Роман Скаржинський
Не страшний сон
Синій, пластмасовий будильник дзвінко запищав прямо над вухом в Оксани. Не дивлячись, вона його схопила і вимкнула. Їй так не хотілося вставати. Оксана перевернулася на інший бік. Але майже відразу сіла на ліжку, не розплющуючи очі.
Вона смачно позіхнула і тільки після цього наважилася поглянути на новий день.
- Черговий день мого приниження. – буркнула Оксана.
Вона сумно обвела поглядом кімнату. На стінах були розвішані кольорові плакати фотомоделей з дуже пишними формами. Вони рекламували парфуми, косметичні засоби, одяг. Багато моделей зображувалися в бікіні, що підкреслювали їхні принади.
Оксана помацала свої маленькі груди, глянула на тонкі стегна та руки і тяжко зітхнула…
Згорбившись, Оксана вискочила з під`їзду, дивлячись собі під ноги. Вона швидко добігла до автобусної зупинки. Чекати довелося не довго.
Червоно-білий автобус розкрив свої широчезні двері. Натовп повних людей заповнював салон.
Мабуть треба зробити маленький відступ для пояснень. Увесь громадський транспорт розраховувався на громадян з великими габаритами. Взагалі не тільки транспорт, але й одяг, господарські товари, автомобілі вироблялися для потреб товстих людей. Вся масова культура популяризувала повноту та ожиріння. Худорлявість була не в моді. Вона зневажалася. Світ захопили товстуни.
В такому суспільстві живе наша знайома Оксана. Яку зараз притисли до заднього скла автобуса. Вона спробувала повернутися.
- Не проколи мене своїми ребрами! – гримнув хтось з боку.
Оксана більше не намагалася змінити позу, вона так і стояла на одній нозі, ледве дихаючи, аж поки не прийшов час їй виходити.
Оксана працювала маленьким службовцем у великій компанії. Тут, як і будь-де, панували товстуни. Худі були у меншості. Вони складали окрему групу, спілкуючись, в основному, тільки між собою.
- Іде твій принц – промовила Галина, яка сиділа за столом напроти. Вона була така ж струнка як і Оксана.
Від таких слів, Оксана зашарілася. Принцом Галя називала Степана Іванченка, начальника їхнього відділу. Чорнобровий, молодий товстун з рожевими щоками та необ`ємним животом, він дуже подобався Оксані. Всі знали про її пристрасть. Можливо, що й Степан здогадувався про це. Але він був байдужим до Оксани. Степан вважався гарною партією для будь-якої дівчини. Забезпечений, успішний, гарний. Від бажаючих стати його дівчиною відбою не було. І він цим користувався.
Ось і зараз він прийшов на роботу не сам, а у супроводі Світлани, повнющої блондинки, з пухкими, як дві сардельки, губами. Вдвох вони увійшли в широчезні двері. Зроблені спеціально для товстих.
Вони пройшли повз Оксану та Галину і зникли в кабінеті Степана. Звідти почувся сміх Світлани та гигикання Степана. Згодом Світлана вийшла від Іванченка, попрямувавши на своє робоче місце у сусідньому відділі.
Оксана поринула в роботу. Години минали швидко. Прийшов час обідньої перерви. Увесь персонал обідав у кав`ярні на першому поверсі. Оксана сіла за стіл зі своєю компанією. Їх було шість чоловік. Крім Оксани та Галини, були ще Віктор, Артем, Сашко та дівчина Олександра. Але її сьогодні не було.
- А де Сашка? – здивувалась Оксана відсутністю подруги.
- Хто зна. – відповів Артем.
- Вона в лікарні. – повідомив Сашко.
- А що з нею? – запитала Галина, прожувавши бутерброд.
- Погано її стало. – сказав Віктор.
- Погано?! – хором промовили Оксана та Галина.
- Ага. - кивнув Віктор. – Пам`ятаєте вона стала багато їсти, щоб набрати вагу. Вона дуже хотіла бути як всі. Організм не впорався з такими навантаженнями. Вона втратила свідомість. Швидка її забрала.
- О, Господи. – тихо сказала Галина…
Оксана взялася до роботи. Вона так занурилась в папери, що не помітила як Степан підійшов до її столу. Він стояв, чекаючи поки вона підніме голову. Зрештою йому це набридло.
- Оксано. – мовив Степан.
Вона різко підняла голову. Впізнавши його, вона скочила на ноги, так наче її хтось підкинув. На підлогу посипався стос паперів. Оксана хотіла їх підняти та потім передумала. Вона почервоніла, відчуваючи як у неї трусяться ноги. В середині все похололо.
- Як вам працюється? – Степан дивився її в очі спокійним поглядом.
- Д… добре. – Оксана запиналася. – Все гаразд.
