***
Я люблю їх до безпам’ятства. Іноді мені здається, що я просто Казанова в жіночій подобі, чи що його душа вселилася в мене тепер. Але так любити чоловіків – це все-одно, що бути шльондрою. Кожен, який проходить повз, постає переді мною роздягнено-голим, готовим до кохання, налитим як спілий овоч. А потім я опиняюся вже в їхніх обіймах і найперше, що мені пам’ятається - це чоловічі руки, гарні, сильні, жилаві, тверді, владні чоловічі руки.
***
Що думатимуть про мене внуки? Чи то так важливо… Уявлення про людину складається по дрібних речах – листівках, листах, поголосах, фотографіях, оповідях, документах…
Тій хаті було вже за сто років, побудував її ще мій прапрадід на місці спиртового якогось підприємства або заводу, як згадувала прабабця, в спадок по тій установі нам лишилися зарості хріну на городі такі, що випозичувало на Великдень все село, і старі монети, які час-до-часу знаходили в часі перекопування малого клаптя землі перед хатою, де маїлися чорнобривці і кілька трояндових кущів, а ще кріп, петрушка, різне зелене, аби відразу з кухні можна було вибігти і назбирати до зупки. Кухонька була літня, себто виокремлена від хати самостійною будівлею, пам’яталася мені завше булькаючим варивом для свиней, а найперше – голубцями, їх робилося з квашеної капусти, гречки і м’яса, а потім пеклося в печі. Вже більше ніхто не вмів таких зготувати по втраті пам’яті, а згодом і якоїсь такої лагідної смерті ввісні, моєї прабабці.
Десь в мені вже потрохи зароджувався з раннього дитинства незримий портрет бабки Сташки, матері мого дідуся. Мала вона поважну історію за плечима – вивіз до Сибіру, нещасливе кохання, одруження, яке протривало заледве рік і обірвалося загибеллю чоловіка на війні, син, самотнє побутування вже на батьківщині.
Фотографії з минулого приємно розглядати, бо їх не багато. Сучасна оцифрофаність фіксує все настільки докладно, що рідко лишається місце для домислювання і фантазування. По бабці Сташці лишився пожовклий альбом з кількома десятками світлин, які так вибірково виривали з усього її страченого трохи життя дрібні моменти. Зате переглядати я їх могла безкінечно, це мене ніколи не зануджувало. Звідти дивилися очі людей іншої епохи, я так хотіла пожити і з ними також. Часто відчуваю свою недоречність в теперішньому, бо завше переповнює мене туга за минулим, до якого ніколи сповна не зможу доторкнутися, надихатися ним, наспоглядатися його.
Якою ж уявить мене моя умовна внучка? На листівці – захід сонця, на звороті хтось пише, що сумує і чекає зустрічі, шле привіти з грузинського Батумі. На фото п’ятеро квітучих дівчат усміхаються, одній з них в той день сповнився двадцять один рік. В дерев’янім пуделку відпочиває дримба. Якою ж постану перед нею? Поки так неясно. Попереду багато років, щоб зробити замальовки своїх майбутніх портретів.
***
Я боюся бути бездомним псом. Часто бачу їх вечорами. Вони скулені і тепло їм лише в животики, а по спинах під час сну гуляє вітер.
Лягаю в ліжко, де на подушці з минулих снів лишилося кілька моїх каштанових волосин. Ложе пусте. Хоч я тепла ззовні, середина моя холодна, вітер тріпоче обривками спогадів, дощ заливає радощі. Мої осені завше печальні.
Я розівчилася думати. Більше не вмію. Теж сталося і з мріями. Більше не мрію.
***
Крізь останній жовтневий вечір я процокотіла чорними атласовими мештиками з бантиком. День подовжився зранку, а ввечері його нахабно втяли на одну годину. В мені поволі відмирала безтурботна студенточка і десь вигулькувала перелякана маленька жінка. Я боялася, що нічого не вийде – не закінчу університет, не знайду роботи, не вийду заміж, не народжу дітей… Закладена в мені типова посередня програмка життя давала збій, в ній ламалися схеми і випадали формули, диміли різні дроти і заклинювали вмикачі-вимикачі. В маршрутках читала «Готель Савой» Йозефа Рота, про поверненців, викиднів війни, які вперто роками поверталися на захід, їх випльовувала революційна Росія, крізь спокійну, знівечену війною, спраглу Європу вони несли дух неспокою і смути. Осінь ж мені - меланхолію, вона кожного року поверталася до мене спиною, а потім різко дивилася з-за плеча і плювала сумніви під ноги.
