Роман Скаржинський
Штучні ліани навколо дзеркала
Чорні, металеві двері важко зачинилися за Андрієвою спиною. Від цього звуку він здригнувся.
- Ого, - подумав він, - нерви зовсім нікуди.
Андрій озирнувся навколо. Літня, полуднева спека. На широкому майданчику перед входом на КПП колонії суворого режиму було багато людей, в основному жінок. Одна частина біля купи великих сумок чекала поки їх викличуть на побачення, інша зустрічала гурт ув”язнених, яких тільки що звільнили. Серед них був Андрій. Але його ніхто не зустрічав. Він на це і не розраховував. Мама не могла приїхати. Занадто дорого. А друзі… Їх у нього немає. Вже немає. Хоча десь там глибоко в душі він все ж сподівався, що хтось його тут буде чекати.
- Андрій! – гукнув його Ігор. З ним разом жили в одному “купе” ( місце де стоять два двоярусні ліжка )
- Давай до мене, по обідаємо. Відсвяткуємо звільнення.
Поруч з Ігорем стояла його жінка. По її очах Андрій зрозумів, що зараз вона не хоче приймати гостей. Він захитав головою.
- Дякую, брате. Мені треба на автобус. До дому дуже хочеться.
- Ну як знаєш. – Вони обнялися. – Бувай.
Андрій закинув на плече потерту, спортивну сумку і рушив дорогою, що спускалася вниз до зупинки міського транспорту. По обидва боки розташовувались приватні будики, ховаючись у зелені вишень, груш та яблунь. Андрій ступав крок за кроком по розпеченому асфальту, насолоджуючись тим, що він може спокійно йти, куди йому хочеться не залежачи ні відкого. П”ять років він жив їв, працював, спав по розпорядку. Т епер нарешті це скінчилося. З такими думками він вийшов до зупинки. Від сильного шуму Андрій дещо розгубився. Автомобілі проносилися, здавалося, з шаленою швидкістю. І їх було так багато. Він стояв на місці, намагаючись отямитись. Опанувавши себе, Андрій підійшов до чоловіка у світлій сорочці, що стояв на зупинці, щоб розпитати його, як проїхати на автовокзал. Потім зупинив маршрутку, яку вказав йому чоловік.
В салоні вільних місць не було. Андрієві довелось стояти напів зігнутим біля входу.
- Командир, я до автовокзалу доїду? – запитав він водія, протягуючи йому двадцять гривень, які він отримав при звільнені. Водій кивнув, повернувши йому решту.
Маршрутка їхала через центр міста. Андрій роздивлявся у вікно краєвиди.
“ – Життя змінилося, – думав він. – Все стало іншим. Таке відчуття, наче весь цей час я жив на іншій планеті.”
На автовокзалі, не дивлячись на робочий день, було людно. Андрій помітив, що в основному це були молоді люди.
- Сьогодні п”ятниця, студенти до дому їдуть, – підслухав він розмову двох жінок біля входу в вокзал.
Андрій зайшов у приміщення і відразу відчув приємну прохолоду. Він пройшов повз газетний кіоск і зупинився біля каси. Касир, жінка років сорока, підняла на нього втомлені очі. Андрій назвав місто, куди йому треба їхати, і протягнув їй довідку про звільнення. На обличчі у касира Андрій прочитав легке здивування.
- Квитки на цей автобус вже не продаються, – сказала вона, – через дві хвилини він відправляється з третьої платформи. Підійдіть до водія.
Білий, з червоними смугами, ЛАЗ, стояв, як і сказала касир, на третій платформі, з увімкненим двигуном. Андрій зайшов в салон автобуса. Товстий водій зміряв його байдужим поглядом. Андрій мовчки подав все туж довідку.
- Ну? – Запитав водій, тримаючи в руках довідку.
Андрій сказав, куди йому треба. Водій продовжував роздивлятися довідку, переводячи погляд з неї на Андрія.
- Заходь, – нарешті сказав він.
Андрій став просуватися в глибину автобуса. В салоні було ще спекотніше ніж на вулиці, незважаючи на те, що всі можливі люки та вікна повідчиняли. Андрій знайшов вільне місце на задньому сидінні.
Андрій зійшов з автобуса останнім. Сонце пекло неймовірно. Він витер рукавом футболки чоло. На сірій тканині залишились мокрі плями від поту. Закинувши сумку на плече, Андрій повільно рушив від автостанції. Вздовж тротуару росли ялинки. Серед них ховались червоні стовпи ліхтарів. У пожовклій від сонця траві виднілися папірці з під морозива та порожні, пластикові пляшки.
Годинник показував сімнадцяту. Люди поверталися з роботи, розганяючи своїми кроками та голосами, спокій провінційного містечка. Андрій спостерігав за перехожими і прислухався до їхніх розмов, намагаючись зрозуміти чим, та як живуть люди сьогодні в його рідному місті. Адже він відстав від життя на п”ять довгих років. І тепер йому треба швидко все наздогнати. Навіть не наздогнати, а увійти в інше життя, від якого він був відірваний так довго.
Захопившись цими роздумами, він не помітив, як опинився на своїй вулиці. Він вже бачив свій дім. Двоповерховий будинок з червоної цегли, з трьома під”їздами. Несподівано він захвилювався. Серце забилося частіше, долоні спітніли. Андрієві стало радісно від того, що він повертається до дому. Так само як, було колись у дитинстві, коли він повертався зі змаганнь з футболу. Приємно коли тобі раді і з нетерпінням чекають на твій приїзд.
