Роман Скаржинський
На колії
Стискалося серце від образи та приниження. Світ розсипався на дрібні шматочки. Чому це сталося саме з ним?! Чому вона так вчинила?! Навкруги буяла весна. Та він цього не помічав. В одну мить все стало сірим, наче в тумані. Він блукав містом, не розбираючи дороги. Думки мов вітер проносились в його голові, але жодна з них не затримувалась надовго. Здавалося, ніби хтось стискає скроні. Його погляд лякав перехожих своєю байдужістю та порожнечею.
Він отямився від пронизливого та довгого гудка електровоза. Він стояв на залізничному полотні. Між рядами колій була смужка землі, на якій стояли технічні споруди, і по котрій ходили люди.
- По другій колії прослідує швидкісний поїзд «Київ – Харків»! – пролунав ні звідки, жіночий голос.
- «Швидкісний поїзд! Ось воно! В одну мить покінчити з усим. Там, за межею, більше не буде ні болі ні страждань. Не буде».
Він повільно пішов вздовж колії. Вдалині, за мостом, побачив як сонце блиснуло на лобовому склі синьо-білого електровоза. Поїзд стрімко пірнув між бетонні опори мосту. Менше ніж через дві хвилини все скінчиться. Він зупинився, зробив глибокий вдих і заплющив очі. Серце билося все частіше і частіше. По всьому тілу виступив холодний піт. Треба витерпіти перший удар, а потім… Свобода. Свобода…
Щось змусило його розплющити очі. Попереду йшли дві молоді жінки. Хлопчик, років двох сидів на колії, по якій мав пройти поїзд, і грався камінчиками.
- Мабуть син однієї з них. - Подумав він. - Гей! – Гукнув він жінок.
Але відстань була велика. Його не почули.
Потяг наближався. Машиніст, помітивши дитину, зробив довгий гудок. Та жінки, чомусь не звернули на це уваги. Вони лише відійшли подалі від колії.
Він чимдуж підбіг до дитини і в останній момент підхопив хлопчика, відскакуючи в бік. Сильні потоки повітря обдали його так, що він ледь втримався на ногах. Стук коліс вагонів заглушував крик хлопчика. Мати дитини підбігла до них. Вона зблідла і в неї тряслись руки. Останній вагон пронісся повз неї. Він дивився як мати з дитиною віддалялися від нього. Хлопчик поступово заспокоювався.
Він озирнувся навколо. Яскраво світило сонце, виблискуючи на чорних залізничних коліях. Легкий вітерець гладив зелену траву, що росла вздовж полотна. Йому раптом дуже захотілося жити. Жити, не дивлячись ні на що. Думки стали ясними. З-перед очей зник туман. Він ще ніколи не почував себе так добре…