***
Листопад проходив печально, він лунко накрапав дощовими краплями, а потім хрускотів першим снігом, який за одну ніч вкрив сіру поверхню, своєю білою легкою пеленою. Листопад проходив під звуки «Мертвого півня» і його «Ми помрем не в Парижі», і Місько Барбара співав про чиюсь «святу любов». Перший сніг змусив хотіти Різдва, колядки прокручувалися в голові, в носі засів запах пампухів з вишнями, вертепи шуміли вже десь в передпокої зими… Недовго до Катерини, а там вже Андрія і Миколая. Зрізати гілочку вишневу, як розквітне до Різдва – то чекати б вже старостів на другий рік. Та хіба хочу того? Належу вже до того нового емансипованого покоління. Коли на весіллі наречена кидала дівчатам фату і та несподівано полетіла в мою сторону, лише простягнула інстинктивно руку, коли білий серпанок тканини торкнув пальця, то перестрашено відсмикнула і вінець беззахисно впав мені в ноги, а я квапливо відступилася, тоді вже на нього накинулися ті, що хотіли. Вкотре дивилася «Секс і місто», головна героїня видавала смішні істини і десь я їй вірила, ну а самотність…вона чигала на мене, бо я люблю своє місто теж надто сильно, я закохана в камінь! Та чи хочу були всохлою зденервованою одиначкою, що читає в надмір, кричить на людей в автобусі, але зберігає свою дорогоцінну свободу? Чи хочу бути дружиною і мамою, до тридцяти набрати кілька лишніх кілограмів, водити маленьке червоне авто і дбати про збільшення цін на помідори, які любить мій чоловік? А може ні в першому ні другому випадку штампи не торкнуться мене?
А ще знаковим для цього листопада став Бруно. Мій милий Бруно. Бруно Шульц. Я знову повернулася до його «Цинамонових крамниць» і «Санаторію під клепсидрою». Я була споєна кожним словом, бо він був художником, який писав. «Продавщиці, стрункі і чорняві, кожна з якимось ґанджем краси (характерним для отої дільниці забракованих товарів), входять і виходять, стають у складських дверях, зондують очима, чи відома річ (довірена досвідченим рукам прикажчика) дозріває до властивого стану. Продавець підлещується і маніриться, хвилями справляє враження трансвестиста. Хотілося б його взяти під м'яко окреслене підборіддя чи вщипнути в напудрену бліду щоку, коли зі змовницьким поглядом делікатно звертає увагу на охоронну марку товару, марку з прозорою символікою.» («Вулиця крокодилів», Бруно Шульц, перекл.М.Яковина) Я здуріла від кожного речення, від всіх поєднаних між собою букв, що вводили мене в екстазу!!! Цей дрогобицький єврей здавався мені велетом, героєм і найкращим коханцем цього світу, хіба ж просто хтось може так писати? Він був лише низькорослим і закомплексованим вчителем гімназії, який, хоч і дістав ще прижиттєве визнання, не зумів вирватися з оковів нелюбові-до-себе. Жив по справжньому лише в своїх оповідках і рисунках.
Чому саме євреї дістали цілу нішу в моєму листопаді? Ну, Бруно був причиною, а ще нова жидівська (не в образу пишу, на Галичині жид був жидом завше і в тому нема ніякого злого наміру) каварня, в яку я ніяк не наважуся зайти. В ресторації «Під Золотою Розою» в меню немає цін, а при поданні рахунку треба торгуватися, а я ніколи не вміла робити цього. Життя взагалі таке, треба вміти торгуватися, щоб вибороти собі щось ліпше за дешево. Чи виживу я тоді? І скільки втратив Львів, відколи тут не живуть більше тисячами жиди, вірмени, поляки, німці? «Совіти» і фашисти обрізали частку душі цього міста своїми чистками, репресіями, переселеннями і розстрілами… Інколи в думках переношусь в інші століття, коли велася жвава торговиця на базарах, коли були ще костели, синагоги, церкви і навіть мечеть, коли вулиці барвилися вбраннями різних народів, коли проходили через місто бурні ріки святкувань різних вір і націй…
А ще раптово листопад осінився приходом Чоловіка з букетом рожевих троянд. І я вже навіть почала залюблюватися в те, що він з’явився в моєму житті. Він захотів розбити мою передзимову самотність. Чи вдасться? Про це розкаже грудень…
***
З першого грудня почалося потепління. Якось абсурдно звучить, дивно для нашого клімату, але останніми роками все почало змінюватися, більше нема преславних снігів до пояса, навіть до коліна рідко бувають. І зимові забави в кучугурах, і шалені морози, і сніжкові баталії, і дитячі хатки, надійно виполірувані маленькими будівничими з снігу і льоду, якось так повільно відживають себе… На Різдво заледве притрушує час-до-часу сніжком, а іноді візьметься де і благенький мороз. Якось не справедливо є, бо тоді багато що втрачає свою магічність, хоча може і не в снігові справа.
