Дійові особи:
Орфан - той, що шукає душу.
Дівчинка, що плаче - ніхто не знає, чому вона ридає.
Нокс - той, що шукає виходу з пітьми.
Хелена - кохана Нокса.
Печаль - переслідує Дівчинку, що плаче.
Страх - під личиною Хелени переслідує в пітьмі Нокса.
Ворон Крабат - мандрівник.
Журавка - привид коханої Крабата, що загинула.
Та, що гасить світання - злий дух під виглядом жінки, що ловить світанок.
Травниця – жінка, що вважає матір'ю своєю Землю.
Дія І
Глуха пітьма. У смузі синього світла стоїть Орфан.
Орфан Душа сховалась у пітьмі. Віддавна вона тікає од мене. Я не можу зловити її. Може узяти чужу?
З темряви долинають схлипування. Промінь примарного світла падає на Дівчинку, що плаче. Волосся закриває її обличчя. Орфан мовчки простягає їй руку і допомагає встати. Дівчинка підводиться, закриваючи долонею своє лице.
Орфан Ти маєш душу?
Дівчинка і далі схлипує.
Орфан Тихіше, тихіше, я щось чую.
Дівчинка замовкає на мить. Орфан притуляється до неї і слухає якусь мить, закривши очі.
Орфан Чуєш? То твоє душа. Б'ється об ребра. Хоче на волю. Випусти ж її!
Дівчинка мовчить.
Орфан Випусти свою душу. Най хоч гляну на неї!
Дівчинка Не можу. Мою душу переслідує Печаль. Я сховала її отут...
Показує біля серця.
Я плачу, і так Печаль не здогадається, що моя душа все ще може сміятись.
Знов заливається слізьми. Орфан усміхається і гладить її рукою по голові. Вона ж знов опускається на коліна і плаче. З темноти виходить Нокс. Він усе дивиться кудись угору.
Нокс Орфане, я - білий, я не можу в темряві...
Орфан То засни.
Нокс Не маю права спати. Поки я у сновидіннях дожидатиму світання, Хелена зав'яне, мов квітка без сонця. Вона бо давно втратила сни. Надто багато блукала в пітьмі, що аж очі її потьмяніли.
Орфан А якого кольору вони були колись?
Нокс Пам'ятаєш те весняне світання, коли ми вперше прийшли у це місце, не знаючи, що сонце дуже скоро і надовго сяде за пагорби? Тоді я вперше зустрів її. Її очі були голубі, майже прозорі. А тепер пітьма затекла їй в очі...
Орфан Ноксе, ти не бачив в пітьмі душі?
Нокс На те й пітьма, щоб я нічого не бачив.
Нокс іде. Відразу ж з пітьми виходить Хелена. Вона іде з простягнутими перед собою руками, наче намацує у повітрі дорогу.
Орфан Хелено, ти не бачила душі в темряві?
Хелена Ні не бачила... Зате чула її. Я милувалась її співом, та враз вона злякалась чогось і затихла. З того часу не зустрічала її.
З темряви виходить Печаль. Вона йде з широко відкритими очима до того місця, де схлипує Дівчинка. Хелена кидається за нею і хапає її за одну з ниток, що звисають з її рук. Та похмуро дивиться на Хелену.
Печаль Пусти мене, Хелено. Так сумно краяти твоє сумне серце.
Хелена Печале, йди в пітьму і там завивай від розпачу, а я побуду там з тобою.
Веде Печаль за нитку у пітьму. Орфан залишається на одинці зі схлипуваннями Дівчинки.
Орфан Нитки крізь пітьму. Вони пронизали простір і навіть нас самих, але ми того не бачимо через темряву. Нитки нас наживили і ми стали маріонетками, а пітьма усе поглинула. І гірку правду і скриту істину. І ніхто більше не бачить між ними різниці. Відмінність зникла...
Дія ІІ
У синьому світлі стоїть Нокс. Ззаду до нього підходить Страх. Він виглядає як Хелена тільки з дивним виразом обличчя.
Нокс Хелено, то ти?
Страх (тихим, сипучим голосом) Ноксе, нащо ж шукаєш дня, якщо ти є ніч?
