Сірий дощ ховав їхні сльози...
Усе навколо застилав цей, уже по-справжньому, осінній дощ....
Дощ разом з ними хоронив літо. А їм було начхати, що вчора літо померло в лихоманці. Коли у всьому світі за секунди вмирали десятки людей, їх хвилювала лише одна смерть. Смерть їх кохання. Смерть, яку було не відвернути. Вони знали, що вона прийде. І забере в них те, що зв*язувало їх несумісні душі. Смерть крокувала під уже зовсім осіннім дощем. Крокувала геть з їх коханням у кишені. Вони дивились їй услід, не намагаючись сховати сльози. Це за них робив дощ. Вони не чекали їхнього "завтра", бо не мали від нього ключа. Їх ключ загубився, коли вони бігли стрімголов услід за мріями і амбіціями. Бігли в різні боки... Лишалось "вчора". І вони мовчки розійшлись додому, щоб знайти давно закинутий ключ від "вчора"...
Caput ІІ
Сірий дощ змивав кров з обгорілої землі...
Війна забрала з собою усе, що їм було так потрібне, щоб не згадувати про їхнє загублене "завтра". Війна убила ті почуття, що ледве встигли народитись після тої всепоглинаючої пустоти. Вона ще навіть не повністю наситилась їх болем, коли стала ще ширшою. І обоє божеволіли на самоті від відчуття того, що їх реальність розбилась кілька днів тому, а сьогодні народилась нова жорстока і безжальна реальність. Дитя війни і кровопролиття. Їм тяжко було повірити, що така гірка правда могла бути вісником поступового відродження. Відновлення світу, та не їх скалічених душ. Під її ногами лежали тіла і плила кров змішана з болотом і дощовою водою. А він з закривавленим лицем сидів на землі і намагався уявити собі, що чекало його завтра. Батьки, більшість друзів і просто люди яким він міг і хотів вірити загинули. Лишилась тільки вона. А вона в той час оплакувала "сьогодні". Бо коли їх "завтра" загубилось а "вчора" відмовилось вернутись, "сьогодні" було усім, що вони мали. А зараз воно на останньому подиху вимовило: "Ite, missa est"*... І померло, лежачи між тих, хто ще був сьогодні. Його похоронять разом з тими, кого вже не буде завтра... Він устав і підійшов до неї. Смерть вже вкотре прийшла і забрала у них те, що вони ховали в надії зберегти. Вона знову крокувала геть по землі, яка уже увібрала кров у себе, для того, щоб навесні розпустились прекрасні квіти. Смерть знову виграла...
Caput III
Смерть стояла на кладовищі... Сьогодні смерть програла. Вона мовчки, розчаровано опустивши голову, покрокувала геть з цвинтяря. Пішла від двох могил зовсім поряд. Могили омивав дощ. Не сірий осінній. Чистий весняний. Дощ плакав над могилами і умивав сірий камінь прісними сльозами. Він не був байдужим... він ніжно укрив сріблистими краплями багряні квіти на камені. Квіти зірвані там, де колись текла кров.
Вони підійшли до могили. Сьогодні їх було троє. Життя торжествувало, незважаючи на те, що це було кладовище. Він мовчки оглянув дві могили і бережно поставив біля них білі квіти. Її улюблені квіти. А вона в той час пригортала до себе крихітне створіння і з болем щось ніжно йому шепотіла на вушко. Дитина ще не розуміла навіщо її привели сюди, але уже сумувала бо емоції вона отримала від Бога значно раніше, ніж думки. Їй нічого не говорили імена. Nomina sunt odiosa**. Вони не так потрібні, коли йдеться про горе. Адже горе дало дорогу майбутньому. І майбутнє спостерігало разом з дощем за мовчазною сценою. Якраз у цю мить життя збороло смерть і пішло зустрічати завтра десь на рубежі між небом і мріями. А дощ уже не ховав їх сльози. Йому було не до того. Він сам ридав над тими, кого учора вже не було. Але він радів, що смерть сьогодні пішла ні з чим...
