Роман Скаржинський
Паралельні життя
Людмила, разом з жінкою-лікарем, вийшли в коридор.
- Ну, що ви скажете, Надіє Семенівно.? – З тривогою та сумом у голосі, запитала Людмила.
Надія Семенівна, жінка років сорока, тяжко зітхнула, вдягаючи осіннє пальто на білосніжний халат.
- Ми робимо все, що можемо. Але без операції не обійтись. І чим скоріше ви її зробите, тим краще.
- Так, так! – кивнула Людмила. – Я збираю гроші. Але до необхідної суми ще дуже далеко.
Жінки помовчали. Лікар підхопила свою валізку.
- Добре, Людочко, я вже піду. Тримайтеся дорогенька.
- На все добре. – Людмила зачинила двері. Вона притулилася чолом до дверей і постояла так декілька секунд.
- Ма! – пролунав голос з кімнати.
- Іду, йду!
Людмила зайшла в спальню. На ліжку, біля вікна, лежав хлопчик років 12. На блідому і худорлявому обличчі, чітко виділялися великі сірі очі. В них виднівся сум і в той же час там можна було побачити блиск, який підтримував життя у хворому тілі.
- Тобі щось принести, синочку?
- Що сказала Надія Семенівна?
Людмила сіла на ліжко поруч з сином, вимушено всміхаючись.
- Вона сказала, що все в нас добре. Що ти молодець. Все ми робимо правильно.
- Вона сказала, що треба скоріше робити операцію. Так? – Хлопчик подивився на маму своїми сірими очима.
Людмила стиснула губи і спробувала зобразити на обличчі впевненість.
- Сергійку, у нас все вийде. Я тобі обіцяю. – Людмила взяла сина за руку. – Обіцяю. Ти мені віриш?
- Так, вірю.
- Молодчина. – Людмила поцілувала сина в чоло. – Ти щось хочеш?
- Я почитаю.
- Що ж ти читаєш?
- Ось. – Сергій дістав з-під ковдри кольорову книжку. – Життя Ісуса Христа.
- Це Олег приніс? – Сергій кивнув. – Гаразд. Читай.
Максим прокинувся в своїй спальні і не відразу зрозумів, де він знаходиться. Він сів на край ліжка, обхопивши голову руками. Вона дуже боліла. Максим повернувся. В ліжку лежала якась дівчина. Шовкове простирадло ледь прикривало її голе тіло. Максим штовхнув її в бік.
- Ти хто?
Але дівчина не відповіла. Вона лише зручніше вляглася. Максим повільно підвівся. Холодний душ привів його до тями. На першому поверсі його великого будинку Максима чекав його секретар Віктор. Максим втомлено впав на диван.
- Сьогодні в тебе зустріч з міністром фінансів! – промовив Віктор.
Максим відкрив півлітрову пляшку мінералки і випив її одним ковтком. Після цього він запитав.
- Що він хоче?
- Якісь проблеми з податками на твоїх підприємствах.
- Та пішов він… - Максим поклав ноги на журнальний столик.
З другого поверху спустилася дівчина. Вже одягнена. Максим та Віктор уважно спостерігали за нею.
- Як мені звідси вийти? – промовила дівчина.
Максим та Віктор перезирнулися. Віктор дістав з кишені телефон.
- Проведіть нашу гостю! – наказав він комусь? – Хто це така? – запитав Віктор, коли дівчина вийшла.
- А я знаю? – знизав плечима Максим.
Віктор роздратовано махнув рукою.
- Ти, що ідіот? А якщо журналісти пронюхають, що народний депутат України знімає дешевих халяв і приводить їх до дому? Ти хоч уявляєш, які наслідки це може мати для твоєї політичної кар`єри та бізнесу? Ми й так ледве стримуєм прессу.
- Вітя, не грузи. – Простогав Максим.
- Макс, тобі треба одружитися.
- Я вже мав таке щастя. В результаті, я збіднів на кілька мільйонів баксів. Всі баби однакові.
- Звичайно, Оксана стерво. Але я думаю, що на планеті земля, знайдеться хоча б одна нормальна жінка.
- Якщо ти таку знайдеш, я дам тобі мільйон.
Віктор усміхнувся.
- Готуй гроші, Макс.
Старий, але ще досить міцний чоловік сидів за великим дерев`яним столом.
- На жаль, Людмило Володимирівно, все, що ми можемо для вас зробити, так це дати вам одноразову фінансову допомогу. В розмірі 150 гривень, – промовив чоловік.
- На одні ліки в мене йде 500 гривень в тиждень,. – роздратовано відповіла Людмила. – Кожного разу ви відбуваєтесь копійками.
Чоловік безпорадно розвів руками.
- На жаль, держава не може допомогти одразу всім дітям, у яких ті ж проблеми, як і у вашого сина.
- А для чого тоді взагалі потрібна така держава?
Чиновник нічого не відповів. Він опустив очі, щоб не зустрічатися поглядом з Людмилою. Чоловік протягнув їй підписаний ним папірець.