Андрій зупинився, роздивляючись двір, де він виріс. Усміхнувся. Все як завжди. Стіл посеред двору, сушиться чиясь білизна, острівці не витоптаної трави.
- Добрий вечір! – привітався він до сусідів, що сиділи за столом, розмовляючи про щось.
Всі одночасно глянули на нього.
- Добрий, – здивовано промовила тітка Оксана, маленька повна жінка з фарбованим у булий колір волоссям. – Андрію, це ти?
- Так, це я. – промовив він, проходячи повз них.
Йдучи до під”їзду він чув, як люди шепталися про нього. Андрій зайшов. По сірих, бетонних сходах він піднявся на другий поверх і зупинився біля дверей своєї квартири. Декілька секунд Андрій стояв нерухомо. Потім повільно провів рукою по дермантиновій оббивці і натиснув на білу кнопку дзвоника. Дін-дон, пролунало за дверима. Він почув, як хтось підійшов і клацнув замком. Двері відчинилися. На порозі стояла мама. Поглянувши на неї Андрієві відразу стало добре на душі.
- Андрій! – радісно вигукнула вона.
Андрій переступив поріг і обійняв її. По щоках у матері покотилися сльози.
- Повернувся нарешті. – шепотіла вона, ласкаво проводячи рукою по стриженій голові Андрія.
Андрій сидів за столом на кухні і дивився у вікно, чекаючи, поки мама накриє на стіл. Вона поставила перед ним тарілку паруючого борщу. Біла пляма сметани апетитно плавала посеред тарілки. Андрій з насолодою взявся до борщу. Після того, що в колонії називалося їжею, це було просто трапезою богів.
- Їж, потім насиплю пюре. – дивлячись, як він з жадібністю поглинає борщ, сказала мама.
- Ні, – нахитав він головою, збираючи останню ющку з дна тарілки. – Більше не можу. Все.
Мама сіла біля нього.
- Ну розповідай, як ти?
Андрій обіперся спиною об стіну.
- Ма, ти ж все і так знаєш з листів. Краще ти розкажи, що тут нового.
- Та, що тут нового, – вона взяла тарілку і поклала в мийку. - Дружбани твої майже всі пороз”їзджались на заробітки, то в Київ то ще кудись. Не знаю, я з їхніми батьками не спілкуюсь.
Андрій помітив, що мама намагається не дивитися йому в очі, ніби, щось приховуючи.
- А як вона? – запитав тихо.
Мати заклякла на місці з тарілкою в руках.
- Вона вийшла заміж. – Сказала вона, повернувшись до нього.
Він відчув, як щось важке вдарило йому в груди. В очах потемніло.
Андрій ледь перевів подих.
-За кого?
-За Вовку Ткаченка. Вже півтора року. Я не хотіла тобі казати, щоб не засмучувати.
Андрій гірко усміхнувся.
- Ну дай Бог, – він підвівся, – піду приляжу.
…Андрій ішов, тримаючи Мілану за руку. Легенький вітерець грався її білявими кучерями. Вона розказувала йому про свій перший рік студентського життя. Час від часу вони весело сміялися
- Давай, хто перший до повороту. – запропонував Андрій.
- Давай. – Погодилась Мілана, відриваючись уперед.
Андрій кинувся за нею. Біля самого повороту він обігнав Мілану, розвернувся і упіймав її находу. Вона зі сміхом впала йому в обійми.Вони зайшли в під”їзд та подзвонили в квартиру на першому поверсі. Двері відчинились. Вони зайшли.
- Привіт! – Привітався з ними Володька. –Заходьте.
З магнітофона луналала ритмічна музика. В кімнаті знаходились троє хлопців та дві дівчини. Вони недбало розмовляли між собою розташувавшись на дивані та кріслах.
- Привіт! – Анрій привітався з хлопцями за руку. – А чого ви сидите?
- А, що робить? – ліниво поцікавився Іван, зручніше вмощуючись на дивані біля Свєтки, з якою він зустрічався.
- Я думав ми будем бухать. – здивувався Андрій.
- Треба збігать скупиться. – відізвався Вітька, утопаючи в глибокому кріслі в кутку кімнати. Поруч на стільці, сиділа Лорка його дівчина.
- Ви, що не могли сходить в магазин? – Невдоволено сказала Мілана.
Її підтримав Володька:
- В натурі, ви придурки вже дві години тут зависаєте. Важко було відірвати від дивана свої булки?
- Та пішов, ти, – не злобливо промовив Іван.
- Коротше, будем бухать чи ні? – уточнив Андрій. Всі погодились. – Хто піде в магазин?
Сім пар очей одночасно повернулись до Славка, який до цього часу мовчав. Він зніяковіло посовався на місці.
- Славко, зганяй, – більше наказав ніж попросив Андрій.
- А чого я? – пролопотів товстими губами Славко, втупившись в свої нігті.
- Та, що тобі важко? Сходи. – наполегливо вмовляв Андрій.
Славко тяжко зітхнув і знехотя підвівся.
- Давайте бабки.
Хлопці порилися в кишенях і назбирали 15 грн.
- Ось, тримай. Купиш літру горілки, штук п”ять пляшок пива і закусить щось нормальне. – настановлював Славка Іван.
Той розгублено м”яв в руках гроші.
- Але цього не вистачить!
- Так доклади свої, – вирішив цю проблему Андрій.
Славко невдоволено сопучи взувся і вийшов за двері.
- Чому ви над ним так знущаєтесь? – байдуже запитала Свєтка.
- Як це ми знущаємся? – Андрій розіграв здивування.
- Виж його тупо розвели на бабки.