Грудень – це місяць-двері. Двері до нового року. Завше відчуваю його зайвість, але при тому і виняткову його вагу. Бо грудень дарує час очікування свята, а іноді сам процес чекання і є найприємнішим. Бажання свята завжди в мені підігрівали кілька речей – це реклама по телебаченню, вона як перший провісних наближення Різдва (найгарнішою вважаю вже кілька років поспіль рекламу Кока-коли, там де їздять ілюміновані вантажівки), прикрашені вітрини магазинів, готелів та інших установ, а останнім часом – відкриття ковзанки на площі Ринок (кататися, споглядаючи кількасот річні будівлі, неперевершене відчуття). А ще знаковими є дві дати – 13 і 19 грудня, Андрія і Миколая.
Ніч з 12 на 13 грудня – просто сповнена містики, ворожіння для дівчат і збитошництво для хлопців – то основні промисли молоді в то час.
«Стук-стук, дзень-дзень!» - дзвонять ложечки, звідки почуєш собачий гавкіт – звідти і чекай сватів…
Вареничок з картоплею – чоловік буде газдовитий, з часником – сварливий, з перцем – ото ж бо, з перцем і буде, з варенням – любити буде…. Та ж історія з пампухами, хоч і не роблять там розмаїтої начинки, але треба обережно кусати, щоб не зламати зуба об монетку чи каблучку…
Ближче до ночі прийдуть хлопці з калитою (хоч зараз це й рідко буває, хіба на інсценізованих вечорницях, але кожен може уявити), будуть проситися, аби дівчата впустили… Хоча скоріше нароблять збитків – висадять воза на автобусну зупинку чи знімуть хвіртку – в селі, обмалюють двері чи вкрадуть вхідні – у місті…
Ну, а ніч з 18 на 19 – зачіпає серце кожного, хто пам’ятає дитинство. Лист до Миколая писалося заздалегідь, іноді навіть місяць до переду, потім клалося на балконі чи підвіконні, або ж передавалося батькам, які божилися дати його Миколі святому особисто в руки. Кожна дитина, певно, засинала з щирою надією зловити чи хоч краєм ока побачити святого угодника, але сон дитячий – сильний, скоро закривав повіки. А ранок ознаменовувався шелестом подарунків, радісними вигуками і бавленням новими іграшками так, що іноді пропускалося половину першого уроку. А мені згадуються ці чудесні миті запахом мандаринок-рудих сонценят, які тішили нас, пострадянських дітей, своїм екзотичним смаком.
Зараз же прекрасним актом доброї волі є акції для дітей сиріт, вони також пишуть листи, які згодом можна взяти в церкві і відчути себе творцем істинного дива, коли воно несподіване, але таке очікуване.
І ще… В єврейській каварні «Золота роза» я таки побувала і торг виявився зовсім не таким страшним, як видавалося раніше, тим більше, що рахунок все-одно принесли. Отже… Самі знаєте: «Хто не ризикує – той не п’є шампана»….
І ще одне… Знову новий заклад. Цього разу «Гасова лампа» на Вірменській. Стара кам’яниця перетворилася на кількаповерхову ресторацію, де можна дізнатися багато про родовища нафти під Львовом і історію винайдення гасової лампи… А ви не знали? Її в 1853 році винайшли два львівські аптекарі Зех і Лукасевич…
***
От, власне вилучила хвилинку і втекла помічено-непоміченою з кухні. Два пляцки мирно загусають на моєму підвіконнику. І вже навіть придумала, які взую капці на зустріч нового року, але досі не прийшло до голови, який одяг має прикрити мою наготу, певно, від ревних роздумів буду тільки у взутті. Але якщо слухати всіх довкола і телебачення – як новий рік зустрінеш, так його і проведеш, тому, мабуть коли б була голяком, довелося б переселитися ближче до кримських нудистських пляжів.
Отже, цими днями мені створювали новорічно-різдвяний настрій кілька речей – сесія, святкові вітрини, музика в каварнях, книжка казок і сніг. Коли випав сніг – все змінилося, ніби разом з тією боязливою білою ватою спало певне напруження.