- Це наказ про виділення вам допоги. Зайдіть в бугалтерію. Людмила вийшла з державної установи. Була прекрасна погода. Вона вирішила пройтися до дому пішки. По дорозі вона зайшла в аптеку. При виході з неї вона зіткнулася зі своїм колишнім чоловіком.
- Привіт, Люд! – Дихнув він на неї перегаром.
- Привіт! – невдоволено мовила Людмила.
- Як поживаєш?
- Намагаюсь ростити нашого сина.
- Як він?
- Прийди побачиш. Він про тебе питає.
- Зайду, зайду. Тільки от зі своїми справами розгребусь трішки. Тоді й прийду. Лєнка дістала. Все їй грошей мало. То телевізор плазмовий вже не в моді, давай їй рідкокристалічний. То ще якусь дурню придумує. А я змушений пахати з ранку до ночі.
- Коля, ти, що хочеш щоб я тебе пожаліла?
- Ти все ще на мене злишся.
- Я злюсь?! Хіба в мене є причини злитися на тебе? Ти всього навсього покинув мене з хворою дитиною заради іншої.
- Я пішов від тебе тому що ти мене не розуміла.
- Що?! – вигукнула Людмила. Але, побачивши, що на них стали озиратися перехожі, тихо промовила: - Та пішов ти.
Людмила стрімко рушила вперед.
Людмила зайшла у свою квартиру. У спальні син з кимось розмовляв.вона роззулася і пройшла до сина. На ліжку у сина сидів чоловік і грав з хлопчиком у шашки.
- Привіт, ма! – усміхнувся їй син, – я в Олега виграв аж дві партії.
Олег засміявся.
- Сергій, не сором мене перед твоєю мамою.
- Аж дві партії?! – Людмила теж усміхнулася. – Ти в мене молодець. Піду на кухню, сумки розберу.
Олег зайшов на кухню.
- Ну, як сходила? – запитав він.
- Як завжди. Тикнули 150 гривень, – на очах у Людмили блиснули сльози.
- Не плач. Все буде добре. Ти знайдеш гроші.
- Та ні, я не через це. Просто я Миколу зустріла. Ми з ним посварились. Він
сказав, що я його не розуміла. Тому він від мене пішов.
- Людо, не зважай. Ти ні в чому не винна. Просто він виявився слабким для такого тягара, який випав на вашу долю. – Олег взяв Людмилу за руку і поцілував. – Якби ти тільки дозволила мені бути до тебе ближче, ти б ніколи не плакала.
Людмила обережно звільнила руку.
- Я тобі дуже вдячна. Справді. Ти найкращий друг. Але ж ми з тобою це давно з`ясували. Зараз мені не до романтичних стосунків. Зрозумій.
- Так. Я розумію.
Максим сидів у своєму офісі. Раптом за дверима, у приймальні, почувся шум. Двері відчинились. В кабінет увійшла жінкав в дорогому вбранні. Максим відірвався від паперів. На його обличчі з`явилось легке невдоволення та подив.
- Привіт, любий! – вигукнула жінка.
Вона сіла не чекаючи запрошення.
- Привіт. Якщо я не помиляюсь, ти зараз повинна бути десь у Новій Зеландії. Невже папуаси не захотіли тебе з`їсти? Шкода.
- Залиш свої ідіотські жарти для шльондр, яких ти трахаєш у моєму ліжку. Я прийшла у серйозній справі. У нашого сина проблеми.
- Які ще проблеми?
- Він програв велику суму грошей в казино. Тепер на нього наїхали якісь відморозки. Забрали машину.
- Як забрали машину? Вона ж у Києві. А Андрій в Лондоні.
- Андрій вже тиждень в Києві.
- Що? Виходить я плачу за навчання. А він в дома стирчить. Чорт! Це все ти винна. Жаліла його, тепер він від рук відбився!
- Не звинувачуй мене у всіх бідах! І не кричи на мене!
- Де він?
- Внизу, в машині.
Максим викликав Віктора.
- Якісь придурки забрали в мого сина машину. Поїдеш з ним і розберешся.
Віктор кивнув і вийшов з кабінету, пропустивши вперед Оксану.
Олег та Сергій грали в шашки.
- Олег?
- Що?
- А помирати страшно?
Олег уважно подивився на Сергія.
- Більшість людей боїться смерті.
- Чому?
- Страх виникає від незнання або нерозуміння чогось. Людей лякає те, що буде з ними після смерті.
Вони помовчали. Потім Сергій промовив.
- Я не боюсь померти. Просто…
- Що?
- Мені шкода маму. Їй буде тяжко без мене.
Олег погладив Сергія по голові.
- Сергію, послухай мене, – Олег подивився йому в очі, – ти будеш жити довго. Твоя мама побачить твоїх дітей. І ви всі будете щасливі.
- Звідки ти знаєш?
- Я знаю один секрет. Хочеш розкажу? – Сергій кивнув. – Добре, слухай. Якщо чогось дуже сильно, з усіх сил хотіти і думати про це, то воно обов`язково збудеться. Це називається віра.
- Правда?
- Так.
- Тоді я теж буду вірити.
- Молодець.
Людмила стояла в продовольчому магазині і розмовляла з жінкою власницею магазину.
- Галю, ти не могла б іще потерпіти? Зараз я не можу віддати тобі гроші.
- Але ж, ти, обіцяла повернути сьогодні. – промовила повногруда власниця крамниці, відірвавшись від перерахунку грошей.
- Я знаю. Просто з`явилися нові ліки і довелося витратити гроші, які я тобі збиралась віддати.
Галина після паузи невдоволено кивнула:
- Ну добре. Але постарайся повернути через два тижні.
- Добре.
Людмила вийшла з магазину. Біля своїх дверей вона зустріла жінку зі шкіряною папкою.
- Ви до мене? – запитала Людмила.
- Ви - Бондаренко? – уточнила жінка.
- Так.
Жінка дістала з папки довгий папірець і передала його Людмилі.
- У вас великий борг за електроенергію. Якщо ви не погасете його до 5 числа, вам відключать електроенергію.
- Відключать? Та у вас совість є? – вигукнула Людмила. – У мене тяжко хвора дитина! Я ледве звожу кінці з кінцями! А ви мені хочете відключити світло!
Жінка трохи злякано та здивовано дивилась на Людмилу. З квартири вийшов Олег.
- Що тут таке? – запитав він.
- Вгамуйте свою дружину і заплатіть за світло. – Промовила жінка і пішла геть.Людмила зайшла в квартиру, сіла на стілець і розплакалась. - 1000 гривень. - промовила вона, дивлячись на папірець, що принесла жінка. – Де я візьму такі гроші? Ну що ж. Тепер доведеться сидіти без світла.
- Зачекай, – Олег взяв папірець. – Ти не будеш без світла. Я спробую допомогти.
- Не треба. У тебе не так багато грошей. Мені вже й так соромно приймати від тебе допомогу.
- Людо, припини. Не думай за це. Саме для цього і потрібні друзі.
Віктор та Максим їхали в машині.
- Що в нас сьогодні? - Запитав Максим.
- Ось список законопроектів, які сьогодні будуть розглядатися.
Максим продивився папери.
- Так. Ясно. Як справи з комбінатом?
- Аукціон відбудеться через місяць. Ми подали всі необхідні документи. Наша людина у фонді готує грунт. Я думаю, проблем не буде.
- Мірошниченко?
- Його структури теж активізувалися. Грошей він не шкодує. З ним у нас можуть виникнути проблеми. В нього є вихід на президентські кола.
- Зараза. Вітю, мені потрібен цей комбінат. Купи кого треба, залякай, але дістань мені його.
- Зроблю все можливе.
- Мене влаштує тільки позитивний результат.
Машина зупинилася. Як тільки Віктор та Максим вийшли з авто, їх обступили журналісти.
- Пане Коваленко, - звернулася журналіста до Максима, - це правда, що ви збираєтесь приватизувати гірничозбагачувальний комбінат у Запоріжській області?
- Шановні. – Максим поблажливо усміхався, – не розумію про що ви говорите. Я не збираюсь приватизовувати ніякий комбінат. Я народний депутат і живу на одну зарплату.
Серед натовпу репортерів пронісся стриманий сміх.
- Прокоментуйте ваші відносини з паном Мірошниченком?
- З паном Мірошниченком у нас нормальні ділові відносини двох депутатів Верховної Ради.
- Говорять, що він ваш конкурент у боротьбі за комбінат.
- Ще раз кажу, ніякий комбінат мене не цікавить, – промовив Максим, зникаючи за дверима комітету Верховної Ради.
Людмила розмовляла по телефону.
- Добрий день. У мене хворий син, йому потрібна операція. Вона дорого коштує. Чи не могли б ви нам допомогти?... 12 років… Дуже треба. Рахунок іде на тижні… Можливо, ви знайдете якісь ресурси? Ви ж досить успішний бізснесмен… Як ви можете бути впевненим у тому, що я не витрачу ці гроші на себе? Ви можете приїхати до нас. Я покажу історію хвороби. Поспілкуєтеся з сином та нашим лікарем… Отже ні?... Можливо хоча б частину суми?... На все вам добре! Сподіваюсь, ви горітимете у пеклі!
Людмила з гуркотом поклала трубку. Вона сіла на диван і тихо розплакалась.
- Мамо, що там? – запитав син з іншої кімнати.
Людмила зайшла до нього.
- Все гаразд, синку.
- Ти плакала?
- Ні.
- Не плач, ма. Я не помру.
- Звісно, не помреш. Ми щось придумаємо.
- Ні, ма. Я не помру не тому, що мене вилікують, а тому що я знаю секрет.
- Та ти, що? І що ж це за секрет?
- Коли щось дуже хотіти і про це постійно думати, то обов`язково здійсниться.
- Це ти сам придумав?
- Олег сказав.
- Звісно, Олег. Хто ж іще?
По телевізору йшли новини. Людмила почала їх дивитися. Там показували інтерв`ю Максима.
- Один із самих багатих людей України, – промовив Сергій.
- Невже?
- Так.
Людмила задумливо дивилася на екран.
Людмила та Олег були в кімнаті.
- До кого ти хочеш їхать? – перепитав Олег.
- До Коваленка.
- До того самого Коваленка? Одного з найбагатших людей України?
- Так. Якщо він купує заводи, то чому б йому не допомогти моєму сину?
- Але ж ти навіть не знаєш де його шукати.
- Саме тому я до тебе й прийшла. На таку відому людину повинна бути якась інформація в інтернеті. Пошукай.
Олег сів за комп`ютер.
- Ось. Знайшов дещо, – промовив він згодом.. – Адреса партійного офісу. Потім адреса Верховної Ради та комітету. Це все, що є.
- Малувато, але нічого. Олегжку, ти побудеш з малим? Думаю, за пару днів я впораюсь.
- Могла б і не питати. Звісно побуду. Але я не думаю, що з цього щось вийде.
- Моя дитина помирає. І заради неї я піду на все.
Максим розмовляв зі своїм сином. Худорлявим хлопцем років дев`ятнадцяти, з зачесаним на обидва боки волоссям.
- Як ти міг вляпаться в цю історію з казино?! Що ти там забув?! Тобі що, грошей не вистачає?! – Максим кричав. Андрій не відповідав, понуро дивлячись собі під ноги. – І взагалі, де ти зараз повинен бути? Наскільки я знаю, навчальний рік ще не закінчився!
- Мене вигнали.
- Що? Вигнали?! За що?!
- Академзаборгованість.
Максим втомлено сів на диван.
- Мати знає? – Андрій ствердно кивнув. – І нічого мені не сказала. Що ти думаєш далі робити?
- Не знаю. – Стиснув плечима Андрій. – Може тут піти вчитися?
- Ага. Щоб і тут тебе вигнали, і потім буде сором на всю країну.
- То тебе тільки це хвилює?
- А ти думав як? Я роками заробляв авторитет. Саме завдяки цьому ти можеш вчитися за кордоном і їздити на дорогих машинах. Ти ж своєю поведінкою можеш все зруйнувати. А в Англії тебе ніхто не знає. Тому завтра ми полетимо туди і я домовлюсь з керівництвом щоб тебе зарахували назад.
-Я нікуди не поїду. – Андрій підвівся.
- Що ти сказав?
- Я нікуди не поїду. Чому всі за мене вирішують як мені жити? Дістали.
Андрій пішов до виходу. Максим підскочив і схопив його за руку. Андрій скрикнув від болю.
- Боляче! Відпусти!
- Буде так, як я сказав, – Максим кинув Андрія на диван. – Готуйся. Завтра вилітаємо.
Людмила зайшла у партійний офіс. У приймальні сиділа секретарка.
- Добрий день! – Привіталася Людмила.
- Добрий! – відповіла молода дівчина, секретарка.
- Я хотіла б зустрітися з Максимом Коваленком.
Секретарка здивовано подивилася на Людмилу. До них підійшов молодий чоловік і звернувся до секретарки.
- Ілоно, роздрукуй оці папери. Ви щось хотіли? – запитав він Людмилу.
- Я шукаю Максима Коваленка.
Секретарка та чоловік зверхньо перезирнулись. Людмила це помітила.
- Його зараз тут немає, – промовив чоловік.
- А коли він буде?
- Пан Коваленко взагалі тут не часто буває. А навіщо він вам?
- В мене хворий син. Я хотіла б у нього попросити грошей на операцію, -
секретарка та чоловік знову перезирнулись, тепер вже скептично. – Щось не так? – Запитала Людмила.
- Тут ви його не зустрінете. Можливо, вам вдасьтся побачити його завтра, біля Верховної Ради. Я дам вам адресу.
- Дякую, в мене є. До побачення.
- Щасти вам.
Сутеніло. Людмила прийшла на залізничний вокзал. Купивши хот-дог та пляшку води, вона сіла в залі очікування і почала їсти. Двоє міліціонерів кілька раз пройшли мимо неї. На третій раз вони зупинились біля Людмили. Людмила підняла голову.
- Куди їдем? – запитав один з них, що був молодшим.
- Нікуди. – тихо мовила Людмила.
- А що ж ти тут сидиш? – підключився другий.
- У мене завтра справи в Києві, а ночувати ніде.
- Документи!
Людмила дала паспорт. Стариший міліціонер мимохіть глянув його.
- Ходімо з нами! – наказав молодший.
- Чому?
- Давай, давай! – Міліціонери взяли її під руки і повели за собою.
Людмилу привели в кімнату міліції і посадили на стілець. За стіл сів старший.
-Давай сумку! –промовив він. - - Чому ви мені тикаєте? – промовила Людмила, стискаючи сумку міцніше. Але не встигла вона отямитись як інший міліціонер вирвав сумку з її рук і передав своєму напарнику. Той почав порпатись в ній.
- Що ви робите?! – підскочила Людмила. Але важка рука посадила її на
місце. Міліціонер знайшов гаманець і розчаровано захитав головою, забираючи гроші.
- Не густо. Отже, прізвище, ім`я, по батькові?
- Бондаренко Людмила Вікторівна.
- Як давно ви цим займаєтесь?
- Чим? – Людмила помітила як молодший міліціонер вийшов з кімнати.
- Проституцією. – Промовив міліціонер, підвівшись і зачинивши двері на ключ.