Нокс Є я ніч, чи ні, однаково хочу і світла і пітьми. Пітьма висмоктує сили. Навіть вечір уже зненавидів ніч. Ніч ногами гасить його догораючі багряні вуглинки. Розкидає останні іскри. Накриває зверху численними вологими, чорними покривалами і пожежа не розгоряється а в'яне під тою сонливою оманою ночі.
Страх Ноксе, Ноксе, вечора не повернути. Він угас. Вважай помер. А світанок ніколи не прийде до нас. Його угасить Та, що завжди гасить світанки. Скільки разів вона накидала йому петлю на шию і вибивала зелений порослий травою обрій з-під ніг? Незчисленну кількість разів. І зробить так ще не раз. Ми всі – в'язні темряви. Ніч кинула нас у свою пащу і більше не випустить. І навіть у снах ти не побачиш того яскравого світла дня. Але можеш спробувати згадати хоч запах його.
Нокс Не край мені серця, мила. Ти ж і сама не можеш жити без світла... Ти ж також чекаєш і надієшся! Скажи що так, бо вся моя надія у тобі. Ти надієшся за нас обох, а я стараюсь за обох не спати. І разом ми бредемо в пітьмі і спотикаємось. Не позбавляй мене надії благаю!
Страх робить на обличчі награний вираз жалю і майже сміється.
Страх Надія умирає зі мною, ти знаєш.
Нокс Ні, Хелено, згадай. Надія, як друге серце. Коли тіло стає прахом і всі спогади безслідно стерто, надія знов приводить в рух захололу кров і змушує битись якісь відчуття у грудях. Хіба ж не чуєш цього пульсу? Могутній грім крові б'ється у вухах.
Страх Надія вже не приведе світанок за руку. Ми були надто тупі, щоб втекти ще тоді, тепер ми надто мертві, щоб вмерти. (Недослівна перекладена цитата з пісні Мерліна Менсона "Coma black")
Нокс падає на коліна. Хапає Страх за руки і пригортає їх до обличчя.
Нокс Такі холодні твої руки, Хелено. Це теж пітьма? Украла твоє тепло, убила твою надію, приспала мене?
Нокс падає долі і засинає.
Страх Спи і бійся, бо це не пітьма, а твій Страх приспав тебе! І знай - поки я співатиму тобі своєї кривавої колискової, ти будеш бачити жахи, блукатимеш у ще непрогляднішій ніж ця пітьмі. А за той час твоя кохана засне. Потім її сон дуже швидко перепливе у летаргію. І в один прекрасний момент сни її зацілують так, що вона вже не зможе, та й не захоче прокинутись. Нащо прокидатись, якщо навколо все одно нічне жахіття?
Страх сідає над Ноксом, кладе його голову собі на коліна і починає щось шипіти йому на вухо. Він легенько похитується і співає своєї колискової, коли входить Орфан. Він, помітивши Страх над Ноксом, кидається і штовхає його.
Страх Що, боїшся, що не знайдеш свою душу? Не бійся того, чого ти не маєш і не знайдеш. Бійся тої, хто не дасть тобі це знайти. Бійся тої, що вже стільки століть тримає вас в темряві. Бійся її бо, вона знов зчинить убивство. Дуже скоро її руки знову будуть у світлій крові вашого світання!
Шипить і, огидно шкірячись, зникає в темряві. Входить ворон Крабат. Він несе на руках непритомну Хелену.
Орфан Хто ти?
Крабат Я - ворон Крабат. Подорожую в ночі. Не шукаю світла, та тікаю від нього. Уже стільки віків я не бачив свого відображення в дзеркалі. Я боюсь його. Я боюсь побачити у своїх же очах ту печаль, що я закрив за сімома замками в серці. Ти ж знаєш: очі - як дзеркало, хочу я того, чи ні. Я знайшов її непритомною на долівці. Вона ледве дише.
Орфан Ніщо її не врятує. Нокс заснув і вона помре, хіба лиш світанок їх обох розбудить.
Крабат Я знаю одну пташку. Вона - дочка Землі. Вважай її привидом, русалкою, чи просто божевільною, та вона чує, як в темряві росте трава, як говорить до неї голосами тих, що похоронені під тою блідою хворою
травою. Вона знає, як треба просити ласки у Землі. Вона володіє таким давнім мистецтвом. Ще світанок не народився, коли вона вже бродила під проливними дощами і співала щось деревам і кущам. Вона може помогти.
