Я йду у сні…
Навколо – пітьма…
Лиш хворобливо білі кішки-альбіноси блимають вишневими очима з тіні. З-під їх білої рідкої шерсті видніють сині вени. Під ноги, наче сніг, летять рожеві пелюстки. Встеляють поверхню сірого каменю. Збивають мою думку з шляху. Бо шлях у цій пітьмі прокладе лише той, хто його уже знає. А я його згубила. В мене дорогу украли плюшеві ведмедики з блискучими очима намистинками. Вони білими атласними стрічками зв'язали мені руки і очі. І кинули блукати у цьому непривітному сні. Лише безпомічним дітям, таким, як я, сняться справжні сни-жахи. Коли кожен подув вітру, скрип ланцюгів, що тримають театральні декорації, віщує щось недобре.
Відкривайте завісу: починається справжнє шоу!
Сьогоднішній сон - вистава про дівчинку, що ніяк не могла вибратись зі сну. Дівчинку, яку зустрів вовк з палаючими очима у хащах лісу братів Грімм. Дівчинку, що сиділа в височенній вежі без дверей. Вона виривала кулаками собі чорні блискучі коси і жмутками кидала їх униз.
І феєрично починали падати кольорові зорі. Вони запалювали вогні на каруселях з красивими кониками.
А олов'яний солдатик з механічним титановим серцем запросив дівчинку на танець. А для повної відповідності він пришпилив їй цвяхами красиву блискітку до спини.
Не варто порушувати правила, особливо, якщо ти їх не встановлюєш. Особливо, якщо це правила твого сну…
А сон стає все цікавішим.
Кролик у фраку кидає ножами, що сильно нагадують стрілки годинника, у мішень намальовану губною помадою на дзеркалі. Стрілки м'яко розсікають скло, амальгаму і з бридкими звуками проштрикують тіло мого відображення за спиною кролика.
Блискавки з криком розтинають чорноту навкруги. Грім помер десь над таким же чорним морем цього сну. Блискавки співають йому поминальної.
Красиві червоні пташки кидаються у серце бурі і зникають. Вони все одно живуть у цьому сні лише, щоб вмерти у обіймах грози. На те вони й буревісники.
З-під ніг угору починає летіти пір'я. Воно летить наче для того, щоб пробити цю пелену пітьми над головою. Пір'їнки мов душі - тьмяно сяють. Може вони стануть зірками цього непривітного сну. З плеса чорного озера здіймається білий лебідь. Ще трохи і він здається торкнеться дверей. Дверей, що ведуть з цього сну, десь над моєю головою. Але враз лунає постріл. І … О ні! Лебідь зависає розпростерши крила у передсмертному зойку. На його білосніжному пір'ї розпливається багряна пляма. Так… Все правильно … Лебідь – місяць.
Посеред пітьми стоїть моє ліжко. І так хочеться залізти під м'яку перину і закрити очі. А коли відкрию їх, то буде вже світанок. Але страх не дає.
І справді, через мить з-під мого ліжка починає вилазить неясна тінь. О, так, він прийшов за мною, я знаю. Я була поганою дівчинкою…
Але в цю мить яскраве сонячне проміння б'є мені у очі. Сон мене покидає , а разом із ним і дитинство. Більше я ніколи не зустріну у своїх нічних блуканнях ні дівчинки у вежі, ні лебедя-місяця, ні кролика з годинниковими стрілками, ні кішок з вишневими очима. Вони усі, наче великий мандрівний цирк, потонуть у завісі дощу за вікном. І ніколи більше мене не відвідають. Цей сон забув до мене дорогу, як і багато інших.
Зате я знайшла дорогу із пітьми…
