Півтори години п’янствували чоловіки, регочучи і викрикуючи незв’язні слова. Весь цей час маленький сирота просидів в одній позі, задихаючись серед костюмів, капелюшків і різних інших речей. Права рука та нога оніміли. Їх хлопчик вже не відчував. Але один-єдиний рух міг запросто викрити його! Довелося сидіти в засідці. Доки, нарешті, чоловіки не покинули кімнату. Тільки після цього Майкл зміг вибратись із шафи...
Не гаючи часу, брат поквапився розказати Джонові підслухану розмову. Молодший ще довго ходив і шукав підлітка по кораблі. Як же так: свою місію провалив, то тепер соромно на очі попадатись? Адже Майкл пішов на шалений риск заради старшого Стівенса, а той так поступив...
Увечері брати зустрілись. Майкл забув навіть як злився на Джона і поспішив розказати... Проте зі старшим щось сталося.
–Яка вибухівка? Що за Клозе?
–Як, ти що, насміхаєшся?!
Джон зробив вигляд, ніби йому взагалі все одно:
–Чого ти не гуляєш зі своїм Хервудом?
–Тільки не кажи, що я дарма ризикував життям: роздобув ключ, ще й хтозна скільки простирчав у душній, забитій шафі?!
–А… – киваючи, промовив старший брат, –це ви у схованки разом грали? – він був трансі. Вимовляючи слова, підліток дивився повз Майкла, на стіну.
–Чи ти здурів?! Ти мене чуєш?!
–Ага...
–Цей, з білою бородою, казав, що лайнер можуть потопити!
–Зрозуміло, – сказав Джон спокійно, не вникаючи. Він уже літав у новоствореному світі, забувши геть про все у цій реальності. Як він тільки пригадав меншого брата? Доля «Лузитанії» йому явно була до лампочки.
–Ах так!.. Я!.. Йому!.. Ах так! Невдячний... невдячний.
–Що? – таке враження, ніби брат пропустив щось цікаве і перепитав.
–Забудь! –розсердився Майкл, топнув ногою, розвернувся і пішов геть.
А старший Стівенс, мовби нещасний привид, понісся блукати коридорами корабля. Мабуть, до тих пір, доки не з’явиться прекрасна принцеса.
...Над океаном чорним сукном розстелилась ніч. І потекли по небосхилу сни дивовижні. То яскраві й неповторні сузір’я розказували кожне свою історію за день. Он Мала Ведмедиця прийшла на водопій скуштувати холодної джерельної води. Дивишся і прохолода так і віє на тебе. Хочеться простягнути руки, підійти до Малої. Проте Велика Ведмедиця, мати, не дозволить і кроку зробити у бік обожнюваного чада! Вона цілу ніч з нього не зводить свого пильного погляду. Адже поряд ховається хитра й підступна Рись. Крок за кроком, мить за миттю підкрадається вона до здобичі, а «земля» глузливо тікає з-під ніг. Але полювання триватиме ще шість-сім годин, і от, коли Рись вилучить момент... Аж ось Дракон вогненною блискавкою пронісся між Ведмедицями, розрізавши чверть неба. Мати на секунду загубила своє дитинча; перелякалась аж до сьомої зірки! Але ні, все в порядку. Он вона, золотце, брильянти незлічимого щастя – сяє. Полярна Зірка – найяскравіше, – вона немов дзвіночок, аби Мала не загубилась посеред безмежних лугів Усесвіту...
Десь вдалині Геркулес учиняв свій тринадцятий подвиг. А Північна Корона летіла слідом, аби нагородити його за це... Поруч прекрасні німфи грали героєві на Лірі, проводжаючи закоханими очима. Складалося враження, ніби сама Андромеда почула ніжну мелодію, а красень-Лебідь закружляв у танці. Несподівано струни заспокоїлись. Німфа поглянула із зоряного неба на Джона. І серце додало ударів. Чорне сукно мовби засяяло білизною стін концертної зали, час поборов упертість і вернув назад. Знову натовп, знову сходи і вона...
Шия затекла, очі вже сльозились, а підліток досі дивився й усміхався небесам, точніше дівчині, яка так само не відвертала погляду.
Раптом роздався плач. Неголосний, але це привернуло увагу Джона. Дивовижний світ на фоні чорного сукна вмить зник, перетворившись у звичайне небо зі звичайними зірками, що невтомно миготіли. Підліток встав на ноги, оглянувся довкола себе; на верхньому ярусі корабля – ні душі. Проте крізь гул «Лузитанії» і шерхіт чорних хвиль чувся все той же плач. Хтось схлипував і потім зітхав. Мабуть, перед цим була ціла істерика. Ридання походили на дитячі, а вже було близько опівночі, і Джонові стало цікаво, хто ж це крім нього любить погуляти на вулиці в такий час. Підліток пройшов мимо першої труби. Звуки стали чіткішими і ближчими. «Десь поряд...» – сирота зиркав всюди очима. І тут йому спало на думку зазирнути під брезент однієї з шлюпок...
У першу секунду Стівенс злякався. На нього дивились два почервонілих заплаканих ока. Але дівчинка вмить припинила нити: хто він? що тут робить? Далі підліток зрадів, але намагався не виказувати своїх почуттів. Та де там! Широко усміхнувшись, він на хвильку відвернувся, набрав повні легені свіжого повітря, спробував, наголошую, тільки постарався взяти себе в руки, і крізь незрозумілий ряд вигуків нарешті мовив до незнайомки:
–Що робиш?
Дівчинка спершу повільно глянула вглиб шлюпки, де нічого не було видно – тільки тьма. Подивившись на зволожені сльозами руки, незнайомка сказала трохи зірваним голосом:
–Плачу, – і знизала плечима. Це ж було очевидно!
–Ясно, – підліток порився у своєму лексиконі, проте на думку спадали одні дурниці. Та не міг же він мовчати. –А чому одна?
Принцеса знову зазирнула вглиб довгої шлюпки.
–Ну, якщо хочеш, можеш приєднатися, – хмикнула дівчинка. Джон не зводив із неї очей. Яка ж гарна! Проте що тут робить одна, у білому платтячку в брудній шлюпці?