- А хто йому винен? – заперечила їй Мілана. – Він міг сокійно відмовитись.
- Ну, – підтримав Мілану Андрій, – тим більше, що в його батька повно грошей. Нехай трохи поділиться.
- Пацани, є шмаль. – Змінив тему Володька. – Покурим?
- Так чого ж ти мовчиш? – підхопився Вітька, вдоволено потираючи руки. – Давай!
- Вона нормальна? – запитав Іван.
Володька знизав плечима.
- Нормальна. Дівчата ви будете?
Ті відмовились. Хлопці пішли на кухню.
Алкоголь та наркотики утворили гримучу суміш і вдарили в голову, притупляючи відчуття страху та небезпеки. Ейфорія наповняла душу, викликаючи ілюзію свободи.
Вечірка вже тривала довго і перейшла в ту стадію, коли кожен був на своїй хвилі. Вітька та Іван розбрелись зі своїми подругами по віддалених кутах квартири. Андрій танцював з Міланою повільний танець серед кімнати. Володька і Славко курили сидячи на дивані.
- Давайте вийдем надвір. – запропонував Володька.
- А інші? – спитала Мілана.
- Їм зараз не до нас, - махнув рукою Володька.
Зоряне світло розганяло морок ночі, утворюючи химерні тіні від дерев та будинків. Вони сіли за стіл під яблунею.
- Цікаво, - сказала Мілана, дивлячись на зорі, - чи є Бог?
Володька затягнувся сигаретою:
- Бог? Не знаю, мабуть є.
- Якщо Він існує, то бачить все, що ми тут робимо.
- Особисто я вважаю, що Його нема, – втрутився Андрій. – А навіть як би він і був, то мені все одно, бачить він щось чи не бачить.
- Для чого ж тоді жити? – запитала його Мілана.
- Тобто? – Андрій її не зрозумів.
- Якщо Бога не існує, - пояснювала вона, - то значить не існує моралі, якихось правил. Ти можеш жить так, як хочеться ні за що не відповідати. А потім просто померти. Це безглуздя.
- Жити для себе це - не безглуздя, – заперечив Андрій. – Безглуздя задавати собі питання, на які правильно не може відповісти ні одна людина. Є Бог чи нема. Дурня! Я Бог сам собі.
З під”їзда напроти вийшов чоловік. Він сів у машину, що стояла перед будинком, і швидко поїхав.
- В цього дядька повно грошей у квартирі, – промовив Славко п”яним голосом.
- Звідки ти знаєш? – Запитав Андрій.
- Він дає в борг під відсотки, дуже великі суми. Мій батько колись у нього позичав.
- Він що не боїться тримати багато грошей в квартирі? – не повірив Володька.
- Кажуть, що в нього - дах. – сказав Славко.
Андрій затягнувся сигаретою, випив пива, потім сказав задумливо:
- Можна було б його бомбонуть. На якому поверсі квартира?
- Андрію, перестань. Тобі, що гострих відчуттів захотілось? – Мілана вдарила його в плече.
Андрій не звернув на неї уваги.
- Третій поверх, – відповів Славко. – Але поруч з його вікнами проходить пожежна драбина.
Андрій підвівся з за столу:
- Пацани, ну, що йдем?
- Пішли, – Славко не роздумував.
- Ти, що здурів? Сядь і заспокойся! – Сердито сказала Мілана, хапаючи Андрія за руку.
- Та все нормально, Мілано, – він обережно звільнив свою руку. – Вован, а ти?
- Я - пас.
Андрій прокинувся від того, що його хтось штовхув у плече.Він розплющив очі і побачив перед собою двох чоловіків. Один з них був у міліцейській формі.
- Вставай, браток! – Сказав чоловік у штатському.
- Що таке? – Андрій з просоння не міг розібрати, що відбувається.
- Вставай, кажу! – повторив чоловік.
- Ви хто такі? – В нього сильно боліла голова. Протираючи очі, він сів на ліжку.
- Тебе заарештовано. Збирайся поїдеш з нами.
- Що?!… За що? – Тільки зараз він побачив за їхніми спинами матір, яка тихо схлипувала.
- Ти пограбував квартиру. Так що додому ти потрапиш не скоро.
Слідчому на вигляд було років тридцять п”ять. Коротко стрижений, міцно збитий. Він щось довго писав, не звертаючи на Андрія ніякої уваги. Андрій нервово роззирався навколо. Нарешті він почав пригадувати події минулої ночі. Від цих спогадів йому стало страшно. Хотілося заховатися, як у дитинстві, під ковдру, щоб нічого не бачити.
- Ну, що? – відірвався слідчий від паперів. – Значить кажеш, що ти нічого не знаєш?
- Квартиру я не грабував, – буркнув Андрій, відводячи погляд.
Слідчий втомлено усміхнувся:
- Гаразд.
Далі все було як в тумані. Очна ставка зі Славком. Суд. Етап. Зона. Отямився він на третьому місяці відсидки. З листів матері він дізнався, що Славків батько викупив сина, йому дали умовно. Андрієві ж довелося сісти. Навіть гроші знайшли в його квартирі. Всю суму. Хоча йому здається, що здобич вони зі Славком ділили навпіл…
Червоне сонце поволі підіймалося по небосхилу. Ранок. Андрій нерухомо лежав на ліжку, слідкуючи за розпеченим диском у вікні. Він завжди спав з розкритими шторами, йому подобалось прокидатися і спостерігати як народжується новий день. Так він пролежав довго, поки мама не почала поратись на кухні. Андрій встав, одягся і пішов у туалет. Потім зайшов у ванну вмитися.