А ще був один будинок. На Підзамчі, чомусь цей район міста для мене конче багато значить, чи тому, що одна з можливих доріг до мого дому пролягає там, чи через чар назви, чи через залізницю… Поняття не маю, щось мене тягне туди і там від зроненого слова прохожих, чи відслоненої штори, що привідкриває всесвіт чужого життя, народжуються десятки сюжетів, які можливо колись вляжуться на папір, а ще більш імовірно загубляться в нетрях моєї голови. Ах, я власне про будинок. Він конче незвичний. По-перше він не містить в собі жодного однакового за формою вікна, по-друге прикрашають його незвиклої форми дерев’яна вежа і незрозумілі написи над вікнами. Я не знаю історії цього дому, що власне і змушує мене в нього закохатися. Бо вже вкотре переконуюся, що бажання пізнати щось глибоко і в деталях, а ще найкраще в історичному світлі, викликає в мене шалений пієтет. Вже більше року я проходжу повз нього і милуюся. Малюю уявні картинки хто там живе зараз і жив до того. Але раптом з’явилася людина, яка розбила мою нерішучість і, вхопивши мене за руку, привела під двері моєї кам’яної любові. Моє серце застукотіло, як перед першим цілунком з найбажанішим коханцем. На дверях стояв замок з кодом, він був перепоною-заслоною, але я не задумуючись простягнула руку і натисла дві кнопки (містикою пахне, може я таки жила там в попередньому житті?) і - о, чудо - двері відчинилися. Всередині було всього кілька квартир, чудесні сходи і оздоба, над дверима до однієї з осель, які були привідчинені, висіла ялинова гілка (може хто сповідував давню традицію, коли так позначали винарні і зараз ховав підпільні погреби в просторих підвалах під галасливою вулицею з трамвайною колією…)
Найбільш приємним подарунком останнього часу стала для мене книжка «Казки різдвяного ангела». Безперечно потішне видання для юнацтва. Зібрані в купу різдвяні оповіді українських авторів створюють прекрасний настрій свята. А ще гарною є обкладинка із золотим янголям. Ношу з собою її всюди, бо один погляд, зумисне кинутий, розвіює сум і нагадує, що Різдво зовсім близько.
Кожного року в переддні свят не можу оминути дверей «Світу кави». В цій каварні чудна атмосфера. Найприємніше сидіти за столиком біля вікна, п’ючи каву з великою кількістю молока, шоколаду і молочної піни та заїдаючи незмінною яблучною або вишневою шарлоткою, дивитися на сніг за вікном і на прекрасний собор, якому минає вже шосте століття.
А ще відчула себе королевою через ботільйони – чорні замшеві, на стійкому каблучку і опушені по краєчках норкою. Королевині черевички, як з гоголівських «Вечорів поблизу Диканьки»….
Завтра прийде новий рік. Залишається зараз лише бігти на кухню і продовжувати нехитрі чаклування і дивитися святкові реклами впереміш з повідомленнями про світову кризу…
***
Прийшов останній день свят. Йордан. Закінчення цього часу завше наганяє печаль. Чи це наслідки недостатку світла. Хочеться лише спати. Не думати. Їсти. Просто задовольняти первинні потреби. Ну і звичайно - сесія. Залишилося небагато. Четвертий курс. І постійні думки – що робити далі. Думаю, багато людей стикалися з післяуніверситетською невизначеністю, страхом перед майбутнім. Але ж минеться?
В часі Різдва маємо нагоду подумати. Я думала про сім’ю. Мені двадцять. Мама народила мене в дев’ятнадцять, отже теоретично я б могла вже мати однорічного малюка. І цілком ймовірно, що скоро мене чекає варіант - вийти заміж. Малюється в моїй уяві все у відверто чорно-білих тонах. Ідилічна картинка майбутнього – двоє дітей, хлоп’я і дівча, блискуче авто, чоловік в яскравому лижному костюмі і я, звичайно усміхнена, виходимо всі в засніжених горах і катаємося на лижах. Саме лижі стали для мене останнім часом символом європейського достатку. Але є й інша можливість – немає де жити, нема роботи, скитання по орендованих квартирах, постійна економія з надією на власне житло. Хоча, лише оптимізм притягує оптимістичні події.
Є така метода, коли ти робиш свої мрії наочними – малюєш їх, чи вклеюєш в своєрідну карту. Я вмію лише писати про бажане. І воно таки здійснюється. Треба лише його розгледіти. Наприклад, я сама ж написала своє велике кохання, я його уявила і він з’явився, може не в тій яскравій упаковці, що постала в моїй уяві, але головне якраз було саме те.
(...) продовження у наступних частинах
