Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2698
Творів: 51622
Рецензій: 96045

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 15140, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '18.223.205.183')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Авторська проза

Глодянка солі.

© П.Домаха, 21-04-2009
Глодянка солі

Це були останні миті її цілісного існування. Розпечений сонцем Гавани кусень винесли на середину брукованої вулиці, запхали до цупкого лантуха, міцно зав’язали, а тоді двометровий чорношкірий молодик без жалю потрощив його молотом із кузні. Коли розкрили мішок, дрібні шматочки ще поблискували сонцем, але того сильного внутрішнього світіння не стало. Зграя босоногих дітлахів радісно хапала по малій сонячній лелітці, запихала до ротів і мчала вулицею, сповіщаючи усіх про делікатес із... далекого Закарпаття.
Так-так, глодянку добули з-під землі саме там – у місцевих копальнях. Потім за 1000 кілометрів її везли до сільської ферми на Полтавщині, де її дружно лизали бугаї і корови. Вистачало всім. Згодом спустошена, розібрана ферма заросла двометровими бур’янами і туди почали заходити дикі кабани і кози, аби позбутися нестачі хлористого натрію. Глодянка продовжувала горбитися у гнилих яслах. Потім місцеві аборигени-браконьєри влаштували біля натоптаної звіриною стежки засідку-поміст на розлогому дубові й убивали всіх, хто рухався до кам’яної солі. Так тривало б і далі, бо, незважаючи на лизані улоговини різного калібру, кусень ще мав пристойну форму і нагадував приплюснутий сивий гарбуз із відбитим хвостиком.
Але однієї місячної ночі біля останків ферми зупинився чорний джип і глодянка перекочувала до валізи на маленьких колесиках. То Каліст, князьок місцевого штибу, привласнив колгоспне майно...
Тут варто зупинитися і трохи додати мазків до зображення цієї постаті. Почнемо знизу. Короткі кривенькі ніжки підпирають непропорційно довгий тулуб. Драглисте черево утримує на тулубі спеціальний бандаж, бо інакше воно загрозливо розгойдуватиметься під час руху. На вузькі плечі насаджено велику голову, неначе без використання шийних хребців. Гачкуватий ніс, такий, як із замальовок Леонардо да Вінчі, хижо насунув над губою, роблячи її тонкою та нерухомою. Ох та губа і малий зріст! Яких страждань завдали вони Калісту.
Усе почалося у сьомому класі, коли вивчали анатомію птахів і дівчина Стефанія голосно порівняла рот Каліста з курячим гузном. Хлопець зненавидів Стефанію, анатомію, біологію і ботаніку заразом, бо майже фізично почав відчувати під носом пташину клоаку. А тут ще новий учитель фізкультури з садистським задоволенням часто шикував перед собою клас за зростом. Хлопців і дівчат. Найнижчий Каліст завершував хлоп’яче поріддя, а поряд височіла Стефанія. Каліст ледь досягав маківкою її ліктя. Усіляким намаганням вивершитися у шерензі, стаючи навшпиньки чи задираючи голову, негайно клали край стусани і відверте глузування.
Щоб видовжитися, хлопцю порадили чіплятися руками за гілку з пристебнутими на губі прищіпками для сушіння білизни. Губа розпухала, руки німіли, а очікуваного результату не виходило.
То за що так не любила Стефанія Каліста? Одного разу він забрів на покинутий хутір, де колись жив дід Стефанії. Під лісом уздовж ріки звивався рядок старих нічийних хат. На колишніх городах зеленіли молоді ялини, висаджені лісництвом. Здичавілі садки густо обступали кожну хату, неначе хотіли заховати її. Каліст довго володарював на хуторі. Якщо замки не піддавалися обухові, то залазив через вікна і рився серед різного мотлоху. У деяких оселях на нього здивовано поглядали із темних рамок колишні господарі. Тоді Каліст гарячково розбивав сокирою портрети зайвих свідків. На одному горищі він знайшов німецьку Лейку. Фотоапарат був безнадійно зламаний, але залишився великий синюватий об’єктив і, особливо, спусковий механізм, що видобував при натисканні загадковий шиплячий звук клацання. Озброївшись апаратом, збуджений Каліст кілька днів ходив вулицями і при зустрічі з дівчатами діставав прихованого “німця”. І тут відбувалося найдивовижніше. Дівчата починали посміхатися, поправляти одяг, зачіски, закриватися чи говорити з ним, а то й просто тікати. Хлопця це дуже тішило, давало відчуття величі, хоча б на мить, допоки шипить спусковий механізм. Та мить брутально обірвалася, коли Стефанія упізнала і відібрала дідовий скарб. А тут ще з’ясувалося, що Каліст назбирав у довірливих дівчат гроші для майбутніх світлин.
– І чого це ти, паскудний, лазиш по чужих садибах, ламаєш віконниці, б’єш вікна? – кричала Стефанія.
– На хуторі дід помер наглою смертю! Навіть мені батько не велів туди ходити, бо казав: “Хати помирають, як люди. Вони вже заплющили очі і не чіпай їх!”
– А ти, недолугий, лазиш і плюндруєш їх!
Переляканий Каліст, з розбитим носом, приречено зносив стусани Стефанії...
Та повернімося до глодянки. Що ж спонукало тепер його, ситого і багатого, поцупити сіль? Клептоманія? Дитячі враження від лизання? Ні. Хитра комбінація у запалених, задимлених від ревнощів, скупості й потаємних бажань мізках.
