдоволена собою. Це зле.
Я не вмію вибирати подарунки на дні народження, це понад мої сили. Завше подарую щось недоладне і переживаю з того приводу.
Коли ж я почувала себе добре? Чомусь згадалося як бувала в дідуся, певно, він той чоловік, який дійсно вмів мене любити, виконував всі мої забаганки, хоча я й не конче вередлива була. Працював в ті часи ще на колгоспі, їздив на мотоциклі з коляскою, де я й перебувала час-до-часу – закутана в куфайку чи стару куртку, назовні стирчала лише моя мала голова, яку приємно обдував вітер. В жнива на тоці лежали купи пшениці, в які любила запускати руки і відчувати приємний перебіг зернинок між пальцями. Іноді їздили за село, там знаходився шмат дідової землі, по сусідству жив чоловік, господа якого мені запам’яталася великими, розміром з м’яч, дощовими грибами, що проростали між фруктовими деревами в його саду і так захоплювали мене тоді.
***
Нині славнозвісний день присвячений жіноцтву. І не знаю як до нього ставитися, чи визнавати цей спадок радянський, чи ігнорувати. Але… Чому б і не отримати квіти, подарунки і вітання? Я – жінка. Створена на потіху чоловікам, а вони на захоплення мною. То що поганого у вияві цього замилування?
Вичитала у культурному часописі «Ї» в статті пана Вітольда Шольгіні «Місто бавиться» про львівські бали тридцятих років, де йшлося також про бал Язловецьких уланів, які мали пречудову традицію дарувати дамам квіти дуже оригінальним способом: «…двері широко відчинялися і два молоді офіцери в історичних мундирах уланів (а може, кавалеристів) Варшавського князівства вводили через них до зали двох прекрасних верхових коней чистої англійської крові, нав’ючених кошиками, повними тими квітчастими букетиками. Власне ці букетики молоді підпоручики вручали дамам. А вони, в подяку за це, повинні були погладити уланських коней…». Мило, правда ж? Віє романтикою прекрасного передвоєнного часу, коли було, здавалось би, суцільне затишшя, розважання і балювання. Хоч воно було по-різному, але хочеться вірити, що добре там, де нас нема.
Тішуся цим найкращим серед найкращих виданням з незвичною назвою – журнал «Ї» заслуговує щонайбільших похвал, люблю пірнати в глибини його сторінок – електронних чи паперових, смакувати кожне слово, вміло підібрані статті, які так добре ілюструють кожну тему номера.
Генрік Збежховскі - його образ щось будить в мені. Будзиган і пияк, улюбленець публіки, але при тім талановитий поет і творець. Він належав до так званої мистецької «циганерії» - не дбав про день завтрашній, лише забавлявся, перебиваючись невідомістю і невизначеністю. Іноді хочеться володіти такими чоловіками, хоч би й не довго. Знаю, що вони не для мене, бо мала вже одного такого ж. Але тягне якась невідома пристрасть – скинути з себе окови добропорядної міщанки і податися з непевним коханцем в нескінченні мандри, любитися на старих сільських цвинтарях, їсти рідко, пити багато і міцно, купатися в потічках і мати щиколотки запорошені ґрунтом доріг. Жаль лише, що зима не принесе радості. Бо літо – символ свавілля і маргінесу, а зима ж – добропорядності і міщанства.
***
От і дочитую п’ятдесят другий номер журналу «Ї» - «Польський усе-світ Галичини». Чудно, скажу вам, панове. Таке читання наштовхує мене на мрії. Уявляю себе дружиною багатого поміщика. Так, щоб мати велику бібліотеку і збірку творів мистецтва, а ще заміський дім і парк зі столітніми деревами. А ще можна було б влаштовувати бучні прийоми для друзів і пити чай у альтанці, під завитками винограду.
За вікном світить сонце і позавчорашній весняний сніг збивається у брудну жижу. Ходити можливо лише у гумовцях, або ж у моїх треках, взуваючи їх – мрію про літні гори, фестивалі і етно-базари.
***
На дворі далі не так аж і тепло. Прогнози не тішать – березень холодний і дощовий.
***
Піша хода мене заспокоює. Йшла додому через Підзамче. Зробила нікому не потрібні, навіть мені, висновки, що пластикові вікна в будь-якому випадку - безхарактерні, коли старе дерев’яне полущене вікно викликає ностальгію, то пластикове ніколи не досягне такого ефекту, в кращому випадку дасть тріщину. Підзамче – це чудний район. Я його обожнюю, хоча для більшості людей він асоціюється із заводами і різними маргінальними прошарками суспільства, які часто там чи то просто перебувають, чи то проживають. Але кожен будинок - повний характеру і історій. Мені здається, що Підзамче просто кишить історійками, які треба написати. Шкода, що поки доходжу додому майже всі придумані по дорозі забуваю.
