1970 рік, поблизу Ноттінгема, Англія.
Тиша… Ні, не та, коли намагаєшся втекти від набридливого шуму великого міста й закриваєшся в тісній квартирці. Ні. Це була справжня тиша. Жодного шелесту листя в парку, ані шороху на подвір’ї перед величезним будинком і навіть усередині. Мертва тиша… Жовтий повний місяць заховали темні хмари і тепер маєток було зовсім неможливо розгледіти. Та й кому?! У всьому помешканні, де було понад тридцять кімнат, безліч коридорів, входів та виходів, знаходилась лише одна-єдина людина. Проте вона сама так не вважала. Попри те, що прислуги давно покинули цей дім, його власнику ввижалися неймовірні речі, ніби хтось безстрашно блукав по чужому маєтку і, найгірше, шукав його хазяїна!
Сам Олівер Трейт у цей час забився у куток за диваном власної зали і ледве стримувався, аби не вистрибнути прямо з вікна третього поверху. Чоловік був наляканий до божевілля; лічені хвилини відділяли його від повної втрати розуму. Шалений темп серця доволі чутно відбивався в чотирьох стінах приміщення, підсилюючи ефект. Холодний піт жаху довгими струмками стікав із чола, а зуби самі по собі стукотіли один об одного. Але нічого не відбувалося. І це лякало ще більше. «Він поруч!.. Поруч…» – твердив голос всередині і Олівер боявся навіть на секунду заплющити стомлені очі. В його порушеній уяві всі предмети немов оживали, спостерігали за жертвою і вижидали слушний момент. І це вже були не фантазії! Лише десять хвилин тому все почалося знову. Кожного дня дух, чи привид, чи полтергейст, не важливо, воно давало про себе знати і щоразу виробляло щось неймовірне і жахливе. Та цього разу вже було занадто. Здавалося, сталеві нерви власника будинку луснули як натягнуті струни тендітної скрипки. А сталось це так блискавично!.. Чоловік, уже доволі нажаханий, перевіряв усі кімнати помешкання. Окрім підвалу й горища, звичайно. І от, посвітивши кишеньковим ліхтариком у дальній кут кімнати, що раніше була спальнею його маленької донечки, він побачив невеличку ляльку в сидячому положенні. Нічого незвичайного. Але якесь внутрішнє чуття змусило тоді Трейта знову повернутися до тієї самої кімнати. Він більш сміливіше відчинив двері, неначе тільки-но відчув себе хазяїном цього старого будинку, але тут же зомлів на місці. Лялька вже стояла!! І вона повільно просувалась у бік чоловіка! Деталей Олівер розібрати не встиг, проте самого факту йму вистачило, і він як ошпарений ринувся тікати, куди очі бачать. Підбіг до перших дверей, що зустрілись, смикнув за ручку – замкнено! Це все він! Адже всюди було відчинено! Але не тепер. Дивний морозець охопив чоловіка і справжня пожежа виникла у нього всередині. Поруч немов утворився силует із туману та Трейт не став на щось чекати й одразу накивав п’ятами. Почуття, ніби його переслідують, не полишало людину, але він біг, летів з усіх сил, які були йому дані. Від парадного входу він був відрізаний. А лабораторія знаходилась аж у підвалі. Залишалося тільки сховатись…
І ось він у залі з каміном у стіні, у самому кутку, за чималим диваном, забивсь і сподівається, що його не знайдуть. А марно… Навіть стіни мають вуха… й очі.
Минула чергова тяжка хвилина переживань. Страх – це паразит, він живиться тобою зсередини і щомиті росте, росте, доки не з’їсть тебе повністю. Так було і з Олівером. Тиша буквально вбивала його.
Аж раптом щось клацнуло. Звук роздався по всій просторій і розкішній залі і чоловік підскочив у своїй схованці від миттєвості. Далі було гірше. Важкі дубові двері кілька разів хитнулись, а потім відкрились настіж, гучно стукнувшись об стіну. Причиною аж ніяк не міг бути протяг! Трейт затримав дихання, хоч як важко це не було. Через півхвилини «спокою» він відчув дивний запах смаленого і наважився визирнути на мить із-за дивану. «Диявол!..» – ледь чутно злетіло з вуст чоловіка. Одна з багатьох картин, що прикрашали залу, із зображеною на ній свічкою загорілася насправді! Тонка чорна димка повільно піднімалась угору, а маленька пляма гару збільшувалася щомиті.
Потім невеликий маятниковий годинник, що висів поруч, вийшов з ладу. Дві різні стрілки швидко почали крутитись у протилежний бік і дуже скоро прилад зі страшною тряскою злетів зі стіни, розбившись об дерев’яну підлогу. Поступово воно підбиралося до головної жертви все ближче і ближче. Олівер встромив нігті в диван і стискав руки до жахливого болю. Але страх змушував його це робити. Нерви, як ті шовкові ниті, лопались один за іншим, і наляканому до смерті хазяїну залишалося тільки забитися якнайдалі у свою «нору». Був би поруч бодай один гострий предмет і чоловік не гаючи часу одразу покінчив із цим божевіллям, не дочекавшись ще гіршої, мученицької смерті. Але я оповідаю все як було. Трейт остовпів, перетворився в ледь дихаючу бурульку, таку ж холодну і незворушну, і все навколо тепер відбувалося, немов уві сні, кошмарі, та тільки не наяву.
Тим часом привид обшарив буфет і зі скаженими воплями, так, Олівер насправді почув цей шалений приглушений крик!, розкидав по всій залі крихкий фарфоровий посуд. Маленькі чашечки, тарілки і вази розліталися на тисячі шматочків усюди! А потім полтергейст притих. Хоча Трейт і втратив глузд, його мозок досі виконував деякі функції. Чоловік з величезним напруженням, але ще орієнтувався у просторі. Предмети хоча і поставали для нього різними бридкими істотами з пекла, проте він їх бачив і розрізняв. І тут божевільний мимоволі кинув розгублений погляд на портрет Ісуса, що прикрашав протилежну стіну. За секунду сіро-білий малюнок був вимазаний багряною кров’ю. Все більші справжні струмки з’являлись із нікуди і текли вниз по стіні. Після цього почувся божевільний сміх і пекельно холодний потік повітря знову охопив жертву.
Для Олівера Трейта то були останні секунди життя…
II.
Мить вічного
Це був величний день – п’ятниця, 11 травня 2012 року, справжнє свято у світі науки. Десятки видатних вчених, сотні студентів з найрізноманітніших академій та університетів світу, тисячі журналістів ледь не з кожної країни – всі вони зібралися разом в одному місці… Саме такою була за розмахом подія, яка пророчила величезні відкриття. Через кілька годин людство мало змогу врешті-решт зняти завісу таємниць і дізнатися відповідь на вічне питання, що так тривожило кожну людину від самої появи її на світ.
Та годі ліричних відступів. Щось величне і неперевершене мало от-от статися. І Річард Ґроу відчував це усім своїм єством. Молодий помічник свого дядька, високий, з міцною статурою, але повністю відданий науці, що, здавалося, неможливо поєднати, вже не міг всидіти на місці. Занадто вже довго він чекав цієї миті. І чим менше залишалося до моменту відкриття, тим більше астронома-початківця пробирало до кісток, і тим сильніше розгорався загадковий вогник цікавості у його чорних очах. Ґроу намагався скинути навантаження прогулянкою на повітрі, але ж навколо було стільки людей! Вперше за свою історію майже безлюдна пустеля перетворилася на грандіозне наметове містечко і тепер незраховна кількість пар очей була прикована до потужного радіотелескопа, який і мав зв'язок із шатлом «Антарес». Так, цей багатоелементний радіотелескоп був дійсно «технічним шедевром науки»! 27 невеликих «тарілок» – кожна діаметром 25м, – були розташовані впродовж верхніх частин гігантської літери «Y» і разом складали єдину і неповторну цілісну систему сучасного спостереження за Всесвітом.
Але Річардові вже набридла та хаотична атмосфера, що царювала в центрі спостережень. Спеціалісти з різних областей науки, кожен з яких бачив себе лідером, ніяк не могли прийти до єдиного рішення. Та ще й важливість усієї справи… Словом, стресом були забезпечені всі. Тоді чоловік вирішив вибратись назовні чорним ходом. Усі радіотелескопи були зв’язані системою підземних тунелів і виводили аж за три кілометри від Центру. Ця думка одразу осяйнула Ґроу і виликала легку посмішку. Тоді двадцятисемирічний чоловік поквапився з діями. Адже незабаром наладиться зв'язок з космічною експедицією «Антареса» і настане та сама мить…
Не минуло і п’ятнадцяти хвилин, як чоловік цілеспрямовано подолав максимальну відстань і бетонними сходами піднявся на поверхню. А потім, вийшовши із високого бункера, схожого на піраміду без верхівки, він не довго думаючи вліз на нього. Звідти відкривався гарний, але дещо дивний краєвид: своєрідна напівпустеля, що межує зі степом, на горизонті – невисокі, з фіолетовим відблиском гори, прозоре і ледь голубе небо, а десь удалечині – цілі натовпи людей, шумне містечко, великі фургони з антенами нагорі.
Молодий вчений інколи подорожував світом і бачив різну красу природи: сотні куточків планети були по-своєму неперевершені. А тому він з упевненістю міг сказати на мертву пустелю такі слова: «Вона заворожує… Краса-то яка!» Чоловік промовив їх уголос, адже був певен, що в радіусі кількох сот метрів ані душі! Проте за мить жіночий голос з іскоркою іронії відповів йому:
–Не знала, що звихнуті на науці фанатики можуть побачити речі буденні!
Річарда застали зненацька. Він це прекрасно розумів, а тому намагався не виказувати цього.
–Фанатик-професіонал! – не без гордості промовив чоловік і, зістрибнувши, тут же уважно розгледів свою співрозмовницю. На повний портрет йому достатньо було десяти секунд.
–Нехай буде так. Але ж усі люди вашого типу в цей час заводять гарячі суперечки, укладають парі і ждуть не дочекаються..., – не доказала репортерка, як одразу здогадався Ґроу, коли він сам вставив: – Я теж ніяк не дочекаюсь. Але, як бачите, я не схожий на інших.
Слова Річарда звучали вдумливо, але він сам у цей момент уважно читав зовнішній вигляд юної привабливої дівчини: сірі, немов із блистками, очі, але такі ж щирі, як чисте небо у нього над головою; темно-каштанове волосся, що локонами звисало нижче плечей; усміхнене обличчя без жодного недостатку; скромний, проте настільки вірно підібраний костюм, що вчений десь усередині потроху почав захоплюватися випадковою незнайомкою.
–Я не представилась – Джуді Рейн.
–Річард.., – і тут у портреті чоловік наткнувся на крапку – чудові маленькі туфлі коричневого кольору. «Такі мініатюрні ніжки!» – мимоволі подумав він.
– Як вас не знати. А я журналіст «Channel 5».
–Так, я здогадався, що ви прийшли заради інтерв’ю. Вам просто пощастило!
–Але як ви…
–Проте така професія вам не пасує, чесне слово.
–А це вже чому? – і блистки у сірих очах різко загорілись, що неймовірно сподобалось астроному.
–Дуже нервова ця робота. Ви так скоро всі свої золоті запаси сил вичерпаєте!
–Але вона занадто цікава, щоб покинути її!
–Не менш цікавою є і наука. Вам би, до речі, підійшла астрономія, у вас мрійливий погляд, – щиро посміхнувся Ґроу.
Джуді могла б сказати, що він їй лестить, але замість цього палко промовила:
–Без науки у сучасному житті нікуди діватись, проте те, що взяла вона за мету – повністю спростувати існування Бога – абсурд!! Річарде, можна так до вас звертатись?