Ну що поробиш, коли його невдоволена бундючна дружина Саломея забрела на гречане поле і там “випадково” нахромилася на шпичечок. І хоча він був маленький і миршавий, але скоро почав муляти Калістове тім’ячко, допоки не виліз назовні. А далі хвороблива уява Пузатого перетворила шпичак у роги і довела їх до розмірів викопного реліктового оленя – ровесника шерстистих носорогів і мамонтів.
А до чого тут глодянка? Усе просто. Каліст збирався з братками у подорож до Куби. І йому розповіли, що там немає солі, а жіноче населення Гавани змушене заробляти на життя проституцією. Гіллястий прагнув скоріше помститися Саломеї, скориставшись послугами начебто найдешевших повій. Він тішився цією думкою, навіть отримував щось схоже на оргазмічні спазми під бандажем, передчуваючи, що розплатиться за злягання... глодянкою і “насадить”, “взує” одним порухом Саломею і увесь Карибський архіпелаг!!!
Власне ота захоплива біологія почуттів, що окриляє, її гормональні спалахи у мізках від справжньої закоханості у жінку, були для Каліста незвіданими та й нецікавими.
– Які там почуття, коли мені, як керманичу жінки, мають віддаватися на кожному перелазі... І не буду я шаркати ніжками, розпускати пір’я та тратити душевну енергію на них, – думав він.
Одного разу, пришпорений горілкою, затяг на директорський диван дівицю з добре розвинутим плазуючим механізмом Якобсона. Вона уже давно звивалася перед очима, часто-часто облизуючи губи. Споглядав, тішився її рабською покорою і відданістю. Та нікчемна ящірка, яку за черевом майже не було видно, швидко перетворилася на анаконду. Як тільки діваха розсупонила тую кінську збрую на почеревині, то вбивчо і тверезо запитала:
– А що, організуєш мені потрійний оклад і путівку в Емірати?..
Ті слова наробили дірок у голові Каліста, через які видуло вітром алкоголь і хіть одночасно.
Отже глодянка у валізі попрямувала на Захід. На митниці Калісту довелося довго пояснювати, нащо такий кусень кам’яної солі, прикидатися хворим на астму і розповідати, що без лизання він може задихнутися...
Нарешті вдоволений, ти летів над океаном і, хизуючись начитаністю, цитував браткам роман Ернеста Гемінґвея “Острови в океані. Куба”: “Нам не потрібні пристойні дівчата... З ними тільки заведися, то добрим психом станеш, хоч і не з того боку. Нам потрібні повії. Гожі, чисті, приємні, веселі, недорогі повії. Такі, що добре знають своє діло…”
Так глодянка прибула до кінцевого пункту. І що ж далі, Калісте?
Ти вовтузився спітнілим огуззям на кріслі з потертого крокодила і поволі перебирав товаром: ще молода, здорова жінка-мулатка – не така, бо занадто висока та дужа. Жвава товстуха  латинянка теж не така, бо нагадувала чимось Саломею, а от 18-річна пружна доця мулатки підходить.
– А може запропонують ще і внучку – думав ти.
То що ж тобі запам’яталося найбільше? Може солодко вигнута стільчиком спина дівчини у звабливому танці чи її по-козячому випнуті груди? А може ти поцінував чарівний усміх губ, закличний погляд пронизливих очей? Ні і ще раз ні! Ти запам’ятав лише навислу щелепу двометрового негра, об яку покришився твій кулачок і глодянку, що стрімко падала тобі на голову. А далі – повна темрява.
Тебе били довго і з насолодою. У драглистому череві щось квакало, булькало і вилазило кривавою піною через ніздрі. Потім цей мішок сала витягли на вулицю, що круто спадала до океану, і покотили бруківкою, буцаючи ногами. Тоді ретельно порившись у мішку, розгнівані чоловіки знайшли крім документів ще й долари за шкарпеткою на нозі. Закинувши тіло до реліктового ГАЗ-20, відвезли вночі до готелю.
Коли ти прийшов нарешті до тями, то почав пересуватися по землі як імператорський пінгвін, боячись розхлюпати яєчню. Тобі здавалося, що там її не просто збовтали, а ще й кинули на розпечену сковорідку без краплини масла...
Минуло три місяці. Трохи оговтавшись від гіпсу, болю і потрясіння, керманич навчився підписувати фінансові документи лівою рукою, не вживати відкрито кухонної солі й навіть не дивитися на сільничку. От тільки уві сні ще продовжувала приходити і нависати чорна-чорна щелепа, що хижо вишкірившись, клацала білими-білими зубами. Дедалі частіше ховаючись від подібних видінь у пиятиці, Каліст якось пожалівся на невдале карибське злягання на одній корпоративній вечірці. Бритоголові молодики довго сміялися і запитали:
– А хто тобі сказав, що найдешевші повії у Гавані? Найдешевші – на Київському шосе на околиці нашого міста. Там восьмикласниці з найближчих шкіл коштують 20 гривень!

П. Домаха

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Галина Михайловська, 22-04-2009

Гонорова Гавана

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Дара К., 21-04-2009

Хати помирають, як люди. (!!!!)

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Залєвський Петро, 21-04-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Камаєв Юрій Статус: *Історик*, 21-04-2009

Не Квазімодо

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Цибенко, 21-04-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© NATALKA DOLIAK, 21-04-2009

Так це називають глодянкою... он як.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Так це називають глодянкою... он як. , 21-04-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.046231985092163 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати