З того часу, як ти пішов.... Хоча, ні, не так. Ти не пішов. Але тільки з тієї причини що ти ніколи не приходив... А якби колись прийшов, то однаково одного прекрасного ранку забрався б і пішов від мене. Геть. Ти би вважав, що так буде краще для нас двох. Але ти так не вважаєш і ніколи не будеш вважати. Хоча б з тієї причини, що ти не прийшов. І ніколи не прийдеш... Навіть для того, щоб колись піти.
Доля вирішила, що так буде краще. Для нас двох. Але, звідки їй знати?? Вона ж ніколи не дозволила тобі прийти до мене. Замуровувала шляхи, викладала дорогу тереном, вистеляла вогонь, воду.... Робила все, щоб ти не зміг до мене добратися. І таки добилася свого. Ти не прийшов. І вже ніколи не прийдеш, адже ревнива доля не дозволить цього. Вона продовжуватиме війну за володіння тобою. І таки вкотре її виграє. Саме тому, що я в ній не приймаю участі. Я пасивно стою на краю провалля і з безнадією сподіваюся на те, що ти ось-ось прийдеш і штовхнеш мене у цю чорну безодню. Я не боюся падати. Адже впала таки досить низько коли... А втім, я підвелася. Я стою і чекаю. Де ти? Доля не дозволить тобі зустріти мене. Вона боїться того, що ти перестанеш належати їй... Для неї краще не підпускати тебе до мене. І мабуть це єдине розумне рішення. Хоча ні. Розумніше було б дати тобі в руки самурайський меч і відпустити до мене. До божевільної, яка стоїть на краю провалля з єдиним бажанням. Бажанням відчути всім тілом чорну безодню. І померти. Назавжди. Безповоротно. Я хочу щоб ти вбив мене....
Я можу тримати дуло пістолета біля скроні. Годинами. Чекаючи на доторк твої пальців. Так можуть минати дні. Роки. Ти однаково не прийдеш. Ти забув про мене. Ти забув про моє бажання. Останнє. Єдине.
А ще я можу випасти з вікна. Але ти ніколи не помітиш як моє тендітне тіло буде летіти до асфальту рівно три секунди. Ти просто будеш далеко. Просто доля не дозволить мені травмувати твою психіку своїми божевільними вчинками. Саме тому... Доля оберігає тебе від мене. Не дозволяє наблизитися. І тому ти ніколи не приходив. І тому не зможеш піти....