–Ні, дякую, – відповів зачарований принц. –Ліпше ходімо звідси.
–Куди?
–Ну, корабель великий...
–Так, і гарний.
Дівчинка відвернула погляд. Стівенс у цей час подав їй руку. Спочатку принцеса наче не бачила цього; вона задумливо гляділа у простір. А потім, помітивши, подякувала. Перший дотик. Стівенс був ладен усю ніч допомагати їй, подаючи руку, лиш би іще відчути це торкання. Хлопець допоміг їй вибратись зі шлюпки, але незнайомка незграбно трималась на ногах і ледве не впала.
–Зловив! – посміхнувся Джон.
Приземлившись на рівну підлогу, дівчина тут же зняла мініатюрні, як здавалось завороженому підліткові, білі туфельки і закинула в шлюпку.
–Ненавиджу вас, – насупилась вона і склала руки в замок. –Краще босоніж, ніж терпіти ці тортури.
–Зрозуміло… – Джон усе милувався нею і слідкував за розмовою раз через раз. Незнайомка була, мов шедевр, тільки змальований в натуру. Хлопець думав, що на неї можна дивитись годинами, як на портрет Мона Лізи, і все одно не розгадати. Навіть у момент люті сіро-зелені вічі були чарівні.
–...Невже також носив? – посміхнулась дівчина.
–Що носив?
–А, – махнула вона рукою. І не просто махнула. Джон слідкував за маленькою ручкою і дивувався. Яка доглянута, яка тендітна! Тільки б ласка господині, і підліток цілував би цю білу ручку тисячі разів! –І куди підемо? – поцікавилась незнайомка. Істерики як і не було.
Джон як завжди здогадувався про причини, але боявся перепитати. Проте, як правило, вкінці виявлялось, що він був правий. Нічого, можливо, вдасться під час розмови щось дізнатись. Тому він сказав:
–Ходімо вздовж палуби. Часто перед тобою такі краєвиди відкриваються, що не зрівняти ні з чим!
–Повірю на слово, – погодилась дівчинка. Обоє рушили просто вперед.
Затягнулась пауза. Хлопець не знав, як спитати ім’я красуні. Він чомусь боявся. Незнайомка навпаки вважала, що розмову має завести саме він. І чекала на першу спробу. Цілу хвилину говорила тільки природа. Внизу ворушився океан. Вгорі шепотіли зірки. Невпинний вітер кружляв довкола судна. Внутрішній голос штовхав уперед: «Ну ж бо, давай!» А може це дельфіни десь удалині підказували хлопцеві, наспівуючи свої серенади. Врешті-решт підлітки одночасно сказали одне одному:
–Скільки тобі років? – різко і впевнено спитала вона.
–Як твоє ім’я? – тихо і дещо нерішуче мовив він.
Обоє засміялись, на мить опустили очі й тут же в один момент відповіли.
–Тринадцять.
–Мері.
Мері... Яке чудове, мелодійне... Зазвичай хлопець не запам’ятовував імена дівчат. А якщо вдруге спитав і не відклав у пам’яті, то більше і не намагався. А тепер – зовсім інша справа. Мері, Мері... Стівенс хотів співати це слово, написати його на всій дерев’яній палубі «Лузитанії»! Мері...
–...А тебе як?
–Мене?
Дівчинка озирнулась довкола:
–Ну, так!
–Джон.
–Ти з Нью-Йорка?
–Ех, так, – тяжко зітхнувши, відповів хлопець.
–А чому їдеш до Ліверпуля?
–Взагалі-то я не хотів...
–Так чи інакше ти...
–Так, я знаю, але це довга історія.
–Ну, я наче нікуди не поспішаю. А ти?
Після знайомства з Мері не хотілось більше нічого. Які там справи?! І сирота, всміхаючись, покрутив головою.
–Словом, я потрапив на це судно випадково. Сам уже точно не пам’ятаю. Все так заплутано...
–Ясно, – та де там! Дівчина просто не хотіла влаштовувати допитів, а лише насолоджуватися спілкуванням із цим симпатичним, хоч і неохайним хлопцем. – Ну а я подорожую, від гостей до гостей… – при цій фразі вона скривилась, – як це називається – ходити по родичах?
–А що тут поганого? – сам того не розуміючи, сказав Джон.
–Справа в тім, що це мій батько, Девід Спенсер, навідується до них, а не я. Деяких «родичів» я взагалі не знаю. Вони навіть уві сні не могли мені приснитись! Усі ці Франції, Італії, Америки... Вже отут мені, – Мері взялась за горло. –Не вистачало ще в Африці побувати.
Раніше Джонові здавалось, що подорожувати – це так чудово! А тут сама мандрівниця доводить протилежне.
–Мій батько тягає мене всюди, ніби живу ляльку. А потім показує всіляким тіткам, мовляв: «Дивіться, яка душечка!» І починається... Бідні мої щоки.
–Співчуваю. Та невже ти не можеш поговорити зі своїм батьком, якось вирішити цю... ну, проблему?
–Та він – тиран серед тиранів! Йому начхати на мене. Після того, як розвівся з мамою, тільки й вказує, що можна, а що не можна!
–Я полюбив би і тирана… – ледь чутно злетіло з вуст Джона.
–А в тебе?..
Хлопець відвів голову вбік.
–Ой, вибач… – це були настільки солодкі слова, що Стівенс не втримався – він не хотів втрачати першого і єдиного... друга.
–А я тебе вже бачив, – миттєво змінив він тему.
–Справді? – зацікавилась дівчинка.
–У концертній залі. Ти... ти дуже гарна.
«Що я сказав?! Бовдур! Бовдур!» – хотів ударити себе Стівенс, але що зроблено, то може бути помилувано. А страждати над тим, що не вернути, не слід.
Принцеса вкрилась багрянцем. А потім лиш відвела соромливий погляд. Не більше. «Ху! Пронесло!»
–Але ж чому ти плакала? – Джон хотів якнайшвидше повернути розмову в інше русло. –Покинула залу...
Миле, червоне личко враз побіліло.
