***
Він мене слухає. Він робить так, як мені подобається. Він народився на початку березня і може тому вгоджає мені?
Звечора я брехала мамі, що йду ночувати до коліжанки, вона не повірила. Але то не змінило суті справи. Я ночувала в нього. Люблю його по ночах. Вдень мені відлягає від серця. Я відчуваю, що попереду все життя, щоб любити.
Відчуваю, що і на мені криза поклала свій слід. Тепер мене гризе совість, що я знову була в кав’ярні з котроюсь з подруг. Я почала шукати безкоштовних розваг, а їх – мало. І вони швидко обридають. Тому фільми я дивлюся вдома, самотньо. Це й добре, бо в
кінотеатрах рідко показують щось вартісне. В моєму житті зараз - смуга кіно. Останні досягнення – «Скафандр і метелик», «Персеполіс», «Мої чорничні ночі», «Місто Бога -2», «99 франків». Не згадуючи про десяток передбачуваних комедій – розслабляють мозок.
Після «Персеполісу» я була втішена фактом, що українка, а не іранка. В моїй країні складно, але нема війни, отже, нам нема на що жалітися. Жінкам не треба носити ані довгих халатів, ані паранджі, не треба критися з вечірками, чи з триманням за руки з чоловіком, можна споживати алкоголь (про його негатив не дбаємо, а про свободу вибору) і пити каву в спільному залі каварні для двох статей. «Персеполіс» - складна історія юної іранки і її пошуку себе, найцікавіше, що це мультиплікаційний фільм.
«99 франків» - оманливий блиск гламурного життя. Головний герой наприкінці таки покінчує життя самогубством, зате сподобалися кадри-думки задурманеного його героїном чи якимсь іншим непотребом. А ще думка про штучне покоління, яке закохане у видуманий світ реклами, моди, телебачення, глянцю, воно зваблене ідеями інших, позбавлене смаку до реального життя. Можу це спостерігати довкола себе. Всі намагаються бути копією когось чи чогось. Втрата молоддю реального людського індивідуального обличчя може призвести до повної деградації нашої культури. Іноді мене це лякає, а з іншого боку байдуже. Відчуваю себе лише спостерігачем, повз мене проходять моди, а я далі залишаюся на маргінесі суспільства.
Ми й не розуміємо під яким пресом суспільства перебуваємо. Наприклад, чому в нашому місті всі чоловіки заповзялися допомагати носити жіночі сумочки своїм коханим і бажаним, вважаючи цей несмак верхом джентльменства, хтось же це почав робити і хтось підхопив за ним? Або чому так модно слухати музику повсюдно через навушники з емпетри-плеєра чи славнозвісного епплівського айпода? Перша ситуація мені не конче зрозуміла, друга – абсолютна ясна, виробники маніпулюють модою і свідомістю. Хоча зараз тисячу людей скаже, що це їм просто подобається.
«Місто Бога-2» - передмістя Ріо-де-Жанейро і сутички наркоторговців. Сподобалася така собі реалістична зйомка і колорит Південної Америки. Знову втішилася, що живу у Львові і під моїми вікнами ніхто не стріляє. Значить не все так погано.
«Скафандр і метелик» - життєстверджуюче. Реальна історія редактора журналу «Elle» Жана-Домініка Бебі, якого в сорок два роки розбив повний параліч після інсульту, точніше не повний, у нього рухалося ліве око, яким він і спілкувався зі світом, кліпаючи на відповідній букві, прочитаного кимось алфавіту. Так він написав книжку одноіменну з фільмом, через десять днів після її виходу він помер.
«Мої чорничні ночі» - не те, щоб вразив. Останнім часом щемить щось, коли дивлюся кіно американське, де показують це дивне побутово-ідеальне суспільство, в якому мені випало пожити три місяці. Америка – то окрема сторінка мого життя, спогади про неї викликають легку нудоту і зачудування. Я б ніколи не стала там своєю, після повернення додому ще місяць не могла оговтатися і ще довго мені здавалося, що хтось обрубав коріння, яке живило мене чимось незвичним, від чого хотілося літати і жити. Я стала більш матеріальною, але щось в мені зламалося. Більше не відчуваю так, як колись і досі не знаю чому.
***
Рано чи пізно, серед зими, найчастіше після свят, коли в душі і житті з’являється пустота, раптом вигулькують спогади про те, що було, особливо про події літнього сезону різних років.
Поки була мала, мене, як і багатьох, певне, залишали на опіку дідусям-бабусям, які жили в селі. Мої батьки походять з Тернопілля. Відповідно, що кільканадцять літніх місяців я проводила серед чудової природи, дивного говору, мирських пліток, традицій, звичаїв і серед звичного сільського люду. Це залишило чи не найбільший вплив на мої фантазії.
***
В моїх батьків діти народжуються в період криз, спершу я – наприкінці вісімдесятих, а тепер мій брат. Як жити в цей час, коли нічого не хочеться? Коли закінчується зима, організм виснажений відсутністю сонячного світла і ні на що не вистачає грошей… Найцікавіше, що в ці смутні дні, тижні, місяці, роки мені треба почати своє життя, піти у так зване вільне плавання…
Тому тепер я мрію про літо, здається, що коли воно прийде – все стане простіше і буде більше простору для втечі від самої себе і міста, яке здавлює обценьками весь мій життєвий простір. Влітку мене чекатимуть фестивалі, гори, замки і маленькі містечка. Я уявляю як віддаватиму всю себе цим філістерським заняттям. Не хочеться нічого змінювати, не хочеться працювати за мізерну платню на не стабільній студентській роботі, яку перед тим з важкою працею треба знайти. Хочеться мріяти лише про подорожі.
***
Мама каже, що ніхто мене так не любив як баба Катерина, хай земля їй буде пухом. Вона могла зі мною годинами бавитися. Мені ж запам’яталася вона найбільше через її житло. Жила баба Катерина на другому поверсі будинку(була сусідкою моєї рідної бабці), в якому окрім квартир було розміщено кілька державних установ - бібліотека та ощадна каса.
До десяти років мене часто залишали в бабусі влітку. Цей будинок з кількома жителями, а найголовніше бібліотека, комори і льохи позаду нього були цілим світом для мене, малої. Окрім того мала чудну компанію з кількох хлопчаків-зірвиголів, наші пригоди нагадували захоплюючий роман для юнацтва. Я мрію тепер знову відчути отой неповторний шал і адреналін, які мені давали погоні з пістолетами та шпагами (хитромудро закрученими гілячками), переховування в закамарках стаєнь та дроварень, виправи на сміттєзвалище в лісі через дорогу та ще цілий тлум подій, які так розважали моє життя тоді.
Ах, я починала про бабу Катерину… Її помешкання було симбіозом запахів і звуків. Нічого я тоді так не любила як стрибати на пружинному ліжку в тій оселі – падали на землю величезні подушки, стовкалася розкішна перина, а я з диким реготом підскакувала, а пружини попискували в такт. А ще тут можна було розглядати найдивніші настоянки, якими баба Катря рятувалася від різних болячок, наприклад, на хрущах чи каштанах, запах бував незносний, бо господиня після аварії втратила нюх, то й не дбала про це.
На першому поверсі жив Гринько, не знаю скільки йому було років, можливо в ті часи трохи за шістдесят, коли ти ще малий то розміри і час видаються тобі злегка перекрученими і гіперболізованими. Він завше в сонячні дні висиджувався на одній і тій же лавці, курив цигарки-самокрутки, від чого за ним тягнувся стійкий запах тютюну, ходив в засмальцьованому костюмі і кашкеті. Ми, діти, дуже його боялися, але іноді розсідалися поодалік і слухати його історії про війну та про те як він врятував генерала.