- Чудово. – усміхнувся Степан. Він взяв ручку та папірець і написав, щось на ньому. Не промовивши більше ні слова, він пішов до себе.
Оксана перезирнулася з Галиною. Та кивнула головою. Мовляв, що там? Оксана підійшла до Галини і вони прочитали разом: «Сьогодні після роботи. Біля головного входу компанії».
- Він призначив тобі побачення.
- Так! – вигукнула Оксана. Вона підстрибнула і заплескала в долоні…
Оксана стояла на тротуарі, роззираючись навколо. Повз неї проходили працівники компанії. Раптом хтось взяв її за руку. Вона озирнулась. Перед нею стояв, усміхаючись, Степан.
- Добрий вечір. – хвилюючись, промовила Оксана.
- Добрий вечір. – продовжував усміхатися Степан.
Оксана знітилась, не знаючи, що сказати. А Степан не відводив погляду від неї.
- Вам, щось потрібно? – порушила мовчанку Оксана. – Щось по роботі?
- Ні. Я хочу вас запросити.
- О! – Оксана опустила погляд на мокрий асфальт. – Запросити?
- Так. У басейн.
Оксана глянула на нього здивовано.
- У басейн?! А, що ми там будемо робити?
- Взагалі то, в басейні плавають. – здалося, Степан усміхнувся ще ширше.
- Так. – засміялася Оксана. – Але в мене немає купальника.
- То ми заїдемо до вас додому і ви його візьмете.
Подумавши, Оксана погодилась. Вони сіли в авто Степана. Оксана буквально на декілька хвилин заскочила до себе до дому. Після чого в квартирі залишилася купа речей біля шафи, в якій Оксана шукала купальник.
Вони під`їхали до спорткомплексу. На парковці, освітленій декількома ліхтарями, було зовсім мало автівок. Проте, Оксана цього не помічала. Вона повністю зосередилась на веселих історіях Степана, які він розповідав беззупину.
Зрештою, одягнувши купальні костюми, вони дісталися до своєї мети. Але Оксана здивувалася відсутністю світла в басейні.
- Чому немає світла? – запитала вона, дивлячись на темну поверхню води, на якій виблискувало місячне світло, що падало через скляну стелю.
- Сюрприз. – промовив Степан.
Раптом, темряву розвіяло світло десятків галогенних ламп. Оксана примружила очі. На мить вона втратила орієнтацію в просторі. До тями її привів сміх багатьох людей. Поступово, очі Оксани звикли до нового освітлення. По мірі звикання, перед нею виникала дивна картина. На Оксану дивилися колеги по роботі. Вони з усіх сил сміялися з неї і тикали пальцями. Їхні подвійні, потрійні підборіддя трусилися мов холодець.
Оксана здивовано озирнулася до Степана. Але й він гиготів з неї, зігнувшись навпіл.
- Яка вона ху-худа! – верещала Світлана.
- Вона схожа на суповий набір. – сказав хтось інший.
Після цих слів, регіт гримнув з новою силою.
Знесилений сміхом, Степан стояв навколішках. На його животі здіймалися хвилі сала.
Оксана почала розуміти, що тут відбулося. Її підставили. Жорстоко образили та принизили. Оксані стало холодно. Не фізично. Її душа змерзла. По щоках, тоненькими струмочками, потекли сльози. Якась сила понесла її геть від цього шабашу жирних тіл. Ноги самі переступали, скеровуючи напрямок руху. Вона незчулася як опинилася на проїзній частині. Босими ногами Оксана тупцювалась на місці. Вона була як в тумані. Ні що її не турбувало. Якийсь звук донісся зліва. В останній момент Оксана подивилася в тому напрямку. Два яскравих кола наближалися до неї…
Оксана прокинулася в холодному поту. Сорочка прилипла до спини. Дихання було уривчасте. Оксана опустила ноги на підлогу і зробила глибокий вдих та видих. Одночасно з цим, запищав синій пластмасовий будильник. Від несподіванки Оксана підстрибнула на ліжку, від чого воно натужно заскрипіло. Один легкий рух і диво китайської промисловості замовчало.
Дівчина поглянула сонним поглядом на плакати зі стрункими фотомоделями, що висіли на стіні. Вона встала і попленталась до великого дзеркала вмонтованого в дверцята шафи. Оксана довго роздивлялася у ньому свої округлі форми. Я б сказав, дуже округлі. Несподівано в її очах загорівся дивний вогник. Декілька хвилин Оксана переводила погляд зі своєї комплекції на плакати з фотомоделями і навпаки. По цьому, вона кинулася зривати постери зі стіни. Коли стіна залишилася порожньою, на купу до плакатів полетіли глянцеві журнали. Потім вся паперова гора опинилася у сміттєвому відрі. Для вірності, Оксана притоптала їх своєю пухкенькою ніжкою. Вона завмерла на відром.
- Свобода! – Видихнула Оксана.