«Знайшов, що спитати!» – хвилювався сирота. Невже він остаточно дістав бідолашну дівчину? Проте Мері вирішила зізнатись.
–Ти, напевно, можеш подумати, що мені добре живеться: всі ці дорогі речі, одяг, їжа, оточення... А насправді я ненавиджу це. Мене просто зв’язали по руках і ногах. Я схожа на багату іграшку, якою маніпулюють. А щось не подобається – геть на вулицю! І так усе життя. Прямо-таки дівчинка на побігеньках!
Мабуть, світогляд Джона на протязі однієї хвилини перевернувся догори дриґом; небо впало на землю, суша зайняла місце небес.
–Тому ніколи, ніколи не було в мене справжнього, не підкупленого друга, який би не вдавав із себе товариського і уважного, був би самим собою!.. А не дружив заради вигоди, бо в твого батька є зв’язки...
Стівенс неначе зустрів споріднену душу! Йому після всього стало так легко! Здавалося, зараз злетить і понесеться в Європу і назад, зі свіжими голландськими трояндами для красуні. А скільки, виявляється, загального між ним та Мері!.. Попереду була ціла ніч, та і її замало, щоб обсудити, розказати, просто і невимушено поспілкуватися. Зустрівшись із Мері, Джон, мабуть, уперше відчув ніжний і дорогий присмак щастя. Особливий «апетит» на це почуття приходить після років страждань і зруйнованих мрій... А тепер – вона, богиня! Хлопець боявся, що занадто витріщається на дівчинку, проте відвести закоханий погляд, все одно, що випити океан.
Доки Стівенс літав у мріях, з-поміж Ефіру, принцеса продовжувала сповідь...
–...До сих пір я тільки зачинялась в кімнаті, або ж ось так ховалась у шлюпці, щоб поплакати. Не знаю, що там кажуть інші, але я просто не можу тримати всі ті емоції, пережиті кожний божий день, у собі. Але зустріла тебе і... не знаю, що й казати.
–Я теж… – невпопад ляпнув хлопець.
–Дякую.
–За що?
–За те, що ти є. Можна я тебе обніму? – наче в Джона був вибір. –Як друга.
Доки хлопець розводив руками, маленька дівчинка притулилась до нього. Тут слова були зайвими. Вперше знедоленого хлопчика захлиснула така радість. Серце не помилилось.
–Що ти відчуваєш?
Джон промовчав у нерішучості.
–Відчуваєш тепло?
–Так. Твоя кофтинка.
На дівчинці була тепла біла кофтинка. Проте це явно була невірна відповідь. Не цього чекала красуня. «Бовдур, дурень!» – сварив себе Стівенс. Потрібно якось здивувати її. Але як? Якби Джон міг, він би подарував гори квітів, діамантів, цілі магазини... Якби... Але все це в неї є, натомість, у хлопця – якийсь гаманець з деякою сумою. Навіть золотий годинник, і той він уже встиг проміняти на зелені купюри. Тоді, сподіваючись на леді Фортуну, підліток сказав:
–Хочеш, я подарую тобі зорі?
–Як? – приємно здивувалась дівчинка.
–Поглянь на небо.
Обоє підняли голови вгору.
–Що ти бачиш?
–Сузір’я.
–Ну?
–Ведмедицю, Велику. О, і Малу теж!
–А я дарую тобі своє, велике сузір’я. Воно так і називається: Мері.
–Де? – зацікавлено перепитала дівчинка.
Джон узяв її тендітну ручку у свою, сильну і грубу, і впевнено направив на чорне сукно з розсипаними на ньому перлинами...
–Невже не бачиш? Он, поглянь! «M».., «A»... А ось «R».
–Справді! – захоплювалась принцеса. Це було єдине, чого бажав хлопець. Зробити приємне. Зробити їй приємне...
–А якщо стати ось так, – Джон узяв її за талію і вони разом зробили кілька кроків управо, – то можна роздивитись жар-птицю...
–Так... Та ти справжній чарівник! – усміхнулась Мері. Потім погляди зустрілись. За кілька секунд підлітки весело засміялись. А потім знову замовчали. Свята тиша. Навіть океан боявся її порушити. В обох немов вогник в очах проскочив. Серця прибавили темп. Дивне відчуття розливалося по жилах. Складалося враження, ніби ця енергія зможе побудити їх на неможливі вчинки. Підлітки відчували це... і...
–Мері! –роздався раптом грім посеред чистого нічного неба – різкий, грізний, батьків.
Дівчинка вмить відскочила від Стівенса, опустила вічі, немов у чомусь завинила.
На палубі стояв високий, кучерявий чоловік у широкому смокінгу. Невеликі бакенбарди у порівнянні з масивним підборіддям були ніщо. Середні чорні очі блищали привілеєм над усім. Здавалося, чоловік може перевершити саму «Лузитанію», дібравшись у Ліверпуль швидше за неї. Таким стійким був його суворий погляд. Провівши ведмежою рукою по широкому червоному поясі, а потім ще по кількох орденах, що гордо висіли на грудях, батько мовив басом:
–Чекаю в кімнаті. Є розмова.
Мері хотіла попрощатись із Джоном, проте не встигла і розвернутись.
–Негайно! – гримнув чоловік і окинув Стівенса таким жахливим і страшним поглядом, що той ледь крізь палубу не провалився. Ліпше було стрибнути за борт, аніж терпіти такі тортури.
Але ще один жах Джон відчув, коли батько, штовхнувши дівчинку в спину, одним рухом підкинув її на півметра вперед. Подібна поведінка не вкладалась у голові хлопця. Але за півхвилини він залишився на палубі один. Саме тоді сирота зрозумів, що краще страждати поряд з Мері, розділяти ту ж участь, що і вона, а не стирчати тут наодинці, уявляючи жахливі картини в каюті дівчинки...
VIII
Третього травня, на слідуючий день, нічого суттєвого не сталося. Переночувавши на складі, Джон рано прокинувся (якщо двогодинний сон можна вважати, як нормальний). Хлопець усю ніч до світанку згадував найприємніші хвилини у його житті. Ці хвилини були проведені з надзвичайною дівчиною. Стівенс випивав кожен спогад, немов горщечок з медом, посміхаючись і мрійливо дивлячись у стелю «Мерседеса».
Після цього Джон цілий день блукав у пошуках Мері. Він тричі навідувався до концертної зали, десять разів проходив по «червоному коридору» і незрозуміло скільки ще ходив навколо палуби корабля. У той день, сновигаючи то на одному поверсі, то на іншому, піднявшись чи спустившись розкішним ліфтом, він відкрив на «Лузитанії» дитячу кімнату, приміщення для собак та інших домашніх тварин, дієтичну кухню для немовлят (крихітних пасажирів виявилося 35 – це сказала одна з нянечок), а ще шпиталь з вагомим персоналом. Підліток спускався навіть у машинне відділення, плекаючи надію в кожному шансі. Принцеси в білому платтячку, звісно, там не було, проте хлопець вперше побачив серце металевого кита – 4 парові турбіни Парсонса. Ці гучні монстри видавали потужність у 76 тисяч кінських сил кожен, а живив їх жар 25 паровичень... Здавалося, цікавість відволікла хлопця, але кохання тепер пульсувало в його крові постійно... «Розлука для любові – те ж саме, що й вітер для вогню: маленьку любов він гасить, а велику роздмухує ще сильніше». Наставав час обіду, вечері, а Джон немов забув, що таке голод. Адже душевні переживання сильніші від фізичного болю. Незабаром зайшло сонце, а закоханий так і не знайшов Мері.
Йшла десята година вечора. Джон стояв на кормі судна, слухаючи шепіт океану. Той хвилювався. Підліток випадково дістав з кишені щасливий гаманець. Але скарб, що містився в ньому зеленими папірцями, дійсно був лише папером. Що могли зробити кілька десятків доларів, щоби знову зустрітись із Мері?! І Джон далеко жбурнув гаманець у неспокійні води Атлантичного океану. Власник ані секунди не вагався...
У цей день паралельно з описаними подіями відбувалися інші. Звісно, це пов’язано з Майклом. Але цей день Стівенс молодший присвятив своєму другові. Після прогулянки та сніданку Марк із хлопчиком відправились до себе в каюту. Майкл досі був занепокоєний почутим у кімнаті містера Клозе. А тому якось перебив журналіста, котрий захопився розповіддю про індіанців:
–Марку, а навіщо люди, що воюють між собою, часто вбивають тих, хто не воює?
Чоловік явно був не готовий до такого запитання. Проте він спробував відповісти. Поправивши вказівним пальцем свої окуляри, Харевуд уточнив:
–Ти маєш на увазі мирне населення?
–Пасажирів морського лайнера. Навіщо підривати корабель, повний звичайнісіньких людей? Вони ж нічого нікому не зробили.
–Гм... Я з тобою згоден. Це несправедливо. Але війна – це бездумна і жорстока річ. З нею не можна жартувати. Розумієш, коли з країною відбуваються схожі катастрофи, вона стає вразливою. Паніка і дезертирство починають руйнувати державу зсередини. І це єдине, що потрібно ворогові. Пригнобивши противника, він іде в атаку.
–Але ж це неправильно! – аж побагровів обурений хлопчик. –Нащо вбивати тих, хто навіть зброю в руках не в змозі тримати?
–Мирне населення – це лише деяка умова, накладена на завдання. Це як у шахах: ти часто, граючи, підставляєш пішки під бій, аби сильніші фігури підійшли ближче до мети – жаданого короля. Одного разу я писав статтю для «Дейлі Телеграф». Тема: загибель «Титаніка».
Майкл збавив пар і вмостився зручніше.
–Так-от, мені дали завдання віднайти очевидців, струхнути пил з архівів і поновити розслідування спеціальної комісії, яка працювала з 2 травня по 30 червня 1912 року під головуванням лорда Мерсі. Дехто вважає, що журналісти постійно вигадують історії, аби якось зацікавити читача. Це нахабна брехня! Якби ж ці «балакуни» тільки знали, який це каторжний труд. Написати сторінку, іншу – це тьху!
Хлопчик про всяк випадок відклонився в бік.
–Це раз плюнути! А от донести до народу правду, ниточка за ниточкою розпочати власний детектив... Це професія журналіст. І тут талантом не відіб’єшся. Не буду відступати від теми. І так, я почав розслідування трагедії з самих її витоків. Майкле, думаєш, айсберг усьому вина?
Сирота кивнув.
–А що ж іще? Це вже відомо...
–Казкарі – чиновники – нагодували нас цією брехнею. Насправді, нехай трапились«Титаніку» на шляху ще три такі льодяні гори, він би все одно залишився на плаву. Не дарма ж казали, ніби «його не можна потопити». Не віриш? Тоді звернемось до деяких вельми підозрілих фактів: кочегар, ірландець Патрік Лоу, поспішив дезертирувати з лайнера під час заходу в англійський порт Саутгемптон (звідки 10 квітня «Титанік» відправився в сумнозвісну подорож). А 15 «сильних світу сього» в останній момент відмовились від подорожі на кораблі. Цей список очолює Морган, фактичний власник судна. Він несподівано виявився хворим, але, як пізніше з’ясувалось, був цілком здоровим. Ось іще: дружина промисловця Г. Вуда передала в пресу отримане нею анонімне попередження, в якому повідомлялось: «Якщо ви не хочете втратити чоловіка, то докладіть усіх зусиль, щоб відговорити його від цієї подорожі. Якщо дане попередження матиме після себе сприятливі наслідки, прошу на знак вдячності перерахувати по вказаній адресі суму в 1000 фунтів стерлінгів, оскільки задля передачі вам цього попередження потрібно було багато моїх зусиль та витрат». Дружина Вуда зуміла вмовити чоловіка відмовитись від поїздки, сприйнявши це послання як попередження про можливий теракт. Певна річ, після гибелі судна згадана сума була перерахована невідомому доброчинцю.
–Але айсберг...
–Зажди. Спершу в бій ідуть факти. Чому такий досвідчений морський вовк, як капітан «Титаніка» Едвард Сміт, ніяк не реагував на попередження по радіо про наближення айсбергів? Можливо, йому було не до радіограм про льодову небезпеку, бо шукав... бомби.
–Динаміт… – ворухнулись губи Майкла. Він досі не розказав другові про відкриття Джона.
–Дійсно, як можна було іще так швидко затопити 16 водонепроникних відсіків? А судовому оркестру наказав грати голосніше, щоб заглушити звуки очікуваних вибухів. І от дивна річ: ніхто не вірить, що корпус розломився навпіл! А я вірю. Я спілкувався з деякими пасажирами. З усього що вони знали, або захотіли розповісти мені, я дізнався про вибух.
Хлопчика так перекосило, ніби Америку відкрив не Колумб, а Шекспір.
–Зовсім випадково, але я запам’ятав це добре. Що, як після цього вибуху три дні не могли загасити шалену пожежу? А саме в п’ятій котельній, в районі першої труби. Тоді більше постраждала б середня частина судна, аніж носова від удару об айсберг. Не дивно, що ослаблений корпус розломився навпіл, мов щепка! Саме це і зобразив на папері Джек Тайер, який дивився на потопаючий корабель зі шлюпки.
–Ха, корабель три дні палав вогнем, а пасажири і не спитали!
–Не поспішай, Майкле. По-перше, хто шуляється по машинним відділенням, коли можна насолоджуватися мальовничим океанським краєвидом? По-друге, це лише одна з версій. Інша каже, що «Титанік» підірвали одночасно із його зіткненням з айсбергом. Ця думка насторожила мене і я звернувся до історії і нових доказів. Тому не обмежився одними даними після катастрофи. Що, як відповідь потрібно шукати задовго до ходових випробувань судна?
–Наскільки?..
–Ну, з його народження. Мабуть, ти не раз чув, як ірландські іммігранти нарікали на владарювання Британії, чи не так?
–О, постійно!
–М’яко кажучи, народи не дружать. А відгадай, де будувався «Титанік»?
Більшого натяку і не могло бути.
–Корабель був закладений на верфі біля ірландського міста Белфаста 31 березня 1909 року. Перечитавши відомості про будівництво, я виявив цікаві факти. Зрозуміло, вони були засекречені.
–Були...
–Я ще пам’ятаю цитату з розповіді одного робітника: «...Можливо, місцеві суднобудівники навмисне використовували при будівництві низькосортну сталь...» Імовірно, ця фраза була сказана ненароком, а виявилась ключовою. Я аж прозрів. Після чотирьох місяців власного розслідування я нарешті знайшов розгадку. Я так і думав! Із самого поча...
–Ну, що далі? – не міг дочекатись Майкл.
–Гаразд, гаразд. Можливо, вже тоді були визначені найбільш вразливі місця в конструкції корабля для закладення бомб...
–Он як.
–А так! Відомо, що саме в період будівництва ірландські терористи активізувалися, і, навіть, направляли своїх агентів для придбання найбільш досконалих вибухових пристроїв у різні країни. Серед решти цим займалась Елізабет Манн, яка згодом була помічена на «Титаніку» серед пасажирів... Я не хотів би тебе, Майкле, посвячувати в такі... гм... брудні діла...
–Я знаю, ти не брешеш, Марку. Продовжуй, будь-ласка! – наполягав хлопчик.
–Журналістська думка не повинна залежати від інших, проте краще, коли факти самі говорять за неї... З містка в машинне відділення віддали наказ зупинити всі двигуни, проте замість виконання розпорядження корабель чомусь продовжував іти малим ходом уперед. Невже це було викликано механічною помилкою чи в машинному відділенні всі вже були мертві, коли поступив наказ?.. А перед самим відправленням «Титаніка» примчались кілька спізнених кочегарів з матроськими чемоданами через плече і стали вимагати впустити їх на судно. Сержант, що стояв біля трапа, відмовився. І моряки, і члени команди залишилися на березі, продовжуючи голосно протестувати. Хто відправився замість них? Можливо, ірландські бійці?
«Ламка сталь корабля, ніби корпус був зроблений з кришталю... Терористи...» – думки знову завертілись шаленим вихором. Харевуд дістав з глибокої кишені піджака губну гармошку і вирішив зіграти, аби розслабитись.
Майклові це неабияк сподобалось.
–Спробуй, – запропонував чоловік.
–Можна? – недовірливо перепитав Стівенс.
–Авжеж! Питаєш.
Тема трагедії швидко забулась, немов то був страшний сон. І хлопчик з журналістом заграли відомі одне одному мелодії. Було весело. А головне, це була щира радість.
Тим часом назрівала нова трагедія...
***
Наступного дня пасажири першого класу були запрошені на театральну виставу в головній залі. Джон не впустив можливість відшукати Мері. Спершу він прошмигнув з одного кінця приміщення в інше. Потім, щоб не привертати увагу, став за кількома пальмами в діжках, і вже звідтіля зиркав очима, вишукуючи Її. Проте серце обливалося кров’ю, коли мозок розумів: дівчини нема. І тоді хлопець не вірив очам, продовжуючи шукати. Частенько попадалися знайомі обличчя відомих людей. Серед еліти на «Лузитанії» були такі відомі постаті, як англійські режисер Фрохман та океанограф Стекхауз, а також драматург Клейн. Було багато інших, але в Джона аж сльози накочувалися, так остогидли ті «пики». Він волів зустріти лиш одне чарівне обличчя, проте воно, немов міраж, залишилося тільки у спогадах.
Так в одну мить пролетіла година вистави, на яку Стівенс жодного разу не глянув. Не в змозі терпіти душевні муки в безтямних пошуках, Джон вибіг геть.
Сині атлантичні води, що виблискували на сонці, та ясне блакитне небо заспокоювали. Вітер приємно охолоджував гаряче обличчя, а сльози застигали. «Де ж ти?..»
–Щось трапилося? – роздався незнайомий голос.
Але хлопець не відповів і, навіть, не глянув. Чоловік став поруч, так само спершись на перила.
–Нумо, не мовчи. Не тримай проблему в собі, випусти на волю, – спокійним приємним голосом продовжував він.
«Зараз би випустити тобі потиличника!»
–Мене звуть Форман, – після короткої паузи мовив співбесідник.
«Форман? Відомий американський письменник?» Джон втримався від спокуси глянути йому у вічі. Впертий був як осел.
–Як твоє ім’я?.. Так і мовчатимеш?
–А що, не можна?! – скрикнув Стівенс. – Глянь, он яка здоровенна палуба! Потеревень ще з кимось!
–Я хотів допомогти, хлопче.
–О допомога! Потрібна вона!..
–Знаєш, скільки листків на 63-річному клені? – несподівано запитав чоловік. Він був витончений психолог. Обірвавши розгніваного підлітка, він отримав перевагу на розмову. – Ніхто не знає, та й не потрібно. Та коли ти хочеш заховатися в тіні від палкого сонця, достатньо глянути на пишну кленову крону.
Джон підняв ліву брову, намагаючись второпати.
–Дозволь мені поглянути на загальні обриси проблеми.
–Нічого ви не розумієте! – закипів заново. – Ідіть собі і пишіть свої... – зашипів Джон і покинув чоловіка, побігши сам не відаючи куди.
Так закінчилася розмова, що і не встигла толком розпочатись. А Форман витяг із кишені трубку і, роблячи тяги високосортного тютюну, задумав нову історію. Вона здавалася геніальною. Ідея була блискуча. Проте світ її так і не почує.
IX
П’ятий день подорожі зустрів пасажирів судна з хмарним небом, прохолодним вітром і лише кількома промінчиками сонячної надії, що інколи пробивалися крізь насуплені хмари. Але Марк зі Стівенсом не воліли відсиджуватися в каюті. Набагато комфортніше вони почували себе на палубі. Декілька пасажирів грали у крикет, діти запускали повітряного змія, що, мов гордий страж, здіймався високо в небо, і спостерігав за кораблем звідти. Харевуд хотів зробити свого маленького друга трохи щасливішим і тому вирішив зіграти з ним також. Забав було тут чимало. Ось перед ними пробігла маленька дівчинка, що котила залізне кільце, хлопчаки грали у квача і кидали хто далі камінці. Інші захопилися грою в бляшанку, що була щільно набита папером. Ледь не вибили її за борт – так буцали ногами.
Враз Марк змінився в обличчі і крикнув:
–Не може бути!
Високий чоловік у скромному темному костюмі і з пишними блідо-рудими вусами звів широкі брови і так же голосно відповів:
–Марк Харевуд?
–Яка зустріч! – добродушно засміявся журналіст і кинувся до чоловіка потиснути йому руку.
–Так, не чекав. Несподівано.
–Майкле, це професор Жак Марешаль, – представив чоловіка Марк. – Ми з ним познайомилися…
–…на вечірці, де ти хильнув зайвого, – по-товариськи розсміявся Марешаль.
–Авжеж, – тихіше погодився журналіст, відновлюючи події у пам’яті. – Так і не вдалося тоді взяти інтерв’ю у Метью Томсона…
–Зате непогано провели час, чи не так, Марку?
–Було, – зітхнув журналіст. – Яким вітром тут?
–Вітри дмуть на схід. Ніби Америці жодного діла до європейської війни, а суне носа далі, аніж будь-хто. Ось і мене у відрядження.
–Он воно що.
–І знадобився їм уже немолодий канадський професор! Відправляють на бельгійську фронтову лінію.
–А ти погодився?
–Хто в наш час запитує? А з іншого боку набридло у спокої сидіти. Хочеться розворушитись, відчути колишні відчуття, – професор мрійливо накрутив вуса.
Якби Марк не знав цю людину, відразу запитав, чи не боїться він. Але професор був особливої начинки, чимало довелося йому побачити на військовій службі.
–Майкл, так? – звернувся знайомець до хлопця.
Той кивнув:
–Так, сер.
–А можна тебе попросити?
Той знизав вузькими плечима.
–Піди-но пограй з ровесниками кілька хвилин, о’кей?
Звичайно, Стівенс погодився, але всередині був обурений. Невже Марк, його друг, не довіряє йому? І він не проти?.. Але хлопець не став перечити. Він повільно пішов у протилежний бік, почувши початок діалогу:
–Слухай, Марку. В мене тут така справа… Стосується деякої персони.
–Когось розшукуєш?
–Артур Фрезер. За цьогорічними документами він числиться, як найкрупніший імпортер товарів із США, в тому числі тих, що на «Лузитанії».
–В чомусь проблема?
Тут Майкл відчув на собі погляд Марешаля, і додав кроку. Присівши поруч з маленькими дівчатами, що малювали крейдою, Стівенс почув шматки фраз, що розрізав вітер:
–Так… Насправді він… незаможний боржник.
***
Шосте травня. Сьогодні штормило. Але, не зважаючи на погодні капризи, дехто стояв на палубі. Ці пасажири явно проявляли або страшну апатію, або глибокі переживання. На рахунок останніх слів я маю на увазі Джона. Бідолаха не зрушив з місця, навіть, коли пішла злива! Він не бачив Мері уже сімдесят вісім годин. У душі ятрилася рана. Біль поглинав Стівенса цілком. Душевні сили вичерпувались. Підліток дуже довго дивився на п’ятиметрові хвилі. Жахливі думки про те, щоб стрибнути за борт, мучили Джона, але тоді б уже не було так боляче... Молодший брат вийшов з голови, а вибухівка в трюмі корабля – подавно! Якби тільки Джон знав, наскільки важливим було його відкриття. Адже окрім старшого брата та Майкла свідків могло не бути.
Година за годиною непомітно летіли в минуле. Але неспокійний океан мовби заколихував хлопця. Від довгого сеансу незабаром почалися галюцинації. Дивовижні русалки з’явилися у воді. Вони по черзі манили Джона за собою. Проте найгірше було попереду: з-поміж хвиль винирнула Мері. Вона чарівними зеленими очима вдивлялась у Джонові, карі. Потім легкими рухами руки поманила до себе, потроху віддаляючись від корабля. Стівенс повільно подався тілом уперед. Немов він зараз злетить, піде по поверхні води прямо за принцесою. Дівчина кліпнула, усміхаючись, а потім несподівано пірнула під воду. В наступну мить підліток зі страхом зрозумів, що сидить на перилах, а ноги звисають над білоперими хвилями. Вони, високі та потужні, зі страшним шипінням хлюпались об корпус «Лузитанії», намагаючись спинити сталевого титана. Та тепер серед холодних бризок об корабель бились якісь уламки. Джон глянув туди, де ніби щезла Мері, і побачив шматок обшивки. Потім з нікуди намалювалися маленькі бочонки, дощечки, ящики, навіть, частина щогли колихалася серед гребенів хвиль. Судно йшло тепер уздовж цілого потоку всілякого сміття.
–Уламки корабля! – прокинувся Стівенс. –Уламки корабля! – повторив він і помчав на ніс «Лузитанії».
Довга смуга уламків простягнулася на кілька кілометрів. Але шторм поспішав розкидати їх на всю округу. Незабаром вони приєднаються до самого корабля на дні...
–Як це сталося? – сам до себе промовляв хлопець. Так, це дійсно не було схоже на просту аварію. Таке враження, що судно вибухом рознесло в різні боки, а тепер його частинки дрейфують.
Джон пригадав: скоро європейська земля. А там – війна.
До підлітка прийшов здоровий глузд. Він кинувся в коридор, геть з-під зливи. Промоклий до нитки, він залишав в чистому приміщенні мокрі сліди. Один із членів екіпажу зупинив його:
–Хлопче, що за вигляд? – спитав рудоволосий чоловік.
–Так злива ж на вулиці!
–Я все розумію. Але йди і передягнись.
«Ага. У що, бовдуре?» – подумав Джон, проте сказав зовсім інше, всміхаючись:
–Гаразд, містере. Зараз так і зроблю.
–Сподіваюсь, – вимовив чоловік і ще раз сканував хлопця уважним поглядом з голови до ніг.
Підліток відвернувся і швидким кроком рушив далі. Раптом спинився.
–Мері… – ворухнулися губи.
Метрах в десяти, в кінці коридору, що упирався в двері концертної зали, стояла у фіолетовій сукні та широкополому капелюшку принцеса. Поруч її вів під руку високий юнак у костюмі. Дівчинка чомусь мала сумний вираз обличчя.
Несподівано вона погрозила парубкові, проте той різко сіпнув її за руку. Мері спробувала вирватись, а юнак не відпускав і лише кричав на неї. Здійнявся скандал.
Джон не витримав. Невимовна радість різко змінилася на шалену ненависть. Стрибок, секунда... і хлопець повис на спині кривдника. Юнак спробував струхнути Стівенса, але той схопив його мертвою хваткою. Підліток душив жертву і не відпускав її. Мері притиснулась до стіни й охнула.
На поміч прийшли два охоронця порядку, що вартували біля зали. Та що вони могли зробити проти двох молодих, сильних, енергійних, розлючених хлопців? Юнак почав крутитися, вважаючи, що Джон зараз відлетить убік, мов насінина кульбаби. Та де там! Стівенс, ніби справжній реп’ях, не бажав відчепитись. І тільки ноги злітали вище голови. В цей момент охоронці попали в епіцентр урагану. Джон закрив парубкові очі правою рукою, а той збісився, й закрутився так швидко, мов дзиґа. При цьому сирота зовсім випадково вдарив ногами по обличчях обох чоловіків. Ті зігнулись, схопившись за лиця, та не встигли випрямитись на весь зріст, як чергова порція ударів посипалась на них згори. Справжній тайфун, що й казати! Дівчинка щось почала кричати, та її не чули. Все відбувалося швидко й ефектно. Навколо почали збиратися групки роззяв. Публіці було цікаво, чим же це скінчиться.
Враз юнак різко спинився і перекинув меншого за себе Джона. Останній гепнувся прямо на спину. Проте парубок не зупинився. Після двосекундної паузи він замахнувся кулаком для вирішального удару. Але в останній момент Стівенс відхилив свою голову вбік і удар прийшовся в самісіньку підлогу! Доки юнак струшував руку од шаленого болю, Джон поспішно став на ноги. Спина нила, проте не можна було втрачати ні секунди. Сирота стрибком наблизився до суперника і замахнувся лівою рукою. Юнак відійшов від удару, але то був тільки маневр. І могуча права Стівенса прийшлася прямісінько в нижню щелепу.
–Зупиніться! – не могла вгамуватися Мері. –Благаю!
Але в хлопців забурлив у крові адреналін. Прокинувся тваринний інстинкт самозбереження. В такий момент зникають усілякі цінності.
Парубок ледве втримався на ногах і подався трохи назад.
Джон не поспішаючи, але впевнено наближався. Противник досі тримався за болюче місце. Тому підліток не боячись зближувався все далі. Аж тут юнак наніс хлопцеві удар правою ногою під коліно, певно підкосивши. Після цього – кулаком по брові. Потекла кров. Але сирота згадав вуличні бійки в Нью-Йорку, де бились не на життя, а на смерть. Єдина помилка – і твої соратники сьогодні не дорахуються одного зі своїх.
Старший брат забув про біль; він тепер сліпо кинувся у вихор ударів, сам наносячи не менш болючі. Це був уже не тайський бокс, а справжня гризня вовків. Вилучивши мить, сирота впився у ворога зубами і не розтискав щелепи. Парубкові залишалось тільки лупцювати Джона по болючій спині. Так довго, скільки обоє могли терпіти жахливий біль. У результаті вони одночасно відскочили, розтираючи кроваві місця. Проте вогонь ненависті не згасав у лютих очах. Ще мить і вони знову кинулись одне на одного...
–Стійте!– раптово між ними опинилась Мері. Хлопці були збиті з толку. –Припиніть, негайно! Ви ж повбиваєте одне одного!
Юнак та Джон почергово дивилися чи то на дівчину, мов на образ, чи то на підлогу від сорому. Але між собою навіть поглядом не зустрілись.
–Я – до батька, – уривисто і грубо сказав парубок і зник.
Джон дивився на Мері. Вона не зводила очей з нього. Навколо почалася метушня, адже видовище скінчилось. А вони наче не помічали цього.
–А ти… – стривожено мовила принцеса , – а ти – ходімо зі мною.
–Навіщо? – Джон розгубився у власних емоціях.
–Лишень поглянь на свої рани!.. – і Мері схопила хлопця за руку.
І підлітки пішли звідти геть.
Майкл і Харевуд сиділи в каюті, насолоджуючись теплом і затишком цієї комірки. Як-не-як іноді краще тіснитись під солом’яним дахом, ніж мати можливість ходити по всьому полю під сильним дощем.
Після обіду зав’язалося тривале мовчання. Невже історій більше не залишилося? Не гадаю. Просто кожен думав про своє. Журналіст переварював події томика Уелса. Хлопчик пильно вдивлявся в темно-сірий пейзаж ілюмінатора. І було чути кожний удар дощової краплі, кожне зіткнення хвилі об металевий корпус корабля. А тепер уявіть собі, що відчували пасажири каюти № «162», коли несподівано цю гармонійну тишу порушив гучний гуркіт у двері! Неначе грім, як раз під погоду.
–Цікаво, хто це? – вголос мислив Марк і пішов відчинити. –Хто там?
–Я тут. Вас турбує Брайєн Клозе...
У п’ятах аж похололо... Обличчя, мов мармур, очі, як у кролика, і прикушений язик – такою була реакція Майкла на візит недавнього знайомого. Проте Харевуд не знав цієї історії і з цікавості відчинив. Хлопчикові навіть не вистачило сил спинити друга.
За кілька секунд на порозі стояв білобородий. Без капелюха. Грізний на вигляд і безпощадний всередині. Не ввійшов. Лише спопелив Стівенса проникливим поглядом і попросив Марка на хвильку з кімнати. Чи знає він все, чи так тільки здалося? Про що розмова? Що буде далі? Сироту розривало на частинки, мовби ядерний заряд. Кожна мить була випробуванням. Всякий рух секундної стрілки створював небачені тортури. Майкл не знав, що пульсувало більше: схвильоване серце, чи напружений мозок...
Нарешті страждання дійшли кінця. Або ж це був тільки початок. Початок кінця.
–Про що розмовляли? – наважився спитати хлопчик, уже не допитуючись ім’я знайомця.
–Та так. Дрібниці.
«Угу, можливо, за цими дрібницями стоїть майбутнє тисяч пасажирів!» – приходили думки одна за іншою.
–А все-таки?
–Що?
–Мені цікаво. Більше двох кажуть вголос.
–Саме тому ми і вийшли за двері.
–Хіба ми не друзі?
–Так, але...
–А хіба друзі не можуть довіряти одне одному? Мені ж навіть нема кому пробалакатись!
Посміхнувшись, Марк заспокоїв наполегливого хлопчика:
–Гаразд, тільки не гарячкуй. Містер Клозе лиш запитав мене про мою професію, всього лиш.
–А навіщо?
–Мабуть, цікаво. Він сказав, що потрібна допомога спеціаліста. А я, певно, не підійшов по спеціальності.
Доки Марк розводив руками, Стівенс вирішив, що це надзвичайно підозріло. Клозе готує щось погане! Пасажири «Лузитанії» в небезпеці!
Нічого не пояснюючи, Майкл вилетів з каюти. Харевуд постояв на місці, потім почухав потилицю і, зітхнувши, приступив до читання.
Шпигунські ігри ще не закінчились. Тепер молодший брат, так само, як і Джон чотири дні тому назад, йшов по п’ятам підозрюваного. Та чого підозрювати, коли все і так було ясно! Майкл власними вухами чув.
Білобородий поспішив до телеграфіста Роберта Лейта. Можливо, отримати важливе повідомлення. Потрібно будь-яким чином дізнатися зміст телеграми. Це Стівенс і взяв за мету. Перебігаючи з одного місця на інше, не пропускаючи жодного кутка для перепочинку, хлопчик добрався до телеграфної кімнати. З широких вікон невеличкої кімнати в темний коридор падало жовте світло. Сирота, пригнувшись, сховався в затінку. Він спробував підслухати розмову. Але та ніяк не зав’язувалась. Телеграфіст щось незрозуміло бубонів, а Брайєн мовчав. Минуло дві хвилини. Настала мертва тиша. В товстих жовтих смугах світла повільно, мов на парашутах, опускались пилинки. Знічев’я Майкл задивився на них. Читач подумає: що за маячня – спостерігати за пилом! А от спробуй він посидіти на одному місці, в тій же позі, очікуючи, сам не знаючи чого... І от пилинки, які не поспішаючи, граціозно приземляються в тінь.
Раптом вдарили двері. Стівенс аж підскочив. Клозе пройшов буквально в метрі від шпигуна і не помітив його. Яке щастя, що наляканий хлопчик знаходився в темряві, що, мовби накидка-неведимка, приховувала власника. Не відаючи, кому дякувати – ангелам, долі, фортуні чи ще комусь, – сирота, зітхнувши, пішов далі. Коли Брайєн зник за поворотом, він прибавив ходу. Але не повернув і, ніби взагалі не дивився у ту сторону, лише спокійно крокував уперед. Краєм ока помітив, як чоловік спускався сходами на нижній поверх. За кілька секунд Майкл повернувся до повороту і пробіг кілька десятків метрів. Перед сходами пригальмував. Витягнувши шию, ніби страус, остерігся. Тому, вже вкотре спочатку подивився довкола, а потім почав спускатись униз. Гіркий досвід показував: потрібно діяти обережніше.
Знову притулився до стіни, зачекав трохи, визирнув. Гра перетворилась у життєву потребу. Тепер Джон не допоможе. Майкл відчував сам, як дорослішає, починає приймати виважені рішення. Клозе ввійшов на склад. Як раніше описував брат. Невже той хоче помилуватись на шашки динаміту? Сирота вирішив прослідкувати.
Ось він уже біля входу. Зазирає всередину, шукає білобородого очима... Але куди той подівся? Несподівано і фатально хтось ударив ззаду по голові. Більше нічого. Ні світла, ні болю. Темрява.