***
Втікати від холодної дійсності зими можна в сон. Можливо, від його надмірності мені сняться надзвичайні сни, хоча я вже давно не читаю казок, але вони безмірно на них схожі. Сьогодні мені снилося, що їду в поїзді і раптово із зимового міста в’їжджаю в літо, на деревах - яблучка, двоє жінок йдуть в святкових косинках, довкола зелено і тепло, а я не можу надивуватися цій метаморфозі. День перед тим: я лізу по вузьких проходах і стрімких сходах на вежу-дзвіницю, мене супроводжує юнак, який допомагає мені у безвихідній ситуації, як виявиться потім, коли ми доберемося на вершечок – він син короля, я вбрана в біле довге плаття, їм морозиво і плачу, бо не знаю, коли ж мені дзвонити у дзвони, на тому мій сон увірвався від мелодії телефону, є людина, яка зранку хоче чути мій голос…
***
Потребую постійно інших життів і епох вплетених в моє життя і час. Може тому так люблю історію, антикварні магазини, старі будівлі, фотографії, сімейні розповіді… Іноді, коли перебуваю в музеї, то відчуваю мурашок, які пробігають вздовж спини – це так гостро мій організм сповіщає мене про свої дивні відчуття. Зразу ж в голові кожна річ отримує свою історію, часто, надзвичайно правдоподібну. Не менший пієтет в мене викликають цвинтарі, коли приїжджаю до бабці на Великдень і йду в понеділок з родиною на кладовище, то потім довго ходжу між могилами і вглядаюся у фотографії померлих, скупі дані про їхнє життя – дату народження і смерті, стає образливо, що після відходу у вічність, по багатьох людях це єдине, що залишається.
***
Те, що сьогодні вже двадцять п’ятий день лютого – не може не тішити. Хоча. За вікном і далі тріскучий мороз і добрячий шар снігу, вузькі вулиці центру міста нагадують ковзанки, зумисне залиті водою звечора аби на ранок можна було розгонисто мчати по льодовій дорозі вниз, одразу ж уявляються поважні дядечки з портфеликами і тіточки в шубах, які з дикими вересками ковзаються зранку, по дорозі на роботу.
Я собі в зимовому плащі нагадую сардельку – такого ж кольору і форми. Хочеться безмірно одягатись весняно.
Знаю, що коли прийде весна, то все постане у іншому світлі, стане простішим. Щоденні вечірньо-ранкові прогулянки з собакою перестануть бути обтяжливими. Пари в університеті будуть веселішими і рідше відвідуваними студентами, та й мене совість за пропущену лекцію гризти не буде, бо ж сонце, і так добре прогулюватися по парку Високий Замок, втікати в Шевченківський гай, де пробиватимуться перші листочки і пуп’янки квітів. Іноді невимовно бракує села. Оскільки лише в першім поколінні я є міщанкою і ще не обірвалися всі нитки, які єднають мене з цим істинним раєм на землі – селами на Тернопіллі, раєм, від якого втекли мої батьки в молодечому пошуку поступу і пригод, а може й були вигнані за інакшість.
***
Нині – просто чудне небо. Чистісіньке, без жодної хмарки і місяць висить ріжками доверху, ніби заснув. Кожного дня перевіряю довгострокові прогнози погоди, навіть знаючи, що вони абсолютно неточні, але будь-яке зрушення температури в плюсовий бік розцінюється мною як неповторне щастя.
Вчора трапився мені в дорозі дуже цікавий чоловік. Сиділа на одному із задніх сидінь біля вікна, поруч – дівчина в моїх роках. Він зайшов на Личаківській, дуже зрілого вже віку і дещо веселий, видно, що десь з таким ж товаришами, схожими на зимові яблука (повними соку мудрості і з поморщеною шкіркою) розговівся в останні дні перед постом. Моя сусідка поступилася йому місцем, був трохи тим зачеплений за живе, бо не думав, що вже мають йому ставати молоді дівчатка. Але не втратив розважливості і доброго настрою, покопирсавшись в кишені штанів витягнув цукерку, якою голосно плямкав, виказуючи так своє задоволення певно, що мене аж потягнуло на смішки. Потім витягнув ще цукерок, пригостив і мене, заодно вирішив і розмову зав’язати – розказував про своїх внучок, цікавий був чоловік. Приємно ще й до нині, що є люди, які не дивлячись на сучасну дистанцію між всіма можуть ламати чужу закритість доброзичливістю. Десь проскочило у нього, що живе у Винниках. Зразу ж у моїй уяві постав типовий приміський будиночок, де його чекає дружина, яка обов’язково трохи традиційно висварить за пізнє повернення і нетверезість, а потім виринув увесь уклад доброго галицького дому – запахи пляцків і шинок на свята, сварки з сусідами, народження дітей і внуків, серіали, дочка в Італії-Греції-Іспанії, син же в Росії на заробітках, прогулянки, після відвідин церкви, літніми неділями по проспекті Свободи чи в Шевченківському гаї, вибори і політика, це в дійсності прекрасно, бо носить печатку вічності.