Викинула все з шафи на диван, тепер не знаю, що з тим робити. Чомусь більше нічого не подобається. Пройшлася по магазинах – теж саме. Якесь збайдужіння до матеріального світу. Дивилася фото випадкових знайомих, де щасливі дівчатка корчили звабливі гримаси і мене почала напружувати нестандартність всієї мене – фігура, обличчя і думки, захотілося звичайності. Навчитися одягатися як всі, бо мій одяг – то якась дивна суміш, про яку нічого не скажеш, це ні гарно, ні не гарно, скоріше сиро. Не можу вибрати, чи ходити на каблуках і бути позбавленою улюблених прогулянок, чи взувати щось зручне і незугарне, але тішитися швидкій ході і свободі. З того горя вирішила завести велику сумку, ходити на каблуках, а в ній носити щось для перевзуття, на випадок бажання пройтися.
Львів зараз позиціонують як європейське місто. І це помилка. Львів – це щось значно ширше аніж просто Європа, це перехрестя Сходу і Заходу. І не зможемо ми ніколи бути повністю ані одними ані іншими. Це так, професійні роздуми людини невідомої професії.
***
Якось так склалося, що можу тепер іноді перебувати в квартирі тьоті Валі, хай земля їй буде пухом. По проходженні чотирьох років після її смерті, оселя все одно зберігає той же запах. Шкода лише, що квітуча армія вазонів загинула в боротьбі з квартирантами. Значить, речі таки важливі, бо й вони після смерті будуть нагадувати ближнім про те, що ми існували. Наші вчинки і діяння грають не меншу роль, звичайно, але людей більше приваблює те, чого можна торкнутися, вловити запах чи побачити.
В моєму серці живе багато будівель. Однією з них є коханий Підгорецький замок. Він сам, казковий парк довкола нього і чудесний костел творять неймовірну красу. Загублений серед низьких будівель села, палац ніби розквітає невідомою квіткою серед дерев старого, нажаль понищеного і запущеного, парку. Його позначив час, війни і пожежа, але він не втратив своєї аристократичності та респектабельності, як збіднілий, але гордий шляхтич. Тому, в ці дні непевної погоди, коли «за вікном майже весна», можна втікати думками до найгарніших палаців і замків та ховатися там, поки знову не стане тепло.
***
Майже все носить на собі відбиток двозначності. Припустимо, по-одному ми сприймемо жінку просту, не сповнену лишніх претензій, коли вона мала чи має багато чоловіків, а знову ж таки жінці творчій і інтелектуальній це скоріше вибачиться і зробиться скидка на потребу в натхненні чи неймовірний чар, що ним вона сповнена. То треба намалювати чи написати, себто сотворити, щось вельми вартісне, щоб всі мої вибрики (не мусово інтимні) вважали проявами мистецької натури і незвичності думки? Тоді я зроблю це. Для більшого простору моєї свободи. Бо свобода – це поблажливість суспільства.
***
Холера ясна! Хочу на Закарпаття, просто вже!!! Маленькі містечка, давні замки, суміш угорської і русинської культур, вино і «Деца у нотаря».
Хто ж про мене біднесеньку подбає? Хочу, щоб завезли, показали, нагодували… Не хочу нині дбати про себе. То вже забагато на мої плечі в час цього гидкого міжсезоння. Очікування божевільно втомлює. Це бажання весни одне з найсильніших в моєму житті.
***
Ця весна – чудна, дика, неймовірна! Вийшла на вулицю, а там перший весняний дощ і пахне так дивно, ледь болотяно, свіжо, легко.
Кожного дня ходжу пішки до центру. Надзвичайно приємна процедура. Це - одна година зі собою і для себе. В ногах таки є правда, бо ходьба надає снаги до життя, отже, рух – це таки життя.
Пишу про Гальку, яка жила на Підзамчі. Шкода лише, що не можу рухнутися у тому писанні далі, бо мені бракує одного гвинтика, щоб скрутити все до купи. Залишається лише шукати того єднаючого елементу.
А ще хочу заміж за Івана Малковича, Юрія Винничука і Юрка Назарука того, що придумав серію львівських ресторанів. За першого тому, що заснував найкраще у світі дитяче видавництво «А-ба-ба-га-ла-ма-га», за другого, бо він найталановитіший письменник, за останнього, бо він симпатичний, молодий, неодружений і пекельно фантазійний і може хоч би вони оцінили по достоїнству мої вибрики і смішні ідеї. Добре, що не знаю їх достатньо близько, чи носять вони чисті шкарпетки, чи сьорбають зупу і чи люблять жінок так як і себе, бо тоді б могла перестати їх щиро любити і хотіти за них заміж.
(...)
Далі буде