Вчений лише хмикнув з тією ж усмішкою: «Будь-ласка!»
–Так-от. Сьогодні вперше в історії космонавтики, та що там, людства!, керований космічний апарат «Арктур-2» здійснить спробу посадки на поверхню комети! В даному разі комети Енке¹. Запрограмований робот візьме пробу космічного (брудного) льоду, збере зразки і т. ін., а потім доставить на шатл «Антарес». Після цього міжнародна команда астронавтів все проаналізує. Точніше, очікується виявити в замерзлих шматках комети «сплячі» бактерії.
Річард хотів було щось вставити, але дівчина не дала йому й слова сказати.
–Ах так, це ж та сама гіпотеза виникнення всього живого на Землі! Буцімто після формування нашої планети, коли мільйони тонн «космічного сміття» падали на неї у вигляді астероїдів та метеоритів, комети у свою чергу принесли з далекого космосу життя. Бактерії – які повільно, але прогресували – розмножувались по всій Землі. Я не буду розповідати тут усю історію вашої еволюції, але роблю висновок із сучасної науки: людина еволюціонувала від бактерії, ха! Чи не розвалиться ваша ідея через декілька годин?!
–А ви, як бачу, фанатик релігії! О, леді! Можемо побитись об заклад, що рівно за добу я вже буду знати правду: яка саме бактерія розвила таку скептичність, передавши її крізь мільярди років еволюції вам!
–Ви самі не розумієте, що можете наробити! По-перше, розбивши всі релігіозні погляди і вірування людства в пух і прах, ваша наука, що так прагнула все збудувати, пояснити і дізнатись, спричинить ще більший і жахливіший хаос!.. По-друге, ви всі самі зайдете у глухий кут і не тут-то буде! Істина ж бо зникне безслідно.
Молодий чоловік захоплювався Джуді все більше і не знав, кому дякувати за таку чудову зустріч. «Яка розумна дівчина. Чудо! Ні, їй потрібно займатись наукою. Це вам не осляча впертість, а справжня наполегливість і твердість думки!»
———
¹Енке – комета-рекордсменка, яка повертається кожні 3.5 року. З моменту її відкриття в 1786 році її бачили вже більше 60 разів. (Для зрівняння: комета Галлея з’являється з проміжками в 76 років).
І як же йому хотілося ще хоч трохи з нею поспілкуватись! Але справжнє покликання чекало астронома. Натовп журналістів у містечку помітно пожвавішав і тепер радісні крики роздавались далеко по всій окрузі. А мобільний телефон у шкіряному чохлі на поясі задзвонив уже набридлу мелодію.
–Це дядько Сем. Вони відновили зв'язок з «Антаресом»!
–Сем…Браун? Один з директорів НАСА? – недовірливо перепитала Джуді, вона вже наче не намагалася притиснути вченого його ж наукою, хоча Річард знав – у неї безліч доводів і переконань віри… Віри у кого? Для Ґроу це була така ж загадка і таємниця під сімома печатками, як і те, у чому сенс усіх цих божеств, що існують у багатьох народів. В чому та істина? На мить йому здалось, що він дійсно сам зі своєю наукою загнав себе у тупик. Потім проскочила мить спогадів і чоловік згадав, що окрім фізкультури у школі любив такий предмет, як «логіка», щоб «зв’язувати все логічне воєдино, тому що воно не видумано, а дійсно так і є».
Річард прийняв виклик і на вухо закричав до болі знайомий йому голос:
–Де тебе носить?! Чи ти здурів?! Зараз же повертайся у Центр! Ти ж пропустиш ту саму мить! «Арктур-2» вже на «Антаресі»!
Останніх слів для молодого Ґроу було цілком достатньо, щоб він негайно зірвався з ніг і полетів униз по сходах, у тунель, що ледве освітлювався тьмяним світлом невеличких лампочок. Джуді Рейн також не втратила нагоди і намагалася не відставати від «не такого й “лабораторного пацюка”», як встигла вона його охрестити перед зустріччю.