Я вийшла біля Личаківського парку, мала подолати певний шмат дороги, бо сповняла свій план по активному використанню всіх ресурсів коханого університету в передостанній рік навчання, то йшла на гостину до подруг в студентський гуртожиток, в сумці рельєфно проступала пляшка вишневого «Старого Ринку» - воістину дешевий солодкий напій для молодих і неупереджених, який протягом наступної години був успішно випитий під акомпанемент Кріса Рі і Славка Вакарчука і заїджений рисом пересмаженим з яйцями, а потім викликав розмови про огріхи довколишніх і забуття про свої гріхи.
Потішив своїм альбомом Вакарчук Святослав. Останнім часом не відчуваю задоволення від музики, не знаю з чим пов’язано, надмірна зацикленість молоді на тому, що вона слухає викликає в мене роздратування. Але пісня «Дзвони» з альбому «Вночі» зачудувала. Тай загалом – незвично, що приносить радість.
***
За останні гроші купила книжку Йозефа Рота «Марш Радецького». Пахне інтелектуальністю кризових дев’яностих, можна було б пожартувати. Тому зараз я повна того неповторного почуття невідомості, що ошелешує мене кожного разу, коли збираюся читати новий роман.
З австрійською літературою двадцятого століття знайома також завдяки «Сум’яттю вихованця Терлеса» Роберта Музіль. Дивна оповідь про міжхлоп’ячу любов в стінах навчального пансіону. Була довго вражена, окрім того читання давалося мені важко, але автор просто геніально бавиться сюжетом в межах і на просторах совісті героїв. Кафку змушували читати в школі, тому не люблю його. Незаслужено звичайно, але такі наші суб’єктивні життя і думки.
Ну а Йозеф відрекомендувався мені вперше у випозиченому в подруги «Готелі «Савой».
***
Як заробити гроші? Як сьогодні почати щось робити? Де взяти новаторську ідею? Як пережити цей депресивний час?
***
«Post-Поступ»! Що може більшою радістю аніж свіжий номер улюбленої газети? Читати її – це втікати на годину від світу, загравати з невідомими поетами і письменниками, з творцями загалом, купатися в політичних плітках і дивних думках.
Погана погода знову повернулася і змушує мене любити цими днями лише їжу. Сьогодні мій шлунок тішився з чудового пісного борща і редькового салату, який приємно пестив рецептори на моєму язику смаками сиру, цибульки, яйця і зелені, ну і ясно – редьки.
Випадково перечитувала «Облудників» Момо Капора. У вступі йдеться, що ця книжка призначена до читання лише кільком людям, про яких він же її і написав. Іноді думаю над тим, що теж хотілося б написати роман про роки, що вже позаду зі всіма реальними особами і, щоб вони знаходячи себе там, радісно вигукували: «Та це ж я!». Тішилися з того, помічали чимось відповідну сторінку і показували іншим.
Одна з моїх найближчих подруг виходить заміж. Я дізналася про це в перший день нового року, нового року, який я зустрічала вперше з чоловіком, який мені близький, лише вдвох. Може цей рік означає перехід в нову еру – пар і сімей? Стабільність мене лякає. Я боюся того майбутнього першосерпневого весілля, де блискотітиму обабіч нареченої в ролі дружки. Я боюся моменту, коли на її голову надягнуть хустину, мабуть, плакатиму безслізно, щоб не розмити макіяж. Поява штампу в її паспорті і його в її квартирі може бути початком нашої тривалої розлуки, яка мине лише із зрівнянням становищ.