- Та як ви смієте! Я - мати! У мене хвора дитина!
- Коротше! – Міліціонер навис над Людмилою. – Давай домовимось.
- Ви про що?
- Ти мені - безкоштовний секс, а я тебе відпускаю.
Людмила завмерла. Вона переводила погляд з міліціонера на двері потім на стіл.
- Гаразд. – Промовила вона.
- Ну от. Так би й зразу. – Міліціонер почав розстібати штани.
Людмила встала і поклала руки йому на плечі. Його штани впали на підлогу. Людмила вдарила його коліном в пах. Він скрикнув від болю і зігнувся навпіл. Людмила схопила стілець і вдарила міліціонера по голові. Той впав. Вона знайшла в нього ключ та свої гроші. Згрібши свої речі, Людмила вибігла з кімнати. На щастя поруч не було іншого міліціонера. Людмила вибігла з вокзалу.
Максим та Віктор їхали в машині. Максим розмовляв по телефону.
- Федоре Вікторовичу, треба щоб цей комбінат залишився в українського власника. Це ж сором для держави, що таке велике підприємство опиниться в руках іноземця… Так, звичайно, я розумію, що буде галас… Так… Це дуже хороша компанія, я за неї ручаюся… На все добре.
- Ну, що?
- Щось мутить, зараза. Каже, що не все від нього залежить, – сердито кинув Максим.
- Грошей більше просить. – Віктор скептично усміхнувся.
- Скільки ж можна? І так відвалили дай Боже.
- Мірошниченко пропонує йому двадцять відсотків з прибутку.
Максим засміявся.
- Хіба він не розуміє, що цей паскуда Мірошніченко ніколи не дасть йому стільки?
- Жадоба засліплює очі і відбирає в людей розум.
- Коротше, накинь йому ще мільйон. Хай подавиться. Але це в останнє.
Машина зупинилась. Вони вийшли. До входу треба було пройти ще метрів сто.
- Пане Коваленко! – покликала Людмила.
Максим з Віктором продовжували йти не озираючись. – Пане Коваленко!
- Мене хтось кликав? – Запитав Максим.
- Та наче ні.
- Пане Коваленко! – Людмила схопила Максима за руку. – Максиме Петровичу.
Максим та Віктор зупинились, здивовано дивлячись на Людмилу. До них одразу підбігли журналісти і почали щось запитувати у Максима.
- Максиме Петровичу, у мене хвора дитина. Прошу допоможіть мені. – Говорила Людмила, не відпускаючи його руки та намагаючись перекричати журналістів.
Максим, мов на тенісному матчі, мотав головою з боку в бік, намагаючись зрозуміти і Людмилу, і репортерів.
- Вікторе, розберись і спробуй допомогти, – наказав він, вказуючи на Людмилу.
Віктор відвів Людмилу в бік.
- Що вам треба?
- Я хочу поговорити з паном Коваленком особисто.
- Я його помічник. Мене звати Віктор Григорович. Всі звернення йдуть через мене. Кажіть, що у вас трапилось?
- У мене хворий син. Йому потрібна операція за кордоном. Вона коштує 50 тисяч доларів. Я хочу попросити в пана Коваленка ці гроші.
- Ви в державні органи звертались?
- Зверталась. Але там дуже велика черга. Нам треба довго чекати. А операція потрібна зараз. Інакше… інакше мій син через два тижні помре.
Людмила втирала сльози. Віктор збентежено дивився на неї. Але потім його погляд змінився. Він став роздивлятися Людмилу з цікавістю.
- Як вас звати?
Людмила сказала. Віктор повів Людмилу до машини і промовив.
- Значить так. Вас зараз відвезуть в одне місце. Ви там почекаєте пана Коваленка. А у вечері він приїде і ви з ним поговорете.
- Куди ви мене везете?
- Ви хочете вилікувати свого сина?
- Так.
- Значить робіть те, що я вам кажу. Відвезеш її в заміський котедж, – наказав Віктор водію. Коли машина від`їхала, він взяв телефон. – Алло, Катя? Привіт. Слухай уважно. На дачі в господаря сидить одна жінка. Відвези до неї перукаря і підбери їй вечірнє вбрання. Все це ти повинна зробити до восьмої. Зрозуміла? Коли все буде готово, доповіси.
Машина зупинилась біля входу у великий будинок. Водій відчинив дверцята. Людмила вийшла і вражено роздивлялася будинок.
- Заходьте в середину, – сказав водій.
В будинку Людмилу зустріла покоївка.
- Доброго дня, – привіталася вона. – Ви спершу поснідаєте чи приймете ванну?
- Що? Ви мене мабуть з кимсь плутаєте.
- Пан Віктор нас попередив про ваш приїзд. Він вам передав, пані Людмила, щоб ви добре відпочили, пан Коваленко приїде пізно в вечері.
Виникла пауза.
- Справді?
- Так… То сніданок чи ванна?
- Е-е. Мабуть, ванна.
- Прошу за мною.
Покоївка провела Людмилу по будинку у ванну кімнату. Людмила захоплено роздивлялася навколо. Вони прийшли у ванну кімнату. Вона була такою ж дорогою, як і увесь будинок.