Орфан Відведи мене до неї. Може вона й мені підкаже, де та душа, щоб не збулось пророцтво. Ти ж знаєш... Без душі гинуть.
Дія ІІІ
Травниця сидить на долівці і розкладає перед собою сушені рослини. Вона вдягнута в простий темний одяг і її довге блискуче волосся розсипається по плечах. Травниця щось шепоче напевно до самої себе і до Землі. Потім починає голосніше.
Травниця Полин устелив балки - на довгі довгі проливні дощі. Ромашка злякалась і сховалась сонцелика - отже клени осиплють своє листя на тридцять шість схлипувань осики раніше. Вода шумить як вітер у заростях верболозу - отже трави посивіють відразу ж, як явори почнуть скрипіти по-осінньому. Хто тут?
Різко підводить очі і вдивляється в пітьму. З темряви виходить ворон Крабат, а за ним Орфан.
Травниця А це ти, Крабате. Досі просиш отрути, чи може забуття?
Крабат Не за себе нині прошу. Ти ж - дочка Землі. Попроси в неї допомоги. Вона матір, вона зрозуміє.
Травниця Земля всихає і просочується темрявою. Земля уже хвора, але ще не мертва. Трави обвивають кам'яні багатоповерхівки і трощать фундаменти та стіни. Дощ роз'їдає залізобетон.(З пісні гурту Otto Dix "Город") Коли земля прийме у себе останню краплю крові від вашої Цивілізації, аж тоді вона зцілиться. Тоді й попросите в неї чого забажаєте. А тепер вона помалу облизує голі скелети ваших міст-монстрів.
Орфан Травнице, одну із нас зловили сни. Що ж їй поможе? Ти ж знаєш води з якого джерела їй дати, щоб вона прокинулась. Підкажи нам і ми тобі не забудемо.
Травниця Земля не має ліків від снів. Вона вам їх же і дала, як єдині незамінні ліки. А ви обернули сни у своє прокляття. Земля не забирає своїх дарів назад.
Крабат Ми просимо лиш підказки, як її розбудити, Травнице. Невже це неможливо?
Травниця Полин дасть їй терпкого духу, що збудить її думки. Ялина освіжить її спогади. Кропива оживить її подих і збудить кров. Плакуча верба дасть її пекучого болю, що поверне до свідомості її серце. Але чи захоче вона сама повернутись?
Орфан Не схоче. До чого їй повертатись? До сплячого Нокса? Чи може до нічного жахіття, що твориться навкруги нас. Вона радше спатиме і не бачитиме усього того, чого ми і так не бачимо у темряві.
Крабат Тоді скажи, Травнице, що може врятувати їй життя, поки вона спатиме?
Травниця Сльози. Запам'ятайте дві прості речі, сини Землі. По-перше, завжди знайте, що вогонь - реальний. Коли видимість витікає з свідомості і все – омана, вогонь є справжній. Він очищає, але і не лишає по собі життя. По-друге, сльози лікують. Пам'ятайте: людина – щаслива, коли вона має когось, хто б за нею заплакав. Сльози - це кров землі, що витікає із вас, її дітей. Нехай хоч сльозу хто зронить на її лице і вона буде пекти її шкіру доти, доки не лишиться шрам, але не дасть їй забути і покинути усе.
Орфан Спасибі, Травнице. Якщо не Земля, то ми, люди на ній винагородимо тебе колись за поміч.
Орфан іде. Крабат не спішить за ним. Травниця з печальною усмішкою спостерігає за ним.
Травниця Ще не забула, як ти шукав чорної блекоти, щоб згаснути в пітьмі. А потім шукав сон-трави, щоб забути. Який же ти був сліпий, Крабате. Та і тепер ти бачиш не більше. Я це відчуваю. Ти і досі тужиш за тою білокрилою пташкою. Я бачила її привид в пітьмі. Чи ж не від нього ти тікаєш?
Крабат Скільки ж десятиліть, чи може мільйонів років я біг по світу, не бачачи дороги, намагаючись утекти від тої примари?
Травниця Мій відлік часу давно вже перейшов на зітхання осики і відстань між подувами вітру. Це – єдине, що я точно бачу у пітьмі. Дам тобі пораду Крабате. Не тікай і зупинись. Облиш те перо і глянь в очі своєму переслідувачу.
Крабат І він виколе мені очі...
Іде. Травниця знову дивиться на рослини біля себе.
Травниця Ви тільки погляньте: чебрець потемнів до кольору листя калини - отже ріки вийдуть з берегів швидше ніж хто-небудь думає...
Дія ІV
На долівці сидить Дівчинка, що плаче. Входить Орфан.
Орфан Сльози зцілюють.
Дівчинка Сльози душать. Сльози випивають очі. Сльози обпікають шкіру. Якби ти знав, Орфане, що таке сльози...
Орфан Не відаю Дівчинко. Без душі не взнаю ні, що таке сміх, ні, що таке плач. Не взнаю ні кохання, ні ненависті. Душа моя покинула мене так давно. Я не можу її знайти, щоб повернути собі те, чого так бажаю. Право відчути хоч печаль, чи розпач. Не кажу вже про радість...
Дівчинка Ти нещасний, хоч цього не відчуваєш. А я нещасна, бо сама того хочу. Нещасних ніч не убиває. Вона полює на щасливих.
Орфан Дівчинко, потрібно, щоб ти заплакала за Хеленою. Дай їй одну сльозу і тоді вона не вмре. Згадай, як вона врятувала тебе від Печалі. Врятуй її від снів.
Орфан стає перед нею на коліна. Бере її руки у свої. З обличчям без емоцій.
Орфан Нічого не відчуваю. Ні тепла, ні холоду. Ні болю... Іди, знайди Хелену і врятуй її, а я приготую собі могилу. Північ мене похоронить. Страх сказав мені, що йде Та, що гасить світанки. Вона і цього разу не дасть нашому світанню народитись. Вона заріже його, коли воно ще не встигне зробити першого подиху. І світло, що тільки-но зажевріє на безмежному обрії, згасне миттєво. Північ мене похоронить. Вітри заспівають мені поминальної.
Дівчинка встає, залишаючи Орфана на колінах. Іде геть шукати Хелени. Орфан стоїть на колінах.
Орфан Вітри заспівають поминальної мені і шепіт пітьми проводить в останню путь...
Дія V
Хелена лежить на долі. Нокс спить поряд. Дівчинка, що плаче вийшла із пітьми і нерішуче стоїть на місці. Враз з'являється Печаль. Вона поволі підходить до Дівчинки. Дівчинка з жахом, широко відкритими очима дивиться на Печаль і заливається слізьми. Намагається втекти, але Печаль міцно хапає її за руку. Печаль починає обіймати її і гладити руками.
Печаль Дівчинко, плач, плач, ридай без упину, вий від розпачу, рви на собі коси, біжи стрімголов, тікай, та ніколи ти не втечеш від мене. Я є в тобі і я – там, де ти.
Дівчинка Ні, Печале, випусти мене з своїх обіймів, ти наче розпечені голки заганяєш мені в серденько. Йди геть! Йди геть...
Входить Крабат. Бачачи як Печаль обіймає Дівчинку, що плаче, він підбігає, та не може нічого зробити. Печаль похмуро переводить свій сумний погляд на Крабата.
Печаль Крабате, вороне Крабате. Чи ж не ти колись закохався в білу пташку? Вдячний мені? Ти маєш мені дякувати - я повернула її для тебе коли її серце вже зупинилось.
Крабат Печале, ти дала мені лиш страх і ненаситного привида, що бродить за мною по землі і шукає мого серця, щоб висмоктати з нього життя.
Печаль А хіба ж не ту Журавку ти так любив?
Підходить до ворона і починає гладити його по грудях. Непомітно витягує з одягу білосніжне перо.
Печаль Вороне, вороне, закохався в Журавку, а вона тебе покинула. Лишила лиш трошки білосніжного пір'я у тебе на руках. Я візьму це перо і піду. І більш ні ти ні Дівчинка, що плаче мене не побачите ніколи. Лиш віддай мені це перо.
Крабат Бери і йди...
Печаль корчить на обличчі гримасу зажури і йде.
Печаль Прощавай, Крабате. Вже не побачимось з тобою.
Дівчинка кидається до Хелени. Схиляє своє обличчя до її і починає плакати, і втирати сльози в Хеленине лице.
Дівчинка Я плачу вже востаннє...
Дія VI
Крабат стоїть сам у пітьмі. Він зажурений, тяжкі думки витають у його голові. Ззаду підходить привид Журавки.
Крабат Я знав, що ти прийдеш, примаро. Це мій останній бій з тобою. Але перед тим скажи мені лиш одне: чому смерть забрала ту, чиє лице ти носиш, а кохання залишила?
Журавка Дурний! Любов - почуття неба. А смерть бродить тут, на землі, поміж нас. І вона прийшла за тобою.
Крабат Ні, ти не забереш мене, бо я віддав свою тугу, пожертвував своїм страхом, приніс, як офіру життю, свою смерть. Я відпускаю тебе. Іди з обителі живих. Передай їй мої останні слова кохання у царстві мертвих.
Примара шумно видихає і йде геть.
Входить Орфан, і Дівчинка, що вже не ридає, встає із пітьми.
Дівчинка Крабате, в тебе сумне обличчя настільки, наскільки в Орфана воно пусте.
Крабат Я відпустив своє прокляття. І воно відпустило мене.
Раптом всі звуки втихають. Темрява ще більше згущається. Входить Та, що гасить світанки. Вона у білому одязі, з густо чорними очима і волоссям. На її губах - чи то червона помада, чи то кров. У всіх крім Орфана обличчях з'являється непідробний вираз жаху. Та, що гасить світанки переводить свій зверхній погляд на Орфана, що при всьому бажанні просто не може боятись. На її губах грає посмішка. Підходить до нього і проводить пальцем по його щоці. Орфан відсахується, але його лице й далі нічого не виражає.
Орфан Твої руки - кам'яні.
Та, що гасить світанки І ними я зараз задушу ваш світанок.
Дівчинка кидається до Орфана, а він задихається, бо рука Тої, що гасить світанки зімкнулась на його шиї. Дівчинка повисає на її руці, але розчепити її пальців не спроможна. Орфан не може дихати і просто дивиться.
Та, що гасить світанки Ти не боїшся мене? То бійся, що твій світанок помре у моїх кам'яних обіймах.
Вона відпускає Орфана і той падає на долівку. І раптом з пітьми виникає Травниця. На її губах грає посмішка. Вона схиляється перед Тою, що гасить світанки в поклоні.
Травниця Дочко кам'яної гори, прийми від мене привітання. Сьогодні на руках твоїх буде ще одна кров. Але прийми від мене оцю багряну квітку. Кинь її на мертве тіло твоєї жертви. Зроби собі приємність.
Подає темно-червоне стебло Тій, що гасить світання. Вона бере квітку і через мить скрикує, й випускає її з рук. Її долоні в крові. Долоні переламані. Вона лиш безсило скрикує від болю і біжить геть.
Травниця Більше вона нікого не задушить кам'яними своїми долонями. Земля забажала світла. Земля втомилась від пітьми.
Орфан Що ти за квітку їй дала?
Травниця Я сиділа і розглядала сухий звіробій, коли подув південний вітер і Земля зростила переді мною квітку ломикаменю. Земля - наймудріша мати, вирішує нашу долю, пам'ятайте це.
Травниця йде. Крабат підводить голову і дивиться в одну точку десь на чорному горизонті. Дівчинка теж підводить голову і дивиться в те саме місце. Раптово вона починає плакати.
Крабат Орфане, я знаю, де твоя душа. І сам ти скоро взнаєш.
Орфан Крабате, світанок настане для всіх, але не для мене. Бо я так і не знайшов свою душу в пітьмі.
Крабат, сумно посміхаючись, іде. Орфан присідає біля Дівчинки.
Орфан Чому ти плачеш, адже твоя Печаль пішла?
Дівчинка Я плачу від щастя. Ось послухай.
Орфан прислухається, раптом насторожується і встає.
Орфан Я чую кроки! Хтось є там, за темрявою. Він іде сюди...
