А ще її руки пахли милом. Марта працювала в елітній пральні на Довженка і її руки постійно пахли милом. Що б вона не робила – цей запах, запах дорогого пакистанського мила, не полишав її рук. Ми разом знімали квартиру до того, як я не став виконавчим у розподільчому. Ми разом знімали квартиру і я часто бачив як вона приходить в третій-четвертій ранку, сідає на кухні і дивиться на свої руки.
Ті пральні, зараз про них багато хто і не згадує, та вони були дуже модними років п’ять тому. Їх елітарність полягає у ручному пранні. Ти приходиш зі своїми штанами-галстуками-сорочками, всідаєшся у м’яке крісло, замовляєш філіжанку кави і споглядаєш, як твої речі перуться вручну найкращим пакистанським милом. Твої речі вимивають від бруду молоді дівчата. І попри те, що результат частіше за все є гіршим за пральні машинки, споживачів на такі послуги вистачає. Сама пральня - це штучна ріка і десять-дванадцять дівчат, які стоять зігнуті у воді, вимиваючи одяг.
Марта працювала ввечері і зазвичай стояла посередині русла. Потім приходила додому, дивилася на свої руки, пила квас з калиною, поступала в інститут, їла холодні деруни, слухала радіо, закохувалась, вмирала. Не те щоб вона ненавиділа той запах. Просто він, специфічний такий - з іншим не сплутаєш, в’ївся у Мартині руки і їй це не подобалося.
Вона дивилася на руки, слухала довгі хвилі, здавала за третім талоном. Слухала вона лише довгі хвилі. Часом зайду в п’ятій з якоїсь гулянки, а вона сидить, слухає духовий ансамбль вкупі з «укиєвом» і дивиться на свої руки.
Марта часто плакала в подушку. Сам я ніколи не бачив, щоб вона плакала. Спала-плакала вона вранці, коли я ліз по кар’єрній драбині. Та я знав, що вона плакала. Приходжу часом увечері, а спальня залита сльозами. Я спочатку думав, що нас сусіди заливають. Здається, ми були заручені.
А ще Марта любила фотографувати. Щосуботи ходила в Спілку анонімних фотографів, вчилася ефекту червоних очей та техніці розмитих знімків. Попри це фотокамери Марта не мала. І тут я не кажу, що вона не мала спеціальної професійної камери. Ні. Марта не могла собі дозволити придбати будь-яку – усі її заощадження йшли на лосьйони для рук. Та це не заважало їй бути одною з кращих червонооких аматорів. Їх вчитель сам мені казав. Ми якось зустрічалися в моєму під’їзді.
А потім її звільнили. В один з вівторків прийшла ще зовсім юна студентка з академії, привіталася з Мартою і зайняла її місце посеред річки. Менеджер подякував за роботу, поцілував у щічку, подарував ящик дорого мила. З того дня міське озеро трохи віддає Пакистаном.
Марта часто розмірковувала над життям. Ходила до євангелістів, слухала буддистів, читала бельгійців. Вона мені сама про це розповідала. Розповідала, що хоче зрозуміти, а якщо не зрозуміти, то – відчути, а якщо не відчути, то – почути. Уявляєте? Багато мені розповідала, коли ми розписувалися.
Захворіла вона восени. Нюхаючи руки, Марта полоскала горло, приймала панкреатин, дивилася Опру. Саме тоді я взяв відпустку. Хотілося з’їздити до Хорватії, та довелось її лікувати. Зрештою, вона вилікувалась. Навесні.
А далі Марта ходила в пошуках роботи. Коли в неї питали про попереднє місце зайнятості, вона підносила свої руки, ейчар їх нюхав і запитував про стаж. Марта не любила говорити на співбесідах. Що вона любила - так це ходити міськими вулицями, дивлячись вниз. Їй не потрібно було підводити погляд, щоб знати, де саме вона знаходиться. Марта вивчила усю міську бруківку, весь асфальт, усі ноги міських жителів і могла непогано орієнтуватися в місті, вітатися зі знайомими, прощатися зі мною.
Десь тоді. На вулиці Довженка. За триста метрів від штучної ріки. О чотирнадцятій тридцять вісім. З коротким резюме у руках. Руках, які нестерпно пахнуть пакистанським милом, Марта підняла голову і прокричала: «Люди! Подивіться! Ми ж босі!». Перехожі подивилися на свої ноги і спочатку тихо і невпевнено, а потім – дзвінко і впевнено загукали: «Ми босі!».
З того часу люди почали взуватися, визначати розміри ніг, вчитися зашнуровувати. Марта стала відомою. Одна з компаній-виробників взуття запропонувала їй стати обличчям зимового сезону. Марта стала відомою і одна з компаній-виробників запропонувала їй стати обличчям антибактеріальних шкарпеток. Марта стала відомою і одна з компаній-виробників запропонувала їй стати обличчям пасти для взуття.
Вона сказала «так» усім. Вона купила фотокамеру. Вона почала вести погоду. А як ви знаєте у нашому світі немає більш почесної роботи за ведучу прогнозу погоди.
І хоча це було задовго до того, як я став у розподільчому. Хоч ми просто знімали разом квартиру. Хоч я зовсім не розумів її... Кожного разу коли на моїх губах смак калини, а я милюся в душі і так тиснуть нові черевики що просто дуже - я завжди думаю про неї, Марту.
Не знаю чому зараз згадав про це.
Сподіваюсь у неї все гаразд.
Послухай, налий іще.