- Доброго ранку! – привітався він заходячи на кухню.
- Доброго, – мама чистила картоплю. – Хліба немає. Сходиш?
- Так.
- Візьми п`ять гривень з гаманця у моїй сумці.
- Ага. Я і курить візьму.
- Добре.
Андрій переступив поріг і на мить зупинився. Білі стіни, чиста підлога. Прохолодне повітря з кондиціонера. На полицях акуратно розставлений товар.
- Не те, що ларьок в таборі. – подумав Андрій.
Він скупився і вже на виході зіткнувся з нею.
- Ой, вибачте. – Мілана спочатку його не впізнала. Але за секунду її лице почервоніло від хвилювання. – Це ти?
- Привіт, Мілана.
Вони стояли і дивились один на одного. Вона змінилася. Подорослішала мабуть. Чомусь перефарбувала волосся в каштановий колір. На руках вона тримала малу дитину.
- Як справи? - запитав він, посміхаючись, – хоча я бачу, що добре.
- Так, добре. – Мілана подивилась на дитину і теж усміхнулась.
Вони ще постояли мовчки, потім Мілана пішла до прилавку.
- Мілано! – Зупинив її Андрій. Вона збентежено озирнулась. Йому здалося, що вона боїться його запитання. – Чому…Чому ти перефарбувала волосся?
- Що?… А!… Та так. Схотілося щось поміняти у своєму житті.
- Ну і як, вдалося?
Мілана лише стенула плечима.
Андрій піднявся сходами і підійшов до дверей з табличкою “Відділ кадрів”. Постукав і увійшов. За столом сиділа гарна жінка з голубою хустиною, пов”язаною на шиї.
- Вам, що?
- Я з приводу роботи.
- Що ти вмієш?
- Я - столяр.
- Так, нам потрібні столяри. Давай документи.
При перегляді документів в неї з”явився розгублений вираз обличчя. Андрія це насторожило.
- Щось не так?
Жінка робила вигляд, що переглядає свої папери.
- Ви знаєте, - почала вона, - я ось подивилась у документах, і виявилось, що вакансій вже немає. Вибачте.
- Але ж тільки що ви сказали, що вам потрібні столяри!
- Ну… я помилилась.
- Клас!
Андрій вийшов з прохідної і закурив.
- Що за дурня! – думав він. – За сьогодні вже в трєтьому місці відмовляють, як тільки подивляться в паспорт. Наче я якийсь прокажений.
Чорна іномарка зупинилась в півметра від нього, піднімаючи хмару пилюки. З машини вийшов хлопець в білій футболці і в жовтих, сонцезахисних окулярах.
- Андрію, брате! – вигукнув він, обіймаючи Андрія.
- Здоров, Саню.
- Як ти? Давно відкинувся?
- Та пару днів.
- Супер! Ти до дому? Сідай підвезу.
Машина їхала майже безшумно.
- Що ти робив біля тієї ями? – запитав він, маючи на увазі те підприємство, де Андрій шукав роботу.
- Влаштовувся на роботу.
- Що? На роботу? Цікаво, ким?
- Столяром.
Саня весело розсміявся.
- Столяром? Ну і як? Прийняли?
- Ні. А ти чим займаєшся?
Саня знизав плечима.
- Та всім потрошку, – сказав він, ухиляючись від прямої відповіді.
- Як для потрошку, то досить непогано, – Андрій провів рукою по панелі автомобіля.
- Так, непогано. До речі, можу тобі посприяти.
- Дякую, не треба. Зупини тут.
Саня зупинився і дав Андрію візитку.
- Візьми, може колись знадобиться.
Андрій зайшов у квартиру. Мати поралась на кухні. Він роззувся і пройшов у свою кімнату. Зараз йому не хотілося нікого бачити. Він не почув, як мати увійшла до кімнати.
- Ну як?
- Ніяк, – буркнув він, уткнувшись у подушку.
- Ну нічого, все буде добре, – почала заспокоювати вона Андрія. – Моя знайома казала, що їм в організацію потрібен двірник.
- Супер! Я буду двірником, – Андрій швидко встав і пішов до виходу.
- Ти куди?
- Піду пройдуся.
- Хоч поїж.
- Я не голодний.
Андрій повільно йшов по дорозі з розбитим асфальтом. Без всякої мети. Просто йшов. Це нагадувало його життя. Іноді попереду з`являлися якісь цілі, він за ними біг, але вони скоро зникали, як міражі в пустелі.
- Хлопче! – Пролунав чийсь голос. Андрій не звернув на нього уваги.
- Браток! – Звертались явно до нього. Андрій озирнувся.
У покинутому дворі під великою грушею, сиділи двоє чоловіків. Перед ними на траві була розстелена газета, на якій стояла літрова, пластикова пляшка з прозорою рідиною, пара одноразових склянок та не хитра закуска.
- Що таке? – Запитав Андрій
- Дай закурить. – Сказав один з чоловіків, у синьому блейзері з написом USA.
Андрій пробрався через високі бур”яни і дав їм по сигареті.
- - Сто грам будеш? – Запропонував йому чоловік, в товстих, старомодних окулярах.
- - Давай. – Андрій сів поруч з ними на траву.
Самогонка обпекла горло. Потім по тілу розійшлося тепло, знімаючи напругу.
- - Мені здається, я тебе знаю. – Промовив чоловік у блейзері, закусуючи шматком хліба. – Як тебе звати?
- - Андрій.
- - А я Коля. А це Стьопа.
