Коли туман падає на наше місто, здається ,хтось дивиться на нас згори і дихає. І єдиний подих цього мовчазного спостерігача сповнює морозне повітря парою. Може то боги дивляться на нас з-за хмар? А може хтось в сусідньому світі випадково побачив наше маленьке місто в калюжі? Воно зовсім випадково відбилось крізь тонни повітря, кілометри хмар і тисячі галактик повних зоряного пилу у тій калюжі. І та істота там, по той бік калюжі уважно спостерігає за нами своїми красивими вишневими, чи може зеленими очима. Її холодне дихання обережно торкається вікон, заповзає в кімнати, торкається наших тьмяних очей. Істота по той бік плеса щиро дивується. Чому наші очі завжди ховають у своїх глибинах таємний біль, постійну тугу? Хіба ж її променисті фіолетові, чи рожеві очі знають, що таке лити сльози? Це ж наша доля! Сміятись, любити, вмирати і лити потоки гірких сліз. Сповняти ними калюжі, озера, моря... Здається ми були завжди... Здається ми, люди оживили землю своїми слізьми. А Бог лише створив нас з бруду і дав нам в нагороду страждання, щоб земля під рясним дощем нашого суму стала раєм. Та ще цей туман... Він не ховає наші сльози від нас же самих. Але він сховає їх від чорних, чи білих очей тої істоти за поверхнею мутної води. Нехай хоч в інших світах не буде сліз. І ми не навчимо їх плакати...
