Ніж приємно сидів у руці. Відшліфована дерев’яна ручка, неначе створена виключно для моєї правої долоні. Неначе її продовження. Я просто відчував як він пульсує, бажаючи жити. Якщо хтось стверджуватиме що в ножів є власна душа то я повірю. І душа ця прагне одного – різати. А для чого ще вони можуть бути створені? Моя права рука тримає ніж. А ліва. Вона вільна, вона звисає вздовж мого тіла в лінивій непорушності. І я розрізаю її ножем, повільно проводячи по мускулу, розтинаючи шкіру, розтинаючи його, розсікаючи вени та жили. Сталь що втинає плоть відчувається в моєму тілі, цей підконтрольний мені але чужорідний об’єкт. Проти очікуваного не кров ллється з рани, натомість запах поля, запах трави та ромашок долинув до мене. Ромашки? Я поглянув убік і усвідомив що з розрізаного тіла у різні боки стирчали пагінці квітів, які буйно проростали відразу за лезом. Різким рухом я вирвав ніж із руки та загнав у литку. Біль що до того лише пульсував тепер розрізав моє тіло навпіл. Та я не зважав на це, проводячи ножем на себе, з кожним сантиметром вганяю чи його все глибше та глибше, а потім, не бажаючи виймати його з себе. Широка рана просто таки викинула назовні обширний букет квітів, що своїм свіжим запахом розчинили суху атмосферу моєї кімнати. Квіти були прекрасні, вони приносили насолоду своїм виглядом. Я хотів ще! Я мав у собі сили це зробити, хоч як не було боляче. Зрештою я давно усвідомив той факт що люба насолода осягається лише через біль що її супроводжує. Без одного не можливо дійти до іншого. Тому я знав, що мушу шукати. Ніж мій був добрим помічником але в даному випадку він не годився. Я мав близьку мені подругу, що завжди була дуже небагатослівна але конкретна у своїх вчинках. І завжди безвідмовною. Тепер я мусив взяти її в свої руки. Вогнепальну зброю Пістолет лежав у ніжній шухляді столу. Я взяв його та оглянув, ледь тримаючи в руках що мілко трусилися. Потім підійнявся та на слабо тримаючих мене ногах пошкандибав до ванної. Права нога тягнулася за мною неначе хвіст, непотрібний додаток, не було навіть можливості спиратися на неї, і дорога в десяток метрів перетворилася в безкінечність муки. Але квіти. Їх запах, він все компенсував, він давав сили продовжувати цей рух.
І коли я зустрів самого себе в дзеркалі, в старому забризканому склі, коли я підніс до скроні тяжкий пістолет і таки натиснув на курок я побачив востаннє як голова моя перетворюється на цілий букет квітів на яскравий спалах троянд, що розлітаються у всі сторони і їх запах оточує мене звідусіль...