- Андрій потиснув їм руки. Вони знову налили по чарці. Андрій відчув, як алкоголь вдарив у голову. Нудота підступила до горла. Він зробив глибокий вдих. Його знайомих вже помітно розвезло, вони ледве али язиками.
- - От ти знаєш хто я? – тряс рукою Стьопа перед обличчям у Колі. – От спитай мене, хто я?
- - Ну і хто ти?
- - Я межа пізнання добра і зла, – пафосно сказав Стьопа.
- - Хто? – пирхнув Коля. – Ти - мудак.
- - Що ти сказав?! Я тобі зараз морду наб”ю, козел. Стьопа спробував встати, але не втримався і впав на спину, задравши догори брудні ноги у рваних капцях. Андрій підвівся і пішов геть. Позаду він чулись звуки п`яної боротьби, але його це не цікавило.
Нудота підступла все частіше. Він ще раз глибоко вдихнув і закурив. Раптом йому стало дуже погано. Він викинув сигарету і зігнувся пополам. Блювотні маси потекли з рота фонтаном. Шлунок стискався у спазмах, виштовхуючи назовні рештки їжі.
Він не відразу відчув, як чиясь рука лягла йому на плече.
- З вами все гаразд? – пролунав дівочий голос.- Може викликать швидку?
Андрій повернувся. Перед ним стояла симпатична дівчина з русявим розпущеним волоссям до плечей. Він нічого не сказав, просто стояв і дивився на неї тупим поглядом, вкриваючись холодним потом. Вона витягла з чорної сумочки пачку мокрих серветок та протягнула їх йому.
- Ось візьміть. Витріть обличчя.
Тримтячими руками він взяв серветки, але ніяк не міг розкрити упаковку. Вона забрала з його рук пачку і легко дістала одну серветку.
- Тримайте.
Андрій витер обличчя.
- Все гаразд? – запитала дівчина. Андрій кивнув – У вас одяг забруднився. Треба зачистити. Я живу тут не далеко. Ходімте.
- Та ні, не треба. Все нормально.
- Ходім, ходім. – Вона взяла його за руку і повела за собою. – До речі, мене Віка звати. А тебе?
- Андрій.
З незрозумілих для нього самого причинах, Андрій слухняно йшов за Вікою. Вона жила в п”ятиповерховому будинку на третьому поверсі. Андрій збентежено стояв в коридорі з білими шпалерами на стінах. Перед вхідними дверима висіло дзеркало, обрамлене штучною ліаною.
- Проходь у ванну. Там лежать спортивні штани і футболка. Перевдягнися. А твій одяг треба випрати. Я вкину його в пральну машинку. – сказала Віка.
- Та не треба. Я… - спробував заперечити він.
- Давай, давай. Не соромся, – наполягала вона.
- Проходь на кухню. – Покликала Віка Андрія, коли він вийшов з ванної.
У невеличкій кухні поміщалися маленький стіл, холодильник, з магнітними штучками на дверцятах та ще деякі кухонні меблі. На столі стояла чашка чаю.
- Сідай, пий. – Запросила Віка. – Для твого шлунка це якраз те, що треба.
Чай був дуже гарячий і міцний. Андрій зробив один ковток і відчув, як кип”яток обпікає язик та піднебіння. Міцний чай зняв напругу. Несподівано йому схотілося спати. А тим часом Віка вкинула його одяг у пральну машинку і повернулась на кухню.
- Як самопочуття? – Віка присіла напроти нього.
- Спати хочеться.
Вона засміялася. В неї був приємний голос. Від її голосу йому теж стало радісно.
- Для чого ти це зробила?
- Що?
- Підійшла до мене, притягла сюди.
- Це називається допогти людині.
- Та невже?! А ти всім допомагаєш? – Саркастично запитав Андрій.
- Нажаль, це не можливо, – впевнено відповіла Віка, не знітившись від його тону. – Але треба допомагати тим, кому ти взмозі допомогти. Зробити зло легко. А от, щоб зробити добро, треба мати мужність.
- Люди завжди роблять усе з користю. Навіть добро іншим.
- Я впевнена, що це не завжди так. – Віка встала з за столу. – Проходь в кімнату, я зараз вивішу твої речі на балкон.
В кімнаті, що була єдиною в квартирі, було затишно. Відразу відчувалася жіноча рука. На стінах замість килимів висіло декілька репродукцій картин. Один диван, пару крісел, стіл, етежерка з книгами, телевізор в кутку заповнювали простір кімнати. Андрій присів на край крісла. Віка вийшла з балкона.
- Скоро речі будуть сухі.
- А ти не боїшся запрошувати до себе до дому незнайомців?
- Невже ти такий страшний? – Жартома запитала Віка, сідаючи на диван.
- Я - ні. Хтось інший, можливо.
- Мене захищає Бог.
- Я думаю, що це не дуже надійний захист.
- Чому?
Андрій втомлено схилився на спинку крісла.
- Мені зараз не дуже хочеться говорити про високі матерії.
- Бог не матерія. Він – особистість.
Він засміявся і замахав руками.
- Все… Все, я зрозумів. Ти хочеш затягти мене в якусь секту.
Віка теж засміялась.
- Хіба тебе можна кудись затягти? Мені здається, що ти не з таких людей.
Йому набридла ця розмова про містичне, тому він змінив тему.
- Коли прийде твій чоловік, проблем не буде?
- В мене нема чоловіка. Я живу сама.
- А чий це одяг на мені?
- Мого брата. Він жеве в іншому місті. Іноді приїздить в гості.
Андрій вийшов на балкон. Одяг був вже майже сухий. Він перевдягнувся і повернувся в кімнату.
- Дякую за допомогу. Мені пора.
- Будь ласка. – Віка провела його до дверей. – Ну до зустрічі, Андрію. – Вона подала йому руку.
Андрій взяв її і легенько, потиснув. Він зловив себе на думці, що йому приємно тримати її руку, відчувати теплу, ніжну шкіру у своїй долоні.
- Бувай, Вікторія.
Спекотний день звільнив місце літньому вечорові. Андрій повертався до дому, не поспішаючи. Він увесь час повертався думками до розмови з Вікою.
- Якась вона дивна. – думав він. – Ніколи ще не зустрічав таких дівчат. Вона або дурна, або свята. Вірить в добро. Хоче всім допомогти. Хоча звичайно все це можна пояснити її релігійністю.
Він її не розумів, вона була для нього загадкою, але йому було добре з нею.
Андрій зупинився, щоб прикурити. Раптом до під”їзду одного з будинків під`їхала дорога іномарка. З неї вийшли Володька та Мілана. Вона тримала на руках дитину, а він діставав з багажника якісь пакунки. Андрій викинув сигарету і швидко пішов до них.
- Здоров, Вован! – Сказав він з напускною веселістю, підходячи до них. – Як життя?
Володимир від несподіванки розгубився, але одразу опанував себе.
- Привіт, Андрюха. Радий тебе бачити. Мілана мені казала, що ви бачились.
- І чого ж ти не зайшов до мене по старій дружбі. Або хоча б подзвонив. Ми б з тобою випили, поговорили.
- Не міг. Часу зовсім нема, навіть на сім”ю. Бізнес багато часу відбирає.
- Бізнес… Сім”я, значить. Та ти в нас діловий. – Андрій зневажливо сплюнув. – Що ж це ти, Мілано вибирала собі такого чоловіка, в якого немає часу для тебе.
Мілана роздратовано стиснула губи.
- Андрію, ти що, п”яний? – Процідила вона.
- Гнилий ти пацан, Вова. Гнилий. Я і раніше про це здогадувався. А тепер точно знаю.
Володимир змінився на обличчі. Він стис кулаки і посунув на Андрія.
- Фільтруй базар, Андрію.
- Володя, не треба. – Перелякано сказала Мілана.
- Ну чого ти став? Злякався? Як і тоді? А міг би зі мною сіти. Чи може тебе б викупив твій старий?! Як і Славка! – Волав Андрій на весь двір.
- Не треба звинувачувати усіх у своїх бідах. Ти сам поліз у ту квартиру.
- А ти й радий відхопити ласий шматочок.
Володимир вдарив Андрія в обличчя, той відступив назад, але потім кинувся на Володимира. Вони впали і покотилися по асфальту.
- Вова, перестань. Чуєш, перестань, – Кричала Мілана. Дитина в неї на руках почала плакати. Люди виглядали з вікон спостерігаючи за сценою в дворі. Хтось викликав міліцію…
Той самий слідчий, що і п”ять років тому. Він не змінився. Лише легка сивина з”явилась на скронях
- Сільки днів ти на волі? – запитав слідчий.
- Шість.
- Отже ти не зміг побити рекорд.
- Який рекорд? – Незрозумів Андрій.
- Був один пасажир на моїй пам”яті. Увечері прийшов з тюрми, а на ранок його вже арештували за крадіжку.
- От засада. – Андрій поглядом втупився в підлогу.
- Так… - слідчий кивнув. – Тобі пощастило, що в тебе немає нагляду, і те, що Володимир не захотів писати заяву. А то довелося б тобі повертатися на базу до хазяїна бити каміння.
- Пиляти дерево, – сказав Андрій.
- Що? – Тепер слідчий не зрозумів Андрія.
- В зоні я працював на пилорамі.
- Ти мене зрозумів… Геть звідси.
Андрій вийшов з відділку. Його зустріла мати.
- Андрію, що трапилось? Чому ти бився з Володькою? Тобі мало п”яти років тюрми? – Кричала вона, йдучи за ним.
- Все гаразд, ма. Заспокойся.
- Заспокойся? Ти хоч уявляєш, що я пережила, поки ти був там? І знову все починається?
Андрій різко зупинився.
- Мамо, відчипися від мене! – Закричав він на неї. – Я живий, здоровий, на волі. Чого тобі ще треба? Іди до дому.
Він розвернувся і пішов геть. Мати залишилася стояти на місці, розгублено дивлячись йому в слід.
Андрій купив пляшку пива і сів за червоний столик літнього кафе. Повз нього проходили люди, але він нічого не помічав навколо. Андрій був повністю заглиблений у себе. Його ніщо не задовольняло, в душі була якась порожнеча, яку він хотів заповнити. Та не знав як це зробити.
- Привіт, Андрю! – Саня сів за столик. На ньому були все ті ж жовті сонцезахисні окуляри.
- Здоров.
Саня підкурив сигарету дорогою запальничкою.
- Я чув тебе недавно менти забрали?
Андрій кивнув.
- Тримали довго?
- А… Дрібниці, – махнув рукою Андрій.
- Якщо чесно, то це був дурний вчинок.
- Якщо чесно, то це не твоя справа. – Андрій зробив ковток пива.
Саня зняв окуляри і поклав їх на стіл.
- Я хочу сказати те, що Вовану можна помститися набагато ефективніше.
Слова Сашка зацікавили Андрія. Він схилився над столом.
- Як саме?
- У нього в місці є декілька магазинів. Доречі, продукти в нього погані. Купив шоколадку і ледь коні не кинув. Кожного вечора виручку з усіх магазинів звозять в один. Я знаю, в який і коли.
- Звідки така поінформованість?
Сашко знову вдягнув свої окуляри.
- Скажем так. За родом своїх занять, мені відомо все про всіх бізнесменів у цьому місті. Ну то як, ти у справі?
- Так. Як ми це зробимо?
- Під час перерахунку грошей магазин зачиняють на переоблік. В цей час там знаходяться продавець, жінка-бухгалтер та один охоронець. Вова скупий, економить на всьому. Навіть на безпеці. Ми зайдемо перед закриттям. Відключимо охоронця, з жінками проблем не буде.
- Підемо в двох?
- Ні. Буде ще один пацан.
- Коли?
- Післязавтра. Я тобі перед цим подзвоню.
Андрій безцільно тинявся по місту. Сьогодні у вечері вони з Сашком підуть на магазин Володьки. Він відчував себе не в своїй тарілці, був якийсь розгублений та знервований. Такий стан його дратував. Протягом всього свого життя він ніколи не вагався, беручись за будь-яку справу.
- Для чого мені все це? – виникала в нього думка. – Щоб поставити на місце цього покидька. Щоб йому було боляче. – Відповіла на поставлене запитання інша думка.
Від роздвоєності думок Андрій не знав, куди себе подіти. Сигарети йшли одна за одною. Час від часу він пригадував Віку. Він пригадував тепло її рук. Це тепло зігрівало та заспокоювало його розбурхану душу. В такі моменти думки ставли на свої місця, і він розумів, що не треба йти грабувати магазин. Треба взагалі забути про Володьку, про Мілану, про минуле і жити далі.
- Ні, ні. Не можна так цього залишати.
- Ти що там бурчиш? – несподівано запитала Віка. Він різко обернувся. – Що з тобою? Ти якийсь блідий.
- Та ні, все нормально… Все гаразд, – пробурмотів Андрій, викидаючи сигарету.
- Може ти захворів? – Віка торкулася його чола. – Ти весь гориш.
- Я ж кажу, все нормально. – роздратовано сказав Андрій.
- Добре, добре. Заспокойся.
Вона дивилась на нього пронизливим поглядом. Йому здавалося, що вона бачить його наскрізь і читає його думки. Андрієві захотілося утекти від неї якнайдалі.
- Як у тебе справи? – Запитала Віка.
- Це що - допит?
- Ні, це не допит. Ти мій друг, і я цікавлюся твоїм життям. Можливо, я зможу тобі чимось допомогти.
- Маячня це все! Розумієш? Маячня! – Андрій зірвався на крик. – Любов, дружба, взаємодопомога. Їх нема! Люди живуть по за законами джунглів. Кожний сам за себе. Виживає сильніший! Або ти перегрезеш комусь горлянку або тебе з”їдять.
- Андрію, заспокойся. Розкажи мені, що тебе бентежить?
Він схопив її заруку і потягнув за собою в посадку, мимо якої вони проходили.
- Куди, ти мене тягнеш?
Андрій зупинився.
- Хочеш мені допомогти? Будь ласка!
Він обома руками розірвав її плаття. Було чути як тріщить матерія.
- Ти, що?! – Закричала Віка, намагаючись вирватись з його рук.
Але він кинув її на траву і навалився на неї всім тілом. Він нічого не бачив перед собою. Сірий, в”язкий туман закрив його очі.
- Невже це я таке роблю? – ледь помітно жевріла думка. – Ні, це не можу бути я. Я не такий.
Від удару туман розвіявся. Він відчув як по обличчю тече, щось тепле, заливаючи праве око. Сильно боліла голова. Але від того, що він побачив, йому стало ще гірше. Віка відсовувалась від нього, збираючи до купи, однією рукою порваний одяг, а в іншій тримала шмат іржавої труби. Вона плакала. Тихо плакала. Нарешті вона підвелася, випустила трубу і побігла геть.
Години дві Андрій сидів на тому ж місці, чекаючи поки за ним прийде міліція. Але ніхто не прийшов. Вже майже стемніло. Він звівся повільно на ноги і побрів крізь бур”яни до дороги. У придорожній калюжі змив з обличчя засохлу кров. Понуро опустивши голову він дійшов до автобусної зупинки. За декілька хвилин під”їхала старенька, біла копійка. За кермом сидів Саня без своїх окулярів, поруч з ним бритоголовий хлопець у камуфляжі. Андрій сів на заднє сидіння.
- Привіт. Знайомся, це Костя… Ого! – Саня помітив рану в Андрія на голові. – Нічого собі! Хто це тебе так?
- Порізався коли голився.
- А…Ясно.
Саня надавив на газ, і машина швидко рушила з місця. Вони виїхали на вулицю, де розташовувався магазин. Зупинилися метрів за двадцять від нього.
- Почекаємо, – сказав Саня, дивлячись на годинник. – Підемо перед самим закриттям.
Андрій притулився лобом до скла. Він помітив, що хлопці нервували. Особливо Костя. Мабуть, перший раз. Вони ідіоти. Я, ідіот. На що я витрачаю своє життя? На, що? Нічим хорошим це все не скінчиться. Я ж знаю. Тоді навіщо я погодився? Точно, ідіот. Треба припинити це. Поки не пізно.
Саня простягнув йому пістолет.
- Ось, тримай.
- Саню, ні. – рішуче Сказав Андрій.
Костя повернувся до Андрія. Вони з Сашком здивовано перезирнулись.
- Що?! – перепитав Саня.
- Це погана ідея. Нам не треба йти туди.
- Та ти, що, Андрюха? Ти жартуєш? Зараз не до приколів.
- Я серйозний, як ніколи. Ми розмінюємося на дрібниці… Ну візьмемо ми там кілька тисяч. А боятися будемо все життя. І рано чи пізно нас все одно закриють. Життя того не варте.
- Це в зоні ти такий розумний став.
- В зоні також. І повертатися я туди не хочу. Бо там погано. Реально погано. Тому ви як хочете, а я йду. – Андрій вийшов з машини.
Саня вискочив за ним.
- Гаразд! Іди! Хочеш бути як всі?! Прекрасно! Іди працюй на поле на завод, вулиці мети. Козел!
Нічого не сказавши, Андрій повернувся і пішов, з кожним кроком віддаляючись від машини.
Сашко зі злобою дивився Андрієві в спину. Махнув рукою і відвернувся в інший бік. Він помітив, як до магазина під”їхала автівка, з неї вийшли жінка та молодий чоловік. Сашко махнув рукою Кості і вони швидко пішли за ними. Сашко притримав двері, що зачиняв охоронець.
- Магазин зачинено. – сказав охоронець.
Сашко приставив пістолет йому до лоба.
- Підніми руки і зайди в середину.
Охоронець слухняно відступив назад. Костя заскочив у магазин і наставив пістолет на двох жінок. Від переляку жінки заклякли на місці. Сашко вдарив рукояткою пістолета охоронця по обличю. Падаючи той вдарився головою об вітрину. На склі залишилися криваві сліди.
- Давай усю касу! Швидко! – крикнув Сашко до однієї з жінок. – Рухайся! Ну!
Жінка тримтячими руками почала діставати гроші. Раптом прогримів постріл. Сашко смикнувся, наче об щось перечипився, і повільно впав на підлогу. Охоронець тримав пістолет на витягнутій руці. Зі ствола підіймався струмок диму. Одна жінка закричала. В ту ж мить Костя зробив три постріли в охоронця. В нього тремтіли руки. Обличчя стало біле, як крейда. Він випустив пістолет і вибіг на подвір`я. По вулиці до магазину бігли двоє міліціонерів.
- Ану, стій! – Закричав один з них.
З усіх ніг Костя кинувся тікати. Коли він перебігав дорогу, його збила машина. Від удару Костю високо пікинуло. Спочатку він упав дах автомобіля потім на асфальт…
Андрій увійшов у квартиру. Увімкнув в коридорі світло, роззувся і рушив у ванну. Там він скинув футболку, пересунув гусак крана на ванну і увімкнув холодну воду. Підставив голову під прозорий струмінь. Так він стояв декілька хвилин. Витерши голову, Андрій вийшов з ванни. Його зустріла мати. Рану вона помітила відразу.
- О, Боже!… Що це таке?
- Нічого страшного, ма. Не хвилюйся.
- Сідай. Я оброблю рану.
Мати дістала коробку з ліками. Витягла з неї вату та йод.
- Ма!
- Що? – Вона чаклувала над раною.
- Пробач, мені, – Він взяв її руку і поцілував.
Мати подивилась на нього, всміхнулась і провела рукою по його голові.
- Дитя. Яке ж ти ще дитя, – сказала вона, продовжуючи своє заняття.
- Ма.
- Що?
- Пам`ятаєш? Ти розказувала про знайому, що може влаштувати мене двірником.
- Так. Пам`ятаю.
- Поговори з нею.
- Добре.
Пройшов тиждень. В помаранчевій жилетці, в брудних джинсах Андрій прибирав територію навколо організації, де він працював двірником. Люди проходили повз нього, не звертаючи уваги, або презирливо кидали погляди. Спочатку він злився. Були моменти, коли йому хотілося поламати мітлу на голові в таких людей. Але коли він дізнався, що сталося з Костею та Сашком, то став реагувати на такі речі спокійніше. Краще мести вулиці, ніж лежати в могилі.
Андрій ритмічно махав мітлою. Позаду нього йшли люди. Він зупинвся, щоб їх пропусти. Два хлопці та дівчина пройшли поруч.
- Таке молоде, а вже дворнік. – почув Андрій слова дівчини,
він сильніше стиснув держак мітли і почав мести ще ритмічніше.
Дзвінкий стукіт підбор розносився по вулиці. Якась жінка йшла по тротуару. Андрій її не бачив.
- Хай проходе, як хоче. Зупинятись не буду, – сказав про себе він.
Жінка сповільнила крок, наблизившись до нього. Він озирнувся. То була Віка. Вона подивилась на Андрія, опустила очі і пішла далі, не сказавши ні слова. Він проводжав її поглядом. Йому хотілося, щоб вона озирнулася. Але цього не сталось. Невдовзі Віка зникла за рогом.
Він повільно підіймався сходами. Ось нарешті її квартира. Андрій постояв перед дверима. Потім натиснув дзвінок. Він почув, як Віка підійшла до дверей. Вона довго не відкривала. Андрій терпляче чекав. Нарешті вона відчинила. Але не повністю. Двері тримав ланцюжок. Вони довго дивилися один на одного. Вона нічого не говорила, чекаючи його слів. А він не знав, що сказати. Будь-які слова здавалися йому порожніми, не справжніми, не щирими.
- Пробач. – Тільки й зміг промовити Андрій.
Вона не відповіла. Навіть вираз обличчя не змінився. Постоявши трохи, він вже збирався йти.
- Як твоя рана? – Зупинила його Віка.
Андрій розвернувся на сходах.
- Вже заживає.
Вона кивнула головою. Андрій побачив на її устах ледь помітну усмішку. Він махнув їй рукою і пішов униз.