- Все, що вам необхідно, тут є. Насолоджуйтесь.
Покоївка вийшла. Людмила деякий час стояла нерухомо, намагаючись осмислити, що відбувається.
- Я сплю. Я сплю. Пора прокидатись. – Вона себе ущипнула і прикусила нижню губу від болю. – Таки не сплю.
Людмила опустилася у велику ванну блаженно закривши очі. Вона приймала ванну близько години потім вона спустилася в низ. Її зустріла покоївка.
- Прошу, сідайте за стіл.
Перед Людмилою ставили вишукані страви, про які вона навіть не чула. Ледве вона закінчила снідати, як в домі з`явилася молода жінка та хлопець з валізою.
- Ви, мабуть, Людмила? – Звернулася жінка до неї.
- Так.
- Мене звати Катя. Це Влад. Він перукар, займеться вашою зачіскою.
- Моєю зачіскою?
- Не хвилюйтесь, він професіонал. Але перед тим, як він почне, я хотіла б дізнатися розмір вашого взуття та одягу.
- Навіщо?
- Мені треба підібрати для вас вечірнє вбрання.
Максим йшов по кулуарах Верховної Ради до виходу. Його наздогнав чоловік.
- Привіт, Максим!
- О, цього не може бути, до мене підійшов сам пан Мірошниченко! Є таки на світі щастя.
- Я теж радий тебе бачити. Поговоримо?
Вони знайшли місце, де було найменше народу.
- Ходять чутки, про тебе, які мені не дуже подобаються, Максиме.
- З яких це пір ти звертаєш увагу на чутки?
- Для чого тобі цей комбінат?
- Який комбінат?
- Не клей дурня. Ти знаєш про що я! Прошу по доброму, відступи.
- Ні.
- Скільки ти хочеш? Скажи суму і завтра ці гроші будуть у тебе.
- Не треба розкидатися грошима. Вони тобі на пенсії знадобляться.
Максим пішов геть.
- Вважай, що я тебе попередив! – кинув йому вслід Мірошниченко. Максим лише махнув рукою.
Віктор та Максим їхали в машині.
- Зі мною Мірошниченко розмовляв. – Сказав Максим.
- Що він хотів?
- Хотів, щоб я від комбіната відступився. Гроші пропонував, потім погрожував.
- Якщо він з тобою заговорив, значить, справи в нього йдуть не дуже добре.
- Або він щось задумав.
- Не боїшся?
- А треба? – Максим уважно подивився на Віктора. Той витримав його погляд.
- Я приготував для тебе сюрприз, – змінив тему Віктор.
- Сюрприз? Який?
- Вдома побачиш.
Машина зупинилася. Вони вийшли. На порозі Віктор зупинився і промовив:
- Наша угода ще в силі?
- Угода?... А, так, звісно.
- Добре.
Вони зайшли у вітальню. На дивані сидячи дрімала Людмила, у вечірньому вбранні та з новою зачіскою. Максим здивовано дивився то на Віктора то на Людмиу.
- Хто це?
- Тсс. Говори тихіше. Як тобі вона?
- Хто це? Що вона тут робить?... Та це ж та жінка, що була сьогодні з ранку біля парламенту. Що ти з нею зробив?
- Вставив діамант в належну оправу.
- Ти хочеш, щоб я з нею одружився? Ні. Буди її і відправляй до дому.
- Хоча б поговори з нею. В неї серйозна проблема.
- Чого вона хоче?
- Людмила. – Віктор торкнувся її плеча. – Людмила.
Вона прокинулась і відразу ж підхопилася на ноги.
- Добрий… Добрий вечір. – Промовила Людмила, поправлючи сукню.
- Добрий вечір, – здивовано привітався Максим.
Виникла пауза, яку порушив Віктор.
- Людмило, розкажіть нам свою історію.
Збиваючись, вона почала розказувати, чому вона сюди приїхала. Максим все уважніше придивлявся до неї, особливо до її фігури.
- Ось і все, – закінчила Людмила.
- Чому ви вирішили, що я зможу вам допомогти? – запитав Максим.
- Ви людина не бідна. 50 тисяч доларів для вас нічого не варті. А для мого сина це шанс вижити. Я знаю, що у вас теж є син. Сподіваюсь, ви зрозумієте мене і допоможете.
Максим подивився на Віктора. Той кивнув головою і зник. Максим сів на диван.
- Сідайте, – запросив її Максим. Але Людмила залишилась стояти. – Сідайте, сідайте.
Людмила сіла. Максим уважно дивився на неї. Їй стало незручно.
- Як я бачу, ви дуже любите свого сина.
- Так.
- Щоб ви могли зробити заради нього?
- Якби я могла, я б віддала йому своє життя.
- Впевнений, що це не просто красиві слова. – Помовчавши, промовив Максим. – Знаєте, я дам вам ці гроші.
- Справді? Дуже вам дякую. Дуже дякую.
- Я укладу з вами угоду.
- Яку угоду?
- Все дуже просто. Ви проведе зі мною ніч, а я вам дам 50 тисяч доларів. І ваш син буде врятований.
Слова Максима дійшли до Людмили не відразу. Оговтавшись, вона скочила на ноги.
- Ви просто… ви… Я підозрювала те, що ви покидьок. Але, щоб настільки. – Людмила пішла до виходу. Потім повернулась. – Піду перевдягнуся у власні речі. – Людмила піднялася на гору.
Максим потер обличчя руками.
- Чорт. Чорт, – він налив собі випити, – я придурок.
Людмила спустилася в низ. Максим кинувся до неї.
- Людмило, пробачте мені. Я не знаю, чому я це сказав. Пробачте.
Людмила дала йому ляпаса і вийшла. Максим сів на диван. Увійшов Віктор.
- А де наша гостя?
- Пішла.
- Ну, як тобі вона?
- Ти коли небудь робив, щось таке, після чого тобі хотілося здохнути?
- Таке трапляється зі мною щодня, – усміхнувся Віктор. – Я ж працюю на тебе
- Пішов ти, – без всякої злості промовив Максим.
Олег та Людмила сиділи на кухні.
- І він таке тобі запропонував?
- Так.
- Покидьок.
- Хоча після того вибачався. Здається, щиро.
- Чому ж ти втекла? Можливо він тобі й дав би грошей.
Людмила лише тяжко зітхнула.
- Олежку, я не знаю, що мені робити? В мене була остання надія на Коваленка. Де я за такий короткий час знайду стільки грошей?
- Людо, Бог тобі допоможе. Повір.
- Тобі легко говорити. В тебе дитина не помирає.
- Ма! - Сергій погукав Людмилу.
Олег та Людмила пішли до нього. Хлопчику стало дуже погано. Він зблід. На чолі виднілися краплі поту.
- Що з тобою, синку? Тобі погано?
- Так.
- Олег, виклич швидку!
- Вже, вже викликаю!
- Мамо, я не помру. Я не помру.
- Ні, Сергійку, ти не помреш. Завтра я дістану гроші і тобі зроблять операцію.
Йшов сильний дощ. Було темно. Машина Коваленка під`їхала до воріт. З темноти фари вихопили чиюсь фігуру.
- Зупинись, – Накзав Максим водію. – Хто це?
Віктор не встиг нічого сказати. На світло вийшла Людмила. Вона була вся мокра. Максим відчинив дверцята. Вона мовчки сіла. Так само мовчки вони доїхали до будинку і зайшли в середину.
- Я прийшла укласти угоду, – байдужим голосом промовила Людмила.
Максим ледь кивнув.
- Прийми нашу гостю, – наказав він служниці.
- Про що вона говорить? – Запитав Віктор.
- Сьогодні ти мені вже не потрібен. Підготуй завтра 50 тисяч доларів готівкою і привези їх сюди..
Людмила сиділа на краю великого ліжка і дивилася прямо перед собою. У кімнату увійшов Максим. Вона не обернулася. Максим повільно підійшов і став перед нею. Він обережно торкнувся її щоки. Вона підняла голову і зустрілася поглядом з Максима…
Максим стояв перед ліжком і дивився на сплячу Людмилу. Задзвонив телефон. Максим швико відповів, щоб не будити Людмилу.
- Так… Залиш їх у вітальні я зараз спускаюсь.
Людмила прокинулась. Вона сіла на ліжку, підібгавши під себе ноги і прикриваючись ковдрою. Максим сів поруч і взяв її за руку. Людмила старалася не дивитися йому в очі.
- Доброго ранку, – усміхнувся Максим.
- Доброго ранку.
- Гроші лежать в кейсі у вітальні. Я наказав охоронцю, він відвезе на вокзал, коли скажеш. Можеш залишатися тут, скільки захочеш.
- Дякую, – вона все ще не дивилася йому в очі.
Максим поцілував її, але вона не відреагувала. Він вийшов.
Олег виніс на руках Сергія і посадив його на заднє сидіння авто. Людмила теж збиралася сісти. Вона була сумна.
- Дякую, що допоміг.
- Без проблем. Все гаразд?
- Так. Нормально, – вона помовчала. – Ти мене засуджуєш?
- Ні. Ти вчинила так, як вважала за потрібне. Я тобі не суддя.
- Ще раз дякую, – вона поцілувала його в щоку.
- Хай береже вас Бог.
Машина виїхала з двору.
Віктор та Максим їхали в авто по трасі. Максим відсторонено дивився у вікно. Раптом, їхню машину сильно труснуло.
- Що це таке?!
- Якась машина нас вдарила! – вигукнув водій.
- Не зупиняйся! Їдь далі! – наказав йому охоронець.
Машину ще раз ударило, тепер вже з боку. Потім ще. Авто Максима знесло з дороги на крутий схил. Проїхавши декілька метрів, машина декілька раз
перекинулась. Першим вибрався водій. Він витягнув Максима, Віктора та охоронця, який був непритомний.
- Максиме Петровичу, з вами все гаразд?! – сіпав Максима водій. Максим відкрив очі і застогнав. Потім сів, обхопивши голову руками. – З вами все гаразд?
- Так. А де Віктор? Що з ним?!
- Я в порядку. В порядку.
- Я викличу швидку, – сказав водій.
- Мірошниченко, гад. Це його робота. Залякати тебе хоче, – промовив Віктор, зручніше вмощуючись на схилі та прикурюючи сигарету.
- Знайди мені її, – сказав Максим.
- Кого знайти?
- Людмилу.
Клініка в Німеччині.
Людмила сидить в палаті Сергія. В палату увійшов лікар з перекладачем. Людмила встала, з тривогою дивлячись на лікаря.
- Пані Людмило, ви дарма приїхали в нашу клініку. – Говорив лікар через перекладача.
- Чому? – злякано вигукнула Людмила. - Невже ви невзмозі вилікувати мого сина?
- Його не треба лікувати. Він здоровий.
- Що? Що ви сказали?
- Ваш син здоровий. Звичайно, ми обстежимо його ще декілька днів, просто для профілактики. Потім ви зможете повернутися до дому.
- Мамо, я здоровий! – радісно вигукнув Сергій. - Я ж тобі казав! Пам`ятаєш, я ж казав!
- Цього не може бути. Як це могло трапитись?
- Дива іноді трапляються, – посміхаючись, промовив лікар.
Людмила обіймала сина і плакала.
При вході Максима чекав натовп журналістів.
- Пане Коваленко, як ви гадаєте, хто міг вчинити замах на ваше життя?
- Без коментарів, – відповідав на ходу Максим.
- Як просувається розслідування?!
- Це пов`язано з вашою політичною чи комерційною діяльністю?
- Без коментарів, – Максим сів у машину і тяжко зітхнув, – Дістали.
- Мені тільки що подзвонили. Комбінат наш, – повідомив Віктор.
- Чудово. Давай в офіс.
- І ще дещо, – помовчавши сказав Віктор, – Я її знайшов.
- Поїхали до неї.
- Прямо зараз?
- Так.
Людмила, Сергій та Олег пили на кухні чай.
- Сергійю, ти не забув випити вітаміни? – Запитала сина Людмила.
- Я випив.
- Гаразд. Іди вчи уроки.
Сергій вийшов.
- Він не втомлюється в школі? – поцікавився Олег.
- Ні. Він ходить туди з задоволенням… Знаєш, я до цих пір не можу повірити в те, що сталося. Такого просто не буває… Ти був правий: Бог нам справді допоміг.
- Йому слава.
- Так. Йому слава… - Людмила взяла його за руку. - Дякую тобі, що ти був поруч і завжди мене підтримував.
Олег поцілував її. Удвері подзвонили.
- Я відчиню, – сказав Олег.
На порозі стояв Максим.
- Е-е… Людмила Бондаренко тут живе? – запитав Максим.
- Так… – Промовив Олег. - Зараз я її покличу.
- Олег, хто… - Людмила завмерла побачивши Максима.
З кімнати вийшов Сергій.
- Привіт, – промовив Максим тихо.
- Привіт… Олег, Сергій, посидьте на кухні.
Людмила та Максим зайшли в кінату.
- Присядь, – запросила Людмила його.
Деякий час вони сиділи мовчки.
- Я чула, ти потрапив в аварію.
- Дрібниці.
- Я рада, що з тобою все добре.
Людмила винесла зі спальні кейс. Поклала перед Максимом і відкрила його.
- Вони не знадобилися. Дякую, що допоміг. Я цього ніколи не забуду.
- Я приїхав за тобою. Ти мені потрібна.
- Максиме, ми з тобою занадто різні люди. Наші життя, як дві паралельні лінії, які ніколи не перетнуться. Якщо ми будемо разом то зробимо один одного нещасними.
Повисла гнітюча тиша. Максим підвівся і пішов до виходу.
- Максим, гроші.
- Залиш їх собі… Як подарунок.
В коридорі його зустрів Сергій.
- Ви той чоловік, який дав гроші мені на операцію?
- Так.
- Дякую, – Сергій протягнув йому руку. Максим потис її, – я виздоровів без операції.
Максим присів біля нього.
- Добре. Як тебе звати?
- Сергій.
- Мене Максим.
- У вас є діти?
- Є. Син. Але він трохи страший за тебе.
- Ти хороша людина, Максиме.
- Справді? – усміхнувся Максим, – На жаль, про це мало хто здогадується.
Сергій обійняв Максима.
- Я знаю, що ти хороший, – прошепотів Сергій.
Максим задумливо дивився у вікно авто.
- Максиме, ти в порядку? – запитав Віктор. Він ще ніколи не бачив Максима в такому стані.
- Так, нормально.
Максим дістав мобільний телефон.
- Ало! Синку, це я. Привіт… Так. Це я… Як у тебе справи?... Як навчання?... Ти на вихідних вільний?... Давай я до тебе приїду і ми сходим з тобою кудись… Ні, я не жартую… От і добре. Чекай мене в п`ятницю в вечері. Бувай… Чекай, чекай. Синку… Ми з мамою тебе дуже любимо… Бувай.
- Ти якийсь дивний. Точно все добре? – Ще раз запитав його Віктор.
- Я - хороший. Я - хороший.
Віктор здивовано дивився на Максима. Але той не звертав на нього уваги, з посмішкою роздивляючись пейзажі за вікном.
