Відколи він з’явився на світ, його почали переслідувати невдачі. Пампушок вперше побачив життя на дні емальованої миски і навіть там воно йому неабияк сподобалось. Він захотів ще. Білих стін було замало його ненаситній уяві; за межами миски мусило бути щось страшенно цікаве!
Спритні кухарчині руки вділили на нього менше тіста, аніж на його колег по стільниці, проте варення напхали до біса багато. Словом, його внутрішнє багатство вражало всіх довкола.
Та, на жаль, воно полізло йому боком, як тільки кухарчині пальці стиснули його і поволокли топити в олії.
Усі його знайомі були в дикому захопленні від однієї думки про варіння в жирі: лежиш собі, шкварчиш і ні про що не хвилюєшся. Та Пампушка чомусь така перспектива геть не тішила. Недарма ж у нього в голові було більше варення, аніж в інших.
У баняку з олією виявилось далеко не солодко і вельми спекотно. Пампушкові страшенно надокучали неприємні масні випари та галасливі сусіди, що плавали поруч. Вони без угаву шипіли і штурхали його під бік.
Пампушкові навіть довелося вступити в герць із виделкою. Та повинна була всього лиш розвернути його іншим боком і підштовхнути до спілкування із гладким та нестерпно нудним пампухом, який плавав у центрі. Проте підступна виделка знехтувала дорученням кухарчиних рук і боляче штрикнула Пампушка у дуже тонке та вразливе місце. Бризнуло варення.
«Е, ні! Цього я вже терпіти не буду! – розлютився Пампушок і так хитро викрутився, що виделка боляче втелющилась об стінку баняка. Вона ображено дзенькнула і знову хотіла було піти в наступ, але, мабуть, цього разу їй вирішили помститися спритні кухарчині руки, бо виделка не втримала рівноваги і втонула в розпеченій олії.
«Ех, життя таке коротке, - подумав Пампушок. – І в мене немає жодного бажання марнувати його тут».
Понад усе він хотів побачити світу, і нагода вирватися таки трапилася.
Згори з’явився великий металевий черпак. Він заходився виловлювати зарум’янілих гладунчиків і саджати їх назад до емальованої миски. Наш Пампушок зметикував звідки вітер віє. І оскільки він не мав наміру повертатися туди ж, звідки починав, то заліз до черпака тільки наполовину. Черпак підіймався все вище і вище, небезпечно зближаючись із емальованою мискою. Пампушок заплющив очі, набрався хоробрості й стрибнув униз.
Падіння виявилось доволі неприємною справою.
«Але це краще, ніж сидіти у мисці, де безпорадно туляться ні за що ув’язнені пампухи, – міркував Пампушок. – А я на волі!»
Отож, замість бідувати разом із іншими, Пампушок закотився у такий темний і далекий куток, що його годі було й помітити. Тим часом кухарка давала раду всім його родичам. Кількох вона одразу ж з’їла – у Пампушка аж мурахи по спині забігали. Інших же вона винесла мерзнути на балконі. Тим разом Пампушок аж похолов від жаху.
«Ну й доля чекала на мене!»
Він був такий стомлений і схвильований, що врешті його здолала дрімота, і Пампушок заснув.
Прокинувшись, він помітив довкола себе силу-силенну кухонного начиння. І збагнув, що знаходиться на найнижчій поличці серванту.
Зовсім неподалік хтось пхикав і плакав. Пампушок роззирнувся і побачив стареньку, скривлену Терку. Вона подекуди вкрилась іржею, а зуби їй стерлися від старості. Пампушку хотілося сказати щось втішне, та він не знайшов слів, щоб розрадити її. Натомість Тертушка заговорила першою:
- Я все життя вірно прослужила на кухні. Я терла все підряд: і тверде коріння моркви та селери, і масний маргарин до печива, і шоколад, від якого не так то просто відмитися, і крихку цедру лимона, і навіть часник із його нестерпним запахом! Крім того, я майже нікому не порізала пальців та завжди тримала себе в чистоті. І яка ж подяка мені на старість? Вчора я ненароком підслухала, як кухарка хвалиться сусідці, що замовила собі на моє місце новий кухонний комбайн. Отак воно буває, Пампушику! Ціле життя мене безжально використовували, а коли роки взяли своє, мені, не сказавши навіть «дякую», заявили: «Бувай!»
- Ну-ну, годі сліз. Вони тобі тільки іржі додадуть. Краще, ходімо зі мною. Там, за теплою кухнею, існує великий незбагненний світ!
- Е, ні. Ще й ти мене ошукати зібрався? Ні. Ліпше вже померти дома, аніж на старості поневірятися хтозна-де.
- Гаразд, як хочеш. Але, принаймні, підсади мене. Самому мені не впоратись.
- Я би з радістю, але так далеко, а я така стара. До того ж, не знаю, чи це мені дозволено. Кухарка може на мене розгніватися.
Пампушок хотів ще щось сказати, аж раптом зустрівся поглядом із круглими, жовтими очима, схожими на великі абрикоси. Вони втупилися у нього із неприхованим голодним виразом. Одразу ж по тому до нього наблизилась пухнаста чорна лапа. П’ять добірних пазурів вп’ялися у його кволе тіло і поволокли геть із серванту.
«Життя коротке?» - з недовірою та водночас із надією запитав Пампушок сам у себе, коли шорсткий язик заходився вилизувати йому боки.
Вочевидь, він не припав жовтоокому до смаку, бо той заховав язика і знову потягнувся до нього лапами. Пампушок не знав чого й чекати, коли одна з лап стусонула та відкинула його до сусідньої стіни. Він боляче вдарився і відскочив убік, але в ту ж мить інша лапа хутко пошпурила його у протилежний бік кухні. І так до безконечності.
«О, моє коротке життя, змилуйся, покоротшай» - благав сердешний Пампушок, бо в нього вже добряче крутилася голова. А невтомним лапам ніяк не набридала гра. Та от Пампушку поталанило вилетіти через вікно і гепнутись на тверду бруківку. Він був брудний і втомлений, але живий.
По дорозі саме йшов старенький дідусь в окулярах із товстою оправою. То був знаменитий у минулому професор О., а тепер забутий усіма колекціонер непотрібних речей. На світі є багато колекціонерів, – хтось із них збирає марки чи годинники, або, скажімо, коштовні камінці, інші колекціонують статуетки й антикваріат. У збірці професора О. зберігалися речі, не пов’язані між собою ні формою, ні змістом. Просто у всіх них він вбачав щось споріднене з собою. В його колекції були: мідна кавоварка без ручки, двадцятитомник історії філософії без предметного покажчика, порожній пісочний годинник та інші приємні дрібнички.
Дідусь був дуже уважний, тому одразу зауважив Пампушка, однак через бруд, який поналипав на рум’яні боки, дивак-колекціонер не міг зрозуміти, що це таке. Він нагнувся, аби пильніше розглянути знахідку, і Пампушок побачив відображення свого понищеного тіла у круглих скельцях окулярів.
Пампушок зітхнув так тяжко, що навіть дідусь його почув, а тоді замовк. Професор О. співчутливо промовив:
- Е, друже, то тобі тут геть кепсько.
Він хвилину повагався, а відтак підібрав Пампушка із землі, загорнув у білу серветку і забрав з собою, аби долучити до своєї колекції.
